Церква та держава: пошук оптимальної моделі для співпраці

Модератором заходу виступив д-р Юрій Підлісний, керівник програми «Етика–Політика–Економіка» УКУ.

Не існує ідеальної моделі, за якої Церква та держава могли б співіснувати, але взагалі не торкатися поля роботи одна одної. Проте є різні варіанти, які дозволяють їм діяти, поважаючи одна одну.

— З огляду на нинішню ситуацію, а саме повномасштабну війну з Росією, ми замислилися над духовними причинами цього конфлікту, — сказав у вступному слові Тарас Курилець, науковий співробітник Інституту екуменічних студій УКУ. — Спостерігаючи за однозначною підтримкою з боку Патріарха Кирила, який надає духовне благословення цій війні, ми дійшли висновку, що однією з проблем є взаємини між Церквою та державою. Тому сьогодні ми розглядаємо наше бачення майбутнього вже після завершення війни, бо вона рано чи пізно закінчиться. Ми повинні вже зараз почати думати, як вибудовувати ці відносини між Церквою і державою.

Він також підкреслив унікальність України, адже наша країна є поліконфесійна, що, на його думку, є її перевагою. Саме тому виникла ідея організації круглого столу, на якому обговорюються специфічні підходи до державно-церковних відносин у православній, католицькій та протестантській традиціях, а також шляхи до пошуку оптимальної моделі цих стосунків.

― Взаємовідносини Церкви та держави ― дуже делікатне питання. Є багато речей, які не відповідають задекларованим принципам. Слід зрозуміти, що держава є спільнотою людей, яка має конкретні завдання. Церква ― інституція людей Божих. Держава важлива для виконання місії спільноти. Однак розуміння місії спільноти з погляду Церкви та з погляду держави можуть відрізнятися. Це дві різні інституції. Одна не може ставати на місце іншої. Часом намагання держави зайняти роль Церкви спричиняє війни, які ні до чого доброго у світі не приводять, ― каже д-р Рокко Буттільйоне, професор політології в Університеті Святого Пія V в Римі, член Папської академії соціальних наук, колишній депутат Парламенту Італії, ексміністр євросправ і ексміністр культури Італії.

За його словами, саме завдяки Церкві ми можемо побачити, як самі себе усвідомлюємо, якою є наша ідентичність, ким ми є. Ті з нас, хто поділяють вчення Христа, стають спільнотою, об’єднаною Церквою та Божим словом.

― Церкви можуть бути різними, адже є велика кількість культур, націй і спільнот. З одного боку, Церква є частиною нації, адже нація ― це й люди, які до Церкви не належать. З іншого боку, Церква виходить за межі націй і їхніх місій. Тому говоримо про Церкву помісну та Вселенську.

Церква бере активну участь у житті держави. Якщо говорити, наприклад, про місії італійської та української нації, то в них саме Церква відіграє ключову роль. Люди, які ворогували, об’єднуються і стають спільнотою, беруть активну участь у житті своєї нації, держави. Внесок Церкви у цьому явищі дуже відчутний. Завдяки Церкві люди можуть долати особисті інтереси, егоїзм і ставати братами і сестрами. А через наші помісні Церкви ми стаємо частиною Вселенської Церкви, реалізовуємо спільну місію.

Професор додає, що Церкви можуть перебувати на різних етапах історичного розвитку, але мають ставати прикладом єднання, братерства для людей, приналежних до однієї нації. Вони мають давати розуміння, що ми є не лише частиною певної локальної спільноти, але й частиною чогось великого.

Церква та держава мають і спільну місію. Щоб її реалізувати, потрібна співпраця цих інституцій, особливо в освітній і просвітницькій сферах. Це те поле, де і держава, і Церква відіграють важливу роль.

― Завжди є елемент, що виходить за межі суто людського ― це релігія. Вона важлива для розвитку держави. І ми не говоримо про якусь конкретну Церкву. Це стосується всіх, які беруть участь у розбудові держави через служіння. Церквам треба співпрацювати, адже ми не знаємо, яка релігія є єдино правильною. Важливою є наша віра, ― підсумовує Рокко Буттільйоне.

Тезу про те, що не існує ідеальних взаємовідносин між Церквою та державою, підтримує і д-р Джордж Вайґель, почесний старший науковий співробітник Центру етики та публічної політики. Він запевняє, що немає і єдиної правильної моделі, яка б забезпечила їхню оптимальну взаємодію. Наприклад, у Великій Британії є національна Церква ― Англіканська. Її главою є король. Хоча інші конфесії в країні також вільно розвиваються. А от у США немає національної Церкви й жодна не фінансується державою. Проте різні релігійні спільноти розвиваються в усіх можливих форматах. Тому історія відносин Церков і кожної окремої держави ― індивідуальна.

― Щоб знайти оптимальну модель для співпраці держави та Церкви, варто звернутися до Євангелія від Матея. Ісус сказав :«Віддайте цезареві цезареве, а Богові ― Боже». Так Бог реагував на те, що хтось противився Йому й наміри цього протистояння були недобрими. Ці слова приводять нас до християнського життя.

Християнство значно вплинуло на європейську цивілізацію за дві тисячі років. Серед позитивних наслідків ― налагодження добрих стосунків між державою і Церквою, адже Євангеліє від Матея пропонує дуже чітке розрізнення між тим, що належить державі, а що ― Богові. Якщо є Божі речі, які не належать цезареві, а отже, не належать державі, то це означає, що цезар не всемогутній і не може займати весь суспільний простір. Є сфери, на які авторитет чи влада цезаря не поширюються, тому соціальний простір відкритий для того, що тепер називаємо громадянським суспільством. Якщо цезар не всемогутній, то Церква не може залежати від держави.

Д-р. Вайґель зазначає, що останній пункт видається йому дуже актуальним у наш час, адже серед політиків досі існує тенденція узалежнення Церкви від держави. Вона бере початок ще з часів Французької революції. Ця тема була популярною і в ХІХ столітті в Німеччині, Австро-Угорщині, Італії, адже політики розуміли, що Церква ― це та інституція, що здатна втримати порядок серед людей. Намагання «приборкати» Церкву максимально втілилося в тоталітаризмі ХХ століття, особливо в комуністичному режимі, від якого десятиліттями страждала Україна. Комуністи намагалися придушити, а потім і викорінити Церкву, бо держава не могла стерпіти, що вона не може повністю окупувати громадський і суспільний простір.

― Є речі, які належать тільки Богові. Тобто є певні трансцендентні істини, які впливають на життя у світі. За французькою моделлю, релігійні аргументи не є прийнятними. Держава наполягає на тому, що її громадяни, якщо вони є вірянами, не можуть переносити джерела своїх найглибших моральних переконань у громадський простір. Але це робить їх громадянами нижчого класу. Тому Євангеліє від Матея ― це антитоталітарне вчення. Адже в моделі антитоталітаризму є утвердження добра, природних асоціацій ― таких як сім'я, і вільних об’єднань ― таких як Церква, які створюють громадянське суспільство, ― розмірковує науковець.

Джордж Вайґель радить звернути увагу на документи ІІ Ватиканського Собору. У них йшлося зокрема про те, що:

• Релігійна свобода вкорінена в гідності людської особи. Тобто належність до релігійних інституцій і громади ― це частина невідчужуваної гідності людини.
• Держава може і мусить втілювати моральні істини через свої закони, але вона не може приймати рішення щодо питань віри. Не державі вирішувати, чи мають рацію послідовники тієї чи іншої течії.
• Примус до віри не дорівнює вірі. Вибір визнавати, що Ісус ― Бог наш, що людина була створена на подобу Божу, що Бог вирішив створити й урятувати світ ― це ті речі, які мають бути прийняті добровільно.
• Церква не має бажання стати цезарем чи взяти його собі у партнери, щоб упорядкувати церковне життя. Тому й уряд не повинен втручатися в призначення єпископів Церкви.
• Якщо держава організована правильно, то вона дозволяє індивідуальну віру та діяльність релігійних організацій. Тоді вони можуть брати участь у визначенні спільного блага та в його розвитку. Тобто Церква від розуму й від душі підтримує те, що є найкращим для процвітання людей і для розвитку соціальної солідарності, спільного блага.

― Немає ідеальних відносин між державою та Церквою. Але католицьке бачення цих відносин ― це не упереджена Церкві, як, скажімо, в Росії, а Церква для людей, яка готова, якщо потрібно, прямо говорити правду політичній владі. Немає священних держав. Вони обмежені й мають служити людській гідності та спільному благу, ― завершує д-р Джордж Вайґель.

Д-р Віктор Єленський, голова Державної служби етнополітики і свободи совісті додає, що навіть Єврокомісія, яка тяжіє до стандартизації, не вимагає від держав-учасниць Європейського Союзу і від України під час переговорів про її вступ до ЄС визначеної моделі державно-церковних відносин. У ЄС є держави, які очолюють королі, є такі, в яких Церква відокремлена; є приклади корпоративних відносин Церкви та держави. А зважаючи на той факт, що держави стає менше, а більшає громадянського суспільства, говорити про оптимальну модель державно-церковних відносин складно.

― Ми застановляємося над питанням: а що ж означає відокремлення Церкви від держави в ХХІ столітті в секуляризованому просторі, в країнах, де існує верховенство права, де держава не втручається не тільки у справи Церкви, але й воліє не втручатися у справи громадських організацій? Це питання, над яким замислюються й Церкви. Під час зустрічі з головою ВР у квітні 2023-го року Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій сформулювала запит про законодавчого переформулювання відносин між Церквою та державою, бо термін «відокремлення» не відображає ані реального стану справ, ані того, до чого прагнуть Церкви. Бачимо, що навіть у тих державах, де найбільш послідовно здійснюється це відокремлення, у це визначення вкладають різні поняття. У США це невтручання держави у справи Церкви, а у Франції це радше невтручання Церкви у справи держави.

Віктор Єленський пояснює, що в Україні достатньо високий рівень релігійної свободи. Наша модель державно-церковних зв’язків є продуктом релігійного ландшафту країни, де існує кілька релігійних центрів, які співмірні за своєю впливовістю. Ці центри конкурували, але згодом знайшли ефективну модель співпраці. Тоді релігійне різноманіття України переросло в релігійний плюралізм. Різні релігійні центри не дають жодному домінувати одноосібно і придушувати меншини.

― Найбільш очевидними виявом релігійного плюралізму, на мій погляд, є Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, де всі рішення приймаються консенсусом, де голос такої нечисленної Німецької Євангельсько-Лютеранської Церкви, яка має заледве півтора десятка парафій, звучить так само, як голоси ПЦУ чи УГКЦ. Виявом українського релігійного плюралізму також є конфесійна композиція українського істеблішменту. Впродовж кількох років головою Української держави був православний, головою парламенту ― греко-католик, прем’єр-міністром ― єврей, а секретарем РНБО ― баптист. Принаймні для Європи це є унікальною ситуацією, ― додає промовець.

Між Церквою та державою завжди існує напруження, воно бере початок з різної природи цих інституцій. У ХХІ столітті Церква, принаймні на Заході, може дозволити собі бути просто Церквою, тобто відмовитись від функцій, які є чимось, що виходить, за зв'язки людини з Богом. Наприклад, від філантропії, просвітництва, інших історично притаманних їй соціальних функцій. Але цього не відбувається. І навіть це втримує напруження між державою та Церквою. Зрештою, це напруження є природним і сприяє розвиткові як держави, так і Церкви.

― Церква не вчить державу, який рівень податкової ставки їй призначати, але чітко вказує на розрізнення добра та зла. Коли релігійні лідери ухиляються від того, щоб називати добро добром, а зло ― злом, і чітко вказати на його джерела, вони підважують місію Церкви у світі.

Та найбільшою небезпекою для релігійної свободи в Україні є війна. Де з’являється «русскій мір», там перестає функціонувати інститут релігійної свободи. Грубі порушення почалися одразу після анексії Криму, розв’язання Росією війни на Донбасі. Почали забороняти євангельські Церкви, свідків Єгови, переслідувати православних Київського Патріархату, греко-католиків, «неправильних мусульман», вбивати п’ятидесятників, виганяти громадами євангельські церкви з Криму. Тільки за період широкомасштабного вторгнення Росією вбито понад 40 священників і пасторів, зруйновано понад 630 культових споруд, а в деяких з них утримували й досі утримують у полоні священнослужителів.

Саме російське вторгнення і жорстоке придушення релігійної свободи, безпосередня участь РПЦ у війні, її зосередження на знищенні української державності, культури, ідентичності, за словами д-р. Єленського, примусила Україну до певних заходів у сфері церковно-державних відносин.

― Прийнятий Закон про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій забороняє РПЦ і надає широкі можливості релігійним організаціям, які афілійовані з цією Церквою, розірвати з нею відносини, вийти з її підпорядкування. Мета цього закону ― недопущення підривної діяльності РПЦ в Україні. І вона є легітимною. Думаю, що цей закон є прийнятним для демократичного суспільства, бо встановлює абсолютно демократичну процедуру, коли релігійній організації пропонують розірвати зв'язок з РПЦ. Якщо вона відмовиться це зробити, то лише суд, як і прийнято в демократичному суспільстві, визначить її подальшу долю. Підпорядкування МП не є частиною православного віровчення, тому закон не накладає тягаря на совість вірян.

В Україні ніколи не було заборонених Церков. Наша держава навпаки завжди була прихистком для тих релігійних організацій, які забороняли в Росії, Білорусі, Середній Азії. Навіть у часі війни релігійна свобода в Україні не обмежується. А заходи, які стосуються обмеження громадянських прав і свобод, не торкаються 35 статті, що проголошує свободу совісті.

Д-р Андрій Костюк, сенатор УКУ, викладач суспільного вчення УКУ, президент «Nexia Україна» пояснює, що за античних часів під так званою «повною спільнотою», яка може в найкращий спосіб задовольнити практично всі потреби людей, грецькі філософи мали на увазі державу. Коли християнство стало панівною релігією в античному суспільстві, багато отців почали вживати термін «спільнота повна» для означення Церкви. Конкуренція держави й Церкви полягає в тому, що обидві мають тенденцію до монополізації впливу на розум і серця людей.

Релігійна сфера важлива в житті, бо Церква каже, що від того, у що ми віримо, і як живемо, залежатиме наше життя вічне. Сфера політична важлива, бо держава бачить нас членами спільноти.

― Чи це держава тоталітарна, чи демократична, вона хоче регулювати різні сфери, в тому числі сімейні стосунки, господарську діяльність, освітній процес тощо. Так само впливати хоче й Церква.

Церква і держава не можуть бути розділеними настільки, щоб не взаємодіяти. Тому стосунки між ними залишаться динамічними. Мамо питати себе: на підставі яких принципів ці відносини будуть збалансовані?

За словами Андрія Костюка, відокремлення Церкви від держави має на собі печать французького та американського підходів. Люди, котрі вигадали французький, вважали, що Церква ― опіум для народу, вона заважає громадянському суспільству розвиватися. Тому її діяльність усіляко намагалися обмежити й уклали принцип, згідно з яким Церква не має втручатися у справи освіти, у політичний дискурс, а людина не сміє публічно показувати свою релігійну приналежність, наприклад, носячи релігійні атрибути.

― Я не хотів би, щоб Україна йшла цим шляхом. Мені більше подобається американський принцип, який відверто визнає, що людина, не може бути нерелігійною, апатичною до релігії, бо кожен з нас свідомо чи несвідомо вірить у Бога чи в щось, що його заміняє (навіть коли людина називає себе атеїстом, то сповідує релігію людства, природи, еволюції, прогресу, тощо). Отже, наші релігійні переконання впливають на нашу поведінку, виходячи з того, що ми вважаємо правильним чи неправильним, добрим або злим, відповідним або невідповідним до наших переконань.

У такий спосіб ми починаємо пропонувати рішення для політичних проблем, реформи в галузі економіки, освіти чи сімейних стосунків. Ми голосуємо за партії, які ці проєкти та реформи декларують. Людина дивиться на світ через релігійні окуляри. Це факт. Питання в тому, які ці окуляри, чи їх людина обирає, чи їй їх примусово надягають.

Як зазначає викладач суспільного вчення УКУ, громадянське суспільство ― це теж серйозний фактор у нашому сприйнятті інших релігійних організацій. У релігійному (як і в політичному) житті є панівна течія, тобто більша частина населення сповідує ту чи іншу систему цінностей, той чи інший релігійний світогляд і має специфічне ставлення до представників інших релігійних світоглядів: нейтральне, неприйнятне, толерантне, братнє. Тому в громадянському суспільстві представникам певної релігії жити комфортно або навпаки.

― Єдина життєздатна модель рівноваги між Церквою та державою ― взаємна повага та визнання. Навіть якщо розмежувати політичну та релігійну сфери дуже складно, держава та Церква мусять розуміти, що вони не можуть претендувати на статус повної спільноти, тобто повністю покрити весь спектр людських потреб, бажань і волевиявлень. Завжди залишається простір для індивідуальної творчості людини, її самовизначення, свободи вибору.

Якщо цей простір Церква та держава шануватимуть, то він створить «буферну зону», де Церква і держава не будуть намагатися приватизувати одна одну. І тоді кожна людина в напруженій атмосфері духовного пошуку зможе знайти відповіді для себе й жити відповідно до пізнаної істини, переконань, які вважає правдивими. Це те, що Бог хоче від людини.

Д-р Ян-Філіп Вьолберн, заступник директора Фонду Конрада Аденауера в Україні, підсумував дискусію кількома питаннями. На його думку, модель «цезарю ― цезареве, Богові ― Боже» в Україні не нова, баланс між діяльністю Церкви та держави досить добрий. Однак релігійним організаціям варто застановитися над тим, як допомогти подолати несприйняття політики українцями. Чимало наших співгромадян не зацікавлені в участі в політичному житті держави, бо вважають, що політика ― щось складне, брудне, корумповане, у що не варто влазити. Це, можливо, спадщина радянського часу, коли державних політиків сприймали як тих, хто зраджує й карає, а не як друзів.

Другий виклик, який стоїть і перед Церквою, це довіра українців до політичних партій. Фактично, у нас дуже низький її рівень ― навіть не 10% суспільства довіряє партіям. Д-р. Вьолберн замислюється про те, чи можуть християни бути більше залученими до діяльності партій, підвищуючи цим довіру до них. Можливо, у цьому є сенс, адже в демократичній країні без партій та інституцій, які гуртують людей за різними інтересами, обійтися неможливо.

— Адже ці парті дуже потрібні, тому що в демократичній країні вони мусять бути, без них неможливо обійтися, — наголосив пан Вьолберн. — Вам потрібні інституції, такі політичні партії, які можуть збирати людей за інтересами, і в кінцевому результаті досягати компромісів між різними групами у суспільстві. Це саме те, що є потрібне Україні.

На завершення він заторкнув питання заборони РПЦ в Україні. Зокрема, чи це вплине на взаємини між Церквами? Чи віряни УПЦ МП стають внаслідок цього більше готовими до активної ролі в політичному житті, тому що Москва вже не матиме такого на них впливу?

Юрій Підлісний у відповідь зазначив, що він за те, щоби заборони діяльність Російської Православної Церкви в Україні і на це достатньо однієї причини: “Коли з уст глави цієї Церкви Патріарха Кирила лунає лексика, яка є лексикою джихатизму, тобто коли Церква і релігія мілітаризуються і обслуговують політичні інтереси націоналістично-імперіалістичних потуг Росії”. За його словами, якк наслідок виникають сумніви, чи це взагалі є Церква? А з другого боку він висловив побоювання, “чи цією забороною ми не вручемо їй німб мучеництва?”

Повне відео зустрічі:

Нагадуємо, панельна дискусія «Переслідування релігійних спільнот на тимчасово окупованих територіях» відбулася в рамках XVII Екуменічного соціального тижня (7-10 жовтня 2024), який має на меті створити платформу для діалогу та пошуку спільних рішень для відбудови країни та зцілення суспільства.

Організатори: Інститут екуменічних студій УКУ, Український католицький університет, Фонд Конрада Аденауера в Україні та Євангелічна Церква Німеччини.

РІСУ є ексклюзивним інформаційним партнером Екуменічного соціального тижня.