Календарі, літочислення і дата народження Ісуса Христа (2)

(Закінчення. Початок у № 1, 1999)

КАЛЕНДАРНІ ДАТИ НОВОЗАВІТНИХ ПОДІЙ

Автори книг Нового Завіту не користувалися римським календарем. Вони рахували роки від початку відновлення Єрусалимського храму Іродом Великим, або з часу проведення другого перепису за імператора Августа, або від зацаріння імператора Тіберія. Пори року визначалися за іудейськими святами, а дні — згідно із семиденним біблійним тижнем, запозиченим у вавилонян.

У книгах Нового Завіту немає свідчень про те, чи користувалися християни іудейським місячним або річним календарем. Місяці — а їх у єврейському календарі буває то 12, то 13, а днів у місяці то 29, то 30 — за іудейським календарем завжди починалися з першого числа в момент появи нового Місяця. Рік в іудейському календарі й зараз може налічувати 353, 354 чи 355 днів, а високосний — 383, 384 чи 385 днів. Новий місяць оголошувався лише після того, як не менше двох жителів Єрусалима побачать на небі місяць-молодик і повідомлять про це первосвящеників. Тому хмарна погода могла затримати оголошення наступного місяця на 3-5 днів [1]. Усе це затруднювало християнам з не-євреїв користування таким календарем.

У книгах Старого Завіту є численні згадки про таку одиницю часу як рік. Там, зокрема, перераховуються роки життя допотопних патріархів (Буття, розділ 6); розповідається, що євреї йшли пустелею з Єгипту до Палестини 40 років; вказуються роки життя царів тощо. Але на підставі цього неможливо точно встановити, скільки саме днів чи місяців тривав біблійний рік. В усякому разі він аж ніяк не дорівнював нашому року. А тому богослови й досі не дійшли спільної думки з приводу календарних дат тих чи інших біблійних подій. У 359 р. за ініціативою голови синедріону Гіллеля II в іудейській релігії було запроваджено літочислення «від створення світу», що сталося, згідно з його підрахунками за текстом Біблії, у 3761 р. до н. е. Це літочислення є й сьогодні офіційним у державі Ізраїль; за ним ми живемо зараз у 5760 р.

Про використання християнами іудейського літочислення ніяких свідчень немає. Імператор Юстиніан І (482-565) запровадив у Візантії християнське літочислення від створення світу, що, за підрахунками Православної церкви, сталося 1 вересня 5508 р. до н. е. Саме так почали датувати всі події, у тому числі й у наших староруських літописах. Цього літочислення донині дотримується Православна церква. У ній новий рік розпочинається не з 1 січня, як було в юліанському календарі, і не з 1 березня, як у більшості народів помірного географічного поясу, а з вересня. Ірландський архиєпископ Джеймс Ушер вирахував, а його сучасник англійський богослов Джон Ляйтфут уточнив, що Бог закінчив творити світ о 9 годині ранку 23 жовтня 4004 р. до Різдва Христового. Католицька і протестантські церкви прийняли цю дату. Відомий астроном Кеплер, посилаючись на біблійні тексти та свої наукові знання, доводив, що світ було створено в 4977 р. до н. е. Загалом же у християнстві існує кількадесят різних дат створення світу.

ЗАПРОВАДЖЕННЯ СУЧАСНОГО ЛІТОЧИСЛЕННЯ

Перші християни, що всі до одного були євреями, дотримувалися іудейського релігійного календаря. Коли християнство почали приймати не-євреї, які спочатку потіснили, а потім і зовсім витіснили євреїв, вони поступово стали послуговуватись офіційним календарем Римської імперії, тобто — юліанським, і вести літочислення від заснування Рима [2]. У кінці III ст. в Римській імперії було офіційно запроваджено новий відлік років з 284 р. — від початку правління римського імператора Діоклетіана (284-305).

У 31 р. ери Діоклетіана (в 1079 р. від заснування Рима або в 325 р. нашого літочислення) імператор Костянтин Великий (306-337) оголосив християнство державною релігією Римської імперії і скликав у малоазійському місті Нікея І Вселенський собор християнської Церкви. Під головуванням неохрещеного імператора, що носив титул первоверховного жерця [3] язичницьких богів Риму, 318 архиєреїв — Отців Церкви — уклали й затвердили Символ віри (стислий виклад християнського віровчення). Крім того, вони оголосили анафему єретику Арію, а потім зайнялись проблемами святкування Пасхи.

Згідно з уже сформованим на той час християнським віровченням, Ісус Христос викупив людство своєю смертю на хресті напередодні єврейської Пасхи. А тому частина християн святкувала своє спасіння тоді, коли євреї відзначали пейсаг — не за юліанським календарем, а за своїм, біблійним. Отож частина християн узнавала про день свого свята спасіння, як правило, у євреїв. Інші християни святкували Пасху в час рівнодення. Значна частина християн — колишніх язичників відзначала Пасху не як день смерті, а як день воскресіння Христа. А воскресіння, згідно з євангеліями, сталося на третій день після іудейської пасхи, в неділю. Проте іудейська пасха хоча й святкується точно 14 нісана за біблійним календарем, але може припадати на будь-який день тижня у проміжку часу від одного дня до справжнього весняного повного Місяця до одного-двох днів після нього...

Одне слово, дата відзначення Пасхи поставила перед отцями І Вселенського собору чимало важких «календарних» проблем. Гострі суперечки з цього приводу точилися між християнськими громадами ще з кінця II ст.; вони не вщухли й досі. Нікейський собор прийняв рішення відзначати Пасху не разом з іудеями, а після них. А щоб не було збігу, вирішили святкувати завжди в перший день тижня — в неділю після весняного рівнодення. Назву ж першого дня тижня з «дня сонця» замінили на неділю, по-грецькому — «воскресіння». Пізніше власті Римської імперії наказали всім християнам вважати святковим днем не суботу, як написано в Біблії, а звичну для всіх неділю — день сонця.

В усіх чотирьох євангеліях сказано, що Христа розіп’яли у п’ятницю, і він воскрес на третій день [4] — у неділю. Три євангеліста — Матвій, Марк і Лука одностайно зазначають, що в ту п’ятницю було свято іудейської пасхи [5]. Наївні отці Нікейського собору думали, що вони таким чином розійдуться з іудейською пасхою і святкуватимуть у неділю зразу ж після весняного рівнодення. Але вже тоді вченим було відомо, що за юліанським календарем астрономічне рівнодення вже припадало не на 21 березня, як то було визначено Созігеном, а на 19 березня. До того ж отці собору не врахували того, що за іудейським календарем пасха може настати на один-два дні пізніше астрономічного весняного рівнодення та 21 березня за юліанським календарем. А тому вже через декілька років християни, керуючись вказівками отців Нікейського собору, інколи стали відзначати свою Пасху разом з іудейською, а через сотню років — навіть раніше іудеїв.

За узгодження пасхальних рішень Нікейського собору зі свідченнями євангелістів узявся патріарх Олександрійський Кирило (375-444). Це був один з найосвіченіших людей свого часу, плідний богослов і чернець-подвижник. Він перший викрив монофізичну єресь патріарха Константинопольського Несторія, скликав у 431 р. в Ефесі III Вселенський собор, на засіданнях якого головував. Це він від імені всього собору прокляв монофізитство, а Несторія позбавив сану й відлучив від Церкви. Він перший запровадив культ Діви Марії, назвав її «Богородицею» (Феотокос) і відстояв цей титул. Невдовзі по смерті християнська Церква одностайно оголосила Кирила Олександрійського святим; його вшануванню було відведено два дні на рік (18 січня та 9 липня). Папа Лев XIII у 1883 р. оголосив Кирила Олександрійського Доктором церкви й цим підніс його богословський авторитет до рівня святого Фоми Аквінського.

Кирило Олександрійський був людиною щирої віри, глибоких наукових знань і... буйного характеру. «Ревность по бозе снедает мя поелико враги моя попрали словеса Твои», — виправдовував Кирило словами псалмоспівця Давида свою поведінку (Псалтир, 118:139). Він перший в історії християнської Церкви організував єврейський погром у найбільшій діаспорі євреїв — місті Олександрії й «очистив» її від «христовбивць». Він був натхненником знищення центру тодішньої «нехристиянської» культури — Олександрійської бібліотеки та вбивства її директора — вченого математика і філософа-неоплатоніка Гіпатії [6].

Не був поблажливим Кирило й до своїх церковних колег, з якими постійно конфліктував. Так, починаючи зі святого Афанасія Олександрійського патріарший престол у цьому місті століттями успадковувався членами одного роду. Афанасій передав патріаршество своєму племіннику (сину) Петру; Петро — племіннику (сину) Феофілу; Феофіл — племіннику (сину) Кирилу; Кирило — племіннику Діоскору й так далі. Всі вони були людьми крутої вдачі. Патріарх Олександрійський Діоскор, наприклад, уславився як головний діяч Розбійного собору (449 p.), на якому він доводив свою богословську правоту, катуючи прибулих архиєреїв. Інтелігентний Константинопольський патріарх Іван Злотоуст назвав династію олександрійських патріархів «фараонами», чим накликав на себе гнів Кирила. Він узяв активну участь у цькуванні Івана (350-407), якого двічі зміщали з престолу і врешті випровадили помирати на заслання. Через 10 років після смерті Івана Злотоуста визнали святим і його мощі перевезли в константинопольський храм Святих апостолів. Гострий на язик Кирило не забув образи й заявив: «Іван такий же святий, як Іуда Іскаріотський — апостол» [7].

Святий Кирило до кінця життя працював над складанням пасхалії за правилами Нікейського собору. Він встиг розписати дні святкування християнської Пасхи на наступні 95 років, аж до 20-х років VI ст. Олександрійська пасхалія була прийнята всім християнським світом.

У VI ст. виникла нагальна потреба продовжити розклад святкування Пасхи. За вирішення проблеми взявся папа римський св. Іоанн І (523-526). Через свого канцлера Боніфація [8] він викликав з Константинополя знайомого їм обом монаха Діонісія. Його зарахували на посаду каноніка римської курії і доручили укласти продовження пасхалії.

Діонісій, слов’янин за походженням, був на той час одним з найосвіченіших людей. За другорядну посаду в папській канцелярії та поступливий характер колеги прозвали його Незначним (Exiguus), або Малим (Runt). Всесвітній комітет з відзначення 2000-літнього ювілею у Грінвічі у своїх публікаціях зазначає, що Діонісій Малий був монахом одного з англійських монастирів. Проте в Англію християнство почало проникати лише у VI ст. і жодних монастирів за життя Діонісія там не було. Проводячи паралель з родоводом знаменитого монаха, ми можемо з посиланнями на документи та історичні обставини нагадати, що скіфи розсіялися й перестали існувати ще в І ст. до н. е., але греки аж до X ст. н. е. називали скіфами і придніпровських слов’ян, і жителів Київської Русі, а римляни — задунайських «варварів». Так, єпископа з північного Причорномор’я Умила («великий ум»), якого висвячував на архиєрея сам Іван Злотоуст, у документах III Вселенського собору (431 р.) теж названо скіфом. Отже, Діонісій Малий був української крові.

ЛІТОЧИСЛЕННЯ ТА ПАСХАЛІЯ ДІОНІСІЯ МАЛОГО

Набожний Діонісій Малий, приступаючи до виконання доручення канцлера, запропонував передусім відмовитися від літочислення за ерою Діоклетіана, — римського імператора, що був одним з найбільших ворогів християнства, і рахувати роки від народження Ісуса Христа [9]. Зіставляючи євангельські повідомлення з історичними документами, він дійшов висновку, що Христос народився 525 років тому — в 754 р. від заснування Рима, і запропонував вважати цей рік першим роком християнської ери.

За підтримки папи Боніфація II Діонісій уклав новий цикл пасхалії на основі постанови І Вселенського собору з врахуванням змін у даті весняного рівнодення та днів святкування іудейської пасхи. Щоб розійтися з нею, Діонісій відніс святкування християнської Пасхи на першу неділю після 24 березня, після весняного рівнодення. Таким чином, якщо трапиться так, що після весняного рівнодення перша неділя припаде на 22, 23 чи 24 березня, то святкування християнської Пасхи переноситься на першу неділю після другого весняного місяця. Цим порушувалося правило Нікейського собору про святкування Пасхи в першу неділю після весняного нового Місяця, але християнська Пасха ніколи не збігалася з іудейською.

Укладаючи пасхалію, Діонісій Малий враховував цикли грецького астронома Ментона, згідно з якими через кожні 19 років числа сонячного року й фази Місяця збігаються. При цьому вчений монах самотужки підрахував, що в юліанському календарі через 28 років [10] дні тижня збігаються з усіма числами місяців. Отже, через 532 (19x28) роки за юліанським календарем почнеться новий круг повного збігу чисел місяця юліанського календаря, днів тижня й фаз Місяця.

Діонісій Малий написав Вічну пасхалію, цикл якої триває 532 роки. Вона звільнила священнослужителів від необхідності щороку вираховувати момент рівнодення, дату іудейської пасхи та вгадувати неділю. За цією пасхалією й досі відзначається свято Воскресіння Христа у Грецькій, Російській, Українській та Греко-католицькій церквах.

Після смерті папи Боніфація II простакуваті римські чиновники вигнали з папської курії всіх занадто розумних греків, серед них і Діонісія Малого. Запропоноване ним літочислення було відкинуто, а його пасхалією стали користуватися анонімно. Лише через два століття відомий англосаксонський монах Беда з Нортумбріана (673-735) [11] звернув увагу на праці Діонісія Малого і взявся активно їх пропагувати. Беда ввів відлік років до народження Христа (Before Christ, ВС) і таким чином провів суцільну хронологічну лінію від створення всесвіту через народження Христа до сучасності. Відтоді почалося запровадження юліанського календаря та Діонісієвого літочислення спочатку в церковне, а відтак і державне життя християнських країн. Цей процес розтягнувся на століття. Так, у Росії юліанський календар та Діонісієве літочислення було введено лише 1 січня 1700 р. [12] наказом царя Петра.

Таким чином християнська Пасха відзначається завжди після весняного рівнодення в першу неділю після другого дня іудейської пасхи в межах від 25 березня до 25 квітня за юліанським календарем. З 532 р. пасхалію Діонісія Малого було запроваджено у практику; її прийняли всі християни. Цикл цієї пасхалії повторюється кожні 532 роки. Але оскільки рівнодення за юліанським календарем кожних 128 років випереджає юліанський календар на один день, то папа римський Григорій XIII (1572-1585) згідно з вказівками Тридентського собору (1545-1563) та обрахунками видатного неапольського фізика Алоїза Лілля запровадив замість юліанського календаря новий, що увійшов в історію як григоріанський календар, або новий стиль. Папа наказав наступний після 4 жовтня 1582 р. день вважати не 5-м, а 15-м числом місяця. У григоріанському календарі весняне сонцестояння було узгоджене з 21 березня, як спочатку було в юліанському календарі, але це призвело до того, що Пасха в Православній і Католицькій церквах стала припадати на різні дні.

Католицька церква, додержуючись вказівок Нікейського собору, завжди відзначає Пасху в першу неділю після весняного рівнодення. Внаслідок цього їй доводиться святкувати кожну п’яту Пасху або разом з іудеями, або на день раніше від них, що аж ніяк не відповідає євангельським настановам. Православна ж церква, керуючись розрахунками Діонісія Малого та юліанським календарем, кожну четверту Пасху відзначає в неділю не після першого, а після другого весняного повного Місяця, що порушує вказівки Нікейського собору. Розрахунки показують, що в 3874 р. Православна церква відзначатиме Пасху 21 травня, тобто не на перший, а на третій повний Місяць після весняного рівнодення. Нижче подаємо таблицю святкування Пасхи на найближчі 30 років. (замість цієї таблиці пропонуємо укладений нами пасхальний календар на 2001-2050 рр. — ред. РІСУ)

У Православній церкві давно дискутують з приводу переходу на григоріанський календар. Частина православних церков уже перейшла на новий календарний стиль. Найбільший опір цьому чинить Російська православна церква. На засіданні Священного Синоду Московської патріархії ухвалено таку постанову: «Свідчити, що в нашому церковному середовищі юліанський календар (старий стиль) ототожнюється з частиною національної духовної традиції, відданість якій стала нормою релігійного життя мільйонів людей. У зв’язку з цим ясно мусимо заявити, що питання про зміну календаря в нашій церкві не стоїть» [13].

А тепер звернімося до дати народження Ісуса Христа.

КОЛИ НАРОДИВСЯ ІСУС ХРИСТОС?

У Діонісія не було твердих підстав для визначення року народження Ісуса Христа. За вихідну посилку він узяв початок Олександрійської пасхалії, де розрахунок вівся не з часу воскресіння Спасителя, а з дати іудейської пасхи в 754 р. від заснування Рима. Олександрійська церква тоді вважала, що Ісус Христос народився у п’ятницю, в день іудейської пасхи — 8 квітня 754 р. за римським календарем. Ця дата була близька до євангельських повідомлень про народження Ісуса Христа. Близька, але не точна [14]. Олександрійці, а за ними й Діонісій Малий у своїх розрахунках спиралися на повідомлення Євангелія від Луки.

Коли укладалася Олександрійська пасхалія, у християнській Церкві ще були в ужитку близько сорока євангелій. На Карфагенському соборі 394 р. з-поміж них відібрали лише чотири — Матвія, Марка, Луки та Іоанна. Серед них найдосконалішим з літературного погляду було Євангеліє від Луки. Його автор вільно володів грецькою мовою, наводив у тексті багато історичних фактів та документів. І хоча вони не витримали пізнішої історико-наукової критики, але свого часу справляли неабияке враження на необізнаних читачів.

Звернімося до аналізу євангельських текстів. Євангеліст Лука пише, що Ісус розпочав свою проповідницьку діяльність у 30 років [15], у 15-ий рік правління кесаря Тіберія. Тіберій же став кесарем і співправителем Августа у 13 р. н.е., а після смерті Августа в 15 р. н. е. (у 784 р. від заснування Рима) — одноосібним імператором Римської імперії. Якщо Ісусу Христу в 15-ий рік правління Тіберія було 30 років, то він народився в (784-30=) 754 р. від заснування Рима.

Рахуючись з повідомленням Євангелія від Луки та олександрійськими священнослужителями, Діонісій Малий припустився півтори помилки. Половина цієї помилки полягала в тому, що в тогочасній римській арифметиці не було нуля, отож Діонісій був змушений позначити народження Ісуса Христа реальним числом 1 — «рік один». Але Ісусу «один рік» виповнився лише через 12 місяців. Таким чином до літочислення, яке ведеться від року народження Ісуса Христа, Діонісій Малий помилково додав 1 рік.

Цю помилку закріпив Беда Вельмишановний, який увів «ВС» — облік років до народження Христа. У нього перший рік до народження Христа збігається з першим роком його народження. Але один рік до народження та один рік після дають загалом 2 повних роки.

Суттєва ж помилка автора нашого літочислення полягала в тому, що він не врахував інших оповідей євангелістів та свідчень діячів ранньої християнської Церкви про дату народження Ісуса Христа. А в часи Діонісія Малого євангельські оповіді про народження Христа обросли низкою святкових обрядів, що спиралися на розповіді Матвія, а не Луки. Правда, з текстів будь-якого євангеліста чи всіх їх разом узятих встановити дату та день народження або смерті й воскресіння Ісуса Христа рішуче неможливо. Високоосвічені богослови, ретельно вивчивши новозавітні тексти та зіставивши їх з реальними історичними даними і природними факторами, називають дату народження Сина Божого в межах від 8 р. до н. е. до 3 р. н. е.; загалом же церковні історики зійшлися на 4 р. до н. е. Ніхто із серйозних священнослужителів та богословів сьогодні не може стверджувати, що наше літочислення та 2000 років відраховуються саме від дати народження Ісуса Христа. Навіть в енцикліці з нагоди 2000 року папа римський визнає невідповідність нашого літочислення цій даті. Католицька церква зробила було офіційну заяву, що 2000 років з дня народження Ісуса Христа виповнилося в 1996 p. На честь такого висновку американський професор стародавньої історії Прінстонського університету Глен Боверсок склав жартівливу пісеньку, яку зараз виспівують його студенти: ...Just remember the jingle hark the herald angels roar, Christ was born in B. C. four. (Ви лише згадайте шум ангелів у небі, які гомоніли: «Христос народився за чотири роки до свого народження».)

У найбільш ранньому Євангелії від Марка нічого не сказано ані про народження Ісуса Христа, ані про його вік. В Євангелії від Матвія зазначено, що Син Божий народився тоді, коли царем в Іудеї був Ірод Великий. Довідавшись про народження у Віфлеємі нового царя іудейського, Ірод наказав знищити там усіх дітей віком до двох років (Матвія, 2:16). Батьки Ісуса втекли з ним до Єгипту й жили там, допоки не помер цар Ірод.

До нас дійшли детальні описи життя Ірода Великого у творах філософа Філона Олександрійського, близького родича останнього царя Іудеї (†50 p. н. е.), видатного іудейського історика Йосифа Флавія (37-95 pp.) та в римських офіційних хроніках. Нам достеменно відомо багато державних і побутових фактів з життя останнього царя Іудеї. І хоча всі автори письмових свідчень, ставлячись до Ірода негативно, приписували йому багато дійсних і вигаданих брутальностей, жоден з них не згадав про знищення немовлят у Віфлеємі.

Ірод помер у 750 р. від заснування Рима після місячного затемнення в ніч з 12 на 13 березня і перед іудейською пасхою, що відзначалася тоді 12 квітня. А оскільки він, за повідомленням Євангелія від Матвія, наказав убивати дітей від новонароджених до двох років, то Ісус Христос народився між 6 і 4 р. до н. е.

Адвентисти, вираховуючи дати Другого пришестя Христа й кінця світу згідно з пророцтвом Данила про сімдесят седмиць (9:24-27), що в їхній інтерпретації дорівнюють 490 рокам, дійшли висновку, що Христос народився у 2 р. до н. є. При цьому вони посилаються на десяток видатних священнослужителів християнської Церкви II—IV ст. Справді, такі відомі церковні діячі, як Юстин Мученик і Філософ (†166 p.), Іриней Ліонський (†202 p.), Климент Олександрійський (†215 p.), Тертуліан (†220 p.), Оріген (†254), p.), Євсевій Кесарійський (†338 p.), відомий церковний історик Єпіфаній (IV ст.) і навіть один з перших західноєвропейських істориків Орозій (VIII ст.), користуючись різними календарями та літочисленнями (римським, грецьким, вавилонським, ерою Діоклетіана, іудейським) одностайно доходять висновку, що Ісус Христос народився у 2 р. до н. е.

Щоправда, і в євангеліях, і у творчості церковних діячів II-V ст. можна вичитати й інші дати народження Христа. З цієї нагоди варто звернути увагу на повідомлення євангеліста Іоанна про розмову Ісуса Христа з іудеями на початку його проповідницької діяльності в Єрусалимському храмі. При цьому іудеї зауважують, що Єрусалимський храм будується [16] вже 46 років (2:20). Відомо, що Ірод Великий розпочав відбудовувати й перебудовувати храм 1-го нісана (за єврейським місячним календарем) 732 р. від заснування Рима. Якщо відтоді минуло 46 років, то Ісус Христос вів розмову з іудеями про храм у (732+46 =) 778 р. А якщо Ісусу в той час було, за твердженням Луки (3:23), 30 років, то він народився в (778 — 30 = ) 748 p., тобто в 6 р. до н. е.

Чимало вчених пропонують визначити рік народження Ісуса Христа за появою на небі Віфлеємської зірки. В Євангелії від Матвія пишеться, що народження Христа супроводжувалося появою на небі яскравої зірки, за якою «східні чаклуни» дізналися про народження у Віфлеємі Спасителя і прийшли йому поклонитися (2:1-12). Астрономи висловлюють припущення, що за Віфлеємську зірку тогочасні люди могли прийняти збіг на небесній сфері траєкторій кількох планет, комету або... НЛО. Що вже говорити про тих людей, якщо й наші сучасники з Мукачевого теж прийняли за НЛО зближення планет Венери та Юпітера, що активно коментувалося нашими українськими ЗМІ протягом останнього тижня лютого! За сучасними дослідженнями відомих астрономів і богословів [17] збіг траєкторій планет Сатурна, Юпітера та Марса (журналісти називають це «парадом») відбувся в 7 р. до н. е. [18], а в 3 р. до н. е. — Юпітера з Венерою та яскравою зіркою Регулус. Сучасні богослови не допускають, щоб східні (мабуть, перські) чаклуни-мудреці могли переплутати «парад» планет із зіркою, тим більше, що справжня зірка чи планета не могла зупинитися над будинком, де перебував Ісус Христос. Висловлюється припущення, що Віфлеємською зіркою могла бути комета Галлея, що з’явилася на небосхилі у 12 р. до н. е., а потім стала навідувати нас кожні 76 років.

В Євангелії від Луки народження Ісуса Христа пов’язується з «наказом імператора Августа про перепис по всій землі» й уточнюється, що «це був перший перепис у часи, коли в Сирії правив Квіріній» (2:1-2). Далі читаємо, що перепис вимагав від кожного йти записуватися в те місто, де народилися його батьки. Названий батько Ісуса начебто змушений був піти у Віфлеєм, де 1020 років тому народився його далекий предок — цар Давид (2:3-4). При з’ясуванні дати народження Ісуса Христа богослови намагаються обійти зауваження Луки. Справді, хто здатен пам’ятати такого далекого предка? А протягом тисячі років що було? Невже всі нащадки царя Давида народжувалися лише у Віфлеємі? До того ж як чоловік Діви Марії міг бути нащадком царя Давида, якщо всіх його нащадків до ноги винищив вавилонський цар Навуходоносор? (Єремія, 52:9-11; 22:28-30). До того ж Квіріній став правителем (прокуратором, губернатором) Сирії у 6 р. н. е., тобто через 10 років після смерті Ірода Великого [19]. А за царя Ірода Іудея була самостійною державою, і декрети Августа про перепис населення на неї не поширювались. За своєю ініціативою Ірод перепису проводити не міг, бо іудейська релігія суворо забороняє це.

Після смерті Ірода Великого Іудея втрачає свою державну самостійність і перетворюється на провінцію Римської імперії. Протягом 2-3 pp. н. е. римська влада примусила іудейських вельмож і достойників виголосити й підписати клятву на вірність Батьку Вітчизни (Pater Patriae), тобто Августу. Йосиф Флавій відзначає, що 6000 фарисеїв відмовилися принести клятву імператору і що їх за це ніхто не покарав. Разом з тим римські власті зобов’язали жителів Іудеї сплачувати річний податок; збирати його доручили митарям (податковим інспекторам) з іудеїв. Можливо, автор Євангелія від Луки вважав «переписом населення по всій землі» саме ці підписи, які засвідчували вірнопідданість та оподаткування?

За часів Августа по всій Римській імперії проводилося 3 переписи населення: в 28 р. до н.е, у 8 р. до н.е. і в 14 р. н.е. Жоден з цих років і близько не підходить до дати народження Ісуса Христа. До того ж за наказом Августа переписували тільки тих, хто мав римське громадянство, яке надавалося вельможним інородцям як виняток і лише за особливі заслуги.

Незадовго до своєї смерті Август наказав на двох бронзових пластинах описати з його слів найбільш величні свої вчинки. Пластини збереглися донині. У них імператор, зокрема, хвалиться трьома переписами населення, згідно з якими на початку його правління, у 28 р. до н. е., римських громадян було 4 063 000 чоловік, у 8 р. до н. е. – 4233000, а в 14 р. н. е. – 4937 000.

Отже, посилання Луки на «перший перепис по всій землі» та на «правителя Сирії Квірінія», як і на нісенітну вимогу йти на перепис «в місце походження» свого тисячолітньої давнини предка не дає жодних підстав для встановлення дати народження Ісуса Христа.

ЮВІЛЕЙНІ УРОЧИСТОСТІ З НАГОДИ 2000 РОКУ

З кінця 80-х років нашого століття світова громадськість розпочала підготовку до відзначення ювілейного 2000 року. З цього приводу папа римський опублікував спеціальну енцикліку. В країнах поширення християнства почали створюватися комітети «Millenium» (тисячоліття), які об’єдналися у всесвітньому масштабі. Їх центр знаходиться в англійському місті Грінвіч, через яке проходить нульовий географічний меридіан. Урочистості проводитимуться протягом 2000 та 2001 років.

Звичай і назва ювілейних років заповідані Богом ще 3500 років тому через пророка Мойсея (Левит, 25:13, 28, 54; 27:17, 24). Бог наказує святкувати кожний суботній, тобто сьомий, рік. А через сім суботніх років (7x7) наступний 50-й рік відзначати ювілеєм — сурмленням у баранячий ріг. Біблійне слово «ювілей» дослівно означає «баранячий ріг», «трубити в баранячий ріг». У християнській Церкві перший ювілейний рік відзначено в 1300 p., а потім ювілейними оголошувалися кожні 50-ті, навіть 25-ті і 33-ті роки.

Всесвітній і регіональні ювілейні комітети готують велику святкову та науково-просвітницьку програму. Рим, наприклад, готується прийняти 3-5 мільйонів прочан та гостей. У Грінвічі на 44 гектарах будується величезна виставка, де в кількох павільйонах надається місце й Українському ювілейному комітетові, який розгорнув свою діяльність з кінця минулого року.

Значне, якщо не центральне місце в роботі ювілейних комітетів усіх рівнів займають проблеми впливу християнства на всесвітню культуру людства та особа Бога і Засновника християнства — Ісуса Христа. При цьому і релігійні, і світські члени Всесвітнього Ювілейного комітету одностайно дійшли думки, що «дата народження Ісуса Христа була й залишається невідомою», проте це не завадить вшановувати особливими урочистостями протягом 2000-2001 pp. також і величну постать Засновника християнської релігії.

Примітки

1. В ісламі донині новий календарний місяць настає з того моменту, коли хтось з віруючих мусульман своїми очима побачить на небі місяць-молодик.
2. Обрахунок років від заснування Рима досі практикується в публікаціях старовинних рукописів та історичних дослідженнях. Це літочислення позначається абревіатурою «АUС»,що означає «Аb Urbe Condita» — «від міста заснування» (від заснування Рима).
3. Римські імператори ще з часів Августа були верховними жерцями з титулом «Pontifex Maximum» (жрець найбільший) й очолювали язичницькі богослужіння. Титул успадкували папи римські, яких досі називають понтифіками.
4. У прийнятий на Нікейському соборі Символ віри, який донині поділяють усі християнські церкви і деномінації — за винятком єговістів, мормонів та унітаріанців, — з нагоди сказаного було вписано, що Ісус Христос... «згідно зі Святим письмом воскрес на третій день» (Воскресшаго в третій день по писаніем»).
5. На відміну від Матвія, Марка та Луки євангеліст Іван детально пояснює, що хоча Ісуса Христа і розіп’яли у п’ятницю, але тоді іудейська пасха була не в п’ятницю,а в суботу (розділ 13; 19:31).
6. Все сказане вище визнається й у статті 1996 p. «Cyrill of Alexandria» з Католицької енциклопедії, розміщеній в Інтернеті за адресою http://www.knight.org/advent.
7. Про ставлення олександрійських патріархів, у тому числі святого Кирила, до Івана Золотоустого, з посиланням на церковні ж документи, більш детально розповідає професор нью-йоркської Свято-Володимирської православної академії протоієрей Іоанн Мейєндорф у своєму підручнику «Введение в святоотеческое богословие» (Нью-Йорк, 1985,стор. 208-222,256-262).
8. Згодом Боніфацій став папою римським (530-532).
9. Рік народження Ісуса Христа Діонісій Малий назвав Божим роком (Annus Domini) і запропонував після року писати дві букви: «AD». Так наш календарний рік і зараз позначається в католицькій літературі: «1999 АD»,що означає «1999-го року Божого» або «1999 років Різдва Христового».
10. Тиждень має 7 днів; через чотири роки юліанського календаря повторюються числа кожного місяця. 4x7 = 28. Через 28 років повторюється повний збіг днів тижня й чисел місяця.
11. Беда Нортумбріанський визнаний святим у Католицькій і Православній церквах і названий Бедою Вельмишановним (Bede Venerable). Він вважається засновником та одним з наивидатніших діячів англійської християнської культури.
12. До XVIIIст. літочислення в Росії велося від створення Всесвіту (5508 років до народження Христа).
13. Газета «Радонеж» №18 (84). Грудень 1998 р.
14. Ми не будемо зараз торкатися проблеми історичного існування Ісуса Христа. Свою думку з цього приводу ми висловили й частково аргументували в №№ 7,8 журналу «Людина і світ».
15. У тексті написано : «...років близько 30» (3:23; 3:1), Згідно з біблійним приписом левит міг приступити до священицької служби лише після 30-ти й перебувати на ній до 50 років (Числа, 4:3,23,30,35,43; 8:15; І Параліпоменон 23:3). Отже, в євангельському контексті «близько 30» слід розуміти як «трохи більше 30-ти».
16. Перебудова Єрусалимського храму, що її розпочав Ірод Великий,завершилася лише у другій половині І ст. н. e.
17. David Hughes. The star of Bethlehem, «Nature»,Vol.264, December 9,1976, hh.513-517; Henry Morris, Star Wittness. «Vital Article on Science/Creation» December 1985,pp 415-483; The Birth of Christ Recalculation . Passenda,California, 1980 pp.173-189.
18. Цей збіг ще в 1605 p. вирахував відомий астроном Йоган Кеплер, який рішуче відстоював народження Ісуса Христа в 7 р. до н. e.
19. Найбільш повний матеріал про префекта Сирії Квірінія та добросовісний, на нашу думку, науковий аналіз його зв’язку з повідомленням Євангелія від Луки викладено у книзі відомого історика Едвара Шурера (E.Shurer. The History of the Jewish People in the Age of Jesus Christ. New edition. Vol. I.Edinburg,T.&T. Clark, 1979, pp.339-427.) Богословську версію цієї ж проблеми з допуском можливої похибки Луки викладено у книзі J.H.Marshall. The Gospel of Luke. New International Greek Testament. Commentary. Grand Rapids: Eardmans, 1978, pp. 99-104.

Людина і світ. — 1999. — № 3-4. — С. 13-21

Євграф ДУЛУМАН,

доктор філософських наук, кандидат богослов’я