У Державному Комітеті у справах релігій (№ 11-12)
ОФІЦІЙНИЙ ВІСНИК
Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій: рік роботи
Ідея створення представницького органу релігійних лідерів України висловлювалася неодноразово. Необхідність певної «контактної зони», де предстоятелі церков і керівники релігійних організацій мали б реальну змогу разом розв’язувати проблеми, які є спільними для всіх релігійних інституцій, і домовлятися про співпрацю в тих галузях, де це можливо, була очевидною. Але напруженість у відносинах між церквами, до яких належить переважна більшість віруючих країни, міжособистісні непорозуміння щоразу відсували цей крок.
Знадобилися час, багатобічні консультації та переговори, зрештою — авторитет Президента України Л. Кучми, щоб нарешті реалізувати цю ідею. Наприкінці 1996 р. предстоятелі Українських православних церков, Української греко-католицької церкви, керівники євангельських християн-баптистів, християн віри євангельської — п’ятидесятників, адвентистів сьомого дня, Німецької лютеранської, Римо-Католицької та Вірменської апостольської церков в Україні, а також керівники іудейської та мусульманських релігійних організацій створили Всеукраїнську Раду Церков та релігійних організацій (ВРЦ). Цього року до ВРЦ було прийнято Закарпатську реформатську церкву. Таким чином, до складу Ради входять лідери релігійних спільнот, до яких належить понад 92% всіх релігійних громад України. Якщо ж брати до уваги кількість вірних, то цей відсоток буде ще вищим.
Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій утворено як представницький міжконфесійний консультативно-дорадчий орган для об’єднання зусиль релігійних і громадських організацій, державних установ у справі реалізації соціальних і культурних проектів, актуалізації міжцерковного діалогу в Україні й поза її межами, розв’язання проблем, що виникають у державно-церковних відносинах, а також у відносинах релігійних інституцій з суспільством, участі у процесі вдосконалення чинного законодавства про свободу совісті тощо.
На першому, установчому засіданні, яке відбулося 27 листопада 1996 р. в Києві за участю віце-прем’єр-міністра України з гуманітарних питань, розглядалися організаційні питання: затверджено Положення про Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій, визначено порядок проведення засідань Ради (не рідше одного разу у квартал), почерговість головування. Окрім предстоятелів церков і релігійних організацій, до складу ВРЦ входить за посадою голова Державного комітету України у справах релігій. Штаб-квартира Ради знаходиться в приміщенні Держкомрелігій — Київ, вул. Прорізна, 15.
Було вирішено, що ВРЦ будуватиме свою роботу на засадах рівності та рівноправ’я, поважного ставлення до внутрішніх настанов і традицій усіх діючих у рамках Конституції України релігійних організацій. У своїй поточній діяльності вона керується Конституцією України, Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», іншими законодавчими актами та міжнародними договорами України.
1997 р. відбулося шість засідань Ради, на яких обговорювався доволі широкий спектр питань, що турбують релігійні організації. Зокрема, спільно з Міністерством освіти України розглянуто питання гуманітарної освіти, духовного виховання дітей та юнацтва. Учасники спільного засідання ВРЦ та Міністерства соціального захисту населення України, яке відбулося 24 червня 1997 р., підписали Меморандум щодо співпраці у сфері підтримки соціально незахищених верств населення. Релігійні діячі, підкреслюється в цьому документі, скеровуватимуть гуманітарну допомогу, що надходить в Україну по лінії релігійних організацій, на матеріально-побутове та медичне обслуговування громадян похилого віку, інвалідів, неповнолітніх, які перебувають у будинках-інернатах для дітей-сиріт. Окрім цього, релігійні організації візьмуть під свою опіку конкретні сиротинці, інтернати, лікарні та інші подібні заклади.
Від самого початку своєї діяльності Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій скерувала свої зусилля на участь . у вдосконаленні правової бази в галузі церковно-державних відносин. Нещодавно члени ВРЦ підписали звернення до Президента України Л. Д. Кучми та Голови Верховної Ради України О. О. Мороза, в якому пропонується прискорити прийняття змін і доповнень до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». На думку членів Ради, це сприятиме більш динамічному розвиткові релігійних інституцій у країні й водночас запобігатиме спробам зловживання статусом релігійної організації.
Необхідно зазначити, що релігійні лідери України доволі відповідально ставляться до цього статусу й разом з тим одностайно виступають проти його перегляду та прирівняння до статусу, скажімо, громадської організації. Особливо виразно цю позицію було окреслено на засіданні 20 лютого, коли члени Ради обговорювали систему реєстрації релігійних організацій. За наслідками обговорення було ухвалено спеціальне звернення до Президента України Л. Кучми та Президента Парламентської Асамблеї Ради Європи Л. Фішер. У них, зокрема, зазначено, що, хоча релігійні організації є об’єднаннями громадян, між ними й громадськими організаціями існують істотні відмінності. Законодавчо релігійні організації виокремлені з політичного процесу, вони утворюються для задоволення релігійних потреб. Це вимагає не лише правової, а й досить специфічної комплексної, передреєстраційної експертизи.
Чинне законодавство не впливає на внутрішній канонічний устрій релігійних організацій і зобов’язує державні органи враховувати ці особливості. Держава також бере на себе зобов’язання подолати негативні наслідки руйнівної політики попередніх десятиліть щодо релігійних організацій (перед громадськими організаціями держава подібних зобов’язань не має). Враховуючи специфічну сферу релігійних потреб і виявлення релігійних почуттів, держава законодавчо знімає проблему легалізації релігійних організацій, визнаючи їх легальними вже на підставі самого факту утворення, що також відрізняє їх від громадських організацій з властивою їм практикою легалізації.
Питанням, вирішення якого постійно знаходиться в центрі особливої уваги Ради, є процес повернення релігійним організаціям відібраних у них свого часу церковних будівель. Особливо гострою ця проблема лишається в Автономній Республіці Крим, Дніпропетровській, Львівській, Одеській, Тернопільській, Харківській, Хмельницькій, Черкаській, Чернігівській областях, містах Києві та Севастополі. 20 травня Рада спеціально обговорила на своєму засіданні цю проблему і звернулась до керівників відповідних регіонів з проханням вжити дійових заходів щодо прискореного повернення віруючим сакральних об’єктів.
Цього року Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій також спеціально розглядала міжнародні зв’язки релігійних організацій України, Члени ВРЦ цілком справедливо вважають, що церкви і релігійні організації є серйозним чинником відкриття України для світового співтовариства, утвердження її на міжнародній арені, подолання несправедливих стереотипів про нашу землю та наших людей, які часом ще даються взнаки. Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій підносить свій голос на захист одновірців-українців за кордоном, які не повною мірою користуються релігійними свободами, гарантованими міжнародними правовими актами. У своєму листі до Міністерства закордонних справ України релігійні діячі підкреслювали, що, на їхню думку, питання релігійної свободи, поваги до традицій, культури і церковної спадщини нашого народу повинні в певних випадках включатися до переліку проблем, які виникають у міждержавних відносинах.
Останнє в цьому році засідання Рада присвятила обговоренню питання висвітлення подій релігійного життя в українських мас-медіа. Члени ВРЦ відзначили у своїх виступах, що останніми роками на телебаченні, радіо, в друкованих ЗМІ з’явилося чимало цікавих і по-справжньому корисних передач, рубрик, циклів та статей. Але звичайно ієрархи і керівники релігійних інституцій вказували на заангажованість багатьох видань і журналістів, на колосальну упередженість і непрофесіоналізм, на газетні вихватки, які часом переходять межі здорового глузду й елементарних моральних норм. Не могли вони не звернути уваги, й на справжню повінь закордонних телепроповідників, які отримують ефір не завдяки духовній глибині власної проповіді, а виключно за рахунок неспівмірно кращого ніж у історичних церков України фінансового забезпечення. Членів ВРЦ непокоять не, лише суто релігійні проблеми в інформаційному просторі, а й розквіт у ньому несмаку, агресивне поширення розбещеності й насильства, потурання найнижчим інстинктам при одночасному витісненні музичної і кінематографічної класики. У зв’язку з цим Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій внесла до Уряду низку конкретних пропозицій, а також накреслила перспективи співпраці на цьому терені з Міністерством інформації України.
Напередодні 2000-ліття Різдва Христового ВРЦ передбачає реалізацію низки спільних проектів, а також активізацію спільних зусиль на різних напрямках соціального служіння.
Петро КАЛАШНИК,
начальник управління
організаційно-методичної роботи
* * *
Гуманітарна допомога релігійним організаціям: питання правового регулювання
Офіційно гуманітарна допомога визначається як матеріальні цінності та кошти, які іноземні юридичні та фізичні особи безплатно передають юридичним та фізичним особам в Україні. Зрозуміло, що насамперед це переважно ті вироби та предмети, які є необхідними для задоволення найгостріших людських потреб. Для релігійних же організацій надходять речі, необхідні для відновлення нормального функціонування релігійних інституцій і здійснення ними своєї місії у суспільстві.
Скажімо, більше половини всіх гуманітарних вантажів, які надійшли в Україну в 1997 р., складалися з продуктів харчування, одягу, взуття, медикаментів та медичного устаткування тощо. Водночас релігійні організації отримували легкові та вантажні автомобілі, будівельні матеріали, оргтехніку, обладнання для церков та молитовних будинків і богослужбову літературу. Понад третина всіх цьогорічних вантажів надійшла церкві євангельських християн-баптистів, понад чверть — церкві християн віри євангельської (п’ятидесятників). Гуманітарна допомога надходила головним чином від релігійних громад Німеччини, Англії, Швеції, Італії, Австрії, Фінляндії, США, Норвегії та інших країн.
Що треба знати тим, хто надсилає гуманітарну допомогу в Україну й отримує її тут?
Товари (предмети), що ввозяться з-за кордону в такій якості, підлягають обов’язковому декларуванню в митному органі. На них ставиться клеймо «Гуманітарна допомога. Продаж заборонено». При митному оформленні такі вантажі (за винятком підакцизних товарів, які в основному йдуть на продаж) звільняються від сплати ввізного мита та інших податків.
Перелік товарів, звільнених від обкладання всіма видами податків і зборів, визначено Кабінетом Міністрів України. Зокрема, до нього входять: вантажні автомобілі, мікроавтобуси, розраховані не менш як на 10 пасажирів, одяг, взуття, продукти харчування, ліки, медичне обладнання, будівельні матеріали, церковне начиння, предмети культового призначення тощо.
До підакцизних товарів, які обкладаються митом, відносяться: легкові автомобілі, мікроавтобуси (до 10 пасажирських місць), телевізори, монітори (блоки пам’яті комп’ютерів), одяг з натуральної шкіри та хутра, офісна техніка та офісні меблі, кава натуральна, чорний шоколад та ін.
З метою регулювання питань надходження у країну товарів (предметів) гуманітарної допомоги при Кабінеті Міністрів України створено Комісію з питань координації приймання, транспортування, охорони та розподілу гуманітарної допомоги. Саме вона визначає, чи є вантажі, що надходять з-за кордону, гуманітарною допомогою.
Отримувачами гуманітарних вантажів можуть бути як релігійні організації України, так і окремі віруючі.
З метою звільнення від сплати мита та інших податків релігійна організація, якій надіслано гуманітарну допомогу, повинна подати до Комісії такі документи:
— лист від організації-отримувача на ім’я голови Комісії з проханням звільнити вантаж від обкладення митом і податками та з інформацією про те, як буде розподілено гуманітарну допомогу;
— копії товарно-транспортних документів з повним переліком предметів вантажу, що надійшов на адресу отримувача;
— копію документа, що засвідчує безкоштовну передачу предметів гуманітарної допомоги;
— лист від комісії з питань гуманітарної допомоги при обласній (міській) держадміністрації або центрального чи місцевого органу виконавчої влади про підтримку здійснюваної програми гуманітарної допомоги та про звільнення вантажу від податків.
У разі, коли йдеться про допомогу, яка надходить релігійній організації, таку підтримку надає державний орган у справах релігій або його управління (відділи) в областях чи Рада у справах релігій при Уряді АР Крим. Кількість таких підтримок невпинно зростає. Скажімо, лише Держкомрелігій 1995 р. здійснив їх 44 рази, у 1986 р. — 87, а впродовж 1997 р. — 153 рази. Варто підкреслити, що в переважній більшості випадків якраз гуманітарна допомога, яку отримують і розподіляють релігійні спільноти, потрапляє саме тим, хто її потребує. Зловживань допомогою (а вони в наш час зустрічаються не так вже й рідко) найменше саме з боку релігійних громад і центрів (хоча трапляються й такі випадки, що примушує державний орган у справах релігій прискіпливіше ставитися до кожного випадку підтримки безподаткового митного оформлення гуманітарних вантажів).
Повний пакет документів має бути надісланий поштою на адресу Комісії: м. Київ, вул. Грушевського, 12/2 або переданий через приймальну Кабінету Міністрів України (вул. Садова, під’їзд N6).
Розгляд поданих документів проводиться в перший і третій четвер кожного місяця. Як правило, розглядаються документи, прийняті не пізніше, ніж за 2 дні до чергового засідання Комісії.
Для зняття вантажів з-під митного контролю протокол засідання Комісії (за умови позитивного вирішення питання) надсилається в Державну митну службу України (м. Київ, вул. Дегтярівська, 11), яка дає відповідну вказівку митницям.
Для скорочення строку знаходження вантажів під митним контролем організаціям-отримувачам необхідно погоджувати із закордонними партнерами переліки вантажів гуманітарної допомоги ще до їх відправлення в Україну, а згадані вище документи надсилати до Комісії завчасно.
Що стосується товарів, які швидко псуються або потребують спеціальних умов зберігання, то попереднє погодження термінів їх ввезення в Україну з Комісією з питань гуманітарної допомоги є обов’язковим.
Митні збори за перебування вантажів гуманітарної допомоги на митниці стягуються починаючи з 91-го календарного дня від дати прийняття їх під митний контроль на території України.
З метою контролю за обліком, збереженням, розподілом і використанням товарів (предметів) гуманітарної допомоги при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київській та Севастопольській міських державних адміністраціях створено комісії з питань координації приймання, транспортування, охорони та розподілу гуманітарної допомоги. Вони складаються з представників органів місцевого самоврядування, громадських благодійних та релігійних організацій.
На жаль, ще трапляються випадки, коли гуманітарна допомога надходить на адресу отримувачів із значним запізненням. Оскільки органами Державної митниці було вжито ряд стримуючих заходів, гуманітарні вантажі місяцями простоювали під митним контролем. Надто забюрократизованою стала процедура їх розмитнення. Так, внаслідок надмірної затримки регіональною митницею були повністю зіпсовані продукти харчування, що надійшли Першій баптистській церкві Одеси. Високі митні збори змусили київську благодійну місію «Шлях до істини» відмовитись від новорічних дитячих подарунків, надісланих в Україну її німецькими одновірцями. Майже рік тривало розмитнення автобуса «Сканія», подарованого віруючими Норвегії Всеукраїнському союзу церков християн віри євангельської (п’ятидесятників). І таких фактів можна навести чимало.
Враховуючи важкий економічний стан країни й ту фінансову скруту, в якій перебуває більшість релігійних організацій, Держкомрелігій бачить своє завдання в подальшому поширенні правових знань серед керівного складу релігійних організацій України щодо питань гуманітарної діяльності, втілення в життя милосердницьких і благодійних проектів, попередження можливих правопорушень у цій сфері.
Юрій МАРШАЛКО,
головний спеціаліст відділу сприяння
релігійним організаціям України в
міжнародних зв’язках
* * *
Колегія Держкомрелігій у 1997 році
Упродовж 1997 р. Колегія Державного комітету у справах релігій постійно зверталась до питань законодавчих пропозицій, здатних істотно поліпшити правову базу державно-церковних відносин, повернення релігійним організаціям відчужених у них свого часу церковних будівель, сприяння релігійним інституціям у здійсненні ними милосердницької, доброчинної, духовно-просвітницької праці, а також міжнародних зв’язків. Колегія постійно приділяла увагу розглядові статутів релігійних центрів та управлінь, духовних навчальних закладів, монастирів і місій, поданих для реєстрації державним органам у справах релігій. Водночас 1997 р. Колегія розглянула низку питань, які мають тривалу перспективу та серйозно впливають на стан відносин між державою й церквою. Так, було розглянуто проект Закону України «Про внесення змін і доповнень до статті 14. Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», який спрямований на виконання рекомендацій Парламентської Асамблеї Ради Європи, а також пропозиції Державної міжвідомчої Комісії з питань впровадження в законодавство України норм і стандартів Ради Європи. У разі прийняття цього закону Верховною Радою українська система реєстрації статутів релігійних організацій, яка є цілком демократичною й однією з найліберальніших в Європі по суті, повністю відповідатиме європейським стандартам і з формальної точки зору.
Звичайно, за умови тривалого конфлікту між церквами України, до яких належить переважна більшість вірних, Колегія Держкомрелігій вимушена була звернутися до практики врегулювання цієї проблеми, пошуку оптимальних шляхів розв’язання протиріч, які лихоманять значну частину українського суспільства. Спеціальний розгляд стану ситуації на прикладі Тернопільської області дав змогу членам Колегії виокремити чотири «поверхи» проблеми: правовий, майновий, церковно-канонічний і соціально-психологічний. Очевидно, що намагання розв’язати конфліктну ситуацію без урахування бодай одного з перелічених «поверхів» приречені у найкращому разі на невдачу, а найчастіше — й на подальше погіршення її. У прийнятій постанові за наслідками вивчення ситуації на Тернопільщині Колегія ухвалила постанову, де накреслено конкретні напрями її оздоровлення. Зокрема, в ній подано рекомендації щодо перегляду найбільш нереалістичних і явно вибухонебезпечних рішень органів місцевої влади, які здатні перетворити конфлікт на хронічний, щодо першочергових дій усіх зацікавлених у врегулюванні проблеми організацій та осіб, а також поетапний план подолання конфлікту.
Враховуючи, що міжконфесійний конфлікт великою мірою розгортається навколо церковних будівель і майна (хоча було б вищою мірою несправедливо стверджувати, що він цим і вичерпується), Колегія Держкомрелігій присвятила одне із засідань обговоренню питання повернення релігійним організаціям культових споруд, які не використовуються або використовуються не за призначенням. Таких споруд в Україні зараз майже 650, але на 485 з них віруючі не претендують. Ще 50 будівель постановою Уряду занесено до «Переліку культових споруд — видатних пам’яток архітектури, що не підлягають переданню в постійне користування релігійним організаціям» (№ 83 від 5.04.1991 р.). Водночас віруючі справедливо ставлять питання про передання їм решти храмів, які використовуються не за призначенням. З урахуванням ситуації, що склалася, а також у зв’язку із закінченням 1 грудня 1997 р. строку дії Розпорядження Президента України про передачу релігійним організаціям культових будівель і майна, Держкомрелігій розробив і вніс до вищих інстанцій пропозиції щодо вдосконалення правового механізму повернення (передачі) церковних культових і некультових споруд та майна на засадах загальноєвропейських норм і стандартів та рекомендацій Парламентської Асамблеї Ради Європи № 190 (1995 р.).
Колегія ухвалила подати на розгляд Кабінету Міністрів України проект документа про подальшу поетапну передачу релігійним організаціям культових споруд, а також підготувати для керівників управлінь та відділів у справах релігій методичні рекомендації з правового забезпечення цього процесу. Ухвалено також посилити контроль за організацією та виконанням цієї роботи.
Інша сфера, пов’язана зі стабільністю у міжконфесійних відносинах, — причому набагато тісніше, ніж звичайно вважається, — це інформаційний простір. Окремі тенденції, які набувають у ньому розвитку й мають безпосереднє відношення до взаємодії між різними конфесіями та між церквою й державою, примусили Колегію Держкомрелігій на одному із своїх засідань звернутися до цього питання, Аналіз ситуації засвідчив, що навіть порівняно з 1995 р. обсяг передач з релігійної тематики виріс на телебаченні вдвічі, кількість видань релігійної періодики— у 1,8 раза, релігійно-церковної літератури — на 137%. Програми й видання стають різноманітнішими й насиченішими, значно цікавішими й професійнішими. Що стосується української преси, то вона зосереджується на трьох головних напрямах: події у православ’ї (1996 р. найпоширеніші газети країни згадували про них 146 разів), римо- та греко-католицькі церкви (80 згадок) і нові для України релігійні утворення. Але конвент-аналіз публікацій з релігійної тематики 35 українських видань — 26 київських і 9 регіональних — засвідчив наявність вельми небезпечної тенденції, яку, втім, можна V відстежити й неозброєним оком. Третину всіх публікацій вирізняє упередженість, нестримне вихваляння або паплюження іншої церкви. Багато публікацій цілком можна розцінювати як такі, що розпалюють ворожнечу й ненависть на релігійному грунті. В публікаціях газет обох «таборів» (якщо йдеться про позицію в міжправославному конфлікті) містяться заклики до влади «вжити силу» й розправитися (залежно від спрямованості) з «безблагодатними розкольниками» чи «п’ятою колоною московського імперіалізму». Дуже негативні вихватки щодо іновірців систематично дозволяють собі православні періодичні видання. Зрозуміло, що в інформаційному суспільстві такого роду тиск на масову свідомість може бути настільки ж ефективним, наскільки й руйнівним. Враховуючи це, Колегія Держкомрелігій ухвалила низку заходів, які могли б поліпшити ситуацію — в тому, безумовно, правовому полі, в якому діють і державні, і релігійні, і громадські інституції, а також, з іншого боку, засоби масової інформації. Держкомрелігій неодноразово висловлював готовність сприяти ЗМІ у справі одержання повної та об’єктивної інформації про релігійну ситуацію у країні і співпрацювати з ними для її поліпшення.
Природно, що Колегія Держкомрелігій звертається не лише до проблем, які стосуються великих релігійних спільнот, — на одному з її засідань розглядалося, наприклад, питання про сприяння розвиткові релігійної самобутності національних меншин України, Адже у країні діє чимало релігійних організацій з яскраво вираженими етноконфесійними ознаками: громади Реформатської церкви, створені віруючими-угорцями, іудейські, мусульманські. Не тільки римо-католицькі, а й деякі православні парафії мають виразне етнічне обличчя (у Чернівецькій та Одеській областях це, зокрема, румуни і болгари). За останні 5 років кількість громад, створених національними меншинами, збільшилась у 2,3 раза (загалом в Україні за цей час — у 1,5раза). Водночас кількість громад, скажімо, Вірменської церкви, збільшилась за цей час втричі, а Німецької євангелічно-лютеранської церкви навіть у 5 разів. Релігійним громадам національних меншин вдалося створити мережу шкіл непрофесійної духовної освіти (у Закарпатської реформатської церкви їх 80. у іудейських громад — 28, у мусульман 17 тощо}; вони налагодили інтенсивні та плідні контакти із закордонними одновірцями.
Разом з тим релігійні громади національних меншин мають загалом ті ж самі проблеми, що й усі інші релігійні громади в Україні: бракує священнослужителів і культових споруд. Особливо складна ситуація з молитовними будівлями у мусульман Криму; іудеї орендують 64% приміщень для богослужбових цілей, а в Німецькій євангелічно-лютеранській церкві цей показник сягає 80%.
Держкомрелігій та його структурні підрозділи на місцях вживають досить активних заходів для сприяння релігійним громадам національних меншин України у виконанні ними своїх статутних завдань. Комітет, зокрема, вніс пропозиції до проекту Державної програми адаптації та інтеграції в українське суспільство депортованих народів, спрямовані на всебічне задоволення їх релігійно-духовних потреб. Здійснюється робота з розв’язання проблем, порушених у зверненні Меджлісу кримсько-татарського народу «Про безправний стан кримсько-татарського народу» в тій частині, що входить до компетенції Держкомрелігій.
1997 р. 102 мусульманина України здійснили хадж у Мекку, а понад 4,6 тисячі хасидів 26 країн світу відвідали впродовж осінніх іудейських свят могилу Нахмана Брацлавського в Умані. У 1997 же році Держкомрелігій розглянув питання про будівництво синагоги в Гадячі — місці поховання видатного духовного лідера, засновника руху ХаБаД Шнеур-Залмана; підтримано клопотання головного рабина Києва і України Якова Блайха щодо сприяння дослідницькій діяльності Комітету зі збереження єврейської спадщини України; виділено ділянку для будівництва монастирського комплексу й відновлення Синайського подвір’я в Києві (Греко-Синайського Свято-Катеринівського монастиря) тощо.
Проте Колегія вказала на істотні недоліки у справі підтримки релігійних громад національних меншин і розробила комплекс заходів для виправлення становища. Водночас було підкреслено, що підхід управлінь (відділів) Держкомрєлігій в областях України І Ради у справах релігій до сприяння розвиткові релігійних громад, утворених національними меншинами у Кримській автономії, має виходити з двох принципових моментів. По-перше, це забезпечення їм однакових з іншими громадами умов для здійснення релігійного вибору й реалізації свободи совісті, а по-друге, підтримка їхньої органічної і всебічної інтеграції в українське суспільство.
Одним з найбільш динамічних явищ конфесійного життя країни стають новітні релігійні рухи (НРР) або релігійні спільноти іноземного походження, які відносно нещодавно почали діяти в Україні. їхня діяльність викликає доволі суперечливі оцінки й відгуки. До Держкомрелігій та його підрозділів надходять численні скарги від батьків, чиї діти приєдналися до новітніх рухів, а також заяви різних громадських та політичних угруповань, котрі вимагають запровадження силових методів до розв’язання проблем, що виникають навколо означених спільнот. Влітку 1997 р. група працівників Держкомрелігій всебічно вивчала питання про діяльність НРР у Києві та Київській області. Згодом це питання було винесено на обговорення Колегії Комітету. її члени погодилися, зокрема, що контроль за додержанням законодавства про свободу совісті НРР (так само, поза сумнівом, як і будь-якими іншими релігійними організаціями) не може бути замінений тріскотнею у пресі й безадресними звинуваченнями. Українське законодавство надає достатні можливості для недопущення зловживання релігійними почуттями віруючих; його слід неухильно дотримуватися в усіх випадках і стосовно будь-якої релігійної організації. Було вказано на необхідність кваліфікованого вивчення всього комплексу проблем, які виникають навколо діяльності НРР, поглиблення та більш ретельного підходу до експертизи статутів, які подаються цими спільнотами для реєстрації, а також — вжиття передбачених законом заходів в усіх випадках, коли релігійна практика загрожує здоров’ю особи або безпеці суспільства. Особливо наголошувалося, що будь-які дії, спрямовані на врегулювання існуючих у цій царині конфліктів, повинні вписуватися в наявне правове поле України.
Петро СКУЛЬБІДЕНКО,
помічник голови Держкомрелігій
Людина і світ. — 1997. — №11-12. — С. 25—32.
