Історія капелана з Тернопільщини, який був викрадений росіянами
Ірина Терлюк, Дана Савицька
"У 2004 році я опинився в Криму і отримав від владики декрет, що я - військовий капелан для Військово-Морських Сил. З того часу почалося моє служіння капелана. Наше кредо – "Бути поруч". У 2014 році, коли Росія почала війну — я був у Севастополі. Ситуація була складною і кардинально змінювалася. Було видно, що цілу Україну очікує щось неприємне. Я намагався робити все, щоб підтримати наших воїнів у Криму. Росіяни мене викрали, бо я допомагав нашому війську. Посилився контроль й через нещодавній майдан, боялися подібного у Севастополі. Хоча і там були міні-майдани, та не такі бурхливі. За мною стежили, бо я був біля військових. В моїй квартирі провели обшук і мене просто з каплиці забрали у відділок для допитів. Ми були в меншості і це нонсенс, але так було. Більшість жителів регіону були російськомовні. Тому, коли хтось розмовляв українською — були суперечки щодо того, чому ми тут і чому розмовляємо українською. Ми відповідали, що ми — на території України і це наша мова. Я був у Криму головним військовим капеланом Одесько-Кримського Екзархату, координатором на території Криму. Зі мною співпрацювали священники з Ялти, Євпаторії. У Севастополі я працював, як капелан не тільки з військовими частинами, а й на кораблях, в Академії Військово-Морських Сил, коледжі та ліцеї. Капеланство там не завжди сприймали, але ми старалися бути корисними для наших воїнів-моряків. Виїжджав із Криму я з дозволу свого єпископа, бо самовільно не міг залишити ту територію. Якось Бог заопікувався тим, що я мав змогу виїхати. Якщо би це сталося на день пізніше, то навряд чи я би виїхав".
"Після виїзду з Криму, в перші роки мій основний напрямок – Краматорськ. З іншими священниками я був при штабі. Звідти виїжджали на Донеччину і Луганщину. Для багатьох бійців молитва — дуже ефективний спосіб, щоби з однієї сторони мати надію, а з іншої - не втрачати віри, а ще — мати постійний контакт зі Господом, який нас провадить і ніколи нас не залишає. Часто це дає змогу робити неймовірні речі, зокрема, виживати. Є на фронті й ті, які не вірять у Бога. Скажу відповідь одного командира: "Якщо до нас приїжджають такі люди, то я готовий ще бути тут стільки, скільки потрібно". Він спочатку навіть не знав, що таке "військовий капелан", але коли я йому пояснив, для чого я тут, чому ризикую, тому що це була сіра зона, то я почув таку відповідь. Для мене це також було стимулом на майбутнє — працювати знову й знову. Спілкування з бійцями було різне: сповіді, спільні богослужіння, індивідуальні розмови і розмови назагал. Важливо було, щоби полишаючи воїна, в нього залишилася іскра надії, іскра справжнього воїна, який має далі виконувати свою роботу".
"Зараз рідко їжджу в зону бойових дій, але працюю тут з родинами полеглих, які теж потребують моральної підтримки. У нас є визначені дні й місця, ми збираємося з ними і проводимо богослужіння, а потім надаємо морально-психологічну підтримку. Завдяки Митрополиту Василію Семенюку, який допомагає і фінансово, організовуємо для цих родин реабілітацію в Зарваниці. Для багатьох родичів полеглих бійців час зупинився, вони не бачать перспективи в майбутньому, усі плани поламані. Таких людей треба мотивувати. Тут важливо добре розбиратися у психології людини, щоб не нашкодити".
"Це гарантії для штатних військових капеланів, які юридично при військових частинах. Капеланство ніби розділилося на дві частини: штатні капелани і капелани-волонтери. І напевно, що в цьому є плюс, бо штатні капелани працюють безпосередньо з військовими і в зоні бойових дій, але тут на місці, хтось також мусить працювати з тими бійцями, які повертаються. Звичайно, це мусить бути хтось фаховий, бо часом бійці не хочуть спілкуватися тими, хто на війні не був. Вони шукають військового капелана, який зараз не у військовій частині. Присутність капеланів як волонтерів — важлива. З родинами полеглих штатний капелан працювати не буде, тому що він виконує свої обов’язки. А простий священник не завжди компетентний, щоб вирішувати такі питання. Думаю, що капеланство, яке працює з цивільним населенням, повинно мати місце та перспективу".
"Щоб було більше військових волонтерів — потрібна координація між керівництвом штатного і цивільного капеланства чи волонтерства. У нас є департамент військового капеланства при патріаршій курії УГКЦ. Ця координація може бути пов’язана з координацією, наприклад нашої єпархії, та вирішувати питання, в який спосіб і куди можуть виїжджати волонтери, щоби ефективно допомогти штатному капелану. Ми тільки розпочали свій шлях у штатному капеланстві, тому капеланів недостатньо. Кандидат у військове капеланство має бути ерудованим і при Міністерстві оборони вони проходять навчання — курс швидкого навчання. Після того отримують статус молодшого офіцера і виконують обов’язки в тій чи іншій частині, до якої вони долучені".
"В екстремальних умовах часто доводиться кардинально змінюватися. Треба розуміти, що відбувається з людиною психологічно і що з цим робити, як жити далі. Можемо говорити не про те, що український генетичний код буде д зламаний, а що можемо навпаки його ефективно побудувати, зробити сильнішим. Тому, думаю, що в цьому напрямку варто попрацювати, щоби ми стали потужнішою нацією, ніж до війни. Кожен із капеланів-волонтерів пов’язує своє служіння при якійсь парафії і капеланство. Дуже важко повертатися. Напевно кожному бійцю теж важко повертатися. Вірю, що у всьому Україну Бог провадить своїм шляхом і це шлях не до загибелі. З усього, що ми переживаємо, мусимо брати якийсь урок. Часом цей урок досить жорстокий. У нас мають бути хороші психологи, військові капелани, в тому числі капелани, які займатимуться реабілітацією бійців. З тим, що ми отримаємо після війни, я вірю, що ми раду дамо. Тільки для цього нам треба бути згуртованою нацією. Головне — не втрачати віру".
