«Для мене це до сьогодні якась таємниця», — єпископ УГКЦ Микола Бичок про номінування на кардинала

Цими днями владика Микола перебуває у Римі, де 7 грудня має розпочатися консисторія, під час якої новоіменовані кардинали будуть введені у свій уряд, тобто приступлять до свого служіння.

Як поділився читачам РІСУ владика, він цілковито не сподівався на таку увагу від Папи Франциска, який вибирає собі помічників у служінні на свій розгляд. Але не зважаючи на свій молодий архиєрейський вік (він серед наймолодших католицьких єпископів світу), владика Микола Бичок готовий до нових викликів.

Про це і про Церкву в Австралії у розмові з єпископом Мельбурнським УГКЦ, а вже завтра і кардиналом Католицької Церкви Миколою Бичком.

— Отже, Ваша Еміненціє, чи вже так можна до Вас звертатися?

— Ще ні. Так до мене можна буде звертатися після засідання консисторії. Тобто 7 грудня, коли новопризначені кардинали будуть введені до колегії кардиналів. Вже тоді цей титул можна буде вживати.

— Владико, а за яких обставин Ви дізнались, що Вас хочуть номінувати на кардинала та як взагалі Ви сприйняли цю інформацію?

— Про цю новину я дізнався на годину пізніше за всіх, оскільки я перебував у місті Брісбен, що у східній частині Австралії, відвідуючи наших парафіян. Ми там якраз святкували свято Покрову Пресвятої Богородиці. Коли у Римі була 12-та година дня і Папа оголошував цю номінацію, в Австралії це вже був вечір, десь 9-та година. Мій телефон був вимкнений, тому що якось пасує під час вечері спілкуватися із іншими, а не сидіти в телефоні. Тож можна сказати, що цей момент мого номінування на кардинала я пропустив. А дізнався я через годину після оголошення, коли ми вже закінчили вечерю із священниками та декількома парафіянами. Аж тоді я побачив, що в мене дуже багато пропущених телефонних дзвінків і якісь привітання з проголошенням кардиналом. Думав, що це жарти такі.

Згодом я зайшов на офіційний сайт Ватикану і побачив, що це не жарти, що це є реалії. Правду кажучи, я був шокований. Ось так я дізнався про цю номінацію. Тобто весь світ знав, всі соціальні мережі, напевно, гуділи, а я не знав. А дізнався на годину пізніше за всіх.

— Тобто Ви не знали наперед, що вас мають номінувати, вас не попереджали про таке?

— Ні. Жодної попередньої інформації взагалі не було. Я дізнався із тих привітань, які отримав, і пропущених телефонних дзвінків. Ну а потім вже відкрив офіційний сайт Ватикану.

— А як цю інформацію сприйняли в Австралії, довкола, у вашій єпархії?

— Звісно, що через те, що мій вік не є аж такий типово «кардинальський», бо я із покоління молодих єпископів (на цей момент владика Микола є 13м серед наймолодших єпископів Католицької Церкви. — ред.), це призначення багатьох здивувало. Воно було незвичним з огляду на минуле. Наприклад попередні кардинали у Австралії були архиєпископами Сіднею і здавалося б, що саме теперішній архиєпископ Сіднею мав би бути кардиналом. Тобто перш за все про нього мали думати, як про майбутнього кардинала, про інших архиєпископів, але точно не про мене.

Так само, коли говоримо про Україну. Всі сподівалися, що кардинальської гідності все-таки буде удостоєний Блаженніший Патріарх Святослав, або ж наші митрополити. Як ви знаєте, це особиста прерогатива Папи. Особисте його рішення – призначати співпрацівників, кардиналів. Тому мені самому важко відповісти на запитання про такий вибір, адже я не володію цією інформацією.

— І Ви не знаєте хто Вас висував, пропонував?

— Не знаю. Ми можемо хіба що здогадуватися, чому саме вибір упав на мене. Насправді для мене це до сьогодні якась таємниця. Хто міг мене запропонувати, якщо між Римом і Мельбурном величезна відстань, 15 975 кілометрів?

Я знаю, що я був і далі залишаюся єпископом для нашої Української Греко-Католицької Церкви в Мельбурнській єпархії, яка охоплює цілу Австралію, Нову Зеландію і Океанію. І, не зважаючи навіть на це рішення Папи, що я буду кардиналом, я все одно надалі залишаюся пастирем для наших вірних на цих територіях.

— В Україні Ваше номінування викликало велике інформаційне зацікавлення. Чому вас? Що це означатиме для України? Для УГКЦ? Як Ви пояснюєте це призначення? І від того часу, коли ви довідалися, від номінації, до нинішнього часу, чи у Вас змінилася думка, осмислення цього, чому Вас призначили кардиналом?

— Думки є різні і всі вони мають право на існування. Про те, чому Папа номінував саме мене, цією інформацією я не володію. Зі Святішим Отцем я не спілкувався.

Хочу зазначити, що десь через 2-3 тижні після того, як було проголошено цю номінацію на кардинала, я отримав лист від Святішого Отця, який був написаний українською мовою і власноручно ним підписаний — Францискус. Така цікава деталь.

Цей лист є оприлюднений в медіа, у ньому Папа наголошує на тому, щоб цей титул кардинала, тобто еміненція, щоб він не затьмарив титул слуга. Тому що кожен єпископ, а в особливий спосіб кардинал, має служити. Мені було дуже приємно, що він був написаний саме українською мовою.

Звісно, так як ви вже зазначали, що українці, і не тільки українці, але й багато єпископів з Австралії і цього разу, і кілька років тому, коли Папа оголошував нових кардиналів, питалися: «Чому у тих списках немає Патріарха Святослава?». Тобто навіть римо-католицькі єпископи мене про це запитували.

Але тут важко знайти якесь пояснення, тому що кожен понтифік має свою лінію і, так би мовити, свій спосіб обрання тих чи інших єпископів, чи навіть священників на кардиналів. Стратегія сьогоднішнього Папи Римського Франциска є трошечки інша від тої, до якої ми усі звикли. З одного боку, це добре, тому що історично так було, що більшість кардиналів були в Європі, зокрема, в Італії. А зараз кожен континент має свого кардинала — не так, як було колись.

Але чому саме я номінований — я не знаю. Можливо за декілька років мені це якось відкриється чи Господь відкриє. З іншого боку, я, до певної міри, якось не намагаюся шукати відповідь на це запитання. Так само, як і тоді, коли мене обрали на єпископа. Ви добре знаєте, що я був монахом-редемптористом, священником, був найщасливішою людиною в світі, тому що всі мої плани і мрії збулися. Проте Господь мав якісь свої плани, навіть щодо обрання мене на єпископа, до чого я також не був готовий. Отож, які Господь має плани для кожного з нас, а, зокрема, для мене в цьому вже новому служінні? Звісно, час покаже.

— А, власне, чи Ви вже знаєте, що маєте як кардинал виконувати, які функції? Чи є вже якесь розуміння чи, можливо, якась інформація на цю тему?

— На сьогодні я такої інформації не маю, оскільки тільки 7 грудня буде ближча зустріч з новими кардиналами, з іншими кардиналами та зі Святішим Отцем. Він, власне, вводячи новоіменованих кардиналів, буде давати їм ці всі атрибути, які вирізняють кардиналів. Це наприклад кардинальський перстень. Також, оскільки я єпископом Східної Католицької Церкви, мій одяг як східного єпископа чи кардинала буде трошечки відрізнятися — це буде східна мантія і чорна камілавка, пошита за давнім зразком.

Можливо під час цієї зустрічі я дізнаюся більше. Те, що я знаю сьогодні, що я однозначно буду призначений до якоїсь дикастерії — ще не знаю до якої. Я також буду мати якусь церкву в Римі, яку мені, Апостольська Столиця призначить. Оскільки кожен кардинал має свою церкву в Римі. І це не просто титул, як наприклад є при обранні на єпископа, коли єпископа призначають титулярним єпископом однієї із давніх дієцезій. Це буде реальний храм, який буде катедральним храмом кардинала в Римі. Ну і, звісно, основна місія кардиналів – це обрання нового Папи.

Думаю, з часом, я буду все більше відкривати для себе, що означає бути кардиналом. На сьогодні важко щось сказати, тому що ще не було зустрічі зі Святішим Отцем, чи навіть з іншими кардиналами. Я мав можливість декількох зустріти, але, все-таки, зараз на консисторію з'їдеться багато кардиналів.

— У всіх інтерв'ю, коментарях, що Ви давали за цей час, звучала думка, що тепер у Вас буде ще більше нагоди розповідати про Україну і про війну у нас. Чи Ви вже маєте щось конкретне на увазі, чи це Вам поможе достукатись до когось, хто раніше не дуже був такий доступний?

— Нагода завжди була, є і буде. Я не думаю, що я якесь чудо зроблю. Але через мою кардинальську посаду, мій голос зараз буде набирати трохи більшої ваги і буде мати набагато більше значення.

Так, як я вже зазначав, і Блаженніший це зазначав, що у нас тепер буде два голоси перед Ватиканом — його, як Глави і Отця нашої Церкви, і, мій голос, який, напевно, також буде мати певну вартість і силу не тільки в очах Апостольської столиці, але й також перед Святішим Отцем.

Тому що ця війна в Україні насправді відбувається не тільки на полі бою, ми маємо боротися і на політичному, і на духовному, і на дипломатичному рівні. Потрібно усім доносити правдиву інформацію й також тут, у Ватикані. Тому що є контроверсійні висловлювання Святішого Отця. Коли Папа чи в його особі Апостольська столиця робить такі заяви, це нас, українців, звісно ж дуже болить. І звичайно, що з нашого боку є певне несприйняття.

— А наскільки загалом австралійське суспільство ознайомлене з подіями в Україні?

— Відколи розпочалася повномасштабна війна, мій голос постійно лунає, розповідаючи правду про події в Україні австралійському суспільству. Перш за все на зустрічах Конференції католицьких єпископів Австралії. Ці зустрічі відбуваються що пів року і у них беруть участь усі католицькі єпископи Австралії, близько сорока осіб, серед яких також є 5 східних єпископів. В Австралії маємо 5 Східних Католицьких єпархій: УГКЦ, Сиро-Малабарська з Індії, Маронітська та Мелхітська Церкви з Близького Сходу і Халдейська Церква, яка походить з Іраку. Звісно, я використовую цей майданчик для того, щоб доносити правду про те, що відбувається в Україні. І навіть намагався це робити ще до повномасштабної війни.

Пам'ятаю, як сьогодні, що ще в кінці січня 2022 р. я написав окремий лист про стан справ у нас в країні і надіслав його усім членам Конференції. Оскільки вже тоді, пригадуєте, кілька місяців була різна інформація, про те, що Росія готується до нападу. Також я зібрав єпископів зі штату Вікторія на спільну молитву за мир в Україні. Кожного року в парламенті відбувається молитовний сніданок, де також є нагода заявити про Україну, помолитися за неї, поспілкуватися з тими особами, які прибувають на цей релігійний захід.

Справді, це є дуже важлива і цінна праця. Так, я не є дипломатом. І багато людей помиляються, думаючи, що якщо я буду кардиналом, то буду дипломатом. Дипломати, призначені від нашої держави, діють у посольствах України, і у Ватикані також є український посол. Але цей духовний фронт також є дуже важливим. Наприклад, завдяки моїм доповідям, вдалося організувати поїздку декількох представників Конференції католицьких єпископів Австралії до України. Вона відбулася в серпні 2023 року. Єпископи мали можливість відвідати Львів. Взяти участь в похороні одного військового, потім побачити місце поховання, відвідати госпіталь. Згодом вони поїхали на Київщину, відвідали Бучу, Ірпінь, Бородянку. І я бачу, як після того, як вони повернулися, вони вже стали свого роду амбасадорами України, тому що вони побачили на свої очі, що справді відбувається. А це, знову ж таки, дає результат у вигляді підтримки, тому що Католицька Церква в Австралії — це п'ята частина населення, з 25 мільйонів це 5 мільйонів вірних.

Тобто ця праця є дуже важливою. І такі майданчики потрібно використовувати. Принаймні я, як єпископ, це стараюся робити.

— А чи австралійські медіа до Вас виявляють якесь зацікавлення? Можливо, після номінації зросло це зацікавлення?

— Після моєї номінації було велике зацікавлення, тож ми організували офіційну прес-конференцію в нашому храмі Верховних Апостолів Петра і Павла у Мельбурні, на яку запросили католицькі та світські медіа. Я мав нагоду промовити кілька слів, розповісти про себе, відповісти на запитання журналістів. Я також мав нагоду розповісти про війну в Україні і про те, якою ціною нам дається свобода.

Ви можете знайти це в новинах, я маю український стяг, який є свого роду реліквією. Він є свідченням про п'ятьох розвідників із Донецької області. Коли у 2014 році почалась війна, вони виконували свою місію в Донецькій і Луганській областях, та у 2014-2015 роках завжди записували на прапорі назву місцевості, куди вони йшли на якусь місію. Згодом їх спіймали, катували, обмотуючи тим прапором, тому на ньому є дуже багато слідів крові. Цей прапор топтали взуттям. Проте нашим розвідникам вдалося вийти із полону і винести цей стяг. Вони його подарували одній із волонтерок, яка зараз є військовою. Саме вона, декілька місяців тому, коли я відвідував Україну, передала мені цей прапор, як реліквію, як знак того, якою ціною дається нам свобода, і як свідчення того, що також багато вихідців із Донеччини захищають Україну, зокрема ці п’ятеро розвідників.

Звісно, я, як єпископ, можливо не аж так часто даю ці інтерв'ю, тому що все-таки є наш український посол, пан Василь Мірошниченко, який практично, якщо не щодня, то через день є на телебаченні, радіо. Тобто це безпосередньо вже його місія. Моя місія не стільки давати інтерв'ю, але перш за все молитись і в такий спосіб також наближати нашу перемогу. Проте, якщо просять про інтерв'ю, звісно, що завжди радо відгукуємося.

— Чи є в місцевих медіа російська пропаганда? Тому, що ми фіксували в Америці, в Європі випадки, коли російські активісти фактично робили провокації під час українських заходів для привернення уваги до ситуації в Україні. Чи щось таке в Австралії відбувається?

— Ці випадки, напевно, що мають місце, але вони дуже поодинокі.

Ще коли почалась Революція гідності, у 2013 році, ну і, звісно, потім вже у 2014 році, коли почалася окупація Криму і Донецької, Луганської областей, в Сіднеї навіть робили такий захід. Тоді приїжджав такий собі Сємьон Бойков, який дуже підтримує Росію. Вони, правда, не зайшли на нашу територію, стояли біля огорожі, але провокували конфлікт і робили проблеми ще тоді. Зараз також декілька разів він це пробував зробити, але з того що я знаю, поліція вже до нього не один раз приходила, старалися його якось втихомирити. Він потім просто сховався десь в російському посольстві, тому що він когось з українців вдарив під час мітингу. Так що це такі поодинокі випадки.

Щодо інформаційного простору, то з того, що я пригадую, це, можливо, один раз щось таке було контроверсійне, не чисто російська пропаганда, але було щось таке контроверсійне. Але поза тим, справді, всебічна підтримка Австралії. І я не знаю як зараз, але десь на початках повномасштабної війни Австралія займала чи не перше місце після країн НАТО, зокрема, щодо військової допомоги.

Так що більше тут є проукраїнські погляди. І всі дуже добре розуміють, хто є окупантом, хто розпочав війну і хто є жертвою цієї агресії.

— Владико, а чи Ви вже відчули зміну свого статусу? Чи що відбулося у Вашому побуті, служінні вже не просто як єпископа?

— Зміни такі, що як єпископ я вже був такою до певної міри публічною особою. Проте зараз стаєш набагато публічнішим. Багато шукають коментарі, хочуть робити інтерв'ю, багато людей звертаються. Знаєте, я стараюся бути доступним, але це справді вже забагато, тому що і багато пишуть різних повідомлень. І тут вже за мною шукають по Римі. Всі щось хочуть, особливо зустрічі з кардиналом. А це неможливо в тих декілька днів зі всіма зустрітися, всім дати інтерв'ю. І звісно, що можливо буде якесь нерозуміння зі сторони інших людей, але справді тут ти не можеш всім і відразу приділити увагу.

Щось подібне я відчув, коли мене обрали на кардинала, тому що знаєте, всі хочуть свіжі новини. А це неможливо всім і відразу зі всіх частин світу, в одну секунду дати інтерв'ю. Так що з цього боку я відчув ту велику зміну, що моє життя стає вже таким набагато публічнішим.

— Ваша номінація на єпископа і хіротонія відбулися в умовах пандемії Ковіду і карантину. Ви тривалий час не могли виїхати до своєї нової пастви. А як Вас там прийняли? Чи служіння там відрізняється від служіння в Україні або інших країнах світу, де Ви вже душпастирювали?

— Справді, моя дорога до Австралії не була легкою. Я був хіротонізований 7 червня 2020 року, а прибув до Австралії аж 24 травня 2021 року, майже через рік.

Спочатку моя хіротонія мала відбутися 27 квітня, але в зв'язку з пандемією та обмеженнями, змушені були писати до Святішого Отця, щоби все-таки хіротонію зробити пізніше. За правилами від моменту оголошення Ватиканом до єпископської хіротонії має минути не більше трьох місяців. Такий лист Патріарх Святослав скерував до Святішого Отця і через ці об'єктивні обставини пандемії дату змінили.

А до Австралії пандемія добралась рівно через рік після того, як Україна і Європа її пережили — у 2021 р. В Австралії думали, що їм якось вдасться вберегтися через ті всі обмеження, що менше літаків буде до них літати. Проте пандемія таки туди добралася. І це спричинило також великі виклики перед нашою Церквою, перед всіма релігійними організаціями, які є в Австралії. Мене було інтронізовано 12 липня 2021 року, це ще за старим календарем було свято апостолів Петра і Павла, а вже через 4 дні ми зайшли в 4-місячний локдаун. На богослужіннях могли бути присутніми 5 людей. А 5 людей це: єпископ, священик, диякон, дяк, ну і п'ятий той, що транслював ті служби. Справді дуже багато було різних труднощів, про які зараз вже можливо багато австралійців і не пам'ятають, бо минуло вже трохи часу.

Але загалом це служіння і єпископа, і священників в Австралії, в нашій Церкві, є зовсім іншим. Це зовсім не те служіння, яке було можливо на початках встановлення нашої Церкви в Австралії у1950-ті роки. У 1958 році отець Іван Прашко, який ще як священник сюди приїхав, був висвячений на єпископа і став першим єпископом УГКЦ в Австралії. Після того проголосили екзархат і вже аж у 1982 році була проголошена офіційна єпархія.

Ми дуже далеко від серця нашої церкви, від України. Також наша Церква — це в більшості ті родини, які приїхали під час першої хвилі міграції, 50-ті роки, потім була друга хвиля — 70-ті роки. А третя — викликана війною в Югославії, тому що тут багато наших людей, а на деяких парафіях навіть до 80%, це є українці з Боснії, які ніколи в Україні не були, але вільно спілкуються українською мовою, зберегли свою духовність, традиції, культуру.

Проте є дуже багато різних викликів, які можливо в Україні не дуже відчуваються, тому що ми практично як в такому своєму ґетто. Нових людей не прибуває, за час незалежності це одиниці, які приїхали до Австралії, є певні труднощі через те, що дуже багато є змішаних подружь, є певні також труднощі через те, що це дуже секуляризована країна, де християнські цінності втрачаються і це ставить дуже багато викликів перед різними Церквами, і, зокрема, перед нашою Церквою. Ми з одного боку Українська Греко-Католицька Церква, але це не означає, що ми тільки для українців, що ми закриті для інших.

І на сьогодні наша Церква в більшості є такою, яка виходить до людей, не чекає на них, а виходить і шукає людей. Саме тому багато наших священників змушені подорожувати, інколи дуже далеко літаками, служачи нашим вірним і в Австралії, і в Новій Зеландії, тобто долаючи деколи тисячі кілометрів заради декількох парафіян. Але це таке наше служіння зараз, в ці часи.

— А чи був наплив людей за час повномасштабного вторгнення?

— За весь цей час приїхало близько 12 тисяч осіб. Проте, я думаю, більш ніж половина вже повернулася. Чому? Тому що це здебільшого були жінки із дітьми. Як я вже зазначав, це дуже велика відстань від України. Це не Польща, Німеччина, Франція, Італія, де все-таки година чи дві години літаком і ти вже в Україні. Це дуже далеко.

Цим людям дали так звані гуманітарні візи, які давали можливість їм працювати, мати якусь підтримку від держави, певну фінансову допомогу, також мати медичне забезпечення. Але з тим типом візи вони не мали змоги виїжджати з Австралії. Проте це життя, буває всяке і потрібно було виїжджати до родини в Україну. Деколи держава давала на це дозвіл. Дуже багато повернулись саме через велику відстань та невизначеність. Зараз залишилось близько 5 тисяч осіб, які приїхали під час війни. Їм Австралія зараз надає можливість залишитися в країні, що є дуже добре, вони вже матимуть певну стабільність, адже з цим типом документа зможуть отримати громадянство.

— А який стан загалом української Церкви в Австралії? Яка динаміка, процеси? Куди взагалі вона рухається? Чи найновіша хвиля додала життя?

— Я не можу сказати, що додала, що наші церкви наповнилась. Адже значна частина тих, які приїхали, це люди з центру та сходу України, які себе декларують переважно православними, хтось греко-католиками, але вони у більшості є невоцерковленими. Вони звикли приходити до церкви на Пасху, у кращому випадку ще й на Різдво. Тому ними церкви не дуже наповнилися.

Ми як греко-католики маємо офіційну структуру, маємо тут свого єпархію, окремого єпископа. Нажаль Українська Православна Церква тут цієї структури не має, а є під опікою єпископа Даниїла Зелінського, який змушений прилітати до них зі США. Саме тому для них це більші виклики.

Але наше служіння є дуже непростим, хоча б через великі відстані між громадами і людьми. У більшості лице нашої Церкви — це покоління 60+. Проте стараємось шукати нашу молодь. Найчастіше ми можемо знайти її на таборах «Пласту», СУМу. Саме тому для цих організацій є призначені наші священники-капелани. Я завжди стараюся, хоча би раз на рік, відвідати їхні літні табори, які відбуваються переважно у кінці грудня на початку січня, побути по кілька днів з пластунами і сумівцями. Наші священники стараються у своїх парафіях принаймні раз на місяць робити дитячі Літургії.

— А серед ваших священиків хто переважає, яке їх походження, місцеві чи приїжджі?

— До 1995 це все було безженне священство, місцеві австралійці. А також допомагали нам редемптористи, які вивчили українську мову, наш обряд. Допомагали також священники з інших монаших згромаджень. Ми ще й зараз, наприклад, маємо отця Лаврентія Фута, який сам є римо-католиком, домініканином, але допомагає нам і служить у східному обряді. Це взагалі дуже цікава історія і тенденції, подібні до того, як редемптористи, коли були засновані понад 100 років тому в Україні, вивчили нашу мову, наш обряд і таким чином заснували східну гілку цього згромадження.

А вже з початку 2000х прибуло багато священників з України, вже одружених, маємо також кількох із Боснії, які вчилися у Римі і прибули сюди на служіння. Так що зараз приблизно 80% це вже одружене священство, і відповідно 20% — це неодружене.

— А як місцеві римо-католики, єпископи сприймають одружене священство. Адже в Америці та в деяких країнах Європі були проблеми з цим.

— Тут були ті самі проблеми до початку 2000х років, але зараз цих бар’єрів ні в Австралії, ні в Новій Зеландії немає. Проте я чую, що ці бар’єри є в Бразилії і в Аргентині, що для мене є дуже дивним. Не розумію чому, але є якесь таке нерозуміння від Римо-Католицької Церкви у тих країнах.

— А як Ви думаєте, як буде розвиватись Церква в Австралії? Які перспективи? Що потрібно робити, щоб вона вижила в умовах секуляризації? Чим би мала Церква займатись, крім своєї головної місії спасіння, щоб бути активнішою і помітнішою в австралійському суспільстві?

— Я думаю, що робити те, що ми робимо. Багато вже сьогодні говорять, що не тільки питання в числах, але й в якості. Перші християнські спільноти, як ви знаєте, перші три століття переслідувались. Вони були дуже маленькі, але дуже вірні. Можливо, це те, що чекає нас в недалекому майбутньому. Наші громади може будуть зменшуватись, але вони будуть більш ревними, християнськими, духовними. Хочемо чи не хочемо, але ця австралійська реальність впливає на наших людей, на РКЦ, на покликання, і на священиче та монаше служіння.

Тут немає якогось легкого рецепту, але однозначно Церква має бути правдивою, має базуватись на Божому об’явленні, на Святому Писанні, на 10 Заповідях Божих, тобто на певних цінностях, які є незмінні. Так, Церква має бути відкритою для всіх, але не піддаючи сумнівам певні істини, які є незмінними.