Печальний ранок середи 22.01.2014 закарбований у серцях українського народу як безпощадна розправа над синами Украни диктаторською владою президента Януковича. Не сказавши ані слова українському народові та світу, президент закривавленою дорогою входить до храму для моління в день, який наші ж прадіди назвали «Днем Соборності». За кого молитва? Про що? Звичайно, таке запитання необхідно ставити єпископу Павелу, митрополиту Вишгородському і Чорнобильському, котрий звершив моління та демонстративно поцілував президента, запевнив його у підтримці і найбільш боляче приймати – прирівняв Януковича до Христа. Такий прагматизм церковної влади Московського патріархату недопустимий, він немає місця для існування.

В останні дні переживаючи таїнство Різдва Христового, Воплочення Господнього, з глибини душі радісно не перестаємо викликувати гімн «З нами Бог». Предвічний Бог стає людиною повністю, не залишає нічого поза собою, крім гріха. Ісус Христос тут на землі звершує все те, що Йому довірене Отцем, основує Церкву, яка є іконою Пресвятої Трійці та обіцяє про зішестя Святого Духа, який веде Церкву до повноти буття. Церква у своїй суті є Боголюдським організмом, або, як говорив святий Павло «містичним тілом Христовим». Від початку свого оснування вона несе в собі два виміри – божественність і людськість, які ніколи себе не поглинали чи взаємовиключали.

З плином часу дану природу Церкви вбачали як служіння людське – служіння імператора для Церкви (наприклад. імп.Теодосій) і служіння священиче, яке здійснювали патріархи для освячення всього світу. Така модель названа «симфонією» або симбіозом Церкви і Держави, проте вона не має нічого спільного до моделі яку використовують сьогодні!

Монофізитського забарвлення Церква набирає тоді коли вона виключає щось, або її поглинають. Один з таких характерних прикладів можемо назвати сьогоднішню поставу Російської Православної Церкви в Україні. Щоб краще зрозуміти про що йде мова віддалимось трохи в історію.

Вражаючим елементом у житті Московської православної Церкви стала «унікальна» роль світської влади в Церкві. Згідно автора „Духовного регламенту” Феофана Прокоповича (XVIIІ): цар є Божим помазанником –– „єпископом єпископів” тобто абсолютним очільником Московської Церкви (Наприклад, Петро І). Власне в історії трагічним стало те, що таку неправославну, по суті, протестантську церковну модель визнали канонічною інші православні Церкви Сходу. Яким чином?! Таке утворення наслідувало протестантські консисторії Північної Європи і перетворило Церкву в державний департамент. Лояльність народу щодо православ'я трактувалась як лояльність щодо Російської Держави (государства Российского). Церкву перевели на державне забезпечення, платою за яке було виконування певних наглядових функцій над народом в інтересах держави, що й створило глибоку прірву між Церквою і народом.

Для Київської православної митрополії (яку представляє митрополит Павел Лебедь, оскільки є учасником синоду) принцип призначуваності архиєреїв царем ліквідовував сопричасний за характером принцип їх виборності. Призначуваний архиєрей психологічно більш дбав про лояльність до „государя”, ніж про благо своєї пастви. «Сегодня вы несете тяжелый крест и Церковь с вами сегодня до конца, подобно тому, как Симон Киринейский помогал нести Крест Христу на Голгофу» - такі жахливі слова пролунали у вуст намісника Києво-Печерської Лаври єпископа Павела. Сам митрополит дозволяє вбивати та розкрадати свою паству, чому? Що є важливим для митрополита, як не людина? Звичайно, що ж можна очікувати від зрадника, оскільки при іншій владі він стане не «Симоном Киринейським», а Юдою.

Безсумнівно, за останні дні масмедія переповнена, закидами в сторону так званого “скандального”, “бізнес” єпископа Павела. Приємно прочитувати думки  свідомих священників УПЦ (МП), однак ми не почули думки ні митрополита Володимира чи синоду. В чому церковна криза Української православної Церкви (МП)? Де присутня євхаристійна еклезіологія?