Календарна реформа: зрада чи перемога?

Рішення Помісного собору ПЦУ про перехід на новоюліанський календар з 1 вересня 2023 року викликав багато суперечок та емоційних реакцій – від «навіщо?» до «нарешті!». Багато вірних ПЦУ, особливо тих, хто перейшов з УПЦ МП, відчули розгубленість та розчарування: невже «московський» календар – головна проблема, яка стоїть на заваді розвитку молодої церкви? До них приєднались голоси консерваторів, для яких богослужбовий календарний цикл був не так астрономічним інструментом, як сакральним символом. Натомість, їхні опоненти з великим ентузіазмом сприйняли нововведення, мотивуючи його по-різному. Хтось радів, що нарешті Новий рік буде не в піст, хтось, маючи в родині біженців, дякував Богу, що тепер вони спільно будуть святкувати Різдво, хтось щиро вважав, що новий стиль – це таке ж «геть від Москви», як і українська богослужбова мова.

Як завжди буває, тут немає правих чи неправих: всі мають певну рацію (навіть хибно аргументовану). Але українці не були б самими собою, якби не почали переконувати один одного у власній правоті. Та якби ж цей «обмін думками» був цивілізованим і толерантним…

Загалом, більшість дискусій та протистоянь зводять до двох питань – побутового та віросповідного:

1. Як тепер зберігати спокій та порозуміння між вірянами, для яких спільні церковні свята були одним із небагатьох проявів внутрішньої єдності?
2. Чи є відмова від «старого» календаря зрадою православної віри? Хто зрадник Батьківщини, а хто – канонів?

На обидва запитання церковна історія дала свої відповіді.

***

Першою календарною реформою була Великодня, ко­ли святкування Воскресін­ня Христового стало від­окрем­леним від юдейської Пас­хи. Відповідно, прихильників «старого стилю» називали «юдейниками»). (1)

Перші серйозні диспути з приводу календаря виникли у ІІ ст. Їх пов’язують із візитом «старостильного» єпископа Смирнського Полікарпа до «новостильного» римського – Анікета. Обидва архієреї не дійшли згоди, але вирішили не сваритись через різні великодні традиції і не припиняти євхаристійне спілкування. Це було свідченням того, що дата святкування Великодня – питання не догматики, а традиції або звичаїв. Тоді ще не вважалось, що християнську єдність можна досягти лише через загальноцерковну однаковість. Тож коли наступник Анікета Віктор І вирішив насильно, загрожуючи відлученням від церковного спілкування, перевести «юдейників» до римських звичаїв, зіткнувся з масовим спротивом і відступив. Навіть єпископи, які сповідували римську календарну версію, не підтримали Віктора. Спроба примусом уніфікувати святкову традицію потерпіла крах.

Проте, в подальшому мирне існування двох традицій почало спокушати вірян і загрожувати церковній єдності. Перший Нікейський собор встановив єдиноприпустимий порядок святкування Великодня. Усі наступні собори підтвердили цю практику, а її противників постановили відлучати як єретиків.

З часом календарне питання ускладнювалось, що спричинило ще дві календарні реформи. Новітні суперечки пов’язані з запровадженням в ХVI ст. григоріанського календаря. Але і він виявився «дефектним» для церковного вжитку. На початку ХХ ст. Православна Церква зіштовхнулась з необхідністю реагувати на державне запровадження григоріанського календаря. Після довгих обговорень церкви відмовились перевести церковне життя на григоріанський календар і соборними зусиллями виробили новоюліанський календар.

Першими новий стиль запровадили Константинопольська, Кіпрська та Елладська Церкви (1924 р.), останньою, майже через 100 років – ПЦУ (2023 р.). Польська Церква 90 років використовувала новий стиль, а відмовилась від нього у 2015 році.

Сьогодні за старим стилем (юліанським) живуть лише п’ять помісних Церков із п’ятнадцяти: Єрусалимська, Російська, Сербська, Грузинська і Польська. У деяких з них застосовують одночасно обидва стилі (Польська, Константинопольська (гора Афон), Болгарська і навіть Російська Церкви (румунські парафії УПЦ МП, частково архієпископія західноєвропейських парафій російської традиції)). У середині минулого століття відома своїм консерватизмом РПЦЗ приймала до свого складу національні громади (грецькі, болгарські, румунські тощо), які притримувались нового стилю. Попри наявні складнощі (як, наприклад, в Болгарській Церкві) різні календарі не є приводом для розриву церковної єдності.

***

Отже, чи є календарна реформа зрадою православ’я? Як бачимо, церковна історія довела – ні. Сторічний досвід новостильних помісних Церков направду був травматичним, але врешті-решт поза церквою опинились саме старостильники, для яких календарне питання виявилось маркером «істинності віри».

Чи стане новий календар запорукою більш глобальних реформ, на які давно чекають українське суспільство та християнська спільнота, глибоко розчаровані токсичним російським ізводом православного життя? На це запитання дасть відповідь лише майбутнє, яке зараз передбачити дуже складно.

Чи може неспівпадіння церковних свят ускладнити стосунки між віруючими однієї церкви? На якийсь період – так. Церковна побутова традиція – це фундамент виживання Церкви, але іноді гальмо на шляху її розвитку. Спільні святкування Різдва або іменин – дуже міцний родинний та дружній «цемент», який іноді може скріплювати навіть, здавалося б, безнадійні стосунки. Як тепер відзначати іменини чи день народження, що тепер припадатимуть на піст? Порушення посту не зрозуміють побожні родичі, вимушене постування викличе сарказм у байдужих до релігії друзів. Що робити, якщо частина сім’ї або церковної громади не прийняла новий календар і не готова толерувати дві традиції на одному зібранні? Як «старостильникам» захиститись від звинувачень у непатріотизмі і начебто ментальній залежності від російських церковних традицій?
Подібних запитань життя поставить багато.

Чи можуть календарні розбіжності бути перешкодою для процесу об’єднання українського православ’я? Такі побоювання небезпідставні. Попри те, що в УПЦ МП на Буковині давно існують новостильні парафії, загалом ця юрисдикція сакралізує старий стиль: традиційно «новостильники» вважаються «обновленцями», а перехід на новоюліанський календар начебто має свідчити про підготовку об’єднання з греко-католиками в одну церковну структуру. Тобто, в очах українських консерваторів (на чолі з предстоятелем УПЦ МП митрополитом Онуфрієм) календарна реформа є лише інструментом для «окатоличення» України, а не потребою часу.

Утім, практика переходів громад з УПЦ МП в ПЦУ свідчить, що згодом і цю проблему можна вирішити аналогічно до переходу з церковнослов’янської на українську мову богослужіння.

І у підсумку: так чи варті ці зміни масового церковного та суспільного хейту після всього, що ми знаємо про багатовікову історію питання? Відповідь очевидна – ні. Аби тільки не довелось потім шкодувати за несправедливі та агресивні звинувачення єдиновірців, що нанесли незгладимі рани, які можуть боліти ще багато років.

1 Сьогоднішня ситуація – дзеркальна: прихильників «нового» календаря опоненти називають «проуніатськими», які начебто через святкування «католицького Різва» готують нову унію з Римом. Чому медійний акцент роблять не на Великодні, а на Різдві, важко сказати, але це вже свідчить швидше про маніпуляції та популізм, аніж про богослов’я.