Цю книгу написав колишній студент Київської духовної семінарії Московського Патріархату, а нині журналіст Радіо Свобода, LIGA.net та Твоє Місто Роман Тищенко-Ламанський. У ній я описую всю недолугість навчання в системі, проросійську пропаганду, яку поширювали викладачі на студентів та намагання семінарського керівництва зробити із індивідуальностей покірних рабів. Також у ній піднімається питання національної безпеки та доцільності існування в Україні такої промосковської структури як УПЦ МП.
Продовження. Вступ про книжку і перші її підрозділи тут, друга частина тут
Дисклеймер: і якщо хтось захоче придертися, то всі персонажі та локації є вигадані, всі збіги з реальними людьми та подіями випадкові
В семінарії доволі легко можна було заробити гроші. Наприклад – на кухні. Варто було помінятися з кимось із "загону смертників". Провести день в наряді замість когось по розцінкам на 2010-й рік коштувало 300 гривень - це були великі гроші. Знаю, що деякі студенти заробляли так собі на ноутбуки.
Я обирав працю інтелектуальну.
Практичною частиною предмету старослов'янської мови було писати вранішні і вечірні молитви кириличним текстом у зошиті. Це було доволі важко, якщо раніше не мати справу ні зі старослов'янською граматикою, ні з каліграфією. На це у звичайного студента йшло достобіса часу. Я так просунувся у цій справі, що міг би відкривати типографію - писав ці зошити безлічі студентам із мого та старшого курсу.
Саме в семінарії я зробив свою першу серйозну пробу пера. На деякі предмети потрібно було писати твори. Багато із моїх одногрупників мали складні стосунки з інтелектом, тож писати есеї вони просили мене. Одного разу я написав таких 16 штук на одну і ту ж тему – трохи менше, як для половини курсу . Викладач не виявив підкладеної свині і жарт вдався. Всі отримали гарні оцінки. За "п'ять" я просив премію, за "трійку" - віддавав гроші назад. Окрема історія: курсові роботи. Їх гіпотетично можна було написати скільки завгодно на будь-яку тему, аби лиш часу на сон вистачало.
Також можна було заробити "офіційно", по "білому". Деяка робота в семінарії "оплачувалася". За місяць роботи бібліотекарем і на багатьох інших роботах "платили" по 50 гривень чорною готівкою, за отримання якої всі ми розписуватися в канцелярії у якомусь зошиті.
Зараз у мене таке враження, що для того, щоб стати черговим інспектором, мали бути серйозні психічні аргументи. Наприклад, в дитинстві батьки мали приковувати дитину до батареї наручниками. Часто-густо саме у тортурах над студентами якнайкраще могли відзначитися інспектори. Були винятки із правила, але вони радше тільки підтверджували його.
Чергували інспектори в парах. Найвибуховішою сумішшю із них було двоє персонажів - уже відомий нам Пісюн і антигерой із прізвищем Корінець. Це був об'ємний священик із довгою непідстриженою ріденькою бородою як у корейських мудреців. Сам по собі він не був таким аж негативним персонажем, але коли він чергував разом із Пісюном - це була вибухова суміш. В такі дні студенти прозивали цю пару Пісюнець.
Одного разу взимку я був хворий, як пізніше виявилося, на запалення легень, і мене жахливо температурило у кімнаті. Був вечір. Я сходив у лазарет і показався лікарю.
Щоб студентів не відправляти до лікарні, на території семінарії діяв такий собі "самопальний" медпункт із студентів і декількох лікарів-віруючих Московського патріархату. Інколи студенти задавали поодинокі питання на яких засадах вони взагалі практикують. Ті ж щоразу майже ображалися і експресивно відповідали, що в них є дипломи, і тому вони можуть це робити.
Так от, в лазареті ушпиталити мене не захотіли, але я дістав дозвіл хворіти в кімнаті в позаурочний час. І тут раптом в мою кімнату ввійшов чи то Пісюн, чи то Корінець, чи то разом - не згадаю. Вони дуже сильно розгнівалися, що я не в аудиторії і не займаюся домашнім завданням. Займатися було необхідно щодня, якщо не було інших причин. Це було залізне правило.
На мої аргументи про лазарет, сильний кашель, харкання кров'ю і температуру під 40, вони не звернули увагу. Тоді я писав пояснювальну і вибачався перед ректором за те, що залишився в кімнаті і не готував домашнє завдання. Як я дізнався пізніше, ці двоє персонажів в той день проводили між собою змагання: хто збере більше пояснювальних. Не згадаю хто з них переміг, але за один вечір вони зібрали місячну норму. Після цього обох викликав ректор і звільнив із посади інспекторів.
Одним із інспекторів був викладач предмету "Сектологія" і "Катехізис" Валерій Біляшов. Він був дуже своєрідним і експресивним чоловіком років 60, який дуже швидко говорив російською. Він скидався на побитого життям викладача у якомусь регіональному виші. Із рідким волоссям, сивими охайними вусами й бородою. Носив дещо старомодні піджаки, але ж з сорочкою і краваткою! Восени він вдягав довге пальто і крислатого капелюха.
У його офіційній біографії на сайті Київської духовної семінарії можна знайти промовисті епізоди. Так, для прикладу, там зазначається, що він у званні лейтенанта працював у школі бального танцю Соломона Кляра з особо строгим режимом. Без сумніву - гарне резюме для семінарії.
По легендах, які немає змоги перевірити, коли він був інспектором, то навіть присував дерев'яну драбину до вікон кімнат студентів після відбою, щоб з'ясувати, чим вони займаються.
Старші курси також розповідали, що взимку Біляшов часом ховався між 55 і 60 корпусом за кучугурою снігу і караулив тих, хто повертався в гуртожиток після відбою і брав з них пояснювальні.
Знову ж таки, по легендам, він був настільки вимогливим і прискіпливим, що одного разу після відбою, коли він зайшов у кімнату до студентів, щоб перевірити, чи всі є, то йому на голову вдягли мішок і відгамселили. Таким чином не можна було з'ясувати хто ж, власне, його бив, а ті, хто бив найдужче, найгучніше кричали: "Не бийте Валерія Михайловича!". Студентам додавало впевненості те, що всю кімнату не виженуть, якщо їх не зможуть ідентифікувати.
За розповіддями, під час цього Біляшову поламали руку і ребра й він став ходити на перевірки із собакою. На другий рік мого студентства він був черговим інспектором, але приходив до кімнат вже без собаки. Проте перевірка відбувалася хутко. Він на декілька секунд влітав у десятимісну кімнату, оголошував відбій, запитував у пустоту чи всі є й чи все добре. Від пустоти він завжди отримував позитивну відповідь і зникав так само швидко, як і з'являвся.
Крім двох яскравих викладачів - Пісюна і Стеркозова не менш своєрідним був і Біляшов. Він був філологом, але викладав предмет "Катехізис" на першому курсі. На ньому студенти мали зрозуміти у що вони, власне, вірять, і пояснити це тим, хто гіпотетично прийде у церкву. По суті, це був провідний предмет, який окреслював принципи віри і популярно їх пояснював. Проте навіть на парах зрозуміти про що йде мова було важко.
Замість того, щоб розбирати основи віри і давати студентам можливість пояснювати це на семінарах, існували одні тільки лекції. На них нам всі викладачі, з ними й Біляшов, розповідали про свій предмет у монолозі. Висловитися студент міг коли його піднімуть з-за парти і запитають. Інших способів самовиразитися у студента не було. Проте я знаходив шляхи.
Наприклад я ще самовиражався, коли надягав під підрясник кросівки із яскравими вирвиоко-червоними шнурівками. Їх було видно за кілометр і вони дуже пасували до чорного вбрання. Влітку ж я інколи відчував себе у лаврі як Мерлін Монро на Бродвеї. Студенти носили форму - підрясник - щось дуже схоже на довгу чорну спідницю. Під спекотним сонцем я ходив у самому підряснику без будь-якого іншого одягу і тільки стежив за потоками вітру, щоб не сталося акту ексгібіціонізму.
Так ось, на парах катехізису, які викладав Біляшов, нас примушували вчити напам'ять силу-силенну цитат незрозуміло для чого. Ось, наприклад, щоб пояснити, чи потраплять язичники до раю, була така цитата із Біблії: "Ибо когда язычники не имея закона по природе законное делают, то не имея закона - они сами себе закон. Об этом свидетельствует совесть их и мысли их, то обвиняющие, то оправдывающие одни-другие". Таких цитат, які ще студенти мали знати і пояснити, були десятки.
Біляшов походив із Тули і абсолютно не володів українською. Цим деколи користувалися студенти, коли відповідали йому. Вони робили вигляд, що знають цитати, а натомість мололи сім мішків гречаної вовни українською.
Були однак і Викладачі з великої літери. Наприклад, викладач "Старого Заповіту" священик Олег Скнар. Він був дуже талановитим і харизматичним, міг пояснити вся і все та завжди давав фідбек студентам. Він завжди був усміхнений, із приємним шлейфом, доглянутою бородою. Він вільно перекладав із староєврейської на російську і брав участь у багатьох археологічних експедиціях в Ізраїлі. Тож на парах він ділився досвідом та вказував студенству, де у російському перекладі Біблії допущені помилки. Олег Скнар відкривав нам небачені горизонти і на його парах студенти сиділи з відкритим ротом. Він служив у церкві військового госпіталя і став першим священиком у Києві, хто після надання Томосу про автокефалію перейшов до ПЦУ.
На дуже небагато предметів я йшов із радістю та щирим зацікавленням. Латина була одним із них. Я міг прогулювати у місті (так, під страхом наряду) інші пари, але завжди повертався на латину до семінарії.
Величезним, просто величезним задоволенням було слухати ретельно підготовлений курс від пані з Інституту філології Шевченка. Вона так майстерно і так структурно пояснювала латину, що я розумів правила словотвору і мову набагато краще, ніж, здавалося б, знайому старослов'янську.
Пані була молодою і милою, з довгим волоссям, яке ховала під хусткою (все ж православною). Вона завжди просто, хоча зі смаком вдягалася й зачаровувала студентів багатим букетом запахів своїх дорогих парфумів. В неї не можна було не закохатися. До того ж вона викладала предмет українською. Все було винятком. Вона одна впевнено стояла біля дошки і цікаво розповідала латину купі голодних хлопців - це було сильно.
Ми не просто як роботи завчали сентенції, а вчилися часів, відмінків і родів. Я й зараз пам'ятаю закінчення з латини: -o, -s, -t, -mus, -tis, -nt.
Ми вчили молитви, читали й розуміли латинські тексти. Латиною у нас була й Біблія. Все зрозуміле і повсякденне (хоч і священне) отримувало завдяки латинській мові новий подих, друге життя. Тексти преображалися, наповнювалися й завжди знаходили відгомін у серці. Коли користувався латиною, то ти наче усвідомлював, що ж ти, курче, біла людина, а не просто об'єкт для знищення системою семінарії. Жаль, що у Києві практично нереально було почути служби латиною.
У перспективі можна було обрати на диплом переклад якогось тексту. Таких, як виявляється, ще сила-силенна. Тільки те, що я розумів перспективу дотичності до тисячолітньої історії через мову, надавало предмету неабиякого значення. Якби я писав диплом у семінарії, то він точно був би латиною.
Перша моя серйозна постійна робота в семінарії була помічником кухаря. Як зараз я пам'ятаю, що заходжу в кабінет куратора курсу, який розподіляв всіх семінаристів на постійні роботи і я відчувався як Гаррі Поттер, який молить "Тільки не Слізерин" із шапкою на голові.
Проте цього разу чуда не сталося і я потрапив на кухню до Важкороба, який був завідувачем кухні. Якщо в наряд хлопці ходили один-два рази на місяць, то помічник кухаря мав йти туди щотижня, чи навіть декілька разів на тиждень. Ця робота була практично найгіршою, яку можна було побажати вчорашньому школярику. Таких помічників було декілька, які чергувалися між собою.
Проте плюси були й у цьому: якщо черговий наряд із восьми хлопців робив найбруднішу роботу, то помічник же кухаря готував сніданок, варив чай, різав хліб, робив салат і відпускав наряд додому після роботи.
До того ж помічники кухаря носили білі поліестерові комбінезони, що забавно виглядали. Проте сама думка про таку часту зустріч із Важкоробом робила із цієї роботи катівню. Треба було прийти рано на зміну, годину на 7:00, щоб встигнути зварити пшеничну кашу для 300 чоловік. Йшов в гуртожиток ти після того, як відпустиш наряд із всією виконаною роботою після вечері. Проте тут ніколи не можна було бути впевненим, чи підеш ти о 20:00 і у той день ще залишиться вільний час, чи будеш чистити плінтуси зубною щіткою і опівночі тебе відпустять бодай поспати.
Особисто у мене таких яскравих випадків не було, але знаю, що семінаристи так інколи спокутували не дуже завзятий, на думку Важкороба, наряд. Один мій колега розповідав, що Важкороб хотів розвести його на "слабо" випити гранчак горілки залпом. Якби у колеги вийшло, він міг би у ту ж секунду здати зміну і йти додому. Колега був не з сором'язливих і миттю вихилив гранчака, хоча його й перекосило. Проте додому Важкороб його так і не відпустив - колега втік в гуртожиток через вікно.
Важкороб, звичайно, був серйозним антагоністом, але демонізувати його не варто. Часто-густо багато залежало й від тих, хто займався зберіганням продуктів - керівника складу.
Під час роботи на складі одного разу Валдіс зауважив, що на одній із телячих ніг, які висіли у морозильній камері, був штамп “1943 рік”. Наступного разу, як його туди послали, ноги вже не було. Тож методом дедукції він з’ясував, що її благополучно порізали в м'ясний гуляш на котрийсь із обідів.
Одного разу моєму другу, Києславу, який був керівником кухні після Важкороба, принесли для студентів декілька десятків кілограмів замороженого м'яса. Коли воно розмерзло, то на всю кухню рознісся сморід тухлятини. На питання Києслава, що він має з цим робити, керівник складу попросив не піднімати скандалу і сказав, що якщо полити все це дійство оцтом, то буде нормально. Після цих слів Києслав запустив у керівника складу тухлим м'ясом, щоправда той ухилився.
Готував Києслав дуже-дуже добре, і одного разу, вже після того, як я забрав документи, він запрошував на Becherovkу та на молочний суп із куркою й коренем селери. Цей рецепт я зберіг і принагідно готую його для найближчих друзів. Залишу його у тут, щоби й ви могли насолодитися цією чудовою стравою. Той, хто не готовий до кулінарних витворів, може перейти до наступної главки.
Це середземноморська страва, яку, за словами мого друга, готують у Марселі.
Передусім включіть гарну музику. Ті, кого ви будете частувати, мають відчути, що цю страву готували з любов'ю та у гарному настрої.
Візьміть великий баняк, краще такий, який не пригорає, бо у нас може пригоріти молоко. Його у вас буде зо дві літри молока. Менше брати не резонно, бо дуже багато інгредієнтів, доведеться сильно розбавляти водою, можете легко втратити смак.
Краще брати козяче молоко, бо у кіз, тим паче у безвухих кіз породи Ламанча, воно солодкаве. У молоко варто додати трохи мінеральної води й поставити на газ, щоб воно грілося, але не закіпало. Посоліть його і помішуйте, все робіть легосенько, нікуди не поспішайте, ви творите священодійство.
Додайте в молоко вершки та 4-5 курячих гомілок або крилець. Так, це законно. Не певен, що кошерно, бо у Старому Заповіті щось було про заборону готування ягняти у молоці своєї матері, але у нас курка. Курей Господь створив на 5-й день Творіння, а кіз на 6-й, тому, чисто технічно, вони не перетиналися, тому все в межах норми.
Філе брати не варто, бо нам треба, щоб бульйон був наваристий, а для цього найкраще підходять крильця, чи гомілки.
Далі – черга кореня селери. Запам'ятайте, жодної картоплі. Це харам, моветон і табу. Якщо ви додасте картоплю, то можете одразу вилити все у вікно, замовити піцу і зберегти свій час. Без картоплі і крохмалю страва дієтична і її можна сміливо споживати всім діабетикам.
Так от, корінь селери. Треба його порізати невеликими кубиками і поставити на пательню обсмажуватися. Краще смажити на маслі, тоді селера буде вершкова, але й просто на олії виходить добре. У вас ще не розірвалися шаблони, що із селери можна робити тільки салати? У будь якому разі йдемо далі.
Беріть корінь пастернаку, петрушки і моркву й ріжте їх такими ж кубиками, що й селеру, щоби вони однаково обсмажилися. Також додавайте їх на пательню до селери. Можете спробувати якийсь із білуватих корінців на пательні на смак, якщо вони м'які, то готові, тверді - варто ще обсмажити до ніжнозолотистого кольору.
Далі - цибуля. Я дуже люблю брати ялтинську цибулю. Вона приплюснута, синя і солодкава. Через особливості ґрунту канонічно ялтинська цибуля вирощуються саме під Ялтою і я сподіваюся, що за деякий час зможу купувати її на ринках півострова, але для нашого з вами гастрономічного експерименту підійде будь яка. Поріжте її кубиками і додайте на пательню до корінців.
Старанно все перемішуйте і намагайтеся, щоби воно не пригоріло. Курка зварюється доти, доки ви граєтеся із корінцями. Коли вони стануть золотистого кольору, м'якими, та по всьому дому буде неймовірний шлейф, який буде нагадувати свіжу випічку, то знайте, що прийшов час змішувати корінці і молоко. Для цього всі корінці просто з маслом додайте до баняку, в якому пірнає курка.
Після того, як ви змішали інгредієнти на пательні з молоком, знайте, що ви на порозі катарсису. Молоко після додавання корінців набуде охристо-жовтуватого кольору. Не соромтеся, збільшіть насиченість кольором – додайте куркуму.
Не жалійте куркуми – ця спеція – абсолютне щастя. Хімічно вона дуже схожа на кокаїн, саме тому в Індії люди такі щасливі – там споживають куркуму тоннами.
Після цього додайте трохи мускатного горіху, страва отримає ніжний смак свіжих молочних круасанів.
В кінці – обов'язково, чуєте, обов'язково додайте кінзу. Це вишенька на торті. Без неї страва нічого не варта.
Цю страву я готував не раз, так що не бійтеся і експериментуйте.
Амінь, Алілуя. Смачного.
На цю роботу я потрапив випадково. Коли я працював на кухні, то це мені вкрай не подобалося. Я робив це сумлінно-погано, навіть жахливо. У мене не було вмінь і знань виготовлювати шедеври, які мені б і не довірили, а рутину я не сприймав.
Я постійно запізнювався, не встигав, не доварював і недороблював - одним словом, саботував процес як міг. Зрештою – мене звільнили. Звільнення з цієї посади було неабияким досягненням. Одногрупники мене вітали, а інші горе-помічники запитували як мені це вдалося.
Коли я був вільний від обов'язку помічника кухаря, то одного разу харизматично читав історії з життя якогось святого за обідом. Як виявилося, їх можна було читати весело і викликати у студентів щирий сміх. Мене помітив і запросив працювати завідуючий бібліотекою.
Бібліотека було місцем, де всі заочники і нетворчі студенти замовляли собі роботу - курсові і дипломи. Для цього навіть була стійка як у барі. Тут мій письменницький талант почав розкриватися. Спочатку все було доволі непогано: потрібно було знати алфавіт від "А до Я" щоб знаходити книги на книжкових шафах. Вони нумерувалися за початковою буквою у прізвищі автора і назвою. Також треба було вносити нове добро у каталоги та дивитися за тим, щоб у читальному залі особливо завзяті студенти нічого не винесли.
Стіл чергового бібліотекаря стояв навпроти студентських, за ним була стіна. Щоб не нудьгувати на чергуваннях після 10-ї прочитаної книжки, я включав і дивився на ноутбуці сугубу еротику. Коли ти приблизно 365 днів у році бачиш лише бородатих священиків у чорному одязі, а тобі 18 років, то побачити оголене жіноче тіло було надзвичайною розкішшю.
Такий лейзі графік закінчився, коли ректор приїхав із якогось швейцарського університету.
Там він випросив для бідного і нещасного українського православного студентства десь біля 60 величезних коробок, навантажених книгами. Всі вони були німецькою. Німецької в семінарії не вчили, її знали одиниці. Для книг в бібліотеці не вистачило місця і для них спеціально купили шафи із замком(!) і поставили їх в одній із аудиторій.
Щодня місяці поспіль я і мої колеги вносили ці книги в реєстри - окремо в паперовий, окремо в інтерактивний. Пам'ятаю, що чи не єдина зрозуміла мені книга серед них була "Mein Kampf" видавництва 1930-х років. Ми її теж добросовісно внесли в реєстр, поставили на полицю і закрили на ключ. Не знаю чи хтось до цього часу її там рухав.
Мені доволі скоро остогидла така нудна і монотонна робота. Не було ні часу, ні бажання, ані на книжки, ані на твори за гроші, ані на відео з голими жінками. Я втратив будь-який інтерес до бібліотеки і гуляв замість цього Маріїнським парком.
Навчання у закритому закладі, де були одні тільки чоловіки у чорному, без вільної можливості вийти назовні довше ніж на декілька годин, робили із практично усіх студентів осатанілих неандертальців, яким хотілося пригод і дівчат. Деякі відкривали для себе нові горизонти і зустрічалися із хлопцями, щоб далеко не ходити. Таких жартома називали "музикантами", бо ж у них був "музичний анус". Про це навіть була пісня. Ще їх так називали, бо казали, що вони грають на “шкіряній флейті”.
Що ж до дівчат, то у семінарії, як і у Радянському Союзі, сексу не було. Було астрономічно важко провести дівчину повз чергових інспекторів та своїх одногрупників.
Хоча ходили легенди, що студенти старших курсів привозили із собою дівчат після нічних клуботусовок і тихцем проводили до себе в кімнати. Мабуть, це окремий вид задоволення тусуватися ввечері в клубі з хлопцями, ввечері їхати казна-куди, а вранці прокидатися від передзвонів Великої лаврської дзвіниці з краєвидом на золоті куполи.
Семінарською Ібіцею того часу був клуб Shooters на Печерську. Семінаристів там визначити було напрочуд легко – всі вони як один одягали білі як сніг сорочки і начищені чорні туфлі. Навідувалися туди й ті, хто мав священичий сан. Ідентифікувати їх теж було не важко – вони мали крислаті бороди, які почасти виглядали не зовсім схожими на модельну стрижку з барбершопу.
Проте знаю, що знаходити собі пригоди в місті було звичайною практикою для семінаристів. Якщо вірити легендам, то коли один мій одногрупник дізнався, що його дівчина вагітна, наполегливо по телефону наказував їй зробити аборт. Дуже православна позиція.
Зустріти ж таку "православну" і "канонічну" дівчину можна було на хорі, де їх було доволі багато. Деякі йшли туди цільово, щоб вийти заміж за семінариста, який в майбутньому стане священиком. Вони дивилися на семінаристів як на м'ясо і особистість їх мало цікавила. Таких дівчат глузливо називали "хабеемки" через скорочення від трьох слів "хочу быть матушкой".
Щоб студентська братія могла зустріти православних, чи то пак околоправославних коліжанок, керівництво інколи ще робило щось а-ля вечорів розумних і талановитих. На ці вечори керівництво поблажливо дозволяло запрошувати викладачам із інших вишів, які паралельно працювали у семінарії, дівчат-студенток.
Організація такого вечора була цілим дійством для семінарської братії і можливістю побачити живу дівчину не тільки на еротичних відео.
У процесі підготовки до події збиралися всі студенти та розпитували один-одного, хто що вміє і може показати і розказати. Тоді розписували сценарну програму вечора. Хтось, наприклад, віртуозно грав на фортепіано, як мій одногрупник, якого потім забирали спецоргани. Проте на фортепіано він грав дійсно фантастично. Він міг із зав'язаними очима виконувати чистісінькі джазові партії й імпровізувати. Хтось співав, чи декламував якісь вірші. Я зачитував свої віршовані теорії, які за декілька років опублікував самвидавом.
На це дійство збиралися геть всі студенти і викладачі семінарії, бо ж це була неабияка подія для законсервованого слоїка з солоними огірками. Саме такою мені на той час видавалася семінарія. Виступали перед публікою навіть викладачі. Зокрема пам'ятаю, як тоді Біляшов читав свою поезію. Невиправний романтик. Не знаю, чи він мав свою сім'ю.
За активність на цій події ректор подарував мені "Служебник", де розписана послідовність молитов на Літургії. У мене досі лежить ця книга на старослов'янській мові з підписом і печаткою ректора.
З коліжанками у той вечір я не знайомився, позаяк не бачив у цьому ні сенсу, ні доцільності. Я не уявляв, яка здорова дівчина могла прийти на таке дійство. Та й у будь якому разі мені нічого не світило, бо ж зазвичай на такі події приходили ХБМ, а батюшкою я бути не збирався. Я займався пошуком Бога і себе. Про такі дурниці як зустрічання я тоді не думав.
Хоча з дівчатами я час від часу прогулювався. Одного разу ми походжали Києвом зі своєю знайомою із Конотопу і потрапили під проливний дощ. За секунди змокли до нитки. Ми були поруч із семінарією і я запросив її посушити волосся і речі феном. Пам'ятаю, в якому шоці були мої сусіди по кімнаті, коли побачили в нашій кімнаті живу дівчину в мокрому одязі, яка нервово сушила собі феном волосся. Хтось одразу взявся допомагати їй сушити іншим феном одяг і швиденько знайомився, хтось намагався сказати мені, що це не за правилами проводити дівчину в кімнату.
"Послухай, це ж фірмове фарисейство, бо ж ми постійно говоримо про любов до ближнього і прояви милості. Що ж мені залишалося, відпустити її мокру як чіп в електричку назад. Вона буде їхати додому чотири години і напевно захворіє", - впевнено промовив я.
Для мене були дивні такі претензії, бо я ж знав, що інші хлопці привозили в ночі дівчат з клубів вочевидь не для того, щоб пограти з ними в шахи.
Зрештою, з моїми аргументами всі погодилися, і хоч гарна молода низенька білявка в напівпрозорому мокрому літньому сарафані і красивезними заплетеними косами створювала ефект ядерної бомби, проте вийшла з корпусу живою і здоровою. Зараз вона вже вийшла заміж. Не за семінариста. Має дитину. Я радий за неї.
Завершення буде