Листопад 2017 року так і не подарував нам нової політичної революції, але на межі зими сталася фактично революція церковна. 30 листопада на Архієрейському соборі Російської православної церкви (за участю українських ієрархів) було розглянуто звернення предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату Філарета про відновлення єдності українського православ'я. Собор РПЦ це звернення прийняв, схвалив і почав діяти. І це розтрощило навколоцерковний медіадискурс України.

Прийнято вважати, що у нас з РФ йде війна і немає (практично) ніяких відносин, при тому що Росія залишається головним, принаймні економічним, партнером України, про що наші політики дбайливо мовчать. Так само і в церковній площині, як виявилося, є офіційний дискурс, а є глибинні переговори ієрархів, які дуже слабо залежать від медіа-хвиль. Однак проблема в тому, що будь-яка подія в добу Web 2.0 миттєво стає надбанням громадськості, і не встигли церкви придумати пояснення настільки несподіваного контакту, як ЗМІ та соцмережі вже висунули свої версії, змусивши ієрархів виправдовуватися. Якщо відволіктися від емоцій, у цій історії можна виділити ряд плюсів і мінусів. Почнемо з негативу:

1) Як і в політичному житті, церковні ієрархи України і Росії ведуть дві гри. Перша - на публіку, де Філарет вимагає в американців зброї, а Кирило скаржиться на порушення прав УПЦ. Ця гра створює видимість непримиренного конфлікту, вона вигідна ЗМІ, які повторюють агресивну риторику, роблячи собі рейтинги. Вона задає темпи троллінгу в соцмережах і формує аксіоми мешканців фейсбука. Друга гра - не публічна, про неї в мирний час можуть дізнатися тільки читачі журналів засідань Соборів і Синодів, тобто майже ніхто. В цій грі є здорові відносини між сторонами, збудовані на двотисячолітній історії церковної дипломатії. Вони не такі яскраві та стрімкі, але призводять до реальних результатів (перша гра не призводить до них, тільки дозволяє тримати медіа-тонус). У підсумку, якщо б замість першої гри існувало чесне висвітлення реальних відносин, ніхто б не здивувався миролюбним листам між воюючими країнами. А так це виглядало як конкретна зрада по обидва боки (з одного - це спілкування з агресорами, а з іншого - дружба з фашистами).

2) На жаль, православні церкви України і РФ залишаються церквами ієрархів. При прийнятті рішень ніхто і не думає консультуватися з мирянами, дізнаватися громадську думку. Громадськість лише повідомляють про результати - сьогодні воюємо з Остазією, завтра не воюємо. Передбачається, що низька церковна культура переважної більшості віруючих все одно не дозволить їм зрозуміти, що до чого. І не враховується, що без авторитетної інформації з перших вуст люди будуватимуть своє бачення на основі неавторитетної інформації зі ЗМІ. А потім - виправдовуйся чи ні - буде дуже складно довести, що це журналісти перекрутили рішення, а не церковники запустили качку, щоб подивитися на реакцію вірних.

Однак є і позитив, і він істотний.

1) Церковні ієрархи не втратили розум, хоча таке враження може створити їх публічна поведінка. Вони готові вести і ведуть конструктивну політику. Ведуть як уміють, адже церква завжди ієрархічна, і не звикла до сучасних медіа з їх миттєвим поширенням інформації.

2) Під тиском медіа жодна зі сторін не відступилася. РПЦ створила комісію по переговорах, в яку увійшли і представники УПЦ. УПЦ КП, ймовірно, створить таку ж комісію найближчим часом. Обидві сторони підтвердили готовність до подальшого діалогу, можливо, навіть за участю Кирила та Філарета. Звичайно, було і багато відмовок, спроб не втратити імідж, але це вже частина гри на публіку, яка, як ми зрозуміли, взагалі не відображає реальної ситуації.

3) Ймовірно, така різка дружба свідчить і про бажання політичного істеблішменту налагодити відносини через церковний фронт. Навіть якщо доручення вступити в діалог віддав патріарху Кирилу не сам Путін, як могли подумати чимало з українських користувачів фейсбука, то в Росії безумовно є потужна партія, яка бажає примиритися з Україною, а не просто її підпорядкувати. І в церковному вимірі це буде не входження УПЦ КП в РПЦ, а довгий діалог, який все ж краще ображеного мовчання.

4) Громадськість нарешті отримала дуже хороше щеплення від довіри всьому, що говорить телевізор. Ми тепер знаємо, що не можна будувати свою позицію на підставі публічних істерик, позерства й електоральних обіцянок. Треба розуміти, що за цим драматичним фасадом ховається серйозна гра досвідчених, раціональних дипломатів, і бути готовим прийняти її результати.

5) Об'єднання нехай і не УПЦ з УПЦ КП, а хоча б тільки їх зусиль, робить православний голос в Україні найгучнішим православним голосом світу. За цими двома церквами більше громад, ніж за РПЦ в Росії, потужна структура з десятками єпархій, мільйони парафіян. Якщо хоча б не в політичних, а в моральних питаннях ці дві церкви будуть займати спільну позицію, вони зможуть формувати багато питань порядку денного. Це може не всім сподобатися, але для самих церков і їх вірних є безумовним плюсом.

Отже, головними результатами церковного струсу стали впевненість у тому, що релігійні лідери, нехай і не сучасними способами, але ведуть грамотну дипломатію, а також надія на подальше поліпшення клімату в православній частині України (а може, і РФ). З іншого боку, якщо церкви матимуть намір йти на зближення, їм ще належить навчитися робити це відповідно до сучасних законів публічної поведінки.