Iсторія країни в контексті історії християнської Церкви
Третього грудня на Першому каналі Українського радіо стартує масштабний проект — цикл програм «Історія християнської Церкви». Звучатиме щосуботи та щонеділі о 9.30 та 19.30. Цикл позиціонується як духовно-просвітницька акція та має на меті «навернути» українців. У сенсі кращого розуміння своєї історії: усвідомлення ролі, яку ми відіграли в розвитку християнської культури, значення наших видатних діячів Церкви, Святих, полемістів у загальній картині становлення християнства у світі. Власне, про це «День» говорить із «голосом» проекту, відомим журналістом Романом КОЛЯДОЮ.
— Романе, перше питання саме напрошується: хто автор ідеї?
— Ідея належить нашому генеральному директорові — Тарасові Аврахову. Ми кілька разів зустрічалися і «розминали» тему. Спочатку її сприйняв як умоглядну. Потім зрозумів, що на те, як зараз модно казати, є «політична воля». Після чого стало лячно, бо це величезний масив інформації. Про серйозність інформації годі й казати. Про відповідальність у ставленні до неї — теж. Далі почали цікавитися, хто і як подібне робив.
— Побутує думка, що релігія мало представлена у вітчизняних ЗМІ...
— Останнє, що мені показали перед початком роботи, — цикл програм «История христианской Церкви» (шість компакт-дисків), виданий «Радио России». Тут напевно хтось захоче кинути в нас каменем, мовляв, як завжди — за прикладом північного сусіда. Однак ми не копіюємо того, що зробило «Радио России», ні тематично, ні, передовсім, стилістично. Натомість, за словами Тараса Григоровича, намагаємося історію Церкви написати (як журналісти, звісно) українською мовою. В усіх значеннях цього слова. З огляду на історію вітчизняної Церкви, давні й сучасні контроверсійні події, завдання не з простих. Проте близько двадцяти програм уже записано.
А щодо представлення релігії у вітчизняних ЗМІ... Багато хто маніпулює тезою, що Церква відділена від держави. Власне, всесвітня секуляризація — не що інше, як намагання винести Бога, так би мовити, за дужки. Мовляв, і так ясно, що Він є. Але чим довше Його тримати за дужками, тим стає більший ризик витіснити Господа з життя. Тут буде доречною аналогія з переписувачем Святого Письма в давнину. Поглянувши на слово, позначене на маргінесі, котрогось разу він міг його пропустити. Отак у якийсь момент і сталося з релігійною тематикою в наших медіа — вона випала з поля зору. І зараз маємо іншу крайність. З одного боку, є свобода віросповідання. До того нам кажуть, що релігія — надзвичайно інтимна тема. В результаті залишаємо українських читачів, слухачів і глядачів її розвивати самостійно, що на практиці найчастіше означає — ніяк.
Зате вітчизняні ЗМІ охоче хапаються за скандали, пов’язані з Церквою. Як наслідок — висвітлення цієї невід’ємної природної частини людського буття майже відсутнє. За винятком Першого і Третього каналів Українського радіо, «Променя», «Дня», Першого національного телеканала... Інформація про візити патріархів подається спорадично. Але це, що називається, робота з інформаційним приводом.
— На вашу думку, журналіст, який береться за висвітлення релігійної тематики, обов’язково повинен бути віруючим?
— Коли журналіст — атеїст чи агностик, він може писати про Церкву незаангажовано, проте це буде ззовні. А писати про Церкву, не маючи власного релігійного досвіду, практично неможливо. Друга проблема. Релігійний досвід немислимий поза якоюсь із конфесій, в яку тебе Бог покликав. А, як відомо, кличе Він усіх по-різному. До речі, в Інтернеті один православний священик торкнувся даної проблеми, написавши про те, що пройшов своє оцерковлення в лоні УПЦ МП, і за всіх «але» для нього навіть складно припустити перехід в іншу конфесію.
Отже, на віруючого журналіста, який працює у світських медіа, лягає величезна відповідальність: по-перше, залишитися вірним своїй Церкві, а по-друге — зберегти журналістський стандарт, зокрема рівновагу точок зору...
— Романе, а вам ніхто не закине, що ви — диякон УПЦ КП?
— Закинути можна було б, якби ми нікого більше не залучали до виробництва цієї програми. Одразу по написанні тексти передач електронною поштою отримують отці Георгій Коваленко (УПЦ МП) та Ігор Яців (УГКЦ), а також єпископ Євстратій Зоря (УПЦ КП). Коли підійдемо до «Великої схизми» (остаточний розкол християнської Церкви на католицьку і православну, що стався 1054 року. — Ред.), вочевидь, запросимо ще римо-католиків.
І ще одне. Я — «голос» проекту. Автор же текстів — режисер, драматург, людина з енциклопедичними знаннями Олександр Денисенко. Також консультуємося з одним із провідних вітчизняних релігієзнавців із Національного інституту стратегічних досліджень Сергієм Здіоруком і знавцем історії релігії з Інституту філософії НАНУ Станіславом Бондарем. Ще є редактор — Євген Захарченко, до речі, випускник католицького Інституту Св. Томи Аквінського.
— Історія Церкви розповідатиметься через події, персоналії, проблеми?
— Через персоналії та процеси. На початку ми задумали 104 теми. Невдовзі зрозуміли, що список відкритий. Що ближче підходитимемо до сьогодення, то більше цікавих особистостей поставатиме. Відомо, що в православному календарі є окреме свято — Святих в землі українській прославленій. Там і чудотворці Печерські, й новомученики, й невинно убієнні під час Голодомору... Однак потрібно залишатися в жанровій ніші стислої енциклопедичності, через те перелік буде коригуватися. Ясна річ, неймовірно цікавими є особистості Юрія Змієборця, Тертулліана, Петра Могили, Івана Мазепи...
Власне, наш проект — це спроба історію країни вписати в контекст історії християнської Церкви. Скільки українців знає історію християнської Церкви?.. В кращому разі, якась частина оцерковлених людей знає кілька хрестоматійних епізодів із життя Святих. Якщо не помиляюся, в Одкровенні сказано, що на Суд Божий приходитимемо народами. Тобто кожен — як частина ієрархії своєї Церкви і свого народу. А це означає, що необхідне осмислення нашого історичного шляху.
Розмовляла Надія ТИСЯЧНА
