Цю книгу написав колишній студент Київської духовної семінарії Московського Патріархату, а нині журналіст Радіо Свобода, LIGA.net та Твоє Місто Роман Тищенко-Ламанський. У ній я описую всю недолугість навчання в системі, проросійську пропаганду, яку поширювали викладачі на студентів та намагання семінарського керівництва зробити із індивідуальностей покірних рабів. Також у ній піднімається питання національної безпеки та доцільності існування в Україні такої промосковської структури як УПЦ МП.
Я почав писати цю книжку в нейрохірургічному відділенні Київської обласної лікарні, коли я переживав час відновлення після важкого ДТП і не міг ходити. Праця над нею стала для мене своєрідною рефлексією пройденого періоду життя, оцінки минулого і того, як воно на мене вплинуло. Зрештою знання, уміння та навички, які я отримав в семінарії УПЦ МП, я не можу затаврувати як непотріб, набутий в результаті перебування у суто деструктивній як для особи структурі, бо, як відомо, experientia est optima magistra.
Зрештою, цей досвід прямо чи опосередковано визначив те, що я зараз проживаю у Львові, знаходжуся в лоні Католицької Церкви, займаюся журналістикою та обстоюю проукраїнські позиції. Проте саме досвід навчання, проживання, побуту та спілкування із керівництвом семінарії я зараз дійсно можу сміливо назвати різко негативним.
Після початку повномасштабної російсько-української війни я зрозумів, що мій травматичний досвід навчання в духовній семінарії УПЦ МП може бути цікавий не тільки для мене як рефлексія, а й для багатьох українців, які також травмовані недолугістю служителів цієї системи. Тому враховуючи суспільну важливість, я вирішив опублікувати свої спомини для широкого загалу.
У мене збереглося недостатньо зафіксованих матеріалів для доказової бази, щоб висвітлити весь масштаб подвійних стандартів, недолугості освітнього процесу, відсутності поваги до індивідуальної гідності кожного з членів спільноти та колаборантської діяльності, щоби йти з ними в суд чи в спеціальні органи, тому я за допомогою сатири хотів би висміяти всю неоковирність того, що в УПЦ МП гучно називається навчанням, та показати, подекуди у гіперболізованому виді, як шкідливо впливають викладачі семінарії на студентів, які потім стануть ретрансляторами колективної травми на звичайних українців.
У світлі нещодавніх подій із розірванням оренди Києво-Печерського заповідника із МП та особливим зацікавленням суспільства до релігійної тематики ця робота стала особливо актуальною. Розрахована на широке коло читачів.
Маю сказати, що цю книжку можна читати ситуативно — чи то з кінця, чи то з початку, або просто стрибаючи по цікавих саме вам розділах. Сенс та зміст від цього не втрачаються.
Дисклеймер: і якщо хтось захоче придертися, то всі персонажі та локації є вигадані, всі збіги з реальними людьми та подіями випадкові
* * *
Коли давній знайомий сказав, що вчився у семінарії УПЦ МП, — я здивувався, але повірив відразу. Бо знаю Романа не лише як талановитого журналіста, але як і знавця богослов’я та релігієзнавства, відкритого до пізнання істини молодого чоловіка. А коли Роман сказав, що пише книжку про своєї семінарійне минуле — стало особливо цікаво, бо спогади можуть якісно передавати атмосферу, яка панувала в описаний час в описаному місці у тій формі, як вона запам’яталася автору.
Тому я запропонував автору поділитися цими своїми спогадами з більшим загалом — зробити довидавниче читання книжки його спогадів.
Звісно, що все, що тут викладене, є особистим поглядом автора і ніхто не зобов’язаний з ним погоджуватися. Максимально збережено авторський стиль.
Тарас Антошевський
* * *
У моїй біографії була дивна для пересічного українця сторінка — я навчався у духовній семінарії Московського патріархату. Так-так, саме та, яку зараз виселяють із Києво-Печерської лаври.
Після попереднього речення у вас може виникнути ціла палітра питань: хто і навіщо туди вступає, чого там вчать, ким ти будеш після цього і як таке рішення можна було прийняти на тверезу голову юному хіпі. Постараюся поступово на все це відповісти.
Це було ще за часів, коли і Крим, і Донбас, вільно жили і дихали на повні груди, тож я, звичайно, був навіженим, але не безнадійним. Для мене стати семінаристом було доволі логічним і раціональним рішенням. Я почав думати про це десь у 10-му класі, а в 11-му став активним фоловером, себто віруючим — ходив на служби, став одним із помічників священика і всіляко ніс релігію в маси.
Хоча ще у 9-му класі я активно бунтував проти суспільства: ходив з довгим волоссям, вирвиоко-яскравими речами, фарбованими нігтями й спалював комуністичні прапори, якими було всіяне місто. Вдома я постійно влаштовував алко-діско тусовки, бо батьків часто не було. І тут за рік вчорашнім своїм однокласникам і юним одноголікам я почав розповідати про віру і Бога.
Всі ці думки і рішення прийшли до мене якось самі собою, не можу сказати, щоб це було як "вау" чи "евріка". Я ніколи раніше не читав Біблії, але до духовного пошуку підштовхували історія і література в школі. Я вчився у гімназії із суспільно-гуманітарним напрямом і такого добра було хоч греблю гати. Під час навчання мені було незрозуміло, чому принаймні половина програми з історії старших класів прямо чи опосередковано стосувалося релігії.
Я вчився в гімназії у Конотопі на Сумщині і чому стільки уваги приділяли створенню Греко-Католицької Церкви — мені було не ясно, бо туди вона не дійшла. Здавалося, що йшлося про паралельну реальність. Не ясно також було й те, чому козаки вважали себе винятково православними і принагідно давали тягла уніатській Польщі. Дуже багато було питань для школярика.
Школа давала на все відповідь лише дуже поверхневу і часткову. А ось дійсність міста козацької слави Конотоп пояснювала все своєрідно. Батьки розійшлися, коли я був у 11-му класі, і я був у цілковитому шоці. Навколо всі дорослі займалися тим, що ходили на роботу, бухали і помирали. Ніякого виходу з цього не було видно.
Я зрозумів, що університет не гарантував розумності. Друзі сім'ї, які мали університетські дипломи, були гарними бюргерами, але точно не творчими і не цікавими для мене. Типовою розвагою сімей під час 2000-х було запросити один-одного в гості, наготувати купу їдла, напитися, наїстися і натанцюватися під Агутіна чи Меладзе. Зараз у мене бувають різні посиденьки, але тоді я хотів знань про сенс життя.
Чому ж я вибрав Московський патріархат? Я закінчив гімназію у 2010 році. ПЦУ не існувало в принципі, УГКЦ церков не було і немає досі. Київського патріархату на той час у Конотопі не було, а Римо-Католицька Церква виглядала чужою і було невідомо, хто в неї ходив. Зараз я дуже добре знаю тамтешніх вірян і настоятеля отця Ромуальда Загурського OFM, який дуже багато багато допомагає фронту російсько-української війни і конотопцям.
У 2000-х, коли я навчався в гімназії, багато моїх вчителів відвідували церкву Московського патріархату. Я довіряв їм і ми також говорили про релігію та про покликання. У їх світогляді церква мала мати винятково регалії "канонічної", "соборної" та "апостольської" і винятків вони не розглядали. Все це також вплинуло й на мій вибір.
Повільно, але впевнено, я увійшов у коло своїх викладачів і церковників. Десь рік у 11-му класі я просто відвідував служби, хоча для себе вже все вирішив.
Зазначу одразу, що семінарія має радше опосередковане відношення до Києво-Печерської лаври. Семінарія розташована на території лаври і студенти часом п’ють кагор із монахами і все таке інше. Проте, по-суті, це дві окремі структури. Монастир же – не найгірша із цих двох. Всі українці знають славнозвісного “Пашу мерседеса” та “славословія матушке Росії” у храмах лаври, але саме в семінарії кувалися кадри, які потім поїдуть популяризувати цю пародію на православ’я в регіони.
Потрапити до семінарії не так вже й просто. Для цього потрібно показати себе як надійного та натхненного прихожанина, мати рекомендації від священиків чи єпископа, які би засвідчували вашу надійність (їх не так просто отримати) і пройти краш тест у самій семінарії. Останнє — найцікавіше.
Крім ЗНО додатково потрібно було здавати купу екзаменів. Навіть більше, щоб поступити у семінарію ЗНО можна було завалити, або взагалі не здавати.
Яких же знань вимагали бородаті священики із золотими хрестами на останньому етапі відбору? Церковний спів, арсенал молитов та церковну історію від Адама і до сьогодення.
Проте не скажу, що екзамени були складні. Це радше була перевірка на профпридатність — чи розумієш ти політику партії, чи ні. Особливих знань від тебе ніхто не чекав і не вимагав. Якщо твоє IQ було вище середнього, то тебе сприймали радше як дивака.
На одному із екзаменів комісія тішилася, що я знаю і можу вжити у творі термін "секуляризація" (коли відбирають церковне майно). Зате серед світоглядних питань було таке: "Чому Греко-Католицька Церква не має сьогодні права на існування?" (Це питання було про рішення агентів КГБ 1946 року у Львові, яке вони назвали "Львівський собор". На ньому попи РПЦ заборонили УГКЦ і та пішла в підпілля. Її існування в Новітній час сприймали вкрай агресивно).
Тож глибинний сенс краш-тесту полягав, у тому числі, у цілковитому вивченні абітурієнта. Так вибирають породисту собаку, грузову машину чи коня. Тебе повністю "моніторили" на майбутню профпридатність. Зокрема, вже при вступі студентів відправляли на доволі фізично важкі "послухи": наряди на кухню (миття підлоги, чистка сотень кіло картоплі, розвантаження вантажів, прибирання території і все таке інше). При вступі таких завдань було набагато більше, аніж ідентифікації інтелектуальних, чи моральних якостей. В семінарії це позиціонували як "перевірка на смирення".
До семінарії поступали вчитися або діти багатих священиків, для яких вже було готове місце "роботи", або просто діти багатих батьків, які розраховували, що вони стануть ще багатшими. Часто подавали документи й ті, хто намагався вирватися із різного провінційного Мухосранська й для кого церква була чи не єдиним квитком. Вступали й ті, що були у пошуках Бога і себе. Вік тут не грав ролі — це могли бути подавачі у 17 років (як я), і бакалаври, і навіть магістри.
Часто мене запитують: “А чого вас вчили?” На це я зазвичай віджартовуюся: “Махати кадилом”. Ну як, цьому теж вчили. Навіть переважно цьому і вчили. Тому, що згадати ще щось, насправді важче, ніж може здатися. Був, скажімо, курс, “История Нового и Ветхого Завета”. У викладача було прізвисько Пісюн, яке дали йому студенти через особливу доброзичливість. Називали його так геть-чисто всі студенти в семінарії.
Абсолютно стандартний, нічим не виразний, практично безликий тип візуально й інтелектуально, проте із претензією на чванькуватий аристократизм. Французька палата мір і вагів могла б зберігати його під шклом як еталон посередності. Думаю, він ідеально б розмістився між еталоном метра і кілограма.
Йому було років 30. Енциклопедично “правильний стиль” він намагався підкреслити прямокутними окулярами, сорочкою із білим комірцем під підрясником, і якими-неякими запонками. Він не був священиком, але часто показово носив підрясник, нібито це додавало статусності й сенсу його роботі.
Це невисокого росту персонаж, завжди чисто поголений, із короткою зализаною зачіскою, таку, яку носять ботани у школі та із запахом дешевого одеколону. Під час розмов, особливо під час питань до нього, на які він майже ніколи не знав відповіді (апріорі майже всі питання), у нього була фішка повільно говорити і затягувати букву "Е" на паузах.
Судячи з усього він думав, що це додає йому солідності.
Попри свою виразну інтелектуальну посередність у нього були замашки ледь не папського кардинала й усіх, хто навчався в семінарії, він вважав за ніщо. Він був не тільки викладачем, а й інспектором (точніше наглядачем у концтаборі), в обов’язки якого входило щось на кшталт формувати юнаків. Але в руках садиста формування перетворювалося на стеження, цькування, і, зрештою, моральне знищення всіх, хто йому не подобався. Коли він чергував, то “любимчиків”, тих, хто часто порушував його уявну дисципліну, він посилав на найганебніші роботи в семінарії. Про них – згодом.
Фішкою його інспекторства була неочікуваність, через що його і викладання, і формація радше скидалися на наглядацтво у виправній колонії. Його пара могла перерватися неочікувано: “Эй, вы, (прізвище) держите руки, держите руки так, чтобы я их видел”, — наказовим тоном говорив Пісюн. Потім енергійно підходив до парти студента і маніакально заглядав у його конспект, чи ноутбук — що ж той робить, чи записує, чи читає. Якщо студент займався чимось не пов'язаним із предметом, то від нього вимагали (саме так, вимагали) написати пояснювальну записку на ім’я ректора “не відходячи від каси”. У той же день студента відправляли на найбруднішу роботу після занять. Про все це детальніше згодом.
Тож щодо нашого персонажа.
Його набундючений аристократизм троєщинського розлива дуже не співпадав із реальністю. Було враження, що цей викладач – вчорашній гопнік, який вдягнув підрясника, щоби бути головним пацаном на районі. Своє єство він старанно намагався приховати за підрясником, але марно. Ті, хто хоч раз мали з ним справу, бачили його сутність ясніше за Сонце.
За декілька років він одружиться (судячи з усього його дружина хоче стати святою мученицею) і отримав сан священика. Після цього семінаристи дійшли консенсусу, що називати його просто Пісюн не солідно і для нього придумали нове псевдо – отець Фаласій.
Всіх студентів, що й характерно гопніку, він принижував, особливо – розумних та талановитих. Він читав лекції з ноутбуку, а коли його про щось запитували, то робив вигляд, що йому телефонують і виходив з аудиторії.
Були випадки, коли у нього сідав ноутбук і він теж зразу накивав п’ятами з пари. Це красномовно свідчить про те, що він навіть базисно не міг говорити про щось з предмету. Ба більше, емпірично мої однокурсники встановили, що він не міг спілкуватися на жодну тему — просто був не годен сформулювати думку.
Ще однією фірмовою відмазкою було щось на кшталт: "Я підготуюся і дам відповідь наступного разу", який часто-густо не наступав. Не володів він предметом настільки, що особливі ясні голови придумували неіснуючі джерела та авторів, щоб переконати його. Мої спомини про власні інтелектуальні пасажі намертво закриті у підсвідомості, але Валдіс, мій однокурсник і гарний друг, чи не єдиний з ким я спілкуюся після семінарії, майстерно запевняв Пісюна, що придумана ним література існує й завжди отримував гарні оцінки.
Однією з таких відповідей на парі зі мною ґречно поділився Валдіслав, коли семінаристи розбирали одну із біблійних пісень, псалмів у книзі “Псалтир”.
– Скажите, Валдислав, что такое “о точилех”?
– “О точилех” – это такой музыкальный инструмент.
– Так это же орудие труда!
– Вы верно отметили, но где же вы выдели в древнеиудейской традиции труд без сопровождения музыкальных инструментов. Вот на этой непрерывной связи и повествует профессор Кинешемский свое истолкование, которое красной нитью проходит от дореволюционной библиистики к современности.
– Откуда вы взяли такую информацию?
– Есть такая монография Кинешемского Василия Аристарховича, ординарного профессора императорской Санкт-Петербургской духовной академии. У него есть трехтомник Библеистики и вот во втором томе на 164 странице как раз это объясняется. Книга издана императорским Святейшим Синодом, Санкт-Петербург, 1910 год.
– Как, вы пользовались этим оригиналом? Где вы его взяли?
– Конечно же нет, оригинал сейчас недоступен. Я пользовался репринтом Свято-Тихоновского православного гуманитарного университета под редакцией архимандрита Ианнуария Ивлиева.
– Ну, хорошо, садитесь.
Завіса.
У семінарії діяла система, ціль якої було перетворити особистість на дуже зручного стукача. Такими було легко керувати та змушувати до наклепів на інших семінаристів. Це було дуже розповсюджено. Стукачі мали у прямому сенсі слова шпигувати за сусідами по кімнаті й за одногрупниками: помічати коли студенти кудись не приходили, чи то пак були п'яні, чи то щось прогулювали. Стукачів дуже не любили і дедуктивними методами часто визначали, хто “здавав” студентів. Це майже завжди був хтось дуже правильний і слухняний. Коли хлопці здавали інспекції своїх, то часто сподівалися, що у них буде незаплямована репутація і через це їх відправлять служити на багату парафію.
Варто сказати, що почасти самих же стукачів за аналогічні проступки не карали, оскільки вони знаходились під ковпаком інспекції. Це викликало відчуття небезпеки, що поряд з порядними хлопцями могли бути один-два стукачі, які так само випивали, чи щось прогулювали, але зрештою уникали покарання від інспекції, оскільки вони здавали всі подробиці про тих, на котрих стукали.
Які ж покарання застосовують до порушників, на яких доносять? Система покарань — це декілька факторів. Спершу тебе помічають за тим, що ти робиш щось, що не вкладається у норму. Це перша секція ракети. Тоді від тебе вимагають написати пояснювальну на "ім'я ректора". В ній завжди доводиться просити пробачення за те, що зробив щось не так, щоб викликати у тебе почуття провини. Потім тебе змушують, у прямому сенсі цього слова, “спокутувати” провину. Треба зазначити, що ректори семінарії майже у 100% випадків є архиєреями. Пояснювальна на ім'я архиєрея має ще більш глибокий сенс. Фактично, так формується майбутній страх перед керуючим єпископом і виражається його майже абсолютна влада над підлеглим.
Першу свою пояснювальну я як раз і написав на занятті Пісюна. Я просив пробачення у ректора за те, що я грав на парі у шахи. Грати у шахи в семінарії було чимось сюрреалістичним, а писати за це пояснювальну — абсолютно абсурдним. За моєї пам'яті в шахи не грав ніхто і ніколи. Більшість із тих, хто вчився в семінарії, були катастрофічно далекі від Нобелівської премії. Публічно ж показувати, що у тебе більше, ніж одна звивина, було небезпечно — розумних не любили.
По логіці, такий папірець закріплювався за особистою справою студента і його вже не можна було відмити жодним милом. Щоправда я знаю історію, як друг мого однокурсника зробив йому на День народження подарунок. Він працював у канцелярії семінарії, де всі ці пояснювальні підшивали у особисті справи. Друг подарував йому на іменини біля 30 аркушів з пояснювальними з особистої справи (це була лише третя частина). Вони разом обрядово спалили папери у парку біля семінарії. Обоє випустилися із семінарії. Один з них зараз медійник, інший — науковець.
Так ось, другий етап після пояснювальної — покута. Умовна покута звичайно. Черговий інспектор (як я вже згадував — персонаж, який стежить за тим, щоб ти обов'язково дотримувався графіку: ходив на пари, на служби і не сидів в гуртожитку без справи) посилає тебе понаднормово на якусь фізичну роботу. Зазвичай студентів посилали переносити кругле і перекочувати трикутне, перебирати гнилу картоплю, або ж в наряд на кухню.
Третій етап після пояснювальної, котрий наступав, якщо таких папірців назбиралося доволі багато — оголошення публічного попередження.
Це червона картка для семінариста. Після неї відраховують. Студенти із гумором називають три цих попередження “тропарь”, “кондак” і “велічаніє”, однойменно із церковними співами. Попередження вивішували перед трапезною зранку і це завжди збирало фантастичний інтерес і обговорення у братії.
Була традиція вітати з першим "тропарем". По суті, такого семінариста вже вважали нормальною людиною, себто такою, що навряд була стукачем.
У мене було зо декілька десятків пояснювальних, деякі навіть у віршованій формі, але "тропарем" мене так і не нагородили.
Студенти не готують самі. Їх тричі на день годують цільово у трапезній. Це довге приміщення із склепінчастими стелями. У ньому багато столів за якими сидять по вісім студентів - по чотири з кожної сторони. Посеред приміщення - прохід. Найважливіше місце займає у всьому цьому дійстві трибуна. З неї читалися вечірні молитви на свята (аби швидше) і розповіді про життя святих за обідом.
Особливо часто у цих історіях згадували монахів, себто нежонатих священиків. Якщо йшлося про святих, які були в подружжі, то читати про них було моветон.
Накриває і прибирає у трапезній щодня наряд. Це шестеро хлопців, які чистять, миють і носять тарілки і горнятка. По суті - це загін смертників, які, як гладіатори, вітають Цезаря, йдучи на смерть. Коли я вчився, то Цезарем, себто завідувачем кухні, був персонаж із прізвищем Важкороб, який повністю його виправдовував.
До студентів він завжди пафосно звертався “дєточка”. Був нечесаним і немитим антигероєм із довгим жирним волоссям і засмальцованою бородою. У двері проходив насилу. Завжди ходив у одному і тому ж підряснику. І спав, вочевидь, теж у ньому у своїй коморі на кухні. Через це від Важкороба було амбре як від погреба з поганою вентиляцією: кисле і затхле.
Цікаво, що жив він на кухні не цілком зі своєї волі. Важкороб свого часу теж навчався у семінарії на стаціонарі. І розслаблявся як всі середньостатистичні семінаристи - гранчаком горілки. Проте після якогось випадку “стукачі” заклали його інспекції, а керівництво відрахувало. Він дуже хотів продовжити навчання, тож його, зрештою, відновили, але заочно і з умовою стати керівником складу. Позаяк заочників не поселяли в гуртожиток, то він й повторював подвиг Гаррі Поттера й жив у своєрідній комірчині.
Важкороб був дуже прискіпливим, і, одночасно, безвідповідальним до роботи. Міг заставити наряд 15 разів мити якусь каструлю, бо у ній не відображається його обличчя. Міг кидатися в студентів ножами. Міг заставити драяти плитку зубною щіткою якогось бідолагу, який йому не сподобався. Звичайною його практикою було дати студентам на обід щось дуже сумнівної якості. Колективним ПТСРом студентів всіх поколінь стала розповідь про те, як одного разу на обід Важкоробом дав макарони з червами.
Мої колеги по кухні згадували, що Важкороб, звичайно, був дивним персонажем, який під час готування слухав служби за участю патріарха Кирила, проте розповідали, що глибоко в душі він таки був людиною і подекуди проявляв любов та милосердя.
Один мій брат по кухонній каторзі позитивно згадував святкування Нового року у семінарії в компанії з Важкоробом.
Можливість провести свята вдома треба було заслужити. Далебі не всіх студентів відпускали на цей час, а лише тих, хто примудрився не писати пояснювальних за навчальний семестр. Отже лишалися в системі, очікувано, найбільш вільнодумні та творчі.
Тож одного разу на Новий рік Важкороб під час святкової трапези відкоркував два ящика шампанського і пригощав ним всіх студентів. Це шампанське вони пили ще добрий місяць.
Проте одного разу Важкороб таки перевершив сам-себе. Він напився як сидорова коза і наклав дві ароматні й фактурні кучі лайна - одну там, де мили посуд, а іншу - у трапезній. Їх я, на жаль, бачив на власні очі. Ба більше, він заставив ранковий наряд це все прибирати.
Ніколи не забуду шоковий стан моїх однокурсників, які мали в той день працювати на кухні. На них у прямому сенсі не було обличчя. Я зайшов на кухню раненько перекусити і застав апофеоз дійства.
Шість чоловік в синіх халатах зніяковіло дивляться один на одного, на лайно, потім знову один на одного, розводять руками. Вони в той момент осягнули дзен. Всі тривожно мовчать.
Я одним із перших порушую напружену мовчанку та пропоную ЦЕ сфотографувати і надіслати санепідемстанції. Проте сам також у кататонічному шоці, не можу нічого зробити і приєднуюся до остовпілої братії. Під час кульмінації події із комірчини виходить Важкороб, дивиться на всю цю картину, розводить руками і питально-розпачливо говорить про те, що трапилася халепа і треба це прибрати та йде геть. Нагадаю, що це було зранку.
На ніч корпус закривався, а ключі від трапезної були лише у нього і у чергового семінариста в іншому краю крила. Я не уявляю, що мало би трапитися, якби це зробив звичайний семінарист. Думаю, його би спочатку знищив Важкороб, потім черговий інспектор, потім ректор, а потім вся інспекція разом.
Проте нічого не відбулося. Ніхто жодного розголосу не піднімав. Щоправда, за збігом обставин, Важкороба таки звільнили із семінарської кухні за деякий час. Пам'ятаю як однієї ясної і погожої днини він урочисто покидав кухню під демонстративні оплески студентів, дякував їм і манірно кланявся.
Коли зараз мене питають, чому я пішов з семінарії, я кажу, що там не було Бога, але було багато пропаганди. Одним із пропагандистських предметів була “История Русской церкви”. Викладав її Віктор Павлович Стрекозов. Сподіваюся, що довгі руки українських спецслужб за якийсь час доберуться до нього і можна буде, як казав геніальний український митець Лесь Подерев'янський "побачить цю падлюку на параші за грою в півника з неголеним убивцей".
Це був українець із Луцька, який корчив із себе показного "вєлікорусского" викладача, бо ж закінчив Московську духовну академію. Своє перебування у Києві він сприймав як заслання. Насправді, так думало багато гастролерів із Росії, яких посилали служити в Україну. Для більшості це було приниженням, бо ж там Кремль і патріарх, а тут “Русь крестилась, ну и что?”
Стрекозов чисто голився і носив глянцеві сорочки та випрасувані темні піджаки, від яких відбивалося світло. В цьому наряді він походив на вишибалу в якомусь генделі. Обличчя в нього було відповідне. Ба більше, по легендам, він навіть успішно здав тест на профпридатність, коли одного разу побився з одним із семінаристів.
На всіх парах він пояснював, що переїзд митрополита із Києва у Москву - це ЦІЛКОМ НОРМАЛЬНО І ЛОГІЧНО. Створення Московського патріархату теж було НОРМАЛЬНИМ І ЛОГІЧНИМ. Потужна релігійна влада Кирила в Україні (як частини триєдиної Русі звичайно) теж була НОРМАЛЬНА І ЛОГІЧНА. Всі землі України були в цих підручниках “ісконно православнимі” і, звичайно, ісконно російського православ’я.
У Стрекозова було хобі, яким він дуже пишався. Пам'ятаю як він нарядний увійшов у аудиторію 9 травня. Тоді був вихідний і ми з невеликою групою однокурсників відпочивали і дивилися якийсь популярний розважальний непотріб на телевізорі. Стрекозов урочисто-піднесеним, майже благоговійним тоном запитав нас: “А вы сегодня смотрели Парад Победы на Красной Площади в Москве?” На своє ж питання він відказав, що дивиться його кожного року в урочистій атмосфері і що для нього це вже традиція, взяв пульт та переключив на парад. Здавалося, що в процесі параду і промови Путіна у Стрекозова буде приступ екстазу, чи то радше епілептичний припадок – не можу ставити медичні діагнози, я без медичного диплому.
Якщо ви думаєте, що таке могло бути лише до початку російської агресії проти України, то ось вам відео з Одеської семінарії МП, де хор майбутніх батюшок на п'ятому році російської війни співає "Дєнь побєди":