«Китайський» буддизм
«Словесний портрет» сакральної культури китайської цивілізації
«Китайський» буддизм — це окремі замкнені релігійні корпорації-школи, які виникли на китайському грунті й мають між собою багато спільного (але не мали аналогів в Індії). Наприклад, вони сходяться у тлумаченні поняття «єдиного», вищого стану, або стану Будди, при якому зникають відмінності між речами. Велике включає мале, мале включає велике; все проникає одне в одне, все зливається в «єдине». Це — стан, в якому звільняються від простору й часу; минуле переноситься в майбутнє, майбутнє — в минуле; все стає гармонійним. У всьому сущому присутня природа Будди. Китайські буддисти вчать, що досягти нірвани можливо й у справжньому житті. Важливо одне — виявити в собі природу Будди, побороти несправжнє «Я» і злитися з Буддою. Універсум, згідно з «китайським» буддизмом, складається із землі та надземних світів — їх є аж 26. Жителі найближчого до землі — охоронці-зберігачі чотирьох сторін світу; у Китаї їх звуть «тянь-вани» — правителі. Дещо вище — буддійське небо «тридцяти трьох богів» на чолі з Індрою.
Є в цьому вченні й поняття раю. Їх три, і кожен має свого правителя: Фо — володар Центрального раю, Яо-ші — пан Східного раю, а славетний Аміто-фо (індійський Амітабха) — покровитель Західного раю, або Чистої землі.
Головним предметом китайської буддійської проповіді безумовно є нірвана, але для китайців — це радше бездіяльність райської насолоди.
КИТАЙСЬКІ «ПАТРІАРХИ» ТА КИТАЙСЬКІ ШКОЛИ
Початок «китаїзації» буддизму махаяни, який прийшов у Піднебесну в II ст., припадає на кінець IV ст. Саме в цей час освічений конфуціанець Дао-ань захопився буддійським вченням і невдовзі став його блискучим знавцем, перекладачем сутр, а до того ж проповідником, першим «патріархом», засновником монастиря.
Дао-ань запровадив для китайських буддистів зразковий монастирський статут, єдиний фамільний знак Ші, виходячи з китайської транскрипції назви роду Гаутами — Шак’я. Однак і це ще не все. Він заснував культ Міле-фо — майбутнього Майтрейї, прихід якого означав щастя, загальне благоденство.
Другий китайський «патріарх» Хуей-юань (334-417 рр.), теж колишній конфуціанець та даосист, заснував культ Аміто-фо — покровителя Західного раю, або Чистої землі; він же став організатором школи «Цзин-ту цзун» — «Школи Чистої землі».
Особливою популярністю в Піднебесній користувався бодхісаттва Авалокітешвара в жіночій іпостасі, тобто Гуань-інь. Колись її звали Мяо-шань, і вона була смертною дочкою одного знатного вельможі. Відмовившись виходити заміж, вона пішла в монастир. Зазнавши безлічі випробувань, пов’язаних з помстою батька, Мяо-шань зустрілася з Аміто-фо і стала бодхісаттвою Гуань-інь. Іноді виникнення Гуань-інь пов’язують з променем світла, що виходить з правого ока Аміто-фо. Але так чи інак, Гуань-інь стала керманичем дивовижного «корабля спасіння», який переправляє душі послідовників будди Аміто-фо в Західний рай.
Творець школи «Зосередження», або «Бачення розумом» — однієї з найголовніших у «китайському» буддизмі — індійський чернець Бодідхарма, або Бодхідхарма, який переселився до Китаю на початку VI ст. Послідовники цієї школи не надавали й не надають особливого значення книгам і догматам. Самозаглиблення, розумове зосередження та роздуми — ось принципи цієї школи.
Засновник школи «Тянь-тай» Чі-кай, вважаючи недостатньою суто «споглядальну» доктрину, доповнив її вивченням священних книг, буддійських канонів, оскільки, на його думку, істина є «середній шлях», який допускає все, не відкидаючи нічого: ні споглядання, ні розуму, ні знання книг, ні зовнішніх обрядів.
Для школи «Ціао-мань» способом осягнення істин буддизму є тільки глибокі знання й вивчення канонічних книг. Бачення розумом та самозаглиблення несумісні з істинним буддизмом. Книжкові вказівки, людські обов’язки, чітке виконання всіх нюансів — ось «рецепт» досягнення істини.
Основа вчення школи «Тантра» — віра в окультизм, чари та магічне значення всього незрозумілого й загадкового, наприклад, у повторення 427 так званих «дарністичних» слів. Складені з них фрази — якесь фантастичне сполучення перекручених санскритських слів — відігравали роль молитовних заклинань, містичних закликів до узгодження серця з принципом існування. Однак найвідоміша школа «китайського» буддизму, певна квінтесенція його філософських ідей — це, безумовно, славетний буддизм «Чань», запозичений пізніше Японією, який під назвою «Дзен» став відомим у всьому європейському світі.
Сама назва «Чань» походить від санскритського «дхіана» — «мовчазне зосередження», або «мовчазне самозаглиблення». Мета дхіани — досягнення трансу у процесі медитації, оскільки тільки в цьому стані звичайна людина може досягти прозріння, збагнути істину. Засновником «Чань»-буддизму був той самий Бодідхарма. Збереглася легенда про його медитацію, яка тривала аж дев’ять років.
Однак справжня історія школи «Чань» почалася з VII ст., зі смерті її чергового керівника, «п’ятого патріарха», й поділу на два відгалуження: північне й південне. Звання керівника, «шостого патріарха», виборювали двоє мудреців, які запропонували зовсім різні варіанти досягнення стану просвітлення й, відповідно, пізнання істини. Якщо Шень-сю — глава північного відгалуження припускав, що просвітлення — то результат тривалих зусиль у процесі медитації, то глава південного відгалуження Хуей-нен запропонував ідею раптового осягнення від якогось інтуїтивного поштовху. Невдовзі північне відгалуження щезло, а ідеї Хуей-нена, викладені у відомій сутрі «шостого патріарха», дожили до наших часів.
Чань-буддизм багато в чому — повна протилежність традиційному класичному буддизму.
Чи варто в ім’я якоїсь невизначеної перспективи стати буддою, або бодхісаттвою? Чань-буддизм вчить, що все це — тільки прах, тільки марнота. Звернути свої погляди до реального життя, навчитися жити саме зараз, поки ти живий, поки маєш змогу взяти від життя все, що в ньому є, — ось жадана мета. (Безумовно, мова йде не про чуттєві насолоди). Істина і Будда — навкруги і в усьому: у співах птахів та ніжній зелені весни, у красі гір та в радощах праці, у скромності та величі простої роботи. Той, хто не бачить Будду та Істину в цих речах, ніколи не знайде їх ні на небі, ні в раю, ні сьогодні, ні завтра, ні у віддаленому непередбачуваному майбутньому. Ось чому людина повинна бути вільною від обов’язків, уподобань, світських турбот, присвятивши себе одному — вмінню та мистецтву жити для себе, для пізнання Будди та Істини, що міститься в раптовому осягненні.
Книжні канонічні знання непотрібні. Пізнати істину і сподобитися осягнення може лише людина, психологічно підготовлена до цього. Але й тренування не дають ніяких гарантій, адже осягнення завжди приходить раптово. Отже, потрібно тільки чекати, просто терпляче чекати свого часу.
«Золотий вік» «китайського» буддизму — епоха Тан (VІІ-Х ст.). Здавалося б, він отримав повну перемогу — але пора його розквіту майже зразу ж і закінчилася, почався занепад. Причина полягала в посиленні традиційного конфуціанства. Але «китайський» буддизм все ж не зник, він просто перейшов на другі ролі, як і вчення даосів.
Однак повернімося до пори його розквіту і з’ясуймо — чи прийняли в Піднебесній традиційні культові буддійські споруди — ступи та храми? Чи, може, китайські буддисти віддали перевагу читанню священних сутр, медитаціям на свіжому повітрі?
БУДДІЙСЬКІ ПАГОДИ ТА ХРАМИ
Ні, ніяких кардинальних змін не відбулося. Збереглися і ступи, і храми, просто все мовби подавалося під «китайським соусом».
Напівсферичні індійські ступи для збереження священних буддійських реліквій — це багатозначне матеріальне втілення буддійських канонів, священної картини універсуму — дещо витяглися по вертикалі, перетворившись на «пагоди» — багатоповерхові вежі (можливо, колись їх споруджували для захисту перших ступ) Їхні дахи з традиційно загнутими краями були прикрашені дзвіночками, дзвін яких нагадував про «вічну музику світів». Пагоди споруджували спочатку з дерева, пізніше — з глини з цегляною обкладкою, каміння, навіть заліза та бронзи.
Що ж стосується сутр та проголошення молитов, то їх читали тільки у храмах. Саме ця буддійська традиція — любов до критих приміщень дала поштовх спорудженню храмів для вірних інших традиційно китайських віровчень. Різнилися вони тільки інтер’єрами.
Отже, буддійський храмовий павільйон «сі», або «фосі» — це традиційна для Китаю одно — або двоповерхова дерев’яна будівля червоного кольору (що символізує дружбу, щастя) з характерним одинарним або подвійним дахом під жовтою чи зеленою черепицею, оздобленим дзвіночками.
Іноді у дворі храмового комплексу можна побачити усипальниці-«субургани» проповідників, або святих. Біля вхідної арки перед павільйонами стоять кам’яні статуї левів «ші-цзи» — то обереги від лихих сил, що символізують самого Шак’ямуні.
Всередині павільйонів кількість статуй сягає тисячі. У головному павільйоні на вівтарному постаменті традиційно розміщено величезні статуї трьох будд «сан-бао» — «трьох коштовностей»: ліворуч — будди минулого Кашби, посередині, на лотосі — символі народження в раю — Аміто-фо з чотирма обличчями, праворуч — будди майбутнього Міле-фо. Іноді на постаменті стоять статуї Ші-дзя-фо — Шак’ямуні та його найближчих учнів Вень-шу-пусса — Ананди та Пу-сянь-пусса — Кашіапи. Причому всі троє — у традиційних позах, що символізують їхню земну діяльність: один — з палкою, другий — з книгою, третій — поклавши руку на лева. Уздовж стін звичайно розставлені статуї «алоханей» — людей, що досягли безсмертя.
У чотирьох кутах храмового павільйону традиційно розміщено статуї тянь-ванів з притаманними їм атрибутами. Крім «глобального» обов’язку охороняти сторони світу, кожен з них опікувався й «земними» справами. Північний Тянь-ван, наприклад, був охоронцем земного щастя та особистого майна людей, а східний вважався уособленням сили та могутності. Досить часто в інтер’єрі павільйону стоять дві статуї — Будди та Індри, володаря тянь-ванів, спинами одна до одної.
Якщо у храмовому комплексі є кілька павільйонів, то в першому традиційно розміщується симпатична статуя доброго череватого Міле-фо з великим мішком — символом його «безмежної душі».
Крім статуй, у храмах стоять ще довгі вузькі столи, куди складають пожертви: дині, яблука, лимони тощо.
Усю ту силу-силенну статуй виготовляли з глини, дерева, золота, яшми. Деякі з них розмальовували, переважну ж більшість вкривали золотом — символом вічних, позачасових якостей будд та божеств.
Завітаймо в один з численних храмових комплексів, що збереглися до наших днів, наприклад, у «Біюнь-сі» — «Храм Блакитних Хмар», зведений у часи Даймінго. Він складається з п’яти храмових павільйонів. При вході — традиційна арка з двома левами ші-дзі. В першому павільйоні стоять два величезних тянь-вани, в наступному — золота статуя Аміто-фо, оточена алоханей у золотому одязі, в середньому — зображення тянь-ванів, у четвертому — традиційні статуї сан-бао. У п’ятому павільйоні сидять і стоять довгими рядами 508 статуй алоханей, зазвичай позолочених.
БУДДІЙСЬКІ КИТАЙСЬКІ ЦЕРЕМОНІЇ
«Китайський» буддизм створив власні церемонії. Наприклад, послідовникам школи «Цзинту цзун» було цілком достатньо сотні й тисячі разів повторювати ім’я Аміто-фо — покровителя Західного раю. Під час кожної служби у храмовому павільйоні це ім’я звучало під звуки дерев’яного гонгу, звичайні ж віруючі мали повторювати одну коротку фразу «О Аміта» під час будь-якої роботи. Рахувати число повторень можна було перебираючи чотки або перекладаючи монетки, але найкраще — розмальовуючи паперові гравюри, які зображали Аміто-фо на лотосовому троні, Аміто-фо, який вказував шлях до раю «кораблю спасіння» з віруючими тощо. На гравюрах були не тільки зображення, але й написи типу: «Будда Аміта приймає добродійників, (які) повторювали ім’я Будди і їдуть, (щоб) відродитися на Заході». На малюнку корабля й на рамці розміщались маленькі круги, кожен з яких зафарбовувався віруючим після певного числа повторень імені Аміто-фо. Коли всі круги заповнювалися, гравюру спалювали перед зображенням Будди. Для спасіння небіжчика потрібно було зовсім небагато: спалити гравюру із зафарбованими кругами на могилі або на вівтарі, спорудженому для заупокійної служби на честь померлого.
Геть незвичайні були церемонії осягнення істини у школі «Чань». Спочатку треба прибрати особливої пози: сісти, підібгавши під себе ноги, розслабитись і відрегулювати дихання. Відтак належить або зануритись у стан абсолютного «недумання», або зосередитися на одній певній думці. І раптом на людину, яка увійшла в себе, обрушуються вигуки, поштовхи, навіть удари. Іноді при цьому використовують «гуань-ань» — спеціальні загадки типу «Удар двома руками — удар, а що таке удар однією долонею?» Усе це робиться для стимулювання жаданого стану осягнення.
«Китайський» буддизм живий і зараз. Попри тривале панування комуністичної ідеології, він має своїх священнослужителів і своїх послідовників. Так само живі й суто китайські віровчення — конфуціанство та даосизм.
Людина і світ. — 1999. — №3-4. — С. 41-44
Ірина ВАЙНТРУБ,
кандидат технічних наук
