Кожна епоха у історії українського народу відзначається своєю духовною культурою, оскільки є серцем, що дає йому життя та витривалість. Плекання духовної культури не може бути поза Церквою, але відбувається у її лоні, вона живить людей «ліками безсмертя» - Євхаристією, зумовлює весь простір і час для освячення та спасіння народу Божого. У такому середовищі кожна людина йде шляхом богопізнання. Прикладами цього можуть нам послужити – літургійна молитва Церкви, проповідництво та святе життя людей. Щодо святості, зазвичай, у декого можуть постати запитання, проте вона випрадовується, ликом святих українського народу. Богослов «народжується» тоді, коли він починає розглядати все з позиції любові. Від любові починається той хто здатний до творчого, особистісного пізнання. Богословське пізнання можливе, тільки за умови, якщо людина самоокреслюється у відношенні до Бога та до інших людей. Любов яка перебуває у богослові не може бути «я», а зі своєї природи є «Ти», позаяк богослов є реалізованою особою, що знайшла вже своє місце у Бозі, як дателеві всіх дібр. Життя людини-богослова є динамічним, бо  запрошене до участі у житі Божому. Живим українським богослов’ям є його святі, мученики як носії Духа Святого, який відкривав, відкриває та відкриватиме «духовні очі» до споглядання Божої слави у світі. Традиція Київської Церкви не те, що не знала, як такого схоластичного богослов’я, проте, як Східна Церква, ставить більш акцент на молитовне життя – аскетичне та споглядальне. Таку поставу «Марії» (Лк.10, 38-42) тієї котра слухає, вдумується у істини Божого промислу, займає Українська Греко-Католицька Церква і в часи її переслідування. Основне ядро Церкви – Євхаристію звершують священнослужителі, збираються вірні – Церква молиться, а отже, не втрачає своєї ідентичності чи осіб, котрі чигають у богопізнанні. Важливим завданням для богослова, як наслідника Передання - вміти задати богословського тону у конкретну епоху, скерувати потік подій у християнське русло.

            Щодо постави «Марти» (Лк.10, 38-42). Цю сторону висловили, лише негативно, кілька років тому. Марта згідно євангелиста Луки не була нереалізованою, як це нам представляє стаття «Чому “Українське богослов’я» не відбулося…” Нам цей євангельський персонаж необхідно розуміти, як бажання все зробити відразу, тобто з поспіхом, але аж ніяк не натякає на нереалізацію. Тут йде мова про українське академічне богослов’я. Такий богослов не живиться поки що, Словом Божим, а творить свій «ідеал успіху», метушиться, мовляв «я роблю» чи «ми зробили». Академічне богослов’я не означає що за гроші буде «щось» робитись, будуть будуватись гарні будинки та, знову ж, скаржитись немає «нам» що робити. Центром академічного богослов’я залишається Бог, а не центр зацікавлених у спільній тематиці «богословів лібералів». Особа богослова-схоласта залишається у межах еклезіальності, тобто не може богослов не визнавати ієрархію Церкви (тут мова йде про єрархію УГКЦ). Якщо такий «богослов» йде на такі свідомі кроки, не може працювати у духовному чи католицькому навчальному закладі, що є браком любові та толерантності. Методологія академічного богослов’я не повинна бути тільки сліпою історичністю, без критики та аналізу. Спупені докторів, ліценціатів чи магістрів які присвоєні студентам – не є ще цілком науковим богословським колом. Найважче чути від досить значної кількості осіб – «дайте нам», «ми чогось досягнули», тут  постає питання завдяки кому досягнули? Звичайно, завдяки Церкві. Характерною рисою богослова є його покора, вона стримує від різного роду блюзнірств та зневаги. Немає необхідності створювати український Гарвард чи Оксфорду у будівлях, якщо немає концепції їх існування та найважливішого осередку - бібліотеки. Як ми бачимо наше богослов’я має дві традиції – молитовну та схоластичну, які не можуть бути відокремлені одна від одної, можуть співіснувати та творчо діяти.