Китайгород на Поділлі
Про Китайгород, що біля Кам'янця-Подільського, ми вже розповідали декілька років тому. Публікація була присвячена спільноті „Місія Святого Духу”, що діє при місцевому костелі Відвідин Єлизавети Пресвятою Дівою Марією. Сьогодні ми розповімо про це унікальне село детальніше.
Одразу зауважимо, що ні з китайцями, ні з Китаєм Китайгород нічого спільного немає. Походження цього топоніму простіше — колись слов'яни називали “китаями” огороджену територію. Звідси й повні тезки Китайгороду на Дніпропетровщині, Кіровоградщині та Вінничині (там таких аж двійко), а також Китаїв під Києвом, цілих чотири Китаїва в Росії.
Містечко відоме від 1607 р. Його фундатором вважається каштелян кам'янецький Андрій Потоцький. Згодом його другий син Станіслав “Ревера” Потоцький заклав тут замок, та укріпив поселення мурами. Існує досить екзотична версія, що раніше тут лежало античне місто Метоніум, згадане в географії Птолемея. Цю “гіпотезу” у своїй книзі “Hіstоіrе аnсіеnnе du gouvernement dе Роdоlіе”, виданій 1805 р. в Петербурзі французькою мовою, оприлюднив тодішній власник містечка Ян Потоцький. Нагадаємо, що в ХІХ ст. античність та все з нею пов'язане були у моді. Наприклад, заснування сусіднього Сатанова теж приписували римлянам.
Одна з веж замку зберігалася ще до кінця ХІХ ст. Як вважають історики, сьогодні на місці давньої твердині стоїть палац Поповських. Хоча швидше за все цю споруду звели попередні власники Китайгороду — Потоцькі.
Зводити палаци на місці розібраних феодальних замків — досить традиційно для Поділля. Таку ж ситуацію, наприклад, бачимо в Городку та Шарівці.
Вищезгаданий костел в комплексі з місцевим замком створював єдину лінію оборони Китайгороду. На фортифікаційне призначення храму вказує як його розташування (чи не на самому краєчку каньйону), так і специфічна архітектура, характерна саме для оборонно-сакральних споруд. Зокрема, це потужні, понад два метри завтовшки, стіни. Для “простого” храму вимуровувати такі зовсім непотрібно, тим більше, що це значно збільшує кошторис будівництва. Вікна хоч і не знаходяться під самим дахом, але все одно розташовані досить високо над землею. Це теж свідчить, що костел зводили з можливістю використання при потребі ще й у якості фортифікаційної споруди.
Костел Відвідин Єлизавети Пресвятою Дівою Марією поставили 1772-1776 р.р. коштом Домініка Краковського на місці дерев'яного храму 1706 р. Костел належить чи не до найпізніших оборонних храмів України, бо з другої половини ХVIII ст. фортифіковані сакральні споруди вже майже не зводилися. У цьому ж випадку “перестрахуватися” було не зайвим, адже Китайгород на той час стояв чи не на самому кордоні з Османською імперією. Турки ж були досить неприємним сусідом. Зокрема, 1768 року, за кілька років до початку будівництва костелу, яничари розграбували та спалили сусідній Жванець.
Сьогодні зовнішній вигляд самого костелу уяву не вражає. Але тут варто пам'ятати, що від початку він виглядав набагато симпатичніше та ефектніше. Зокрема, на малюнку Наполеона Орди добре видно, що станом на початок 1880-х років фасад костелу прикрашав портик з колонами. Був костел і більш декорованим. Про це яскраво свідчить зроблена у 1930 р. світлина Стефана Таранушенка (див. фото), на якій зафіксована прикрашена чудовими фігурами храмова брама. Коли костел втратив портик — автору з'ясувати не вдалося. Протягом історії костел зазнав кілька значних реконструкцій — в 1913 та 1975 році.
У 1930-х роках костел, як і більшість храмів України, традиційно закрили більшовики. Але пусткою він простояв недовго. За німецької окупації храми знову відкрилися для вірних. Китайгородський костел виключенням не став. Але по тому його доля склалася унікально.
Наприкінці 1950-х по СРСР прокотилася нова антицерковна хвиля, яка на початку 1960-х сягнула свого апогею. Нагадаємо, що тоді Микита Хрущов пообіцяв, що незабаром “останнього в СРСР попа покажуть по телевізору”.
У 1960-х роках на всю Хмельницьку область було лише три римо-католицьких священики — в Гречанах, Городку і Полонному, а костел в Китайгороді дивом залишався однією із небагатьох сакральних споруд, де дозволялося проводити служби. На жаль, через відсутність власного панотця вони проходили нечасто. Врешті вірні добилися, аби комуністи дозволили їм ще й 4-го священника. Резони влади були зрозумілими — мовляв, отримавши в Китайгород жаданого ксьондза, багатотисячна римо-католицька громада Кам'янця не так активно вимагатиме відкриття храму у самому місті. До того ж комуністам було більш зручно, аби служби проходили десь подалі від другого за значенням міста області.
У Китайгород направили ксьондза з Городка (майбутнього єпископа) Яна Ольшанского, а в Городок прислали молодшого панотця.
На служби до Китайгороду часом приїздили по кілька тисяч вірних з Кам'янця-Подільського та довколишніх сіл. У ті часи приватні автівки були великою рідкістю, тож люди добиралися переважно громадським транспортом. На Китайгород було лише 2-3 рейси на день і вірні були змушені сідали в транзитні, потім виходили на трасі та понад чотири кілометри йти пішки. Але навіть таких автобусів не вистачало. На великі свята на автовокзалі Кам'янця творилося щось неймовірне. Врешті це призвело до трагедії — у тисняві загинув чоловік. Зважаючи на цей прикрий випадок у 1978 року влада була змушена дозволити служіння в самому Кам'янці, під що була виділена закинута каплиця на Нігинському шосе.
За СРСР перед великими святковими службами всі діючі храми оточували щільні “заґрадотряди” — комсомольський та партійний актив, міліція, вчителі... Всі вони чатували, аби до храмів не потрапили діти та молодь. В Китайгороді ці кордони навчилися обходити. Як згадують старші люди, підлітки тоді перевдягалися бабцями, насували на очі хустки, брали в руки ціпки і зігнувшись, як 80-річні старенькі, неквапом чимчикували на службу.
З “дитячою проблемою” пов'язаний анекдотичний випадок. Подейкують, що якось уповноважений з питань релігії напередодні Великодня зібрав у себе всіх православних та римо-католицьких священиків Кам'янеччини (тоді це свято випало на один день), та примусив панотців дати клятву на Біблії, що дітей на службу вони не пустять. Отець Ян Ольшанський щиро заприсягся: “Моїх дітей на службі не буде, обіцяю!”. Діти, звісно ж були. Чиновник спробував звинуватити панотця у порушенні клятви, на що ксьондз, мовляв, посміхнувся та сказав, що давав клятву виключно відносно СВОЇХ дітей, а те, що таких у нього немає, то вже проблеми уповноваженого.
З кінця 1980-х костел в Китайгороді знову приходить в запустіння. Причина проста — завдяки перебудові, а потім розпаду СРСР вірні отримали можливість молитися на місці. Потреба їхати “на далекі села” аби взяти участь у службі — відпала. Сьогодні в самому Китайгороді, крім членів вже згаданої спільноти „Місія Святого Духа”, римо-католиків немає.
Вийшовши з храму рекомендуємо трішки посидіти на лавочці одразу біля брами костелу, помилуватися вражаючим уяву краєвидом та подумати трішки про вічне.
За якусь сотню метрів від храму видніються надгробки старого єврейського цвинтаря. Раніше, до Другої світової, євреї складали дві третини населення Китайгороду. Розташування кіркуту, майже під боком християнських храмів, для містечок Поділля ситуація абсолютно нетипова.
Слово “храми” у множині вжито невипадково. Поруч з костелом стоїть ще й православна церква Собору Богородиці. Споруда сучасна і в архітектурному сенсі типово синодальна. Храм на цьому місці поставили ще 1703 р. Від початку — дерев’яній. Його розібрали у 1882 р. та продали у село Субіч Ушицького повіту. Нову церкву Собору Богородиці звели у 1872–1876 рр. На старих фотографіях видно, що то була споруда у класичному російському стилі. Цей храм теж не зберігся.
Від храмів до каньйону р. Тернави веде вузький мис, оточений з обидвох боків чималими крутими, майже прямовисними схилами. По його гребеню пролягає старовина дорога, яка є ще однією з родзинок Китайгороду. Знаменита вона у першу чергу чималими камінними стовпчиками, що стирчать вздовж її узбіччя. Їм принаймні 200 років, можливо більше. В кожному — великий наскрізний отвір у який колись кріпилися товсті дерев'яні бруси. На деяких можна побачити продряпані графітті. Зокрема на одному видно дату 1937 та якісь ініціали.
Урвища довкола теж не аби-яка пам'ятка природи. Всі ці скелі — знамените на весь світ китайгородське відслонення — геологічна пам'ятка природи загальнодержавного значення в Україні. Це одне із найповніших у світі розрізів відкладень силуру і девону. Його унікальність полягає в тому, що лише тут можна спостерігати повний розріз силурійських відкладів. Така геолого-палеонтологічна пам'ятка єдина на території Європи.
Ще одна сакральна пам'ятка до сьогодні була абсолютно невідомою широкому загалу. Ба! Як з'ясувалося, про неї не знали навіть поважні краєазнавці! Мова про стародавній християнський цвинтар. Пам'ятка, без перебільшення унікальна, - в Україні не так вже й багато сільських некрополів з похованнями, що датуються ще XVIII ст. Унікальні також деякі місцеві надгробки — зокрема, величезні камінні хрести дуже рідкісної семираменної форми, що відносяться до самого початку ХІХ ст.
Цікавими є й специфічні “підплитні” поховання, характерні переважно для Кам'янеччини. Це коли замість традиційного хреста могила накривається великою кам'яною плитою, а вже на ній викарбовується зображення хреста та епітафія.
Ця цікава і колоритна пам'ятка залишилася поза увагою гостей Китайгорода з простої причини — лежить вона поза межами звичних туристичних маршрутів і натрапити на неї можна лише випадково, що, власне, й трапилося з автором цих рядків. Для тих, хто захоче ознайомитися з цією пам'яткою історій, даємо пораду — старий цвинтар розкинувся одразу при в'їзді до села за меморіалом односельцям, які загинули на фронтах Другої світової війни.
Наостанок ще одна порада. Виключно тим, хто захоче відвідати ці місця наприкінці квітня чи на початку травня. Перед самим Китайгородом лежить село Суржинці — якщо їхати від Кам'янця, його й не оминути. Тут більш ніж варто зробити коротеньку зупинку. В Суржинцях, як у Голландії, можна побачити справжнісінькі тюльпанові поля. Видовище — неймовірне!
