Істинно-Православна церква проти радянської влади: українські сторінки
1927 року, після тривалого періоду терору й операцій з «розкладу духовенства», радянська влада спромоглася підкорити собі керівництво Московської патріархії. 29 липня заступник місцеблюстителя патріаршого престолу митрополит Сергій (Страгородський) (сам місцеблюститель митрополит Петро (Полянський) в той час був ув’язнений) разом із членами Синоду підписав знамените «Послання пастирям і пастві».
Це «Послання...», що увійшло в історію як «Декларація митрополита Сергія», проголошувало: «Ми хочемо бути православними і в той же час усвідомлювати Радянський Союз нашою громадянською Батьківщиною, радощі та успіхи якої — наші радощі й успіхи, а невдачі — наші невдачі». Ця декларація поклала початок новому періодові в житті Церкви — періодові стрімкої втрати самостійності і внутрішньої гідності. Однак спротив просякненню в церкву чужинецьких впливів і її капітуляції (бодай в особі тих ієрархів, які ще лишалися на волі) перед режимом був потужнішим, аніж про це зазвичай пишуть фахівці. Одним з епізодів цієї виснажливої й аж надто нерівної боротьби став йосифлянськии рух, названий так за іменем його проводиря — митрополита Ленінградського Йосифа (Петрових). Саме йому належить термін «Істинно-Православна церква» (ІПЦ) — так він назвав організацію своїх прихильників.
Загалом у СРСР від митрополита Сергія відокремилось близько 3000 парафій. Чисельність же істинно-православного духовенства складала не менше 3,5 тисяч чоловік.
Рух цей одразу ж набрав антиурядового забарвлення й вийшов за суто релігійні рамки. У роки «великого перелому» він мав широку соціальну базу — розкуркулені, позбавленці (тобто позбавлені прав) тощо. Йосифляни боролися відчайдушно, намагаючись схилити на свій бік духовенство, передусім єпископат, щоб врешті-решт завоювати Вище духовне управління. Заради цього вони здійснили таємну хіротонію 28 єпископів. В умовах режиму 30-х років йосифлянськии рух був унікальною, можливо, єдиною формою напівлегальної опозиційної діяльності у країні. Його учасники намагались утриматись у рамках легальності — духовенство проходило реєстрацію, укладались договори на користування храмами. Та подібна тактика дала лише тимчасовий результат.
Органи ДПУ (Державного політичного управління), занепокоєні швидким організаційним оформленням та активною діяльністю йосифлян, взимку 1929 року приступили до широкомасштабних операцій, які завершились створенням 11-томної справи «Всесоюзного центру церковно-монархічної організації «Істинне Православ’я».
З березня 1929-го по лютий 1931 року за цією справою було заарештовано 4 тисячі чоловік, з них близько 1600 священнослужителів. Трагічною для Ленінградської єпархії стала дата 18 лютого 1932 року — за одну страшну ніч в’язниці поглинули практично всіх ченців, які ще залишались на волі (чернецтво було однією з основних опор йосифлян), а також пов’язаних з монастирями представників парафіяльного духовенства й мирян — усього понад 500 осіб. Під час допитів широко використовувались «методи фізичного впливу» — єпископа Олексія (Буя), наприклад, катували електрострумом.
Останні процеси над істинно-православними, які служили легально, відбулися в Ленінграді, Москві й Воронежі в 1932—1933 рр. Наступний пік репресій припав на 1937—1938 рр. Органи виявляли священнослужителів, які спромоглися переховуватись всі ці роки, винищували керівників йосифлян, котрі на той час відбули строки покарання й проживали на засланні. 17 вересня 1938 року було розстріляно єпископів Сергія (Дружиніна) та Григорія (Лебедєва), а 20 листопада — самого митрополита Йосифа (Петрових).
Середину 40-х років можна вважати фактичним кінцем йосифлянського руху. Одні з тих небагатьох священнослужителів, що вижили в таборах, примирились із Московською патріархією, інші остаточно зв’язали свою долю з Катакомбною (таємною) церквою.
В Україні центрами йосифлянського руху стали Київ і Харків. Хоча жоден з п’яти київських архиєреїв не приєднався до ІПЦ, більшість з них стали «непоминаючими» — тобто хоч і не порвали офіційно з митрополитом Сергієм, але не поминали його ім’я під час богослужіння.
Коли митрополит Київський і Галицький Михайло (Єрмаков) підтримав дії Сергія й оприлюднив свою, складену в тому ж дусі «Декларацію», українські «непоминаючі» вжили заходів, щоб вона не дійшла до мирян повністю. За свідченням професора В. І. Воловика, «заради цього в багатьох общинах декларація не оголошувалась навіть учасникам п’ятидесяток і взагалі віруючим, а якщо й оголошувалась, то місця, де йшлося про контакт з Радянською владою, свідомо випускались. Ось чому ані єпископ Георгій Делієв, ані хтось інший з київського єпископату не дали твердої директиви зачитувати цю декларацію».
Настоятель Києво-Печерської лаври архимандрит Єрмоген (Голубєв) брав участь у перших організаційних зборах йосифлян у грудні 1927 року (в Ленінграді, на квартирі протоієрея Ф. Андреєва). Пропозицію приєднатись до руху він рішуче відкинув, хоча до «Декларації 1927 р.» ставився негативно. Майбутній архиєпископ, який в 1960-ті роки активно боровся з антирелігійними акціями властей, настоятель Лаври хоч і підтримував зв’язки з керівниками йосифлян, до свого арешту в січні 1931 р. зберігав пасивну позицію «непоминаючого».
Першим з київського духовенства формально відділився вид позиції заступника патріаршого міецеблюстителя колишній настоятель храму Покровського жіночого монастиря священик Дмитро Іванов, який тоді жив у Ірпені. В липні 1928 року він поїхав до Ленінграда на зустріч з єпископом Гдовським Димитрієм (Любимовим) та протоієреєм Ф. Андреєвим. Від імені іртиського духовенства (священика місцевої церкви Віктора Давидовича й общини черниць) та почасти духовенства гомельського він письмово оформив приєднання до ІПЦ.
Восени того ж року шестеро київських священнослужителів звернулися з колективним листом до митрополита Михайла, в якому протестували проти його «Декларації» і заявляли, що поривають з ним і вступають в єднання з єпископом Димитрієм. До кінця року відбулися ще дві поїздки до Ленінграда, результатом яких стала згода центру йосифлянського руху на духовне окормлення київських послідовників. А таких у Києві ставало дедалі більше, і невдовзі склалися 4 общини з центрами в чотирьох храмах; в ірпінській церкві, у Преображенській на Павлівській вулиці, в Покровській та Іллінській на Подолі. Особливою активністю вирізнялася община Покровської церкви, де настоятелем був Леонід Рохлиць і служили священики Анатолій Бобров та Борис Квасницький, у вересні 1928 року вигнаний з церкви Введенського жіночого монастиря за різко негативне ставлення до декларацій митрополитів Сергія та Михайла. У Покровський храм перейшла й частина монахів Києво-Печерської лаври. Сама Лавра на той час була вже закрита, але більшість її насельників утворили общину при Ольгинській церкві на чолі зі своїм колишнім настоятелем архимандритом Єрмогеном. Наслідуючи свого главу, вони зберігали нейтральну позицію. Відділились і перейшли на бік йосифлян лише десятеро, і серед них ієромонах Еразм (Прокопенко).
Під егідою Покровської церкви існували й дві жіночі чернечі общини, адже від митрополита Сергія відійшло багато інокинь із Введенського, Фролівського й Покровського монастирів. Пізніше, у лютому 1931 року, вже заарештований о. Леонід Рохлиць на допиті показував (поза сумнівом під тиском слідчого): «Черниці, що прийшли з Київського Введенського монастиря у Покровську церкву разом зі своїм священиком Б. Квасницьким, через нього отримували настанови від Димитрія Гдовського. Вони таємно мають свою начальницю, казначейшу тощо... Ієромонах Еразм заснував таємну жіночу обитель, сам постригав їх у чернецтво й виховував у них і в багатьох людях, які таємно до нього приходили, ненависть до існуючого державного режиму...» У зв’язку з цими подіями слід згадати й деяких мирян-парафіян Покровського храму: викладача школи зв’язку Є. Витошинського, одного з ідейних керівників київських йосифлян; С. Нілуса, автора кількох праць есхатологічного змісту; юриста І. Мельникова, колишнього голову парафіяльної ради храмів Києво-Печерської лаври.
Одним з натхненників йосифлянського руху в Києві був священик Анатолій Жураковський. Автор «Відповіді востязуючим» — роз’яснення церковної позиції відносно «Декларації» митрополита Сергія, він імовірно написав і текст широковідомої «Київської відозви», підписаної ним і священиками Андрієм Бойчуком, Дмитром Івановим, Євгеном Лук’яновим, Борисом Квасницьким, архимандритом Спиридоном (Кисляковим) і багатьма.іншими.
О. Анатолій з 1922 року окормляв згуртовану общину своїх духовних дітей, в основному представників наукової інтелігенції та студентства. До кінця 1928 року він служив у невеликій церкві священномучениці Варвари у дзвіниці храму Миколи Доброго на Подолі, настоятелем якого був професор Духовної академії Олександр Глаголєв, пізніше один з «непоминаючих». По тому о. Анатолій перейшов до Преображенської церкви на Павлівській вулиці. Її настоятель, колишній афонський чернець архимандрит Спиридон (Кисляков) прагнув відродити ранньохристиянські норми життя; після Жовтневої революції заснував у Києві братство Ісуса Сладчайшого; був широковідомий своєю доброчинністю, пастирством, місіонерством, релігійно-публіцистичною творчістю (автор кількох книг). За особистим благословенням патріарха Тихона архимандрит Спиридон служив з відкритими Царськими вратами. І вже восени 1927 року рішуче виступив проти політики митрополита Сергія.
Щовівторка після вечірнього богослужіння о. Анатолій Жураковський читав у Преображенській церкві проповіді, які майже всі були застенографовані общинниками, а пізніше частково й опубліковані (за кордоном, звичайно). Отець Анатолій закликав не порушувати чистоту Православ’я. «Того, що відбувається зараз, в історії церковного життя ще не було, — говорив він 21 жовтня 1928 року. — Церква позбавлена свободи. Представники наші церковні, чиїм обов’язком була охорона вірності й чистоти Євангельської істини, грубо її зрадили... Твердо можна сказати, що ми тут, в нашій малочисельній церкві, не самотні. Ми отримали благословення архипастирське, і багато єпископів висловились проти діяльності й догідництва вищих церковних ієрархів. Отже, наша Церква єдина спадкоємиця, що отримала благодать від Святого Духа...»
Організовував отець Анатолій і паломництва — до Дівіївського, Саровського й інших монастирів. Час від часу общинна молодь під його керівництвом виїжджала до Ірпеня «на криничку» — до явленого колодязя, шанованого місцевим православним населенням.
Іллінська церква на Подолі стала йосифлянською лише в серпні 1930 року. Її настоятель священик Василь Конський, будучи проїздом у Харкові, зустрівся там з істинно-православним єпископом Павлом (Кратировим) і приєднався до нього.
Йосифлянські священнослужителі з Києва провадили активну проповідницьку діяльність. О. Борис Квасницький користувався авторитетом у Подільській єпархії, Васильківському й Білоцерківському районах Київського округу. Під його впливом до йосифлян приєднались настоятель церкви с. Старі Позняки священик Микита Смолій, священики з-під Чорнобиля Микола Соколовський та о. Євфиній, о. Дмитро з Василькова, о. Іоанн з Курська.
З Подільською єпархією підтримував зв’язки й о. Леонід Рохлиць; за його рекомендацією парафію у с. Клебань Тульчинського округу одержав йосифлянин священик Іларіон Підопригора. Істинно-православні лаврські ченці вели агітацію в сільській місцевості, й вона знайшла відгук у серцях віруючих Гути, Косачівки та інших сіл Київської єпархії.
А. Жураковський був популярний серед інтелігенції, В. Конський — серед міщанства й торговців, архимандрит Спиридон — серед нижчих міських верств. Широкі міжміські зв’язки встановив Д. Іванов, він же написав кілька антисергіанських листівок, які в Ірпені розмножували на друкарській машинці. Так само розповсюджували й проповіді А. Жураковського, А. Бойчука, запис диспуту представників київських йосифлян з митрополитом Михайлом тощо.
На жаль, серед київських йосифлян не було бажаної згоди. Керівники общин не могли погодити кандидатуру благочинного — того з них, хто мав бути уповноваженим архиєпископа Димитрія. Більшість йосифлян противилась церковній практиці о. Жураковського й архимандрита Спиридона. Останній допускав засуджені Помісним Собором 1917-1918 рр. нововведення літургійного характеру, служив російського мовою, йому не могли дарувати й начебто «єретичні» твори минулих років. Д. Іванов навіть порушив відповідну справу перед митрополитом Йосифом. І хоча архимандрит Спиридон вже приносив 1923 р. покаяння патріархові Тихону й був прощений, владика Йосиф зажадав, щоб він знову покаявся — на цей раз перед істинно-православним архиєреєм, і відбув нову єпітимію — протягом року служив при закритих Царських вратах. Архимандрит Спиридон розхвилювався, хотів сам їхати до владики, але 11 вересня 1930 р. раптово помер від серцевого нападу.
Попрощатися з ним прийшло дуже багато людей, в основному з нижчих верств; жалобна процесія простяглася від Солом’янського ринку до Солом’янського кладовища. За кілька днів о. Анатолій Жураковський у проповіді сказав: «У цю неділю довелося бути свідками й учасниками надзвичайного явища. Ці тисячі людей, що вийшли поклонитися гробу священика й не одну годину стояли вздовж вулиць і біля церкви на околиці міста, — ці люди прийшли не з цікавості, але щоб попрощатися зі своїм пастирем, другом, який навчив їх вірити, любити, молитися. Все було незвичайним: натовпи, квіти, вінок, принесений старцями, юрби дітей... І людина, яку ми проводжали, була незвичайна, не схожа на інших...» (Свящ. Анатолий Жураковский. Материалы к житию, стр. 121).
Невдовзі по смерті архимандрита Спиридона Преображенську церкву було закрито, а 14 жовтня о. Анатолія заарештовано. 23 листопада його перевезли до московської Бутирської в’язниці, і 3 вересня наступного 1931 року за справою Всесоюзного центру «Істинне Православ’я» колегія ОДПУ присудила пастиря до вищої міри покарання із заміною на 10 років ув’язнення. За тією ж справою проходила його дружина, Ніна Сергіївна. Було заарештовано майже всіх членів общини о. Анатолія. Нині серед живих залишилась лише одна з них, Валентина Миколаївна Яснопольська, автор книги «Спогади йосифлянки».
Після арешту А. Жураковського визнаним керівником київських йосифлян став о. Д. Іванов. Збирались вони на квартирі священика Б. Квасницького. Згодом, під час слідства, він показав, що обговорювались питання боротьби з колективізацією, агітації підлітків проти вступу в комсомол та піонерську організацію тощо. Підтримувався зв’язок з емігрантським духовенством, від якого надходила церковна література. Духовний син о. Анатолія лікар Георгій Косткевич налагодив зв’язок з польським консульством, через яке було передано за кордон матеріали про існування в СРСР істинно-православного руху. Вирок Косткевичу винесли той самий: смертна кара із заміною на десять років таборів.
До того часу йосифлянський рух у Києві в основному було вже розгромлено. На середину січня 1931 року всі київські істинно-православні священики, деякі ченці й миряни-учасники руху були заарештовані. Арешти тривали до весни. Всі йосифлянські храми було закрито.
Другим важливим центром антисергіанського руху на Україні був Харків — тодішня столиця республіки. У кінці 20-х років там проживало багато висланих священнослужителів, і серед них — за підпискою про невиїзд — з весни 1925 року був і єпископ Старобельський Павло (Кратиров). Він не визнавав митрополита Сергія ще до опублікування відомої декларації, вважаючи його загарбником вищої церковної влади, яка „по праву” мала належати митрополиту Ярославському Агафангелу. За це Павло був заборонений у служінні екзархом України митрополитом Михайлом (Єрмаковим). Неважко здогадатись, як зустрів єпископ Павло появу «Декларації митрополита Сергія». В кінці 1927 року він написав листа владиці Агафангелу й отримав відповідь, в якій ярославський митрополит називав Сергія «узурпатором церковної влади». Підтриманий у своїх намірах, єпископ Павло у квітні 1928 року надіслав заступникові патріаршого місцеблюстителя офіційну заяву про відділення від нього. Того ж місяця постановою Священного синоду його оголосили забороненим у священнослужінні. Єпископ Старобельський став сильним ідейним опонентом митрополита Сергія. У лютому він оприлюднив перший з кількох своїх полемічних творів, який називався «Наші критичні зауваження з приводу другого послання митрополита Сергія». Владика Павло викривав істинні наміри свого ідейного противника: Нижегородський митрополит боровся за владу в Церкві, отримавши ж її, самовільно визначив новий курс і, закликаючи до миру, розпочав війну. «Якби митрополит Сергій справді хотів до скликання Собору зберегти «єдність духу в союзі миру», «щоб не розривати хітону Христового», як він висловлюється, то, опинившись правдами й неправдами на чолі церковного управління, не залякував би... тих, хто його не визнає... не накладав би самостійно заборони на десятки незгодних з ним єпископів, а з належною смиренністю, поставивши власну канонічність під знак питання... чекав би майбутнього Собору...» — писав він. Єпископ Павло закликав митрополита Сергія до каяття: «Ми гаряче переконуємо його... принести в жертву своє самолюбство та властолюбство, якими він досі керувався більше, ніж боголюбством, й щиросердо покаятись у всіх своїх церковних прогрішеннях, а керівництво Церквою передати тим, у кого воно ним було віднято».
У травні того ж року єпископ Старобельський написав відкритого листа неназваному «брату во Христі» «Про модернізовану церкву, або про Сергієве провослав’я», в якому доводив, що «Декларація 1927 р.» заторкує саму суть православно-церковного віровчення: «Митрополит Сергій вводить у церковне богослужіння нечувану в історії Церкви єресь модернізованого боговідступництва, природним наслідком якої є церковна смута й розкол... Митрополит Сергій... створив новий обновленський розкол, або сергіанське обновленство... Для тих, хто поплентався за митрополитом Сергієм, повернення на путь істини — завдання важке, пов’язане зі скорботами й прикрощами».
Ще в одному анонімному посланні — «Першому листі єпископа», написаному того ж року і, судячи з деяких ознак, тією ж рукою, — автор закликає, незважаючи ні на що, не боятись роз’єднань у церковній спільноті, й схвалює протест проти «грізної роботи митрополита Сергія». «Церква Христова — то ніщо інше, як Царство Боже, — писав єпископ, — а воно, за словами Спасителя, всередині нас. Невже ж це Царство Боже всередині нас потребує всієї цієї мерзотної системи, що її допускає митрополит Сергій у стосунках із зовнішнім світом? Невже заради збереження церковно-господарського майна (храми, будівлі, начиння)... можна продати Христа і Царство Боже? Сергієва Церква, подібно до обновленської, тепер лютує, панує, забороняє, висилає й через це являє себе цезаропапістською організацією в найгіршому смислі слова... Через це я відходжу в пустелю, маючи надію, що нині тільки пустельна... Церква може вказати істинний шлях до вічного спасіння, яким має йти християнин... Прости й молись за мене й покайся, поки не пізно. Пізніше тобі вже не вдасться вискочити, сам знаєш чому».
Всього єпископ Павло, за його словами, написав 4 таких послання — «міркування» на тему керівництва російською Церквою, два звернення до радянської влади й лист до старобельських благочинних — відповідь на їх колективне звернення з докорами про невизнання митрополита Сергія. З усіма своїми творами владика ознайомлював і священиків, і мирян.
Від одного свого колеги — харківського протоієрея Миколи Загоровського, що проживав тоді в Ленінграді, єпископ Павло дізнався про єпископа Димитрія (Любимова) і налагодив з ним зв’язок. Невдовзі між ними встановилося жваве листування. Харків’янин просив відповіді на деякі питання свого сумління: «Чи не поставлені ми обов’язком свого пастирського служіння в необхідність перешкоджати на кожному кроці існуючій владі в її роботі? Хіба можемо ми схвалювати безбожне виховання в сучасних умовах? Хіба допустима класова боротьба й навіть пригноблення одного класу іншим? Чи не є більш гідним нашого великого служіння прямо й відверто заявити владі, що шляхи наші пролягають у різних напрямках і що ми можемо лише говорити про бажання бути лояльними, але ділами своїми засвідчувати свою лояльність не можемо. Хіба можна схвалювати вступ до комуністичної партії?»
Осередки йосифлянського руху існували не тільки в українських столицях. Є відомості про велику групу йосифлянських громад у Сталінському (Донецькому), Маріупольському, Артемівському, Бахмуцькому, Дніпропетровському, Криворізькому, Зинов’ївському, Полтавському та інших округах України. При цьому слід зауважити, що не кожний антисергіанський рух чи громаду можна вважати йосифлянськими. Скажімо, відокремлення від митрополита Сергія багатьох громад півдня України було значною мірою спричинено зміщенням архиєпископа Херсонського Прокопія (Титова). Взагалі ж восені І928 р. митрополит Сергій змістив своїм указом 17 українських архиєреїв, які перебували в ув’язненні або під слідством. Це не могло не викликати хвилі обурення, і не випадково багато парафій стали йосифлянськими саме восени 1928 р.
Боротьба режиму проти ІПЦ в Україні завершилась велетенською справою, над якою республіканське ДПУ працювало майже півроку — з січня до червня 1931 р.
Обвинувачено було 140 йосифлян: 2 єпископи, 52 священики, 19 ченців, 7 дияконів та псаломників, 60 мирян. Слідство дійшло висновку, що «контрреволюційна організація церковників «Істинна Православна Церква» була широко розгалужена й охоплювала своїми філіалами весь Радянський Союз, у тому числі Україну». В республіці начебто існувала жорстко структурована мережа груп та осередків ІПЦ, безпосередньо керована Ленінградським і Московським центрами. Ця мережа, за версією ДПУ, поділялась на три філіали: Харківський на чолі з єпископом Павлом (Кратировим), Дніпропетровський, керований єпископом Йоасафом (Поповим), і Одеський, очолюваний Г. Селецьким та ігуменом Варсонофієм (Юрченком). До першого філіалу входило 11 територіальних груп: Харківська, Сумська, Сталінська, Київська, Дебальцівська, Кадіївська, Маріупольська, Попаснянська, Бердянська, Слов’янська, Червонолучинська; до другого — 4: Зинов’ївська, Олександрійська, Миколаївська і Херсонська, до третього — 2. Групи у свою чергу складалися з осередків. Зі сторінок обвинувачення поставала грізна організація: «Кожна група й осередок мали своїх безпосередніх керівників з особливо довірених і надійних осіб, пов’язаних з керівниками філіалів... Завдяки постійним зв’язкам центрів з філіалами було забезпечено систематичне керівництво контрреволюційною діяльністю периферійних відгалужень контрреволюційної організації». Якби ж то... Але подібні твердження були далекі від істини. Як видно з вищесказаного, йосифляни в Україні якщо й підтримували між собою «постійний зв’язок», то він часто, на жаль, був досить напружений.
Перший судовий процес у справі української ІПЦ відкрився 14 грудня 1931 року. Надзвичайна нарада колегії ОДПУ звинуватила в антирадянській діяльності 126 осіб: 53 з них отримали по 3 роки таборів, 58 були на 3 роки вислані на Північ, п’ятьох позбавили права проживання в 12 населених пунктах, десятьох звільнили. «Керівники» — 14 чоловік — отримали ВІД 5 до 10 років таборів. Деяким йосифлянам вдалося пережити репресії 1937-38 рр. Окремі групи віруючих Істинно-Православної церкви збереглися в Україні аж до наших днів.
Людина і світ. — 1997. — №8. — С.38—43.
Михайло ШКАРОВСЬКИЙ,
доктор історичних наук
