Керівник Служби військового капеланства Олександр Вовкотеча: «Перед боєм важливіше не формальне благословення, а спілкування»

Анжеліка Сизоненко, Юлія Біляченко

«У найважчі моменти ти не завжди розумієш, що відбувається, але продовжуєш діяти — і відчуваєш, що Бог поруч», — каже він. Олександр не священник, а мирянин, але досвід вірянина і захисника допомагає йому в розбудові капеланської служби, в межах якої співпрацюють представники різних конфесій.

В інтерв’ю LB Live Олександр розповів, як на фронті змінюється ставлення до віри, чи справді в армії «немає атеїстів» і чому навіть віряни ставлять складні запитання Богу.

А також про страх і близькість смерті, про те, що допомагає не втратити себе на війні і де проходить межа між необхідною люттю до ворога і саморуйнуванням.

— Ви на фронті з 2014 року, нагороджені орденом «За мужність». Я хотіла б, щоб ви розповіли, за які бойові моменти, за які ситуації ця нагорода.

— Так, я з 2014 року на передовій: спочатку брав участь в антитерористичній операції, потім в операції Об’єднаних сил. І, звичайно, під час повномасштабного вторгнення також служив у 24 окремій механізованій бригаді імені Короля Данила.

А нагороди не лише моя заслуга. Кожна здобута завдяки нашим військовим, команді, яку ми формували ще з 2014 року. Ми зустріли повномасштабне вторгнення в місті Попасна. Розуміли, що це може статися, і завжди знали, що потрібно робити. Завдяки колективу змогли витримати перші дні вторгнення, і Попасна трималася з лютого до травня.

— Як ви стали начальником служби військового капеланства Збройних сил України, хоч не священнослужитель?

— Це також непростий шлях. У 2023 році мені запропонували перевестися до Військового інституту Київського національного університету. Я погодився. У червні 2023 року створили Центр підготовки військових капеланів, який я очолив.

Працюючи з військовими капеланами понад два роки, зрозумів, наскільки це важлива і цікава робота. З огляду на те, що я віруюча людина, це було для мене особливо цінно. Ми створили гнучку програму підготовки капеланів, адже це новий напрям і нові виклики. У 2025 році запропонували очолити Службу військового капеланства, і я погодився, бо вже був готовий до цього.

— Ви з Тернопільщини, де виховують переважно в християнській вірі. Якими були ваші стосунки з Богом до цієї посади?

— Там дійсно багато вірян, і батьки з дитинства прищепили мені віру в Бога. Ми щонеділі ходили до церкви, розуміли, що таке сповідь і християнське життя. Думаю, це значною мірою вплинуло на мій шлях.

— Часто кажуть, що на фронті немає атеїстів. Чи можете підтвердити це?

— Це складне питання. Дійсно, на війні люди починають більше вірити в Бога. Але сказати, що атеїстів взагалі немає, не можна. Вони є. Проте більшість людей у складні моменти звертаються до віри.

І саме тоді їм на допомогу приходять військові капелани: підтримують, допомагають знайти сенси і пережити цей непростий шлях.

— Розкажіть, як працює військовий капелан. Де він перебуває і як контактує з військовими?

— Якщо в церкві люди приходять до священника, то у війську все навпаки: капелан іде до людей. Його головна функція — бути поруч. Не завжди є можливість бути в окопі чи штабі, але капелан постійно переміщується між підрозділами і надає підтримку там, де це можливо.

Перед виходом на позиції він може поговорити з військовими і після повернення також. Але тільки тоді, коли самі військові до цього готові.

— Частий стереотип, що чоловіки не люблять звертатися по допомогу. Як капелану здобути довіру?

— Хороше запитання. Наші капелани — це досвідчені священнослужителі, які вміють працювати з людьми. Вони починають з простого: говорять про життя, сім’ю, службу. І якщо військовий відкривається, тоді вже переходять до глибших тем: віри, Бога, сенсу.

— Які теми найчастіше піднімають?

— Про сім’ю, дім, любов, війну, страх. Звичайно, про те, як вижити, де є Бог у цей момент, як їм далі жити з певними проблемами.

Бог за добро. Але люди мають право обирати зло

— А справді, де Бог у ці моменти? Чому гинуть невинні? І як капелани відповідають на це питання?

— Універсальної відповіді немає. Але ми розуміємо: Бог — за добро. Але люди мають право вибору: добро чи зло. І коли людина обирає зло, тоді гинуть люди, діти, є поранені. Бог намагається зробити все для того, щоб добро перемогло. Я впевнений, що наша перемога також буде справедливою.

— Часто питають: якщо Бог всесильний, чому він не зупиняє зло?

— Я не священник, але скажу зі свого досвіду. У критичні моменти я відчував допомогу Божу: спокій, ясність думок, здатність діяти. Наприклад, саме в моменти, коли потрібно було рятувати пораненого побратима, прийшло розуміння, що робити.

Ми розміновували. Побратим підірвався, у нього були пошкоджені дві ноги. Він втратив свідомість. Йому потрібно було надати допомогу, евакуювати. Було дуже складно, але ми зібрались і врятували його. Я впевнений, що Бог був поруч у той момент.

— Чи були моменти, коли втрачали віру?

— Ні. Навпаки, у найважчі моменти я звертався до Бога ще більше. Просив, щоб він допоміг мені і побратимам вижити, повернутися на місце дислокації.

— Чи буває злість на Бога?

— Прямої злості не було. Але іноді питання виникають: чому так, а не інакше? Чому саме ця людина? Чому ця ситуація трапилася саме з нами і саме в цей час? Ми думаємо про це, але наша віра все одно повертає до того, що зараз ми повинні бути тут.

— Де ви знаходите відповіді на свої запитання?

— Раніше в нас не було штатних капеланів, але були волонтери. До нас приїжджав отець Василь. У розмовах з ним ми і знаходили відповіді. Він допомагав зрозуміти, чому ми тут і що робимо.

Та найбільше запам’яталися не його слова, а вчинок. Він приїжджав до нас у найгарячіші точки і казав: «Я хочу бути з вами і підтримати вас». Після спілкування з ним ми і знаходили відповіді на ці запитання. Ми зрозуміли, за що боремося: за сім’ю, за наше майбутнє, за майбутнє наших дітей, за нашу державу і ідентичність. Розмов було багато, на різні теми.

Ми розуміли, що нам важко, і він це також бачив. Але завжди знаходив слова, які підтримували і підбадьорювали.

Загалом військовий капелан — це насамперед людина, яка вміє слухати. У критичних ситуаціях військовослужбовець хоче виговоритися, розповісти про свій біль, про те, що він пережив. І капелан — це той, хто може вислухати і підтримати.

Також капелани часто звертаються до Святого Письма. Наприклад: «Ніхто не має більшої любові, ніж той, хто віддає життя за друзів своїх». Це про жертовність, про те, що зробив Ісус Христос.

— У вас була внутрішня готовність віддати життя за друзів, за Батьківщину, за родину?

— Коли почалось повномасштабне вторгнення, ми з побратимами, які залишилися в Попасній, навіть жартували: скільки нам залишилося жити. Хтось казав — три дні, а я, наприклад, сказав, що дев’ять. І ми домовилися: якщо витримаємо, будемо воювати далі за перемогу. Як бачите, досі живі і робимо все, щоб наблизити нашу справедливу перемогу.

— Бували ж моменти, коли смерть була близько? Про що ви тоді думали?

— По-різному. Іноді згадуєш усе життя, іноді думаєш про сім’ю, дітей, батьків. Замислюєшся, що встиг зробити. А буває, що все відбувається за секунди — ти навіть не встигаєш нічого подумати.

— Які думки вас тримають у такі моменти?

— Найбільше тримає усвідомлення, що моя сім’я далеко від бойових дій, у безпеці, і чекає на моє повернення.

— Чи є в християнстві відповідь на питання, коли закінчиться війна? Часто з’являються різні «пророцтва»...

— Віряни до цього ставляться скептично. Це радше чиїсь припущення, ніж щось, на що варто спиратися. Війна закінчиться тоді, коли добро переможе зло, коли ми зможемо подолати ворога, який її розпочав.

— Ви вірите, що ми переможемо?

— Звичайно.

— Чи благословляють капелани військових перед боєм?

— Перед бойовим завданням найважливіше не формальне благословення, а спілкування. Бо військові розуміють, що можуть не повернутися. Хтось хоче посповідатися, хтось — причаститися, хтось — просто виговоритися або передати щось рідним на випадок, якщо не повернеться. Тому це насамперед про розмову, підтримку і присутність поруч у найважчі моменти.

— Як на фронті готуються до Великодня? І що роблять військові капелани перед цим святом?

— Для християн Великдень — особливий час, коли людина може посповідатися, причаститись, побути в діалозі з Богом. І саме військові капелани допомагають це організувати навіть у зоні бойових дій.

У нас служать капелани різних конфесій: є імами (імам — духовний керівник, голова мусульманської громади, очолює спільну молитву в мечеті. — Ред.), є рабини (рабин — духовний лідер, знавець Тори і Талмуду, який очолює єврейську релігійну громаду. — Ред.), є капелани Греко-католицької та Православної церков. У цей період вони разом роблять усе, щоб військовослужбовці могли долучитися до свята: посповідатися, причаститися і відчути Великдень навіть на фронті.

— Як між собою співпрацюють капелани різних конфесій?

— Коли я обіймав посаду начальника Центру підготовки військових капеланів, ми багато працювали над тим, щоб сформувати єдину команду. Проводили тренінги, спільні заняття, щоб налагодити взаємодію.

І зараз я бачу, що це спрацювало. Капелани допомагають один одному незалежно від конфесії. Наприклад, імам не може провести християнський обряд, тому він звертається до колеги і запрошує його.

Звісно, як і в будь-якому середовищі, можуть виникати суперечності, але відкритих конфліктів я не бачив. Вони вміють знаходити компроміс і працюють разом заради головного — підтримки військових.

— Чи можна повернути віру, якщо людина її втратила?

— Це складне запитання. Іноді людина так розчаровується, що повернути віру дуже важко. Але важливо, що військовий капелан поруч постійно: сьогодні, завтра, через місяці й роки. Саме ця присутність, підтримка і розмова з часом допоможуть знайти віру знову.

Потрібно пам'ятати, що після земної смерті настає вічне життя

— Усі ми грішні. Військовослужбовці — це зріз суспільства. Вони можуть лаятися, курити, мати інші шкідливі звички, робити вчинки, які, можливо, не вкладаються в постулати християнської віри. Наскільки капелани лояльні до цього?

— Ми розуміємо, що у війську служать дуже різні люди. І це не лише професійні військові. Тому, звичайно, такі випадки є. Капелани це бачать і реагують, але з розумінням. Бо війна — це величезна напруга, це злість, біль, іноді ненависть. І з цим теж потрібно працювати.

— До речі, про ненависть. Де межа між тим, щоб ненавидіти ворога і не зруйнувати себе?

— Сказати чітко, де ця межа, дуже складно. Але завдання капелана — допомогти людині не втратити людяність. Бо ненависть може перерости у зло.

Завдання капелана — донести, що військовий не вбиває заради вбивства. Він захищає себе, побратимів, свою землю, свою сім’ю і державу. Це ненавмисне вбивство.

— Що сказати людям, які втратили близьких і не відчувають радості свята?

— Потрібно пам'ятати, що Бог дав убити Свого Сина. І Його Син зараз разом з ним. Потрібно пам'ятати, що після земної смерті настає вічне життя.