Оголошення Бенедикта XVI про зречення Петрового служіння на престолі Апостольської столиці після восьми років понтифікату миттєво облетіло весь світ. Чи сигналізує несподіване рішення про слабкість Католицької Церкви? Чи саме про силу? Можливо, наступник на престолі дасть відповідь на це питання.
Оголошення Бенедикта XVI про зречення Петрового служіння на престолі Апостольської столиці після восьми років понтифікату миттєво облетіло весь світ. Однак, попри здивування кардинала Анджело Содано, ймовірно, папа заздалегідь продумав все зі своїми співпрацівниками. «L'Osservatore Romano» повідомляє, зокрема, про те, що понтифік задумав відхід ще у березні минулого року, після відвідин Мексики і Куби.
Заявлена папою офіційна причина відходу — здоров’я та недостатність сил літнього чоловіка для відповідного здійснення свого завдання. Дійсно, Бенедикт XVI у свої 78 літ був найстарішим вибраним папою за останні 275 років. Три місяці тому він переніс операцію з заміни кардіостимулятора в італійській клініці, що зберігалась у таємниці. Папа почував себе добре і відразу повернувся до виконання своїх повинностей. Але лікар не радив здійснювати йому трансатлантичні подорожі, як засвідчив брат папи канонік катедральної капітули Ратисбони архиєпископ Ґеорґ Рацинґер. Обраний понтифіком день проголошення свого рішення — 11 лютого — Всесвітній день хворого та об’явлення Матері Божої з Люрду в Католицькій Церкві.
Рішення Бенедикта XVI відрізняє його від попередника, який, за словами кардинала Станіслава Дзівіша, «до кінця вів Церкву, бо так вважав за доцільне. Все витікало з його віри і переконання, що з хреста не сходять». Однак, як людина в авансованому стані хвороби Паркінсона, міг зберігати свідомість і приймати рішення. Проте це радше питання теологічного характеру. Страждання, неміч становлять християнські цінності — знак свідчення Христа через участь у Його стражданні. Бенедикт XVI своєю постановою звернув увагу на інший аспект християнського служіння. Бути папою — це бути вікарієм Христа, себто, бути вчителем. А водночас і адміністратором великої Церкви. Це надто відповідальне завдання, що вимагає сил. Натомість людина похилого віку не завжди може витримати тягар способу життя публічної людини. Здивування рішенням папи вказує на надзвичайний, майже надприродний ореол, який оточує Апостольську столицю і наступника св. Петра. Ми розуміємо відхід на відпочинок похилих осіб на інших відповідальних постах, а папу вважаємо певною мірою надприродною істотою, що може витримати до самого кінця, що в будь-якому стані вповні виконуватиме свою роль.
«Це рішення я прийняв з усією свободою» — сказав папа у своїй заяві. Відтак Бенедикт XVI, що вважався консерватором, несподівано виявляє радикальне новаторство. Хоча вперше такий прецедент зречення здійснив папа Целестин V (1215-1296). Рацинґер відвідав його могилу в Аквілі, а також заїхав помолитись над мощами святого в місті Сульмона поблизу Риму. Папство — не просто функція в інституції Церкви: згідно з католицькою теологією, папа є наступником Христа. То ж це не просто адміністративна функція. Дух Святий веде до вибору кандидата, що представлятиме на землі Господа. Іншими словами, вибір є виявом Божої волі. Таким чином, у зреченні папи можна вбачати прояви секуляризації у баченні структури Церкви, визначеної в теології як Містичне Тіло Христа. Таку думку висловила в блозі (libertepl на ww.tokfm.pl) Катажина Ґучальська. Вона навіть прирівняла зречення папи до зради апостола Петра після затримання Ісуса. З другого боку, папа є також главою держави Ватикан, яка належить до світського виміру і є суб’єктом міжнародного права. Тому папа має право відмовитись, і його рішення розглядається як особиста відповідальність щодо виконуваного завдання.
Ватиканіст Джон Л. Аллен Дж. звертає увагу на небажання кардинала Рацинґера бути обраним папою. Слід звернути увагу, що вибір папи розуміється як дія, натхнена Богом, а папа визнається непомильним, отже, рішення Бенедикта XVI — навіть відмова від довіреного Богом завдання — відповідно, стає новим виявом Божої волі. Бог, що, згідно з католицьким вченням, заснував і керує Церквою, веде її та піклується про неї. Відтак вчинок папи є для вірян знаком. Критика політики Церкви, прагнення влади, фінансові та педофільські скандали тощо густим шаром марноти вкривають її, дискредитуючи в очах вірян. Влада в Церкві є служінням, як добре зауважив о. Петро Октаба ОР. Папа — видатний теолог і вчитель віри — продовжує вчити не тільки як глава Церкви, але й зрікаючись влади. Своєю відмовою він звертає увагу на сутність Церкви як шлях віри.
Понтифікат Бенедикта XVI піддавали гострій критиці, особливо в Німеччині. Знавець сучасного папства та життя у стінах Ватикану Марко Політі в своїй книзі «Йозеф Рацинґер. Криза папства» визнає папу як видатного теолога, чудового проповідника, але дуже поганого папу. По це свідчать, на його думку, численні кризові події за його служіння. Відтак може виникнути питання, чи сигналізує несподіване рішення про слабкість Католицької Церкви? Чи саме про силу? Можливо, наступник на престолі дасть відповідь на це питання. Висловлюють думки про ймовірність обрання представника більш ліберального крила духовенства, схильного до реформ, або консервативного, що продовжуватиме лінію Івана Павла ІІ і Бенедикта XVI.
Критика цього понтифікату найчастіше стосується так званого консерватизму. Однак консерватизм чи лібералізм у Церкві — досить відносні поняття. Виклики часу спонукають Церкву не змінювати теологічну систему, а переосмислювати форму її передачі та спосіб комунікації. Не варто очікувати прийняття зрозумілих для сучасного світського світогляду гомосексуалізму, контрацепції, священства жінок, відкинення целібату тощо. Теологія оперує конкретними поняттями про людину, про Церкву та світ, які прописані в істинах Церкви — догматах. Це є скарбом віри, і оберігання цього скарбу — не консерватизм, а властива дія представників Церкви.
Тим часом, для пошуку відповіді про причини кризи Церкви не можна зосереджуватись виключно на особі глави Церкви. Криза Церкви — частина довгого процесу, який виходить за рамки однієї конфесії. Це криза інституалізованих релігій, які сьогодні відступають перед явищем приватизації віри. Церква існує вже багато тисячоліть і завжди давала собі раду з труднощами.