Колегіум єзуїтів у Львові: передісторія

Традиційно, оповіді про минуле львівського осередку Товариства Ісуса розпочинають з 1584 р., коли на запрошення місцевого архиєпископа Яна Димітра Соліковського до міста прибув перший монах цього ордену – о. Якуб Вуєк [1]. Сама постать о. Якуба є доволі знаковою для Католицької Церкви в регіоні, оскільки він став автором польського перекладу Біблії, що свідчить про його неабиякі теологічні здібності. Однак, для нашої розповіді важливіше те, що історія львівських єзуїтів мала свою передісторію, яка важлива для розуміння подальших подій.

Перш за все, слід сказати кілька слів про контекст появи єзуїтів у Польщі/Речі Посполитій. Тридентський Собор дав поштовх до змін у навчанні священства, зобов’язавши єпархії мати бодай одну семінарію. Однак, це було не так просто, якщо зважити на нестачу викладачів для таких закладів на теренах Польщі та ряд інших проблем. В умовах кадрового «голоду» своєрідним готовим вирішенням проблеми стало запрошення єзуїтів, які вже мали успішно діючу Віденську колегію, в якій, між іншим, станом на 1564 р. навчалось близько 70% вихідців з терен Польщі [2]. Тому, в певній мірі, освіта відкрила єзуїтам дорогу в нову державу та зумовила активний приріст їхніх осередків. Більше того, за даними польського дослідника Станіслава Павліни, в розбудові мережі колегіумів Товариства Ісуса був зацікавлений сам король, який особливого значення надавав створенню закладів у Львові та Кракові. Відповідно, запрошення єзуїтів до Польщі для кліру та світської влади було (серед ряду інших питань) вирішенням проблеми підняття загального рівня освіченості кліру та шляхти.

Для самого ж Товариства, прихід в нові землі розцінювався як поширення місійної діяльності на Схід. При чому не на схід Європи, а саме на Орієнт, адже польські та литовські землі розцінювалися орденом як «друга Індія чи Китай»[2]. Цей місіонерський контекст руху Товариства на ці землі простежувався ще в 1550-их роках, зокрема, відомі листи Петра Канізія до Ігнатія Лойоли, згідно з якими користь від закладання осередків у Польщі вбачалась (серед іншого) у відкритті нового шляху на Схід, «до Татарії». Руські землі у цих планах відігравали значну роль. Цей «орієнтальний», а відповідно місіонерський аспект мотивів розвитку єзуїтських осередків на теренах Польщі (згодом Речі Посполитої) має вагоме значення для розуміння подальших процесів, які відбувалися та взагалі діяльності ордену на цих землях. Показовим у цьому плані є лист знаного єзуїтського місіонера Антоніо Поссевіно до Папи Григорія ХІІІ, в якому він фактично вказує мету діяльності Товариства на теренах сучасних українських земель «…тому буде дуже важливо для навернення Московії, якщо єпископи або владики королівства Русі приєднаються до Католицької Церкви»[3]. І Львів у цих планах відігравав значну роль.

Про значення Львова у планах Товариства можемо говорити завдяки збереженим листам двох єзуїтів: вже згадуваного о. Якуба Вуєка та більш відомого о. Петра Скарги. У 1570-их рр. вони здійснювали поїздки на теренах Руського воєводства з метою пошуку місць для заснування колегій. Відповідно, можемо стверджувати, що орден сам проявляв ініціативу в розбудові своїх осередків, а не лише чекав на запрошення від шляхти чи єпископату. Важливою деталлю є інформування про перебіг процесу пошуку самого Генерала Товариства. Зокрема, зберігся лист о. Якуба Вуєка до Генерала Франциска Борджіа від 11 серпня 1570 р., в якому він, описуючи свою подорож Руссю, вказав на два міста, де вартувало б закласти колегіум. Це були Львів та Перемишль.

Львів о. Якуб характеризує як «побожне місто з єврейською, руською та вірменською громадами», однак вказує, що в місті немає вільних ділянок для будівництва, а за межами мурів будувати колегіум немає сенсу через небезпеку нападів зі Сходу [4]. Зауважимо, що проблема відсутності вільної землі в межах мурів міста була, для львівського осередку єзуїтів, однією з головних протягом всієї історії.

Більш ілюстративними в контексті відкриття осередку у Львові, є листи Петра Скарги. Зокрема, в листі від 12 листопада 1571 р. Скарга пише про свій візит до Львова та висловлює надії, що йому вдасться переконати «жінку відкрити колегіум у Львові, а не в Ярославі». Очевидно, мова йде про Софію з Одровонжів Тарновську, сповідником якої він був. На жаль, Скарзі не вдалось цю справу вирішити на користь Львова, однак слід пам’ятати, що він був лише посередником між керівництвом ордену та майбутньою меценаткою. Відповідно, видається доцільним вважати, що орден в такий спосіб намагався знайти можливість вплинути на Софію Тарновську, щоб отримати колегіум у більш важливому для них місті. Однак, безрезультатно.

Аналізуючи подальше листування та інші документи можна припустити, що Львів для Товариства був важливий з кількох міркувань. По-перше: Львів – столичне місто для Руського воєводства, а відтак тут сконцентровані відповідні ресурси для утримання колегії; по-друге: у місті були великі некатолицькі громади, які мали тут свої релігійні центри. Відповідно, успішна місіонерська робота серед цих громад відкривала значні перспективи у плані поширення впливу Католицької Церкви в регіоні і поза його межами. У вже згадуваному листі о. Антоніо Поссевіно до Папи Григорія ХІІІ вказувалось, що у Львові «крім католицького архиєпископа і руського владики є вірменський єпископ зі своїми вірменами, і все, що б не прийшло до них з католицької віри, це, з Божою допомогою, могло б дійти до самої Вірменії»[3]. Третя причина полягала у тому, що Львів міг розглядатися як своєрідний центр, де мали б виховуватися нові кадри для подальших місій на Схід. Тому орден розглядав можливість закладення у місті саме колегії, а не якогось іншого типу осередку ордену.

Для повноти розуміння важливості рішення закладати саме колегіум, зауважимо що єзуїтські осередки мають різні форми організації. Існували осередки зі статусом місії, резиденції, домів професів тощо. У цьому контексті під поняттям «колегія» слід розуміти орденський Дім (монастир), в якому з огляду на матеріальне та кадрове забезпечення можна було відкрити школу. Студенти цієї школи, як вказано у апостольському листі Папи Юлія ІІІ «Exposit debitum», «…повинні мати достатні розумові здібності та міцні моральні підвалини, подаючи тверду надію на те, що закінчивши навчання, годитимуться для праці в Товаристві і що згодом… вони зможуть вступити до нашого Товариства»[5]. Звісно, згодом єзуїтська школа навчала і юнаків, які не планували вступити до ордену, однак це не змінює факту, що відкриваючи колегіуми, орден єзуїтів вирішував одразу дві проблеми: реалізовував мету свого згромадження, працюючи з світськими особами, та готував кадри для подальших місій.

У підсумку варто сказати, що єзуїти планували закласти у Львові колегіум ще до запрошення архиєпископа Я. Соліковського у 1584 р. На це вказує ряд причин, про які сказано вище. Однак, на заваді втіленню цих планів стали цілком об’єктивні проблеми. Зокрема, мова йде про відсутність вільної землі для будівництва в межах міських мурів та проблема з тим, хто б взяв на себе фінансування заснування колегії. Планувалося, що цю роль виконає Софія Тарновська. Отцю Петру Скарзі керівництво ордену навіть писало інструкції на випадок, якщо б Тарновська погодилась на фінансування колегії у Львові. Зокрема, в одному з листів було вказано, що Тарновська «…мусить подбати сама про перевезення того, що вона вже дала, на заснування колегіуму у Львові або в Перемишлі. Також вона мусить провести переговори про місце розташування або з перемишльським старостою або із львів’янами, оскільки вони висловили велике бажання мати колегіум. І, якщо буде знайдено зручне місце для розміщення і побудови колегіуму, нехай будуть виділені засоби, необхідні для будівництва, і призначений їм прибуток, крім тих сум, що їх пані виділила для повної фундації» [3].

Однак, як ми вже згадували, з цих планів нічого не справдилось. Тим не менше, для нашої оповіді важливий той факт, що історія львівських єзуїтів мала свою передісторію, яка пов’язана з пошуками самим орденом можливості закласти колегіум у мурах давнього Львова. Як покажуть наступні події, ця справа була далеко непростою і її успіх залежав від багатьох чинників та віри людей. Офіційно, місійний осередок Товариства Ісуса з’явився у Львові в 1584 р. Однак, перші єзуїти не мали в місті постійної присутності аж до 1591 р., коли була відкрита резиденція ордену, яку очолив дрогобичанин Мартин Лятерна. Завдяки його наполегливості львівський осередок пережив складні часи кінця XVI ст., коли його могли повністю закрити. Як наслідок, вже на початку XVII ст. єзуїти змогли дочекатися до змін, які дозволили у 1608 р. все-таки відкрити колегіум, який став одним з найвідоміших на теренах тодішньої Речі Посполитої. Та про його історію розповімо у наступних текстах.

Примітки:

1. Josepho Perkowski, Brevis narratio de initiis ac stabili fundatione Missionis Leopoliensis Societatis Jesu, ad illustrandas Effi gies in Sacristia die 25. aprilis anni 1847. expositas, qua die perenniter celebratur memoria fundationis (Ressoviae: Impressum in Typographia Francisci Skielski, 1848, I): P. 3;
2. Василь Кметь, «Львівський єзуїтський колегіум на тлі контрреформації у Речі Посполитій в XVI – першій половині XVII ст.» Проблеми архівознавства і джерелознавства. Збірник наукових праць до 90-річчя від дня народження проф. В. Стрельського (Серія «Історія архівної справи: спогади, дослідження, джерела». (2001): С. 356;
3. Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (X — початок XVII ст.): 3бірник документів і матеріалів, (Київ: АН УРСР. Інститут суспільних наук та ін., 1988,): С. 76;
4. Jan Sygański, «Korespondencya księdza Jakóba Wujka z Wągrówca z lat 1569-1596», Roczniki Towarzystwa Przyjaciół Nauk Poznańskiego, T.44. (1917): C. 297-359;
5. З апостольського листа Exposit debitum папи Юлія ІІІ від 21 липня 1550 р. у Конституції Товариства Ісуса та їх Додаткові Норми, (Львів: Свічадо, 2005): C.3-4.