Стиль бароко в архітектурі українських церков
Бароко — це стиль тих церков — шедеврів XVII—XVIII ст., які стали візитною карткою України в усьому світі. Навіть ті, хто майже нічого не чув про нашу країну, напевно знають Софію Київську, Андріївську церкву чи Успенський собор Печерської лаври. Софійський і Успенський собори — давньоруські храми, перебудовані в добу бароко, Андріївська церква теж побудована в ті часи. Але, звісно, барокових шедеврів в Україні набагато більше; стиль цей розвинувся не тільки в мурованій, а й у дерев’яній архітектурі.
У XVII—XVIII ст. з’являється тенденція до регулярного планування міст, йде їх швидкий розвиток; після 1654 року — возз’єднання України з Росією складається традиційна схема містобудування. У ті часи зводяться не лише оригінальні колегіуми та «кам’яниці», але і храми принципово відмінного від традиційного архітектурно-композиційного рішення. Будівництво відбувається під знаком бароко, в якому розрізняють раннє (сер. XVII — кін. XVII ст.), так зване геометричне бароко, і бароко періоду розквіту (кін. XVII — кін. XVIII ст.) Друга половина XVII та перша половина XVIII ст. стали добою занепаду Польщі, і не в останню чергу саме тому в тогочасній Галичині майже не було створено архітектурних шедеврів. Отож коли йдеться про сакральну архітектуру другої половини XVIII ст., то прикладами найчастіше постають будівлі східної школи українського бароко, яку ще називають «козацьким бароко» — церкви й собори Києва, Лівобережжя та Слобожанщини. Українські дослідники завважують спільні риси не тільки в церквах Києва й Лівобережжя, а й у трапезних, де композицію побудовано за однією схемою — поєднання горизонтального корпусу й вертикальної домінанти домової церкви (за винятком хіба що рішення залу та деталей.)
У цей період в Україні виникають дві головні школи бароко — західна і східна, до якої віднесено також Київ і територію сучасної Черкаської області — центри козацького руху на Правобережжі. Для цього регіону, який знаходився під відчутним польським впливом, характерна західна школа, і тому національні ознаки стилю виявлялись у ній меншою мірою. Прикладів церков, в яких поєднались традиції західноєвропейського католицького бароко й національні, небагато. На тлі українського пейзажу з’являються костьоли, схожі на римо-католицькі західноєвропейські барокові храми, часто з готичними рисами. Водночас у барокових традиціях перебудовуються й давні готичні костьоли та споруди у стилі оборонної архітектури. Приклади двох барокових костьолів — у селах Мурафа на Вінниччині та Олика на Волині наведені на карті-схемі. Найчастіше це тринавні споруди у стилі польського бароко з еліптичною формою нав, овальними планами, масивним ордером, підкресленим розкріповками карнизу й скульптурою. Головний фасад звичайно прикрашений характерним фронтоном і двома вежами по боках.
Серед найпомітніших культових споруд західної школи бароко варто згадати принаймні чотири архітектурні шедеври: собор Святого Юра у Львові, Успенський собор Почаївської лаври, домініканські костьоли у Львові та Тернополі. Собор Святого Юра — один з кращих зразків уніатських церков. Величний ансамбль панує над забудовою, вирізняючись гармонійністю композиції і стильовою єдністю елементів та деталей. Храм має центричну пірамідальну композицію; властива костьолам підкресленість головного фасаду поєднується з всефасадністю українських храмів. Собор стоїть на терасі; барокові парадні сходи розміщені біля самого вхідного порталу. Фасад розчленований пілястрами, що надає споруді особливої чіткості й гармонійності.
Другим своєрідним храмом західної школи бароко є Успенський собор Почаївської лаври. З переходом Лаври до унії у 1721 р. стару церкву 1649 р. було розібрано, а на її місці у 1771—1783 рр. збудовано новий Успенський собор. Загальна композиція комплексу — терасна, будівлі розміщені на схилах з поступовим підвищенням до головного акценту — Успенського собору. Головний фасад за католицькою традицією прикрашають дві вежі під кутом 45° до головної осі, що підкреслює всефасадність собору — характерну рису українських церков. Загалом композиція з однією центральною банею на восьмерику і двома бічними вежами співзвучна кращим зразкам козацького бароко — соборам Троїцького монастиря в Чернігові та Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині.
У стилі козацького бароко створено справжні шедеври національної архітектури; його зразки не мають аналогів у світі. Пам’ятки цієї школи можна поділити на три основні періоди бароко: 1) раннє, або геометричне бароко найчастіше датоване 1648—1680 рр.; 2) високе, або середнє бароко 1680-х — початку 1740-х рр.; 3) пізнє бароко, перехідне до класицизму — початок 1740-х — кінець 1770-х рр. На перший період припадає будівництво Іллінської церкви в Суботові (1653) та Миколаївського собору в Ніжині (1655—1658). На межі першого і другого періодів були зведені собор Троїцького монастиря в Чернігові (бл. 1679 р.) та Преображенський собор Мгарського монастиря (1684—1692). Перший період нерозривно пов’язаний з іменами зодчих І. Баптиста та М. Томашевського.
Серед пам’яток періоду високого бароко варто насамперед згадати Микільський собор у Києві (1689), Хрестовоздвиженський у Полтаві (1709), Покровський у Харкові (1689), Спасо-Преображенський в Ізюмі (1684), Георгіївський собор Видубецького монастиря (1696—1701), церкву Катерини в Чернігові (1715), Преображенську церкву у Великих Сорочинцях (1732) та ін. У цей же період було збудовано й шедеври західної школи українського бароко — згадані собори Святого Юра у Львові (1746—1762) та Успенський Почаївської лаври (60-ті — 70-ті рр. XVIII ст.) Серед відомих архітекторів того часу назвемо И. Старцева, І. Зарудного, Я. де Вітта, Г. Гофмана, Ф. Кульчицького, П. і М. Полейовських, Д. Аксамитова; на стику високого й пізнього бароко працював А. Квасов.
Саме в період високого бароко церковна архітектура набуває найбільш характерних для цього стилю рис з притаманними йому оригінальною формою бань, плавністю й мальовничістю ліній, пишністю й насиченістю декору. На відміну від високого пізнє бароко відзначається більшою лаконічністю й переходом від вибагливих силуетів до простих геометризованих з використанням чистого класичного ордеру і стінами, позбавленими пишного орнаменту. Помітно змінюється й характерна угнута форма бань, у верхах зникає «перехват» — «ковнір». Період панування пізнього бароко на Україні — це часи О. Розумовського і Малоросійської колегії. Найвідоміший архітектор пізнього бароко — І. Григорович-Барський, найвідоміші храми і дзвіниці — церква Різдва Пречистої в Козельці (1752 — 1764), дзвіниця на Дальніх печерах у Лаврі (1754—1761), дзвіниця на Ближніх печерах (1759-1762) та ін.
Східна школа українського бароко вбирає у себе кілька місцевих шкіл: київську, чернігівську (Чернігів, Седнів, Козелець, Новгород-Сіверський, Путивль, Батурин, Глухов), полтавську (Переяслав, Густинь, Великі Сорочинці, Полтава, Мгар) та слобожанську (Суми, Харків, Ахтирка, Ізюм). Для слобожанської школи бароко характерний помітний вплив традиційної російської архітектури в поєднанні з українською композицією церков. Ці особливості насамперед відчутні в Покровському соборі в Харкові (1689) та Преображенському — в Ізюмі (1684).
Покровський собор у Харкові — єдина нині існуюча споруда стародавньої Харківської фортеції, де органічно поєдналися прийоми українського та російського культового будівництва. Це тридільний триверхий двох ярусний храм на підкліті. За пропорціями, силуетом, планом це типова трибанна українська церква. Традиційна для української архітектури пірамідальність та ярусність створюються за допомогою поступового зменшення восьмериків, поставлених один на другий. Водночас церкви на підкліті — це типова ознака російських церков, не властива для України. Суто російський характер має й декоративне оздоблення церкви.
Преображенський собор в Ізюмі — чи не найдавніша споруда Ізюмської фортеції (1681). Подібність його до харківського собору, єдність деталей дозволяють припустити, що обидва храми будувалися одним майстром чи групою майстрів. Якщо Покровський собор у Харкові є кращою трибанною спорудою Слобожанщини, то Преображенський собор — кращий зразок хрещатої п’ятибанної споруди. У плані та конструктивному рішенні у Преображенському соборі втілено традиції української дерев’яної культової архітектури. У 1902—1903 рр. собор було перебудовано за проектом інженера М. Ловцова: розібрано бічні верхи XVII ст. і замінено їх на не властиві для українського стилю цибулясті бані. У 1953— 1955 рр. ці пізніші нашарування було ліквідовано й первісний вигляд собору поновлено.
Порівняно з попередніми пам’ятками школи, у Покровському соборі в Ахтирці російські впливи менш відчутні. Це триверхий тридільний у плані храм, центральна частина якого перекрита банею на восьмерику й системою зімкнутих склепінь. Центральна баня завершена шоломоподібною главою з декоративним ліхтарем. Фасади розкріповані карнизом, поділені на два яруси й розчленовані рустованими лопатками. Вікна обрамлені налічниками з трикутними та лучковими сандриками.
Інші школи східного бароко різняться головним чином окремими елементами й деталями. Так, київське бароко має характерну форму бань, фронтонів, в оздобленні фасадів активно застосовувався соковитий орнамент. Чернігівське бароко більш стримане, орнамент на фасадах тут використовувався менше. Багато в чому подібна до чернігівської школи й полтавська.
Серед пам’яток київської школи вирізнявся Микільський (згодом Військово-Микільський) собор, автором якого був український архітектор Іван Зарудний, а підрядчиком — московський зодчий Й. Старцев. (На жаль, цей шедевр культової архітектури було знищено 1934 р.) Фундатором собору, як і багатьох інших культових споруд, був гетьман І. Мазепа. Монастир, в якому було зведено Микільський собор, мав типове для часів бароко планування: над головним входом стояла мурована дзвіниця, невисокі трапезна та келії ченців підкреслювали масштабність і монументальність головної сакральної споруди. Собор мав три нави і п’ять бань з характерною «київською» угнутою лінією силуетів; фронтон, вікна та двері були прикрашені рослинним орнаментом, властивим столичній школі.
З найбільш характерних й оригінальних пам’яток Чернігівщини назвемо собор Троїцького монастиря в Чернігові та Успенський монастир у Новгород-Сіверському. Тривалий час автором проекту Троїцького собору вважали А. Зернікау, але останні дослідження підтвердили авторство І. Баптиста. До речі, Адам Зернікау, або вірніше — Адам de Zernikow, тобто «з Чернігова», був кенігсберзьким студентом, земляком печерського архимандрита Інокентія Гізеля і прихильником східного християнства.
Троїцький собор у Чернігові — це тринавний шестистовпний триапсидний храм. Інтер’єр його позначено деякими рисами цивільної архітектури, багата перспектива утворюється завдяки розкриттю хрещатих склепінь барокових нав. Багатство пластики досягається за рахунок відмінного планування першого і другого ярусів: перший втілює давньоруську традицію тринавного триапсидного храму, другий — хрещатий. Троїцький собор має сім верхів: п’ять над основним об’ємом і два над кутовими вежами. У традиції виділення головного фасаду кутовими вежами відчутний вплив як давньоруської, так і західноєвропейської католицької архітектури.
З пам’яток Полтавщини назвемо Спасо-Преображенський собор Мгарського монастиря (1684—1692) та Хрестовоздвиженський собор у Полтаві.
Преображенський собор Мгарського монастиря за своєю композицією в основному схожий на Троїцький собор у Чернігові. Подібні вони й за планом, але інтер’єр першого відзначається більшою зібраністю. Якщо розвиток композиції Троїцького собору йде по горизонталі, що зближує його з базилікою, то інтер’єр Преображенського собору має вертикальне розкриття. На відміну від чернігівського собору тут ледь виділено бічні нави, вони двох-, а не трьох’ярусні. За первісним проектом Мгарський собор мав також сім верхів, але після відновлення в 1754 р. їх кількість зменшилась до п’яти. Тоді ж собор було прикрашено ліпниною.
Хрестовоздвиженський собор у Полтаві являє собою тринавний шестистовпний храм з однією гранчастою апсидою й сімома верхами (п’ять верхів розміщено по осях згідно з українською традицією, два з боків західного фасаду за давньоруською традицією.) Собор розчленований карнизом по горизонталі і прикрашений різноманітної форми вікнами, декоративними нішами та порталами.
Бароко в українській сакральній архітектурі — тема настільки захоплююча, наскільки й невичерпна. Адже бароковий пафос — це не тільки симфонія у камені чи дереві, а й частинка української душі. Але це вже виходить за межі архітектури...
Людина і світ. — 1997. — №11-12. — С. 12-15.
Юлія Івашко,
кандидат архітектури
