Капелан Інституту Військово-Морських Сил: Якщо будемо розпорошені, ворогові легше нас захопити

Молодший лейтенант капеланської служби Збройних Сил України Андрій Борковський народився 1981 року в місті Перемишляни Львівської області. Закінчив місцеву школу й Вищу духовну семінарію у польському Кракові, а також Міжрегіональну академію управління персоналом. В Збройних Силах – з осені 2023 року.

Отець Андрій простий, рівний і ввічливий. Дуже інтелігентний. Він із перших тижнів в Інституті перезнайомився, напевно, з усіма курсантами й постійним складом, а потім почав робити свою тиху, але таку важливу роботу. Скільки людей, які відчувають моторошний страх, розчарування, ненависть та інші нехороші емоції, він утішив! Ненав’язливо, не проповідуючи, розповів про те, що сказав усьому людству Ісус Христос.

Трохи далекий від суворої логіки Військово-Морських Сил, в якій, як відомо, немає середини, а лише крайнощі, але тим не менш. Він хороша людина.

Отче Андрію, а де ви працювали як священник до того, як стали капеланом?

В парафіях Житомирщини, Львівщини, Одещини.

Які зараз обов’язки ви виконуєте в Інституті Військово-Морських Сил?

Моє найголовніше завдання – тримати психологічний, духовний стан, задовольняти релігійні потреби особового складу Інституту, як постійного, так й перемінного, курсантів, офіцерів, співробітників. Причому працювати з людьми незалежно від їхнього віросповідання. Насправді, це дуже складно. Нас, капеланів, до цього готують. Будь-яка людина, чи то мусульманин, чи то православний, чи то католик, чи то протестант, може до тебе прийти й попросити про допомогу, моральну, духовну. Мені треба їй дуже обережно, не заходячи за певні рамки, коректно допомогти.

А коли ви самі прийшли до церкви?

До Церкви я не приходив, я завжди був у Церкві! З дитинства я був оточений цією атмосферою, увірував, потім вирішив спробувати себе сам на терені служби Божої. І досі в Церкві – у розумінні Августина Блаженного. У граді Божому.

Ви народилися в римо-католицькій родині?

В моїй родині були і римо-католики, і греко-католики, і православні. Але більше римо-католиків.

В Україні більшість римо-католиків — це польська меншина, але ж ви етнічний українець…

Ви висловили якусь упереджену думку, міф, що більшість римо-католиків – поляки. Це, звичайно ж, не так. Значна частина священників поляки, правда, але далеко не всі. Можливо, це й створило таку думку. Римо-католик – це людина, яка визнає наш символ віри, сповідує її. І це люди найрізноманітніших національностей. На планеті – від індіанців Південної Америки до японців. Й, звісно, серед них багато українців. Поділ на етноси – це не про нашу матір-Церкву, вона відкрита для всіх. Бо сказано: «Немає юдея, ні грека; немає ані раба, ані вільного; немає чоловічого роду, ні жіночого, бо в Ісусі Христі ви всі – одно».

Я чув, що саме в Україні серед католиків є якийсь рух, який прагне перетворити цю конфесію на національну церкву українських поляків. Я так розумію, ви противник цього.

Так, були такі спроби, деякі священнослужителі хотіли, але я завжди був проти цього, як і більшість нашої Церкви. Тому скрізь в Україні є саме українські святі літургії. Українською мовою. Так, ми Вселенська церква, але в Україні – українська. Як у Польщі – польська, у Німеччині – німецька й так далі. Залишаючись християнином, я є українцем. І буду ним завжди!

Де б я не був, поховання, хрещення, інші обряді – я майже завжди все роблю українською мовою, хоча в Одесі служив раз англійською, яку до кінця не знаю.

До речі, це рішення Другого Ватиканського собору, який впровадив богослужіння національними мовами разом із латиною.

Так, коли ви стали частиною Церкви, ми з’ясували. А коли вирішили стати саме священником?

Все просто. Закінчив школу й вступив до семінарії. Були там різні періоди й практики, я всі пройшов. Сан отримав о 2009 році. Мені тоді було 28 років.

Вибачте, що лізу в душу, але бути католицьким священником – це непростий вибір. У православних і греко-католиків целібат, обітниця безшлюбності, обов’язкова тільки для ченців. У католиків її приносять усі священнослужителі. І ви її принесли. Це ж на все життя. І як?

Дуже просто. Я завжди знав, що хочу цього, хочу бути священником, попри всі заборони та обітниці.

А додаткова мотивація? Ну ось чому?

Ну це так сталося. Я знав, що так буде, що хочу бути священником. Хотів працювати з молоддю, хотів надихати й направляти.

А як прийшли до капеланства?

Ну це ще з Майдану, потім багато їздив на схід країни, до зони бойових дій. Був священником-волонтером. Тоді ще не було навіть такого юридичного статусу, як капелан. Був священник-волонтер. Працював з матеріальною допомогою. І й за одне надавав духовну. Якісь розмови, зрідка літургії, підтримка. Треба було об’їжджати багато точок. Потім в Україні було впроваджено офіційне капеланство.

З’явилися якісь стандарти, вимоги, розуміння, що це таке. Подумавши, я вирішив усе-таки стати саме капеланом. Тобто вступити на військову службу, але не як комбатант, а як священник. Цілий рік я готував документи, проходив процедуру в ТЦК, мене перевіряли медики, були психологічні тести. Виявляється, капеланом стати не так просто, як комусь, напевно, здається.

А чому саме Інститут Військово-Морських Сил?

В мене був вибір – різні бригади Сухопутних військ, бригади забезпечення. Але Господь звів мене з Володимиром Калиновським, начальником капеланської служби Військово-Морських Сил, який і запропонував цю посаду. Сказав, що там молодь, а я саме з молоддю працюю.

І як, виходить? Тут багато релігійних людей?

Скажу так: вони є. І багатьом потрібна духовна допомога. Спілкування.

У вас було якесь непорозуміння з православними? Вони не дуже прихильні до римо-католиків, на жаль.

Конфліктів не було. Я завжди відкритий до спілкування з представниками інших конфесій, намагаюся знайти з ними спільну мову, навіть із найбільш войовничими. Якщо не про релігію, то з приводу чогось іще. Мої обов’язки – це психологічний, моральний стан. Це вислухати, дати пораду, якщо виходить. Насамперед вислухати.

Якісь літургії ви вже правили?

Служити поки що не служив, та це й не входить до моїх обов’язків. У мене є літургійний центр, релігійний. Там є духовна література, різни календарики, образки, розарії. Всі про це знають. Я роздав особовому складу багато медальйончиків, хрестиків, розаріїв, вони можуть спокійно собі молитися. Деяким навіть дав інструкцію: або в інтернеті як знайти, або в паперовому вигляді – про духовні моменті різні.

До вас вже за допомогою зверталися люди?

Так, зверталися. І офіцері, і матроси (з постійного складу), і курсанти.

Вам цікаво тут працювати?

Дуже цікаво. Тут є люди з різних регіонів України – з центральної, західної, північної, зі сходу. Різні ментальності, різне відношення до релігії. Намагаюся все це злагодити, всім кажу, що Україна єдина, що вона не ділиться. Наше головне завдання – йти до перемоги. А якщо ми будемо в єдності, то буде й перемога. Якщо ми будемо розпорошені, тоді ворогові легше буде нас захопити.

Велика війна породила велику ненависть. Градус ненависті в суспільстві зашкалює. Як оце, коли є бажання вбити, як це сумістити з Нагорною проповіддю Христа, християнськими цінностями, моральним імперативом християнства?

З точки зору християнства, ми не маємо права вбивати, тому що ми життя не давали, життя дав Бог. Але коли хтось на кого нападає, хтось у кого хоче щось забрати, то священне право людини себе захищати, захищати своїх рідних, свою країну. Зараз йде повномасштабна війна, над Україною нависла смертельна загроза. Солдати, матроси, які захищають, звісно, вбивають, але це є захист. Якщо б не вони, тоді б не було України. Ми захищаємося, не нападаємо. Звісно, є багато ненависті. Я зустрічав дуже сильну ненависть. Це по-людські, на жаль. Але коли вони, росіяни, перестануть вбивати, входити в нашу країну, то, думаю, з роками ця рана заживе. Але повинно пройти багато років, бо дуже багато вбитих людей.

Хтось сказав, що після війни ми будемо нацією з колективним посттравматичним синдромом. Ви згідні з цією тезою?

Дивіться, я був на навчаннях у Бельгії. Там зустрічався з різними військовими, зокрема капеланами, які були на війнах. І в Сирії, і в Боснії, навіть у В’єтнамі. Вони казали, що в нас буде така проблема. Так, буде колективна психологічна травма. Буде дуже важко. Але щоб лікування проходило бистріше, потрібні спеціальні люди – і військові психологи, і капелани. Нам треба навчити людей, зокрема військових, знову навчити жити. Треба створювати спеціальні центри психологічної підтримки та реабілітації. Попереду багато роботи. Але найголовніше – перемогти.

Більшість українських військових капеланів – це православні з ПЦУ. Ви єдиний римо-католик. А які ще конфесії, релігійні організації представлені в капеланському корпусі?

Греко-католики, багато протестантів. До речі, єдина в Україні жінка-капелан — протестантка. З Церкви Прославлення. Юдеї є, мусульмани.

А ви спілкувалися с капеланами, які представляють нехристиянські релігійні спільноти?

Зустрічався.

А цікаво було? Ну там спитати, чому так, Бог спільний, а все інше – різне?

Ну як сказати. Я розмовляв з людьми. Їхні вірування – це їхній вибір та право. Мені важлива людина. Релігія – це лише додаток, який допомагає людині стати кращим. Крім того, не забувайте, що в Збройних Силах немає конфесій. Є віряни, які потребують спеціальної підтримки – від капелана, неважливо якої конфесії. Його завдання – підтримати людей, військових та їхні родини. Я можу працювати з православними, греко-католиками, навіть мусульманами. Я не буду їх переконувати, я їм допоможу, я буду говорити з ними, втішати, підтримувати

Що б ви побажали курсантам, офіцерам, іншим військовослужбовцям, цивільним співробітникам Інституту Військово-Морських сил?

Божого благословіння кожному – курсанту, матросу, старшині, офіцеру, співробітнику. Щоб кожен був на своєму місті. Виконав своє завдання, до якого їх призиває Бог. І миру – миру в країні та наших сім’ях. Щоб цей мир, який Бог нам дає, дає воскреслий Ісус, щоб він запалав і приніс нам радість і задоволення від нашого життя. Ми живемо не даремно. Ми живемо для того, щоб служити іншим.

Слава Ісусу Христу! Слава Україні! Слава нашим воїнам! Бережіть себе, дорогі мої!