Київ у контексті метаісторїі
Порівняння з Єрусалимом позначалось і на деяких рисах київської архітектури, в якій візантійська традиція переосмислювалася в напрямі близькосхідних аналогій. Прикладом може бути зіставлення Золотих Воріт Царгорода і Золотих Воріт Києва. Здавалось би, останні можна розглядати як конкурентний варіант в'їзду до столиці Візантії, що підкреслював рівноімперську значимість української держави з центром східної християнської імперії.
Контамінація уявлень про Київ та метаісторію не є предметом привабливої публіцистики чи нестриманих асоціацій. Метафізика Києва створює одну з істотних альтернатив поверховому, хоч і поширеному, розумінню історії як того, що насамперед минає, а не зберігається. Історичні процеси дійсно характеризуються ритмами змін, які іноді набирають вигляду справжніх циклонів пристрастей. Проте циклони мають центри, а в їх центрі з'являються зони незмінностей навколо наскрізних, осьових, інваріантних щодо перетворень, архетипових структур національних цінностей. Вони і задають метаісторичний аспект людській діяльності.
А метаісторія, тобто розглядання історії у вимірах вічності, стосується не простих, звичайних подій, а софійних звершень, знаменування безумовностей, того, що стало символами прилучення до захисних сакральних цінностей, які виходять з-під влади часу. Навколо них час нібито замикається у цикли вічності, що постійно відтворюють певні святині у вигляді часоворотів незмінного стверджування найвищих надбань Духу. Такі часовороти позначають, наприклад, нарративи Святого Письма, народного епосу, зразкових цінностей іконопису, тих дванадцяти літературних сюжетів, варіації яких визначають світову літературну класику. Такий метаісторичний статус має втаємничений закон спасіння людства, яке завжди несподівано виходило з катастрофічних ситуацій, навіть принцип «рукописи не горять», бо знищення частини виразу їхніх смислів збуджує через дуги вічності цінності текстів, які стали жертвами часу. Адже аналіз наслідків їх відсутності в системі культури дозволяє прояснити значення та зміст втраченої інформації. Щось подібне до вказаних циклонів історичних стихій описує М. Булгаков у романі «Біла гвардія», сподіваючись, що над останнім актом драми жаху, котру пережив Київ у березні 1918 року, спуститься синя завіса фіналу, на якій нібито на небі відблиски світла Всенічної Різдва запалять зорі віри та надії. І навіть хрест Володимира сприйматиметься як духовний меч спокутування невинної крові, що рясно окропила змерзлу землю. Отже, в драматичні історичні події вписані архетипи культури й віри, які надають їм смисли та моральний підтекст.
Указані екзистенціали генеруються районами надзвичайного духовного, соціально-культурного напруження та інтенсивної історичної діяльності, якою визначається київська земля, Центральна Україна взагалі. Адже Київ виник на території доміських поселень, їхня хронологія нараховує 20 тисяч років. Відповідно Київ був центром формування греко-слов'янської православної цивілізації, що успадкувала традиції античності та Візантії. Виразом цього став храм Софії Київської, ідейно-художня програма якого проголошувала ідею софійності, розглядання буття як втілення божественних смислів. Предметні витвори культури тим самим уявлялись як знаки, чи текст певних святинь. Таким «текстом» слов'янських святинь і виступав Київ. Знаменною в цьому відношенні є та обставина, що дніпровська столиця належала до того рідкісного переліку міст, формування яких визначалось апостольським пророкуванням. Адже Андрій Первозваний пророче проголосив, що на київських пагорбах засяє Божа Благодать, бо Київ був освячений мощами безпосереднього учня апостола Петра Клемента Олександрійського та численними святими Лаври. Істотним є і те, що у зоні майдану Незалежності конфігурація пагорбів на лінії від готелю «Україна» (чи в прямому розумінні перетин урвища на вулиці Інститутській з вулицею Хрещатик) до провулка Шевченка біля садиби Шевченка (що відмічена пагорбом, на якому колись була телевізійна вежа) топографічно утворює хрест як символ хресного шляху України.
Отже, топографія Києва означає певну платонівську реальність. тобто приховує високі смисли. Привертає увагу і те, що Дніпро біля Києва робить поворіт на 90 градусів, утворюючи Київський виступ. Володіння ним дозволяло контролювати весь шлях «з варяг у Греки». який став головною магістраллю торгівлі Заходу зі Сходом, особливо під час арабських та турецьких завоювань Середземномор'я. Ця магістраль окреслювала потужне комунікативне поле міжконтинентальних культурних зв'язків. Цим і пояснюється паралелізм багатьох символів української культури зі знаками європейської цивілізації.
Так, у V та VI тисячоліттях до нашої ери у зв'язку з виникненням аграрного виробництва у багатьох народів з'являється символіка змія як хтонічної істоти, що споріднена із землею та характеризується міфами про її обробку драконом, запряженим у плуг. Ця символіка стає емблемою родючості, бо вигіби зміїних тіл асоціювалися з переплутуванням коренів дерев, а періодична зміна зміїної шкіри була символом оновлення. Зміїна символіка позначає охоронця джерел життя, боротьбу життя зі смертю, а отже, і лікування, таїну та знаки біблійних глибин, пересторогу спокуси, безконечності та вічності. Образ змія, як підкреслював Г. Сковорода в трактаті «Ізраїльський змій, або картина названа День», використовувався в згаданому контексті як алегорія біблійних таємниць, що потребують філософсько-символічного аналізу.
Зміїна символіка стала настільки вживаною та поширеною у дніпровській столиці, що М. Гумільов у відомому вірші про історію свого одруження з Ахматовою назвав Київ «логовом зміїним». І не випадково стародавні райони Києва були символізовані знаком змія. Дійсно, у Києві є гора Щекавиця, назву якої акад. Б. Марр пов'язував з давньоруським словом «щек», змій, тут є зміїний яр, змійові вали, а в билинах київського циклу згадується Змій-Горинич, тобто змій, який живе на горі. Імовірно, що в Києво-Подолі була гора, де колись жило іудейське плем'я Дан, тотемом якого був змій.
Акцентування зміїної символіки історично пов'язувалось із сакральною виділеністю певного міста. Як підкреслює один з авторитетніших дослідників київської історії В. Ричка, образ змія у візантійській православній традиції тісно співвідноситься з «царственністю». Символіка змія свідчила, що територія Києва входила в зону міфологічно освяченої вічності. Адже «в давньоруській писемній традиції також і знаходились уявлення про „зміїну сутність" вічних міст — Вавілона і Царгорода»1. Архаїчна образність цього символічного затвердження спорідненості Києва із сакральними світовими центрами свідчить про стародавнє походження сприйняття його території як зони вічності. З таким сприйняттям пов'язана і та біблійна метафористика, з якою асоційована топоніміка дніпровського граду. Знаменною в цьому відношенні є назва пагорбів, на котрих виник Київ: Щекавиця, Хоревиця, Кияниця.
Якщо назву «Кияниця» можна зіставити з історичним (хоч і майже легендарним) Києм, то імена «хорив» та «щек» не мають персоналістичних історичних референтів. Але етимологічно ім'я «щек» (як це вважали М. Марр та Б. Рибаков) пов'язане з образом хтонічної істоти, змієм, також як і «кий» позначає (окрім усього іншого) палицю, посох. Одну з можливих передумов цієї топоніміки дає Біблія.
Як відомо, зустріч Мойсея з Ягве, що подарував людям Заповіт, відбулася на горі Хорив1. При цьому Бог для доведення Мойсею своєї сили перетворив його посох (кий) на змія, і навпаки. Історичною метафорою цієї події та, відповідно, номінативного ряду «хорив», «кий» (посох), «щек» (змій) і можна вважати назви київських пагорбів. Так само за біблійною асоціацією Володимира Святого ще зі старокиївських часів називали «другим Мойсеєм», а Київ — «Другим Єрусалимом».
Уявлення про Київ як вічне місто було закріплене 45-м псалмом, що прославляв дніпровську столицю написом над зображенням Оранти. Цей псалом характеризував Єрусалим, але був переадресований Києву, що трактувався як земна ікона Небесного Єрусалима. Відповідно Легендарно склався відеообраз вічного міста, координатами якого були сакральні пагорби у вигляді храмової гори, де розташовувався Храм Соломона, гора поховання засновника ізраїльської держави — царя Давіда, Голгофа та Маслічна гора, на якій уперше Ісус проголосив молитву «Отче наш». Цим сакральним центрам Єрусалима легендарно, за аналогією, відповідали певні місця Києва. Так, на роль Храмової гори може претендувати Кияниця, де було збудовано перший пам'ятник Хрещення Русі — Десятинну церкву. На роль сакрального центра літописного згадування державних діячів може претендувати Щекавиця, де (за Нестором) було поховано засновника династії Рюриковичів — князя Олега. Місцем, аналогічним Маслічній горі, могла вважатися Хоревиця, де, за біблійною метафорою, Бог вручив людям Заповіт, а одну з версій розташування Голгофи можна пов'язувати з лобним місцем на західних схилах Фролівської гори, яка була лобним місцем страт перед замком Киселя.
Порівняння з Єрусалимом позначалось і на деяких рисах київської архітектури, в якій візантійська традиція переосмислювалася в напрямі близькосхідних аналогій. Прикладом може бути зіставлення Золотих Воріт Царгорода і Золотих Воріт Києва. Здавалось би, останні можна розглядати як конкурентний варіант в'їзду до столиці Візантії, що підкреслював рівноімперську значимість української держави з центром східної християнської імперії. Проте тут виявляються і помітні відмінності. Золоті Ворота Києва знаменують Благовіщення, появу Христа у світі, а константинопольські Ворота є пам'ятником Діві Марії як захисниці, оборонниці Візантійської держави. Золоті Ворота є і в Єрусалимі, але вони (як і в Києві) відмічають подію в'їзду Христа у місто. Тому ці ворота і були закладені мусульманами, щоб уникнути вторинного в'їзду в Єрусалим Месії. Отже, виходить, що якщо єрусалимці зачиняють ворота перед Богом іншої релігії, то кияни, навпаки, за дугою вічності будують урочистий шлях для входження Благодаті у свою столицю. Тому порівняння з Єрусалимом не затьмарює християнські святині Києва, а свідчить про Боже місто, яке є гідною столицею українського народу, епічна історія якого не менш насичена драматичними подіями, ніж життєвий досвід стародавніх греків та римлян, котрий свідчить, що після Іліади, тобто героїчної боротьби, наступає Одіссея, тобто довга мандрівка у збурених морях у пошуках своїх першоджерел у метаісторії.
Фрагмент книги «Ранкові роздуми» С. Кримського
Сергій КРИМСЬКИЙ
