Йоан Хреститель — той, хто здійснив лобову атаку на фальшиве фарисейство
На ці запитання допоможе відповісти книжка отця Зигмунта Подлейського “Йоан Хреститель”, яка нещодавно вийшла у видавництві “Свічадо”.
Читач, імовірно, здивується, як багато спільного мало тогочасне єврейське суспільство із сучасним: загравання політичних лідерів з можновладцями і задобрювання народу у вигляді тимчасового зниження податків; поділ на релігійні групи, окремі з яких стають більш схожими на політичні партії; змагання одних з іншими: хто є більшим ізраїльтянином; і врешті прагнення Месії...
І ось у такий непевний час (хоч коли часи є певними?..) в спокійній місцевості серед розлогих виноградників, у прегарному селі Ейн-Карем, що лежить приблизно за півтори години дороги на південний захід від Єрусалиму, народився хлопчик Йоан. Його тато Захарія був священником, а мама Єлизавета теж походила зі священницького роду.
Автор детально описує, що означало бути священником у той час, які він мав обов’язки і яке було його місце в суспільстві. І навіть те, які фізичні якості повинен був мати і кого міг узяти собі за дружину. Подружжя Захарії та Єлизавети, згідно з правилами, було зразковим. Єдиною журбою Захарії та Єлизавети була відсутність нащадків. А тоді панувала думка, що безплідність ‒ це вияв Божого гніву або в будь-якому разі явна відсутність Його благословення.
І ось момент, коли Захарія в храмі кадить і має з’явитися Архангел Гавриїл. Автор постарався розповісти про це майже репортажно:
“Певної миті Захарія помітив праворуч від жертовника постать ангела. Він з’явився між жертовником і семисвічником. Захарія перелякався. «Ангел же сказав до нього: “Не бійся, Захаріє, бо твоя молитва вислухана; жінка твоя Єлисавета породить тобі сина...
Вигляд і слова ангела приголомшили Захарію. На якусь мить втратив дар мови. Врешті видушив із себе: «По чому знатиму це? Я бо старий, і жінка моя на схилі свого віку» (Лк. 1, 18). Захарія був наївним реалістом. Він згадав про вік ‒ свій і дружини, але не сказав, що дружина, незалежно від віку, не могла стати матір’ю. Важко про такі справи розмовляти з ангелом. У голосі Захарії вчувався сумнів. Гавриїл потрохи почав утрачати терпіння, якщо так личить сказати про ангела. Покликався на свій авторитет, сказавши: «Я Гавриїл, що стою перед Богом, і мене послано з тобою говорити та принести тобі цю благовість. І ось замовкнеш і не зможеш говорити аж до дня, коли це здійсниться, за те, що ти не повірив словам моїм, які здійсняться свого часу» (Лк. 1, 19-20)”.
Продовження цієї історії всім нам відоме. Та біблійні відомості про дитинство і юність сина Захарії і Єлизавети дуже скупі, тому о.Зигмунт постарався у загальних рисах відтворити цей період життя Йоана, посилаючись на знання про єврейські релігійні і позарелігійні стосунки, які панували в суспільстві в переддень зустрічі Йоана з Ісусом біля Йордану.
Щодо політичної ситуації, то це був п’ятнадцятий рік правління Тиберія і Юдеєю керував римський намісник Понтій Пилат, який мав лиху славу. Його вважали урядовцем, позбавленим будь-яких моральних принципів. Він був твердим і безпощадним. За його правління розцвітала корупція та безправ’я. Люди зникали без судових процесів, зростала кількість грабежів і зґвалтувань. Пилат відкрито і явно топтав єврейські приписи й звичаї.
В Галилеї на той час правив Ірод Антипа, який був здібною, сміливою та хитрою людиною. Умів пристосуватися до ситуації. Як пише автор, Ісус назвав його лисом. Лука зазначив, що Ірод Антипа й Пилат були ворогами, які примирилися лише на короткий час у зв’язку з арештом Ісуса. Звісно, до цього арешту спричинилися двоє відомих первосвященників — Анна і Каяфа, який звинуватив Ісуса в блюзнірстві.
“Такими були обставини, за яких Йоан та Ісус увійшли у світову історію, — пише о.Подлейський — Обидва стикаються з людьми, які були на той час при владі в Палестині, з їхніми егоїстичними інтересами й заплутаними стосунками. Їхнє Боже послання тлумачитимуть як втручання в політику, що стане своєрідним лейтмотивом у відносинах релігії й держави до наших днів. Конфлікт був неминучий”.
Читаючи історію життя Йоана Хрестителя, ловиш себе на думці, що вона тягне на пристойне голлівудське кіно про гуру, який гартує в пустелі своє тіло й дух, а потім з’являється серед людей, щоб промовляти пророчі слова прямесенько в серце. Або ж він би виглядав міським божевільним. У будь-якому разі, непоміченим йому бути не світило.
Щоб вникнути в глибину Йоанової місії, треба придивитися до того, хто ж були його слухачами? Автор каже, що то були юрби звичайних, пересічних представників єврейського суспільства, серед них: садукеї і фарисеї, вояки, митники і навіть повії. Натовпом керувала цікавість і бажання пережити сенсацію, бо повсякденне життя було важким та нудним.
Отець Зигмунт пише, що перша станова проповідь Йоана стосувалася фарисеїв і садукеїв, бо вони найбільше впадали у вічі. Річ у тому, що фарисеї й садукеї не мали наміру навертатися і каятися, бо були свято переконані, що є недосяжними взірцями досконалості, про що такий нікчемний і брудний пророк мав би знати. Вони не мали наміру приймати хрещення, бо не вважали себе грішниками. Йоан звернувся до них із такими словами: «Гадюче поріддя! Хто вас навчив тікати від наступаючого гніву?» (Мт. 3, 7). Фарисеї й садукеї, звиклі до кадила, шани й компліментів, закипіли від гніву. Йоан публічно оголосив їм війну. Здійснив лобову атаку на фальшиве фарисейство й вироджене садукейство. Можна собі тільки уявити, які зловісні міни мали фарисеї та садукеї. Якби погляди могли вбивати, Йоан упав би неживий.
Отож проповіді Йоана, виголошувані в пустелі й над Йорданом, спричинили великий неспокій серед євреїв і представників інших народностей; виявилося, що пророк досягнув великого успіху. Хоч, як говорить о.Зигмунт Подлейський, плоди душпастирських і місійних акцій завжди є незмірними, тому слово «успіх» у цьому випадку не зовсім точне, але у слова зазвичай важко вмістити все, що хочемо сказати, особливо коли мова йде про людські душі й Божі заміри. У Юдейській пустелі та над Йорданом народжувався Новий Завіт, новий союз Бога з людьми.
Читаючи книжку “Йоан Хреститель” чудово відчуваєш реальність епохи, значимість постаті головного героя, проникаєшся благоговінням перед силою його аскетизму, віри і усвідомленням місії. Отцю Подлейському вдалося написати про це захопливо і цікаво, мінімізуючи додумування. Це вже друга його книжка, що вийшла у “Свічадо”. Перша — “Павло з Тарсу. Історія апостола” — про життя та діяльність одного з найбільших апостолів Ісуса Христа. Обидва видання допоможуть читачеві вималювати в своїй уяві яскраві, непафосні портрети визначних постатей історії християнства.
