УПЦ при Митрополиті Володимирі залишалася невиправдано зросійщеною і ця проблема системно не вирішувалася, — о. Сергій Баршай

Завершення. Початок тут.

Про непрості останні 5 років життя Предстоятеля УПЦ Митрополита Володимира (Сабодана) говоримо з о. Сергієм Баршаєм, співробітником Інформаційно-просвітницького відділу УПЦ того часу.

— У 2008 році не стало Алексія (Рідігера). В Москві тоді дуже переживали як проголосують з УПЦ, все таки український єпископат становив немалу частину єпископату РПЦ. До речі, цікаво, якщо би зараз були вибори очільника РПЦ, чи брав би в них участь єпископат УПЦ МП?

— Звичайно, офіційно єпископат УПЦ не брав би участі у подібних виборах. Хоча я би не здивувався, якби наші кирилофіли з панагіями дистанційно би проголосували. Єпархії ж на окупованих територіях — то взагалі окрема тема.

До речі, своїм безглуздим твердженням про нинішню УПЦ, як все ще частину РПЦ, Московська Патріархія сама себе загнала у пастку. Адже тепер виходить, що будь-яке рішення її соборів (Помісного, Архиєрейського) є нелегітимним, адже в ньому не буде приймати участь значна частина “обов’язкових” (за версією РПЦ) делегатів. Було би набагато краще, аби вона сама завершила ту роботу, на яку в нашого керівництва (УПЦ) не вистачає сміливості — офіційно заявити про УПЦ як окрему Церкву, і, відповідно, про те, що її єпископат не є членами ніяких органів РПЦ.

— Але УПЦ є частиною РПЦ, бо не зробила досі нічого такого, щоби це було не так. Включно з тим, що в УПЦ її чільні особи, починаючи від керуючого справами митрополита Антонія, згадують літургійно Кирила як свого “гаспадіна і отца” — на це є численні докази.

Повертаючись до тамтих часів, в кінці 2008 р., які були настрої серед єпископату УПЦ щодо кандидатів на очільника РПЦ?

— Переважна більшість в УПЦ тоді розуміла, що оптимальною кандидатурою для наступного очільника РПЦ є саме Кирило. Він був достатньо відомою постаттю з активною діяльністю за кордоном (саме в 90-ті та нульові в Європі РПЦ будувала собі багато храмів під керівництвом Гундяєва), часто приїздив на свята і до України. У ті часи поганого про нього майже ніхто не говорив (скандали про алкогольні та тютюнові афери уже підзабулися), Гундяєв мав репутацію сучасного прагматичного єрарха-місіонера.

Процедура обрання Патріарха Московського не передбачає висування кандидатур. Можуть проголосувати за будь-кого із правлячих архиєреїв (є певні обмеження: вік, мінімальний стаж управління єпархією, щось пов’язане з громадянством і т.д.). Потім, у другому турі, обирають патріарха уже серед трьох лідерів. Кирило переміг — і це було очікувано та передбачувано.

— Візити Патріарха Кирила, починаючи з 2009 року, внесли в український простір тип агресивної проповіді з фразами “прінуждєніє к міру”, які звучали від очільника РПЦ. Як ставився до цих візитів Блаженніший Володимир?

— Про те, що Митрополит Володимир ставився до цих візитів негативно, стало зрозуміло вже після другого-третього кирилівського приїзду в Україну, в Київ зокрема. Під час служіння Кирила у Києво-Печерській лаврі владика Володимир перестав залишатися до кінця Літургії, розоблачаючись після Причастя і повертаючись у резиденцію. Він так робив останні роки через стан здоров’я, проте на великі свята та в інших особливих випадках залишався на службі до кінця. Коли він (після другого-третього гундяївського візиту) перестав залишатися на службі до кінця — стало зрозуміло, що це відвертий знак гостю від хазяїна: ти зловживаєш гостинністю, не наглій.

Особливо красномовно показував Блаженніший свою нерадість кирилівським наїздам, коли той став відвідувати українські регіони. Треба ж не забувати, що Кирил за 2009-2013 роки, крім Києва, встиг відвідати Крим, Донецьку, Луганську, Волинську, Рівненську, Тернопільську, Харківську, Дніпропетровську, Одеську, Чернівецьку області, деякі і по кілька разів. Десь починаючи з другої такої поїздки Кирила Митрополит Володимир зовсім перестав його супроводжувати по регіонах, хоча сам був досить легким на підйом.

Звичайно, для такого хама, яким виявився Гундяєв, так, може, стало навіть і краще, але будь-яка вихована людина мала би розуміти, що щось пішло не так, і десь щось треба робити по-іншому. Але це не в тому випадку. Що ж, тепер Кирилові було би найкраще зовсім забути про Україну.

— Тобто Кирил почав почувати себе “як вдома”. Коли президентом став Янукович, він отримав благословення саме від Гундяєва, а не від Блаженнішого Володимира. Як це сприйняв владика Володимир?

— Сподобатися це, звісно, Митрополиту не могло — з боку Кирила такий вчинок був досить некоректним. Самі в Москві завжди твердили про те, що в Києві є свій Предстоятель своєї Церкви — і тут раптом приїжджає московський дядько поблагословити нашого новообраного президента. Що ж це за Предстоятель у нас такий, що сам не може благословити нового Главу держави? Але якогось видимого невдоволення владика тоді, звісно, не виявляв.

— Пригадуєте, десь в тому часі Адміністрація Президента і певні політики намагалися нав’язати ідею, що в Києві має бути резиденція очільника РПЦ і говорилося конкретно про палати в комплексі Софійського собору. Тоді лідери різних конфесій виступили категорично проти. А як до цієї ідеї поставився Митрополит Володимир?

— Так, пам’ятаю цю тему. Називалися в якості місця для резиденції і палати Софії, і один із корпусів у Лаврі… Ця ідея точно виходила не з надр Київської митрополії, а чомусь від владних структур. Особливого розголосу вона не набула, але прозвучала в ЗМІ достатньо для того, щоб викликати негативний резонанс. Скоріш за все, саме через це цей проект було призупинено.

Хоча як таку нісенітницю можна було втілити — просто не уявляю. І головне — навіщо? Вона не була потрібною ані керівництву УПЦ, ані державі. Не знаю, чи були прибічники цієї афери в Москві, але таких теж я ніяк не зміг би зрозуміти. Припадав би пилом десь у Лаврі один гарненький корпус, щоб пару разів на рік у ньому реалізовував свої комплекси один пристаркуватий самодур у рясі. І це, якщо не враховувати втечу Януковича і війну 2014 року. А так, навіть при позитивному вирішенні цього питання, воно просто не встигло би зрушити з місця.

— Тобто сам Блаженніший до цього всього не був причетним? А чи він у той час висловлював свої власні якісь думки щодо такої ідеї?

— Блаженніший точно до цього не був причетним. Його обрали Предстоятелем в часи, коли Патріархом Московським був Алексій ІІ. Той принципово відрізнявся від Кирила і зовсім не втручався в українські справи. Можливо щось і було, але то були такі дрібниці, що ніяк не впливали на глобальний хід справ. Подейкували, що в приватних бесідах Патріарх говорив, що він сам не є прибічником автокефалії для УПЦ, але якщо процес піде в цьому напрямку, то перешкоджати не буде. Фактично, час патріаршества Алексія ІІ — то був період можливостей для УПЦ. І наскільки вона при ньому зросла, змужніла, настільки і залишилася. Тому що Кирил прямо говорив після обрання його Патріархом, що своєю задачею бачить зберегти Церкву в тих межах, у яких вона йому дісталася. Що це означало для України — зрозуміло.

І якщо Митрополиту Володимиру не подобалися регулярні візити до України Кирила, уся суєта, пов’язана з цим — то зрозуміло, що йому би точно не хотілося мати “вєлікого господіна” ще й у якості сусіда в прямому розумінні цього слова.

Якоїсь думки з цього приводу від Блаженнішого я не чув жодного разу. Може, ніхто просто не питав його про це. :)

— Рухаємося далі. В кінці 2011 — на початку 2012 року виникла спроба усунути його цілковито від влади разом зі всім оточенням, насамперед, його секретарем владикою Олександром (Драбинком). Тоді, як пригадую, процес очолювали саме митрополити Одеський та Донецький. Вони завжди рахувалися оплотом неприхованих проросійських сил, лідерами впливу у своїх регіонах. А владику Агафангела загалом вважали представником Москви — він озвучував “посланія” звідти щодо різних питань, які розглядав синод УПЦ. У той час владика Володимир був не у найкращій формі, проте міг ще спокійно контролювати ситуацію. Для чого був вчинений той заколот?

— Думаю, що винувате в тому було в першу чергу оточення Митрополита. У Блаженнішого восени 2011-го різко погіршилося самопочуття, його забрали в лікарню і він раптом зник із поля зору. Ніякої інформації з Митрополії про стан здоров’я не публікувалося, хоча це було би доволі логічним. Це спричинило до поширення різних чуток.

Серед єпископату завжди існували певні кола, які висували можливих наступників. Тоді, умовно, потенційними кандидатами були Донецький або Одеський митрополити. Але все до цього було тихо-мирно, ніхто ніяких інтриг не плів.

А тяжке захворювання Предстоятеля, помножене на відсутність якоїсь конкретної інформації про це, очевидно, пробудило певні апетити в деяких діячів.

Формально все виглядало досить благочинно. Через тривалу відсутність Предстоятеля Синод став проводити свої засідання без нього під головуванням найстаршого за хіротонією (таким виявився Одеський митрополит Агафангел). Таких Синодів (без Предстоятеля) було проведено три: 23 грудня 2011 року, 26 січня та 21 лютого 2012 року.

Проте, якщо подивитись виходячи з сьогодення, краще б на них лише ухвалювали відкриття нових монастирів, проведення святкувань чергових ювілеїв, затвердження нових церковних нагород чи занепокоювались певними законодавчими ініціативами (такі рішення на тих засіданнях теж були).

Головні ж рішення, що стосувалися життя всієї Церкви, як показав час, ніякої користі Церкві не принесли. Наприклад, рішення про управління Київською єпархією колегіальною комісією у складі архієпископа Переяслав-Хмельницького Олександра, єпископів Яготинського Серафима та Васильківського Пантелеімона (журнал №74 від 23.11.2011 р.) було скасоване тим же Синодом на його наступному засіданні (журнал №6 від 26.01.2012 р.). Натомість, тимчасове управління Київською єпархією доручили наміснику Києво-Печерської лаври митрополиту Павлу. Подібне рішення навіть не хочеться коментувати — і не лише виходячи з останніх подій, пов’язаних із цією людиною. Владика Павло і в ті часи не користувався якимось авторитетом серед звичайного духовенства Київщини, його знали як грубу та хамувату людину.

Але найбезглуздіша ухвала тогочасного Синоду — це відсторонення владики Олександра (Драбинка) та о.Георгія Коваленка від будівництва Свято-Воскресенського кафедрального собору у м.Києві та доручення вести будівництво митрополиту Черкаському Софронію (журнал №7 від 26.01.2021 р.). Про те, наскільки вдалим було те рішення, можна судити хоча б із того, що після тієї рокировки будівництво собору майже припинилося. Як і в попередньому випадку, нового “прораба” також скоро звільнили, призначивши на його місце колишнього скарбника Лаври владику Варсонофія. Після того, як того відправили правлячим у Вінницю, будівництво собору зовсім припинилося. І місце, в яке вже вклали мільйони доларів, де сформувалася хороша громада, де проводилася купа різноманітних заходів (при майбутньому соборі діяв досить непоганий Духовно-просвітницький центр), місце, яке вже добре знали в усій православній Україні і за кордоном, сьогодні майже повністю заглохло.

Згодом Блаженніший таки повернувся до роботи, але то вже було зовсім не те, і всім було зрозуміло, що владиці лишилося небагато. А час, коли Церквою керував Синод без Блаженнішого, у Митрополії жартома називали “Синодальним періодом”.

— Але у січні 2012 р. Блаженніший Володимир вже був доступний, хоч і слабий, він заборонив проводити засідання Синоду, проте його не послухали. Після чого владика Олександр пішов проти рішень Синоду, бо не визнавав їх законними. Пригадую, як медійний простір очікував як рішень Синоду, так і заяви-реакції владики Олександра. Попри то були якісь дивні справи викрадення монахинь за участі нардепа від партії регіонів, але із звинуваченням владики Олександра. Потім злив інформацій-звинувачень проти нього, знятих прихованою камерою і відкриті кримінальні справи. Все виглядало не просто дивно, а якось так очевидно проти оточення Митрополита Володимира.

І як тоді вдалося цю ситуацію вирішити?

— Пам’ятаю, що десь навесні 2012-го Блаженніший повернувся до своїх справ і все якось тихо-мирно закінчилося. Хоча були замінені керуючий справами УПЦ і секретар Київської митрополії (мабуть, вони особливо проявили себе в часи “Синодального періоду”). Владика Володимир (вже на інвалідному візочку) очолював святкові Літургії в Лаврі. У липні 2013-го, на святі 1025-ліття Хрещення Русі, навіть приймав п’ятьох Патріархів.

А потім сталася та дивна історія з викраденням монахинь, яка різко закінчилася після втечі з України Януковича.

— Здається, криза почала сама вирішуватися після призначення на керуючого справа митрополита Антонія (Паканича). Від імені предстоятеля він їздив до Москви. У 2013 році він був серед тих, хто прийшов на поклін до Путіна, візит якому до Києва і зустріч з провідними владиками УПЦ МП та лідерами “політичного православ’я” організував Віктор Медведчук. Що почало змінювати у керівництві УПЦ за митр. Антонія?

— Митрополит Антоній став керуючим справами УПЦ у травні 2012-го, якраз у рамках заміни “заколотників”. Його попередника владику Митрофана перевели тоді з Білої Церкви в ще тоді мирний Луганськ. У той час я вже не працював у Митрополії, тому про якісь зміни в УПЦ саме через заміну керуючого справами я сказати не можу.

— Отче, у той час в середовищі УПЦ ще точилася боротьба зміни до статуту Церкви. Проросійське крило хотіло применшити її самоуправний статус. Чи владика Володимир якось намагався на це вплинути?

— Справа в тім, що займатися тим Статутом не було особливого бажання ні в кого. На Синоді від 26 січня 2012 р. навіть було утворено Комісію по підготовці змін та доповнень до Статуту про управління УПЦ. Можливо я щось пропустив, але я не пам’ятаю, щоб ця Комісія запропонувала якісь зміни, як були б ухвалені на якомусь Соборі. Востаннє Статут УПЦ був змінений та затверджений на відомому Соборі у Феофанії — але то вже інша історія.

— Останній рік життя Блаженнішого Володимира був трагічним для України. Чи він реагував якось на те, що відбувалося на Євромайдані, анексію Криму і початок російської агресії?

— Останні роки Митрополита ніколи не залишали наодинці, з ним знаходилися цілодобово хтось із його келійників. З одним із них я спілкувався як раз за кілька місяців перед кончиною владики. Він говорив, що стан Блаженнішого дуже тяжкий, він ледве говорить і майже не рухається. Якщо і вдавалося йому відслужити Літургію, так це були тільки домові храми при Митрополії в Лаврі або при резиденції у Феофанії.

Звісно, ніяких інтерв’ю або виступів після початку війни він уже не міг дати, я не певен, чи знав він у деталях про те, що сталося після Євромайдану або про сам Євромайдан. Один мій знайомий відвідував Блаженнішого під час подій на Майдані і запитав, чи знає він про те, що відбувається в центрі Києва? Владика відповів, що знає. Але треба ж розуміти тогочасний стан тієї людини і розуміти, що навіть одне слово, сказане ним у свідомості — то вже багато.

— Якщо підсумувати правління Блаженнішого владики Володимира в останні понад десять років, що він досягнув, що ні, що, на жаль, допустив чи не сприймав належно?

— Останні десять з лишнім років це виходить якраз початок нового тисячоліття. З нульових років УПЦ перейшла зі стану виживання до стану розвитку. Великим плюсом у той час стала поява якісних офіційних ЗМІ. У Митрополії з’явився сайт із регулярним оновленням, газета, телепрограма, пізніше радіопрограма.

Блаженніший став багато подорожувати і по Україні, і за кордоном. Важливо, що при відвідинах інших помісних Церков владику сприймали саме як Предстоятеля Помісної церкви (я сам не раз був цьому свідком). Це вже виходило якось само собою, православні ієрархи за кордоном уже звикали до того, що є держава Україна, де є Православна Церква зі своїм Предстоятелем. Саме за кордоном, у поїздках з Блаженнішим, у мене часто з’являлася надія, що автокефалія Української Церкви витає не десь за горами, а може наступити будь-якої миті.

І якщо Кравчук у часи свого президентства міг спокійно не приймати Митрополита, навіть коли той просив його про зустріч, то, скажімо, пізній Кучма сам нерідко приїжджав до владики у гості. Як не дивно, з Президентів України найчастішим гостем у Блаженнішого був Ющенко. Він не просто поважав Митрополита як людину, але й рахувався з ним, як із Предстоятелем найбільшої в Україні Церкви, яку визнає весь православний світ.

Владика був відкритим до суспільства, він із задоволенням спілкувався з журналістами, давав інтерв’ю, не уникав незручних запитань, під його керівництвом Прес-служба оперативно і грамотно реагувала на всі важливі процеси, що відбувалися і в Церкві, і в державі. Деякі вважали за недолік те, що він рідко забороняв комусь проявляти в Церкві певну власну ініціативу. Проте час показав, що так для Церкви краще, аніж заборона всього, що самому не подобається або чого сам не розумієш.

Але, в той же час, за часів Митрополита Володимира Церква все ж не змогла відродитися як потужний сучасний місіонерський та соціальний організм, так і залишившись у форматі ХІХ-ХХ ст., тобто закритою групою своїх із зрозумілими лише для своїх правилами. На початку 90-х років у Церкви відкрилися величезні можливості для несення проповіді зрозумілою мовою всьому суспільству, а не лише з амвону, як це було до цього, але такі шанси не були використані.

Майже нічого за цей час не було зроблено в сфері богословської освіти для мирян. Формально ще донедавна УПЦ мала принаймні три вищі навчальні заклади для мирян: Академію в Ужгороді, Богословський інститут у Чернівцях та Університет у Луганську. Але зрозуміло, що жодна з них навіть у кращі часи свого буття і близько не стояла, скажімо, з греко-католицьким УКУ. Як не дивно, в Києві не було навіть спроби відкриття чогось подібного. І всі ті заклади — то ініціатива окремих людей, а не результат центральної церковної політики, а що тепер із ними? Академію в Ужгороді, після переходу її ректора архімандрита Віктора Бедя до УАПЦ, офіційно закрито, доля Луганської школи невідома, про Інститут у Чернівцях теж немає ніякої інформації.

Книговидавництво також ніколи не було на хоча б мінімально достойному рівні. У 90-х взагалі майже всі книги привозили з Росії, у нульових щось почало видаватися в нас. Але майже вся література в церковних лавках (особливо та, що завозилася з Росії) була розрахована на вузьке коло читачів із досить специфічним смаком. Основною тематикою таких книжок були проблеми кодів чи цифровізації/чипізації людини, наступу “Звіра”, про Росію як рятівний ковчег, про чудеса в ХХ або ХХІ ст., “іскупітєльную” жертву царя Миколи ІІ і т.д. Заборони священноначалля на подібну літературу, що періодично з’являлися, не мали належного ефекту. Адже людям таке подобалося і відповідальності за продаж подібної макулатури на практиці не було ніякої.

Свого часу рятувати ситуацію стало, зокрема, світське видавництво “Дух і літера”, яке спеціалізувалося на перекладах і виданні сучасних світових релігійних авторів. Десь у середині нульових почали з’являтися окремі видавництва, що теж пробували видавати якісну релігійну літературу. Але, оскільки вони працювали на голому ентузіазмі, то, звичайно, швидко закривались.

У 90-х було відкрито необхідну кількість семінарій та духовних училищ, проте якість навчання там тривалий час залишалася на вкрай низькому рівні (про сьогоднішній рівень семінарій і училищ я просто не знаю, чув хороші відгуки про Київську академію і семінарію).

Наявність недільної школи при парафії довгий час була скоріше винятком, аніж правилом. Діяльність парафіяльного священика все рівно залишилась зосередженою лише на звершенні Літургії на свята та здійсненні треб. Ніякого розвитку парафії як духовного, культурного, молодіжного осередку централізовано не відбувалося. Виживати за рахунок храму панотець уже давно не може, тому і з’явилися в нас священики, що мають ще світське заняття: таксисти, вантажники, охоронці, механіки і т.д. Але, на жаль, дуже мало серед них задіяно в інтелектуальній сфері — семінарський диплом такої можливості десь за храмом не дає. Тому ще на початку нульових семінаристи чи академісти часто думали про те, який би ще отримати диплом, щоб, уже будучи священиком, можна десь заробляти на хліб.

Ще серйозна проблема, яка ніяк централізовано не вирішувалася при Митрополиті Володимирі, це нічим не виправдана зросійщеність Церкви. Я лише коли прийшов працювати в Митрополію, дізнався, що сам Блаженніший україномовний і в побуті спілкується українською. Але проповіді він говорив у Лаврі російською, російською було викладання в Київській семінарії і академії і навіть у деяких семінаріях та духовних училищах на Західній Україні.

Пригадую, як ми були з Митрополитом на ювілеї в одному з західноукраїнських училищ. На стінах висять стенди, де російською з помилками підписані фотографії. Дівчата на концерті ламаною російською щось декламують. А в мене у голові сидить питання: навіщо так робиться? Якщо ви готуєте регентів для місцевих парафій і, в тому числі, матушок для майбутніх священиків — навіщо їм навішувати комплекс меншовартості через україномовність, чому ви не робите з них шляхетних паніматок? Краще б їх учили доброму знанню своєї мови. А якщо є бажання навчити іноземної — викладали б, скажімо, англійську. А ще, бувало, приїжджаєш у якусь єпархію на заході і тобі хлопчина-черговий починає відповідати російською з сильною українською артикуляцією. Але то було давно, надіюся, що сьогодні хоч щось змінилося.

Також при Митрополиті Володимирі чомусь не відкривалися україномовні парафії. Хоча навіть до Хрущова в Києві на Подолі діяла одна україномовна громада — це в той час, коли на весь Київ було близько двадцяти парафій. На початку нульових, коли в столиці вже кількість парафій перевалила за сотню, логічно було би, щоб серед них були хоча би 5-6 україномовних. А якби такі з’явилися в Києві і всі бачили би, що сам Предстоятель заохочує цю справу — процес пішов би і по всій Україні, в т.ч. і на Схід та Південь.

Деякі священики і до сих пір аргументують відносну монополію церковнослов'янської тим, що це засіб нашої ідентифікації. Вибачте, але це далеко не кращий засіб. Коли в країні є багато християнських деномінацій, які в своїй богослужбовій практиці застосовують українську, на цьому фоні виділятися тим, що служиш на майже незрозумілій (будемо відвертими) мові… Це як? Коли нам десятиліттями говорять, що ми московська церква, а ми у відповідь служимо на московському ізводі церковнослов’янської (тобто, точно не на тій мові, яку створили Мефодій і Кирил) — це як? Можна посперечатися, чи це патріотично, чи ні, але це точно антимісіонерський крок.

Захист церковнослов’янської мови як базової для богослужіння тим більш безглуздий, що в УПЦ є низка парафій із румунською богослужбовою мовою і це ні в кого, звичайно, не викликало ніколи обурення. Я, буваючи до війни в Європі, іноді стикався з тим, що навіть у храмах РПЦ там фрагментарно застосовують українську мову. То виходить, що навіть рпцшники за межами України допускають українську мову при богослужінні, а в УПЦ в Україні такого робити не можна. Це точно розумно так чинити?

Звичайно, хай би лишалися парафії в Україні з церковнослов’янською мовою, але ж з українською точно мають бути! А то виходило так, що УПЦ сама підтверджувала, що вона МП, або ще гірше — РПЦвУ.

— На завершення, отче Сергію, ми не можемо говорити “що би було, якщо…”. А тому спробуємо інакше подумати: чи залишилася ще спадщина Митрополита Володимира в УПЦ і як вона проявляється і куди рухаються ті, хто вважають себе в УПЦ його спадкоємцями?

— Звичайно, спадщина лишилася. Блаженніший прослужив на посту Предстоятеля 22 роки. За цей період деякі, хто хлопцем при ньому поступав до семінарії, на момент відходу Митрополита у Вічність були архиєреями. Тобто, виросло покоління духовенства, які з юнацького віку вбирали в себе його мудрість, досвід, разом із ним вчилися на помилках. Також важливо, що владика жив у Лаврі серед монастирської братії та студентів із викладачами, показуючи, як можна поєднувати високе предстоятельське служіння з побутовою невибагливістю і зі звичайною людською простотою.

Коли владика приїхав до Києва в якості Предстоятеля, я саме поступив на перший курс Університету і став ходити на службу в Трапезний храм Лаври, де він служив. Особисто для мене Блаженніший Володимир — це перший священнослужитель, проповіді якого мені було цікаво слухати. Вони були богословськи глибокі, проте досить зрозумілі і для 17-річного студента. Послухати проповіді Митрополита я запрошував і своїх товаришів із університетського гуртожитку (хоча він знаходився досить неблизько від Лаври) і ніхто з них не жалів, що приїжджав у Лавру заради проповіді. Думаю, було би дуже добре, якби в 90-ті роки, в часи інформаційного голоду, коли Церква лише прокидалася від комуністичного полону, владика спілкувався з усіма бажаючими і в лекційних залах, а не лише у храмах.

Дуже жаль, що він пішов передчасно, як раз у той час, коли сусіди, з якими і він також мав багато чого спільного, пішли на нас війною. Не сумніваюся, якби він дожив до нинішніх часів, він би не вагаючись вивів церковний корабель від небезпечних московських рифів. Йому вистачило би сил і розуму називати речі своїми словами: що є правдою, а що кривдою, де є добро, а де — зло, хто є другом, а хто — однозначно ворог. І переконаний, що владика точно скористався би нинішнім шансом, щоб повністю звільнити нашу Церкву від пут церкви-агресорки.

Спадщина Блаженнішого Митрополита Володимира, як на мене — це усвідомлення священиками свого покликання, як щирого й чесного служіння Богові й народу. Розуміння, що ти не просто священик на парафії чи в монастирі, а певні земні, т.зв. політичні, питання тебе не мають турбувати, а ти пастир саме свого — українського — народу, тим більше на своїй — українській — землі. Як любив повторювати Блаженніший, лише гарний патріот земної Вітчизни може бути і гарним патріотом Вітчизни Небесної. Те саме, звичайно, стосується і мирян.

Так, сьогодні багато хто з духовенства в УПЦ і з приводу війни, і з приводу інших злободенних питань любить повторювати: “то не наше діло”, “ми повинні лише молитися”. Особливо мерзотно, коли насправді такими фразами люди просто хочуть прикрити свою симпатію до ворога. Ні, крім молитви ми повинні ще називати речі своїми іменами і вказувати людям дорогу до Істини, а інакше ми не можемо називати себе пастирями.

Сьогодні послідовники Митрополита Володимира, на жаль, розділилися — багато хто з них покинули УПЦ, припинивши таким чином між собою євхаристійне спілкування. Але важливо, щоб братське, людське спілкування не припинялося. Ми маємо працювати сьогодні на майбутню нашу перемогу, максимально допомагаючи нашим військовим та біженцям з окупованих територій.

До речі, збереженню братських відносин між православними віруючими, у т.ч. і шанувальниками спадщини спочилого Блаженнішого, сприяє недавно засноване в Україні “Софійське братство” — громадська організація, до якої входять вірні і УПЦ, і ПЦУ. Це таке незвичайне явище в релігійному просторі України, члени якого на конкретних справах прагнуть показати, що православні українці, хай і розділені юрисдикційними бар’єрами, можуть разом робити багато добрих речей.

А в УПЦ спадщина Блаженнішого владики сьогодні проявляється в першу чергу у виконанні Заповіді Божої про любов до Бога і до ближнього. Так, на превеликий жаль у лоні нашої Церкви є досить немало “ждунів”, потенційних колаборантів та кирилофілів (недавно почув ще такий термін). Часто вони майже не приховують своєї сутності і віруючим особливо прикро, що керівництво Церкви ніяк не бореться з цим явищем. Адже через одного негідника-кирилофіла в рясі страждає ціла парафія або навіть ціла єпархія (якщо таким є архиєрей). Проте також дивно і прикро, чому держава з ними нічого не робить. Є ж по Україні сьогодні достатньо немало владик та панотців, усім відомих своєю проросійською позицією, і вони і далі спокійно служать.

Але дуже важливо, що серед вірників УПЦ є і немало гарячих патріотів, які ділами доказують свою любов до Батьківщини. Разом зі своїми співгромадянами — віруючими і невіруючими — вони воюють на передовій або допомагають фронту та постраждалим на війні. Дуже хочеться надіятись на те, що спільна робота на перемогу посприяє подоланню ворожнечі між православними українцями і все таки пробудить у них братську любов та допоможе об’єднатись в єдину Церкву.