Китай у християнській перспективі
Людина і світ. — 2001. — № 11-12. — С. 37-44.
Роман МАЛЬОК
ХРИСТИЯНСТВО ЯК ВИБІР
З виникненням плюралізму багато китайців стали надавати християнству великого значення і приписувати йому важливу роль. Очевидно, що Китай сьогодні більше, ніж будь-коли, відкритий для християнства: більше, ніж в епоху династії Тан, коли у країні з’явилися перші християни-несторіани; більше, ніж при династіях Юань і Цин, коли в Китаї почали свою діяльність єзуїти; більше, ніж у XIX в., коли місіонерством у Китаї зайнялися протестанти. Після всіх перипетій понад сорокалітнього існування Китайської Народної Республіки християнство набуло нових обрисів.
Пекінський філософ Лі Дзеху рекомендує своїм студентам вивчати християнство, не вимагаючи від них навернення в цю віру. Він бачить у християнстві елемент «глобального процесу модернізації китайської культури». Філософ має на увазі, що християнство робить інтелектуальний внесок у життя сучасного Китаю, що християнство сьогодні користується повагою, якої йому не вдалося здобути за всю історію місіонерства в цій країні — незважаючи на всі зусилля місіонерів.
Лю Сяофен порівнює сьогоднішню духовну ситуацію в Китаї із ситуацією часів руху «четвертого травня» 1919 р. Тоді кризу переживала конфуціанська традиція — сьогодні переживають кризу комуністичні ідеали. Дискредитація будь-якої ідеології, «криза віри» спричиняють переосмислення культурних уявлень, цінностей та ідеалів. Китай з початку 80-х pp. являє собою дуже розпливчасту картину: з одного боку, культурний і духовний клімат здається досить ліберальним, з іншого — Комуністична партія зовсім не відмовилася (поки що) від інституційного контролю над суспільством, хоча в умовах нового економічного порядку вона явно здає свої позиції. Тому сьогоднішній Китай справляє враження плюралістичного сполучення різних ідейних напрямків.
Християнство — лише одна з багатьох течій, що змагаються за перевагу в цьому духовному просторі, ідеологічний контроль над яким здійснює партійно-державна система. У результаті політики відкритих дверей для Заходу відбувається «акультурація» (як називає це явище Лю Сяофен) різних західних ідей, що приводить до поширення нових культурних орієнтацій. У нинішньому Китаї виникають різні, можна навіть сказати, антагоністичні культурні напрямки. Жодний з них поки що не завоював пануючого становища. Християнськи орієнтована течія, хоча й дуже нечисленна, все помітніше набирає голос у загальній какофонії культурної перебудови.
Майже всюди в сьогоднішньому Китаї визнають, що релігія може відігравати важливу роль у процесі модернізації та в суспільному розвитку. Говорять і про «релігійну культуру». Ця нова позитивна оцінка релігії базується не на теоретичних міркуваннях і не на державній політиці в галузі релігії (яка й досі залишається політикою обмеження), але на знанні фактичного стану речей, а саме на даних про поширення і зростання релігійності в усіх шарах суспільства. Релігійність росте паралельно з бурхливим економічним розвитком і стає дедалі інтенсивнішою в міру примноження людських і соціальних проблем.
ЛИХОМАНКА ХРИСТИЯНІЗАЦІЇ
Щотижневик «Ньюсуїк» 23.05.1994 р. писав, що всюди в Китаї люди навертаються до християнської віри і що цей феномен свідчить про появу нової духовної сили, яка заповнює моральний вакуум — наслідок розчарування в ідеалах комунізму і зростаючої матеріалізації життя. Відтоді з’явилися численні дослідження про зростання релігійності, зокрема про поширення християнства в Китаї, що дають змогу конкретизувати це твердження. Наприклад, соціолог релігії Фан Літянь упевнений, що за останні 10 років у Китаї спостерігається безприкладне за всю історію країни зростання кількості релігійних конфесій і загальної чисельності віруючих. При цьому найбільш чітко простежується збільшення числа християн, усередині же християнства особливо швидко й помітно зростають протестантські громади. Навіть у партійних документах відзначається наявність великого інтересу до християнства в середовищі міського й сільського населення, а також в інтелектуальних колах. Цей феномен журналісти охрестили «лихоманкою християнізації»; він став привертати увагу громадськості головним чином після трагічних подій 4.06.1989 p., коли тисячі молодих людей, у тому числі багато інтелектуалів, втративши ілюзії, звернулися до релігії, до християнства.
Конкретні оцінки чисельності віруючих у КНР дуже різні. Згідно з даними Бюро у справах релігій, число прихильників п’яти великих (визнаних державою) релігій: даосизму, буддизму, ісламу, католицизму та протестантизму — до 1990 р. виросло більш як на 100 мільйонів. Кількість християн оцінюється як мінімум у 20 млн., причому близько 45% з них складають студенти й інтелігенція. За іншими оцінками, що більшою мірою враховують ситуацію в сільських районах, чисельність християн у КНР складає від 30 до 50 млн. Як приклад «лихоманки християнізації» посилаються на зростання чисельності протестантів. У рік «звільнення» в Китаї налічувалося тільки 700 000 протестантів, сьогодні (за офіційними даними) їх уже понад 10 млн.
У численних дослідженнях з проблем християнства в сьогоднішньому Китаї, навіть у роботах марксистської спрямованості, відзначено цікавий факт: у той самий час, як на Заході християнство втрачає свої позиції, воно раптом знаходить «нову паству» в Китаї — країні, де цю релігію завжди ненавиділи, переслідували й викорінювали.
ЦЕРКОВНЕ ХРИСТИЯНСТВО
Якщо ми порівняємо китайське християнство із західним, то прийдемо — слідом за Юстусом Фрейтагом — до наступного висновку.
У Китаї маленька християнська спільнота успішно розвивається, спонукувана духом щирого благочестя, випробуваного у стражданнях. На Заході велика християнська традиція з багатим минулим переживає період пошуку нових орієнтирів в умовах соціальних змін. Громади в Китаї, маючи лише найнеобхідніші організаційні форми, досягають разючих результатів в євангелізації і залученні у свої лави віруючих. Інституалізовані церкви на Заході звикли вирішувати питання управлінського характеру й повинні знов і знов нагадувати собі, в чому, власне, полягають їхні безпосередні, первинні завдання. У Китаї християнство цілком відділене від атеїстичного управлінського апарату, але воно прагне зробити внесок у життя країни заради загального блага. Китай стає надихаючим прикладом прориву до віри та християнізації.
Що ж до «усталених» форм християнства — християнських церков, груп і сект, — то в Китаї справа з ними стоїть дуже непросто. Хоч чисельність прихильників церковного християнства росте, вони складають усього лише 2% населення й у суспільному житті відіграють скільки-небудь помітну роль тільки на регіональному рівні. У політиці — навпаки, церковне християнство являє собою певну силу, яку органи влади (з різних міркувань) воліють придушувати чи, щонайменше, тримати під контролем. У Китаї, як і на Заході, християнство розділене на протестантство й католицтво, до того ж обидві галузі у свою чергу поділяються на «офіційне» й «неофіційне» (тобто існуюче в підпіллі) християнство.
Ситуація з церковними формами християнства (за винятком розквітлих останніми роками сект) загалом відома; однак у дійсності вона набагато заплутаніша, ніж ми собі уявляємо або ніж можна зрозуміти з газетних і журнальних публікацій. Якби ми захотіли загалом охарактеризувати нинішнє становище християнських церков у Китаї, що існують в умовах могутнього процесу суспільної перебудови (передусім економічної), то могли б виокремити чотири моменти:
1. Складність становища церков, що представляють різні деномінації, місцевості та єпархії; зростаюча неприступність інформації про т. зв. «підпільні церкви» (тобто протестантські «домашні церкви»); виникнення великих прикордонних зон між «підпільною церквою» і церквами, офіційно визнаними державою.
2. Дуже інтенсивне релігійне життя й різноманітна активність, яка не залежить ні від чисельності кліру, ні від фінансових можливостей окремих церков чи єпархій.
3. Усе ще зберігається потреба церков у допомозі зі сторони — як у теологічному, так і в матеріальному плані.
4. Трагічна відсутність єдності між різними угрупованнями всередині церков.
Стосовно Католицької церкви можна з певністю стверджувати: це Церква, сповнена життя й не завжди зрозумілої нам внутрішньої динаміки. Вона розколота на непримиренні угруповання — причому розкол цей аж ніяк не зводиться до протистояння офіційної і «підпільної» церков. Усередині офіційної церкви є різні течії; «підпільна церква» також розділена, і в ній представлені різні позиції — наприклад, з питання підтвердження Папою повноважень призначених державою єпископів. Католицька церква, як офіційна, так і «підпільна», стоїть поза діалогом з китайським суспільством і культурою; вона ще занадто сильно орієнтована на внутрішнє життя (що, мабуть, зумовлено не тільки обмежувальною релігійною політикою комуністів). Усі церкви в Китаї відчувають на собі вплив ринкової економіки й бачать свої соціальні завдання насамперед у світлі економічних проблем. У майбутньому їм ще треба буде відкрити для себе справжній зміст християнської соціальної відповідальності. Китайське церковне християнство тільки починає розвивати теологію, що могла б дати адекватні відповіді на різноманітні соціальні, культурні й церковні проблеми сьогодення.
Отже, Католицькій церкві в Китаї надалі доведеться зустрітися з безліччю проблем; це, зокрема, цілісність церкви; її єдність; церковні структури та управління; економічні проблеми; взаємини з іншими релігіями й церквами. Оскільки, приміром, питання про демократизацію китайського суспільства в майбутньому неминуче вийде на перший план, церква теж не зможе ухилитися від його вирішення. Старий стиль, усе ще пануючий у церковному житті, не пристосований для виживання в умовах сучасного суспільства. Для майбутнього церкви величезного значення набуває й питання про єдність. У його розв’язанні міг би допомогти досвід екуменічного руху та міжконфесійного діалогу, оскільки лише досягши єдності і вступивши в діалог з іншими церквами, китайські церкви зможуть зробити свій внесок у культуру посткомуністичної епохи.
ПОЗАЦЕРКОВНЕ ХРИСТИЯНСТВО
Християнство, зв’язане з церковною організацією, являє собою лише одну зі сторін християнського життя в Китаї. Діалог між християнством і китайською культурою розгортається не всередині церкви, а поза її межами. У цьому діалозі можна виділити три аспекти.
Християнство розглядається як шлях до західної культури. У Китаї панує переконання, що християнство на Заході є мірилом людських цінностей та етичних норм, кодексом ритуалів і звичаїв і що в силу цього воно наклало помітний відбиток на західну культуру. На думку китайців, у західному світі не залишилося практично жодного куточка, куди б не проникло християнство, — тому той, хто хоче зрозуміти західний світ, обов’язково повинен знати цю релігію. Якщо Китай хоче приєднатися до західного світу, він мусить перейнятися духом християнства й усвідомити його велику позитивну роль, — так міркують китайські фахівці.
До того ж люди усвідомили — особливо після «культурної революції» 1966-1976 pp. і під час наступного економічного розвитку країни, — що людські цінності необхідні, бо саме вони складають основу громадського життя. У численних публікаціях, де обговорюються проблеми модернізації (наприклад, розшарування на багатих і бідних), ставиться питання про зміст людського життя. Багато хто вважає, що християнство допоможе знайти етичні норми, необхідні для достойного життя, у ньому також вбачають цілісну концепцію Всесвіту, історії, людської цивілізації і життя окремої особистості.
Інтерес до християнського світорозуміння посилився після того, як стали можливі контакти із Заходом і китайці довідалися, що у світі відбувається процес глобалізації, в якому християнство відіграє позитивну роль. Як приклади можна згадати екологічні питання, проблему рівноправ’я жінок, внесок християн у боротьбу з хворобами, з наслідками катастроф, із соціальною несправедливістю, виступи християн за демократизацію, за справедливий розподіл глобальних доходів, світових ресурсів тощо.
Найважливіший аспект християнства, що привертає особливу увагу китайців, — вчення про трансцендентного Бога. Чень Сюаньлян пише з цього приводу: «У традиційній китайській культурі відсутнє уявлення про трансцендентне Буття. Тому в Китаї немає ідеалістів, тому Китай з великими труднощами сприймає укорінені у християнській цивілізації принципи демократії і науки... Ще більше пригнічує те, що хоча китайці віддавна й не відкидали чужі для них досягнення людської думки й культури, але запозичали вони майже виключно те, що було близьке їхній власній традиції; і навпаки, те, що відсутнє в них самих (і тому мало б здаватися особливо потрібним), вони відкидали або закривали на це очі... Саме ця недостатність у свідомості народу уможливлює диктатуру безсовісності; саме відмова народу від трансцендентності є причиною застою в Китаї».
ГРІХ І СПОКУТА
Які елементи християнського вчення самі китайці вважають найбільш значущими для своєї країни? Чжо Синьпін, директор Інституту світових релігій Китайської академії наук, у прочитаній у м. Санкт-Августині (під Бонном) доповіді перелічив п’ять елементів християнства, що, на його думку, мають велике значення для модернізації китайського суспільства:
1. Значення саморефлексії, зв’язаної з християнським поняттям первородного гріха, для самосвідомості сучасних китайців.
2. Значення розробки моральних норм, зв’язаних із християнським поняттям спокути, для трансформації суспільства в сьогоднішньому Китаї.
3. Значення інспірації, зв’язаної з християнським поняттям трансцендентності, для нинішніх реформ у китайському суспільстві.
4. Значення того натяку, що міститься у християнському понятті про спасіння душі, для історичної рефлексії про китайську модернізацію.
5. Значення орієнтації на християнське поняття екуменізму для відродження китайської культури.
Інший китайський учений сказав, що є кілька основ християнства, котрі в жодному разі не повинні змінюватися, пристосовуватися до особливостей китайського сприйняття:
1. Ідея первородного гріха і свідомість власної гріховності. «Заперечення самості людини і критика людини є найбільше духовне багатство, що його християнство подарувало людству». Конфуціанцям поняття гріха чуже, саме тому вони вважають людську волю майже всемогутньою силою, не залежною від зовнішніх впливів. Це спричиняється до зарозумілості й відсутності готовності до покаяння.
2. Трансцендентне, абсолютне Божество. Історична трагедія Китаю, на думку згаданого автора, полягає в тому, що грішні, недосконалі й обмежені люди підмінили собою досконалого, всевідаючого і всемогутнього Бога і ця підміна призвела до катастрофічних наслідків. Світ є світ, а Бог є Бог. Бога не можна замінити ніким і нічим.
3. Любов до ближніх та абсолютна любов до Христа. У конфуціанстві любов до людей залишається на рівні природного почуття й орієнтується на сімейні й національні зв’язки. Така любов не здатна подолати станові перегородки. Християнська любов до людей, як і любов до Бога, безумовна й безкорислива: адже Господь з любові до людей пожертвував Своїм Сином Ісусом. Така любов священна, безмежна й нескінченна. «Любов Бога і спокута людства Христом є тими абсолютними умовами, у світлі яких християнин сприймає світ: не тільки хороші сторони життя, але все існуюче, включаючи гріховність людини, усі різновиди страждання й навіть саму смерть. Обретіння спасіння через Христа й у Христі дає християнам мужність дивитися в очі гріху, злу і стражданню... Бог є любов, і ця любов має творчий характер. Бог залучив людей до своєї творчої любові. Свідчення того — втілення Христа і смерть на хресті, що Він перетерпів заради людства. Хрест Ісуса Христа став символом любові Бога до людей і, отже, знаком надії для всього людства». Без глибокого розуміння цієї християнської любові китайцям буде дуже важко домогтися реалізації прав людини, від народження належних кожному, чи рівності людей — але ж це основні права, яких китайці сьогодні не мають (і не мали ніколи), до яких вони прагнуть і яких чекають.
ХРИСТИЯНСТВО І МОДЕРНІЗАЦІЯ
Чан Кимквонг пише в журналі «Чайна Ревью» за 1995 p., що релігії у майбутньому напевно належить відіграти цілком особливу роль у житті китайського суспільства. Він має на увазі, що найважливіший дарунок, який релігія може сьогодні запропонувати суспільству, — це моральні цінності. Питання, над яким замислюються в Китаї у зв’язку з т. зв. «релігійною проблемою», звучать так: що може дати країні християнство? який внесок можуть зробити релігії, і зокрема християнство, в побудову китайського суспільства? чи здатне християнство стати інтегруючою силою? чи здатне виправдати надії, які на нього покладають?
Цілком очевидно, що роль релігій, і передусім християнства, обговорюється головним чином у зв’язку з двома комплексами проблем: духовною кризою й питаннями соціального доброчинства. Християнство може, як гадає дехто, стати мостом між західними цінностями, такими бажаними для китайців, і їхньою власною традицією (особливо це стосується етичних цінностей). Можна виокремити ще п’ять аспектів, які самі китайці вважають особливо значущими з погляду ролі християнства у процесі перебудови суспільства:
1. Історичний. Християни в Китаї здавна мусили вирішувати проблему; як залишатися водночас справжнім християнином і справжнім китайцем. Їм завжди доводилося критично переосмислювати власний патріотизм. Принцип інь-ян варто застосовувати й тоді, коли йдеться про рівновагу між китайською традицією й модернізацією («західництвом») чи між економічним розвитком і культурою.
2. Інституційний. Християнство пропонує нам моделі общинної і сімейної структур. Реформи в Китаї зруйнували родину; політика обмеження народжуваності однією дитиною унеможливлює повернення до древньої кланової структури. Християнство пропонує іншу модель — передусім тим, хто виявився бездомним. А число таких людей постійно зростає (старі, усякого роду ізгої, каліки, безробітні тощо.).
3. Екзистенційний. Церква пропонує людям ритуали, музику, літературу для життя в нашу кризову епоху; цілісну картину світу, що включає ідею вічного життя (колись вона втілювалася в культі предків). Християнство дає відповідь на проблеми страждання і смерті, а також несе ідею спокути, таку необхідну для нинішнього покоління.
4. Інтелектуальний. Християнство сприймається як засіб осягнення західної культури і модернізації (особливо в академічному середовищі). Ця обставина виявляє себе трояким способом: у тім, що християнство стало предметом вивчення в Китайській академії наук; у тім, що дедалі більше число членів партії стають християнами, і, нарешті, в новому напівофіційному розумінні релігії (концепція т. зв. «релігійної культури»).
5. Міжнародний. Християнські церкви є членами інтернаціональної (універсальної) громади. У цьому можна побачити паралель із включенням китайського господарства в міжнародну економічну систему й існуванням транснаціональних інститутів.
Однак який конкретний внесок могли б зробити християнство і християнські церкви в побудову нового китайського суспільства? Колишній директор Інституту світових релігій Чжао Фусань називає три аспекти місії християнства:
1. Соціально-благодійна діяльність завжди належала до числа першорядних завдань китайських християн (а також буддистів). У цій царині попереду ще багато роботи.
2. З погляду економічного розвитку дуже важливим є культурний аспект («духовна освіта»). Мова йде про етичні орієнтири, необхідні за умов занепаду колись пануючих ідеологій.
3. Християнство повинне відіграти роль моста, що полегшує взаєморозуміння і дружбу між Китаєм й іншим світом (міжнародний аспект). Буддизм теж відігравав подібну роль (у відносинах між Китаєм і Японією та країнами Південної Азії). У трохи меншому ступені налагодженню міжнародних зв’язків сприяв і іслам.
ХРИСТИЯНСТВО – НОВЕ СВІТОРОЗУМІННЯ
Особливим аспектом християнського життя в сьогоднішньому Китаї є т. зв. «культурне християнство», або «культурні християни». Мова йде про інтелігентів і вчених, які зацікавилися християнською теологією головним чином у зв’язку зі своїми науковими дослідженнями західної культури й релігій — але тепер у певному розумінні «свідчать» про християнську віру. Вони, проте, залишаються поза рамками існуючих церков, які, на їхню думку, не мають справжнього теологічного авторитету — або тому, що занадто сильно залежать від офіційного суспільства — держави чи нації, або тому, що (як «підпільна церква») діють сектантськими методами. Внаслідок усього цього такі люди не приймають хрещення й не приєднуються до жодної церкви. Проте вони є «культурними християнами» і, здається, справляють більший вплив на еліту китайського суспільства, ніж інституалізовані церкви. Вони посідають одну з трьох наступних позицій: 1) суто академічну (більшість); 2) людей, що симпатизують християнству (ця група менша, ніж перша); 3) віруючих (незначна меншість).
Примітно, що «культурні християни» не мають ніяких точок дотику з місіонерами, які діяли в Китаї до 1949 p., і не є «продуктом» євангелізаторської роботи китайських церков після 1949 р. Їх поява — спонтанний феномен, що змушує глянути на взаємини китайської культури і християнства під зовсім новим кутом зору. У цьому зв’язку можна навіть говорити про «самоінкультурацію» християнства.
Для цих людей християнство є, так би мовити, «культурною ідеологією», яка далеко не завжди приводить до справжньої віри. Здається, вони цікавляться християнством як вченням, філософією чи культурною системою, але не як церквою. Подібний інтерес грунтується не на релігійному досвіді (з усякому разі, не на тому досвіді, який можна одержати в церкві). Скоріше вони шукають деякі універсальні основи, «розуміння» — після того, як марксизм довів свою повну неспроможність у цьому плані.
Феномен «культурного християнства», поза всяким сумнівом, свідчить про наявність розриву між теологією й церквою (особливо в Китаї). Своє першочергове завдання «культурні християни» бачать у тім, щоб «збагатити китайську культуру християнським колоритом і сприяти поширенню християнського духу у сферах культури, гуманітарних наук і освіти». Справді, як ми вже згадували, існують феномени й факти, які підтверджують, що останнім часом християнство стало у КНР культурною «силою».
Для «культурних християн» характерно, як відзначає Чжуо Синьпін, що вони, з одного боку, «усвідомлюють нинішню кризу, але сподіваються на власну культуру», а з другого — розробляють «нову християнську герменевтику міжкультурних контактів у т. зв. постсучасному світі».
Це нове світорозуміння черпає силу не стільки в китайській церкві з усіма її традиційними зв’язками, скільки — головним чином — у цілком новому поколінні фахівців з історії релігії, філософів, теологів, письменників, поетів, художників та інших інтелектуалів, що всерйоз цікавляться християнською культурою й намагаються, спираючись на неї, перетворити і зберегти культуру китайську. Вони бачать у християнській культурі одну з найважливіших рушійних сил розвитку світової історії (звичайно, припускаючи при цьому процес інкультурації християнства в сучасність) і хотіли б з її допомогою «зняти» (у гегелівському розумінні) свою власну традицію, тобто щось у ній зберегти, а від чогось відмовитися; методом порівняння своєї традиції з іншими і її критичним осмисленням знайти для Китаю третій, зовсім новий шлях. Хоча ці люди надають великого значення традиційному елементу в китайській культурі й не збираються відмовлятися від нього, вони бачать своє головне завдання у збагаченні та перетворенні рідної традиції. Виходячи зі своїх нових уявлень про реальне життя й людське суспільство, вони підкреслюють духовне та культурне значення таких християнських ідей, як спокута і страждання заради світу. їх також глибоко хвилюють і надихають ідеї «народження Ісуса у гріховний світ», «Слова, що стало плоттю», хресних страждань Ісуса, Святого Духа й «агапе» (безкорисливої любові) — ідеї, чужі для китайської культури, але тим більш привабливі. «Культурні християни» вбачають у цих уявленнях найсильніший імпульс для розвитку власне китайської думки з її двома крайніми полюсами — конфуціанським і даосистським (чи буддійським) світоглядом.
ХРИСТИЯНСЬКА ПЕРСПЕКТИВА ДЛЯ КИТАЮ?
Франц-Ксав’єр Кауфман сказав у своєму гонконзькому інтерв’ю: «Слова про життєздатність християнства, про те, що воно збережеться в майбутньому, можна розуміти по-різному. Передусім виникає питання, як нам варто поводитися в сьогоденні, аби встояти й у майбутньому. Ми знаємо на підставі досвіду, почерпнутого із зовсім інших сфер реальності, наскільки неспроможними звичайно виявляються прогнози суспільних наук. Прекрасний приклад того, як мені здається, — розпад Східного блоку; що це відбудеться так скоро, не міг передбачити ніхто, у тому числі жоден соціолог. Тому цілком зрозумілий підвищений інтерес до питання про майбутнє християнства. Однак, залишаючись на грунті раціонального мислення, на нього можна дати тільки таку неповну відповідь: найбільші шанси на виживання в майбутньому має те, що володіє конкретними ресурсами, щоб пристосуватися до непередбачуваних вимог нової епохи. Проте саме віра в те, що не все залежить від наших власних дій, що благо людства, яке нас, власне, і турбує, не зводиться до минущих історичних подій нашого минулого чи майбутнього, і надає нам, якщо дивитися на речі соціологічно, такі ресурси».
Питання про майбутнє християнства в Китаї тісно зв’язане з питанням про майбутнє в цій країні релігії і віри взагалі. Настоятель буддійського храму Юнцюань на Барабанній горі у Фуцзяні висловився з цього приводу так: «Релігія не зникне. А якщо навіть зникне, то лише на якийсь час, внаслідок ужорсточення гонінь на неї з боку властей... Релігія — це віра народу».
Що стосується саме християнства та його майбутнього, то професор Тан І, співробітник Інституту світових релігій (відділ досліджень історії християнства) і президент Товариства вивчення християнської культури в Пекіні, визначив три можливих альтернативних напрямки розвитку християнства в Китаї:
1. Християнізація китайської культури. Це означало б радикальну зміну китайського суспільства, трансформацію, рівнозначну наверненню у християнську віру Римської імперії. Однак, як вважає вчений, такий варіант не може реалізуватися, оскільки для цього немає жодних передумов.
2. Буддійський шлях, тобто «абсорбція» християнства китайською культурою. При цьому варіанті християнство залишиться, щоправда, «непохитним» у своїх основах і повинне буде «тільки» пристосовуватися, — але при цьому напевно виникнуть «інший буддизм» й «інше християнство». З християнського погляду подібний варіант уявляється неможливим.
3. Третій і, на думку Тан І, найімовірніший варіант, полягає в тому, що християнство залишиться «західним» феноменом, тобто затвердиться в Китаї як «субкультура релігійної меншини». У такому разі християнські церкви могли б виконувати всі свої завдання (у тому числі проповідницьке) й були б офіційно визнані, але загалом християнство залишилося б «декоративною прикрасою китайської цивілізації» і не мало би впливу на основний потік цієї культури.
То що ж, Китай у принципі не може зробити вибір на користь християнства? І ніякої християнської перспективи для Китаю не існує? Може, китайцям варто було б віддати перевагу даосизму, конфуціанству, якимсь іншим традиційним релігіям та етичним уявленням? Усі ці питання ставляться й дискутуються в сьогоднішньому Китаї. Але ж це питання і до нас! Як повинне відповісти на них саме християнство, християнська церква? Що можемо сказати ми, глобально мислячі християни? Дуже виразно на ці теми висловлюється Хун Чайсик, кореєць з конфуціанським минулим, що нині викладає в Бостонському університеті етику та історію християнської і китайської традицій:
«Зростаюча глобальна взаємозалежність країн, особливо у сферах економіки, технології і проблем навколишнього середовища, уже утвердилася як тенденція, що вимагає більш тісного глобального співробітництва національних держав. Виникнення міжнародного співробітництва породжує потребу у глобальному управлінні, що, у свою чергу, можливо лише на основі універсального духовного бачення і спільних цілей. Можливість вирішення завдання перетворення планети Земля на зручний для людей життєвий простір залежить від того, чи зуміємо ми надати нашим особистим джерелам глобального характеру. Ми повинні переступити через кордони рідних традицій.
Те загрозливе становище, в якому опинилося людство на нашій планеті, потребує радикальних змін у розумінні людської природи й людських цінностей. Індивідуалізм і раціоналізм, котрі, якщо дивитися на речі з історичної точки зору, зв’язані з християнством, особливо з протестантською культурою, сьогодні дедалі більше піддаються критиці. Ми повинні знайти такий підхід до людської особистості, що рівною мірою грунтувався б на повазі до автономії окремого індивіда й на особливій повазі до особистості як до члена спільноти. Нам потрібна нова перспектива, щоб усвідомити цінність людського життя в контексті великої екосистеми, елементи якої взаємозалежні і включають небо, землю, а також усі форми життя. З’єднавши на новій основі в єдине ціле все краще з успадкованих нами традицій (конфуціанської, християнської й інших), ми повинні будемо зрозуміти й пояснити іншим, що означає вести гідне людське життя і яким чином можна тут і зараз побудувати гідне суспільство».
Саме в такій країні, що не знає надії на особисте безсмертя, не має поняття про воскресіння во плоті, не відає Бога, християнська віра може стати могутнім внутрішнім імпульсом. Християни вірують у Царство Боже, в якому кожна людина, якою б убогою і зневажуваною вона не була, покликана долучитися досконалого щастя, світу Господнього і Його абсолютної праведності. Однак для того щоб ця віра стала «силою» (як у процесі «глобалізації» узагалі, так, зокрема, і в Китаї), саме християнство повинне довести, що воно є «шляхом, яким люди можуть йти чи вчитися йти, щоб знову набути впевненості в кінцевій меті свого життя» (X. Вальденфельс).
Стаття друкується за згодою редакції інтернет-видання «Мир религий», з яким «Людина і світ» підтримує партнерські стосунки.
