Цю книгу написав колишній студент Київської духовної семінарії Московського Патріархату, а нині журналіст Радіо Свобода, LIGA.net та Твоє Місто Роман Тищенко-Ламанський. У ній я описую всю недолугість навчання в системі, проросійську пропаганду, яку поширювали викладачі на студентів та намагання семінарського керівництва зробити із індивідуальностей покірних рабів. Також у ній піднімається питання національної безпеки та доцільності існування в Україні такої промосковської структури як УПЦ МП.
Завершення. Вступ про книжку і перші її підрозділи тут, друга частина тут, а третя тут
Дисклеймер: і якщо хтось захоче придертися, то всі персонажі та локації є вигадані, всі збіги з реальними людьми та подіями випадкові
В житті семінарії, та й всієї лаври, було декілька епічних моментів. Особливо знаковими був Великдень, Успіння Богородиці, бо Лавра носила назву на Її честь, і свята Антонія і Феодосія - засновників лаври. До цих свят здебільшого урочисто поповнювали ряди тих, хто вирішив стати монахами.
Якщо роль православних попів на приходах ще зрозуміла - пропаганда сама себе не розповсюдить, то роль монахів - загадка. Глобально у лаврі кують кадри для того, щоб далі їх просувати по церковній лінії і відправляти в регіони.
Поганий той солдат, що не хоче стати генералом. Поганий той монах, що не хоче стати єпископом. Одразу з'являється який-неякий титул, невелика кількість людей, яка слухається, і трохи майна, яким можна розпоряджатися.
Проте щоб просунутися з монахів до єпископства можна чекати 20-30, а то й 40 років. Глобальний же сенс існування монастирів у православ'ї доволі складний - вони просто є і там моляться. Як правило, нічим цікавим там ніхто не займається. Шкіл, просвіт, типографій та лікарень, як у дореволюційні часи, там немає.
Однак все одно знаходяться люди, які бажають долучитися до лав монашества. Для цього існує дуже своєрідний обряд ініціації - постриг. Купа досвідчених монахів із настоятелем монастиря збираються у печерах. Всі в чорних мантіях - чорніші за чорне. В руках - свічки. Новачки у білих сорочках до п'яток. Настоятель сидить в одному краю церкви, новачки стоять в іншому. По боках вздовж стін - купа битих вовків з довгими бородами і з натягнутими мантіями. Новачки лізуть по підлозі, над ними читаються певні молитви, обрізається волосся і дається нове ім'я.
Після цього вся братія піднімається, а новачки мають на цілу ніч залишитися в церкві і читати Псалтир. Вважається, що від моменту постригу починається нове життя.
Хоча на перший погляд сенсу у православному монашестві не так і багато, але я знав дуже хороших людей серед них. Наприклад, мій духовний отець за часів семінарії - отець Яків.
Він здобув собі славу того, що "стоїть біля хреста". Це було його хобі. Отець стояв на площі біля хреста на шляху до Ближніх і Дальніх печер, всіх бачив і все чув. Тож він першим знав практично все, що відбувалося у величезному монастирі.
Для семінаристів сповідь була обов'язковою. Сповідали як священики із семінарії, так і монахи з лаври. Семінарських священиків студенти боялися як пекельного вогню, бо існували легенди, що деталі сповіді стануть відомі інспекції. Подейкують, що після таких "сповідей" у духівника семінарії певні семінаристи знаходили свої прізвища з "тропарями" на дошці оголошень у трапезній.
Нагадаю, що в Україні на законодавчому рівні передбачена таємниця сповіді. Все, що сказане притомному законослухняному священику на сповіді має залишитися між вами двома. Це дуже інтимний та дуже сакральний момент. Навіть більше, це Таїнство. Таке, як Таїнство хрещення, чи шлюбу, чи священства. Священик не може розголошувати про те, що казав йому вірянин на сповіді – це заборонено й церковним правом, і національним законодавством. За це порушення 180 стаття Кримінального Кодексу України передбачає санкцію у вигляді арешту до шести місяців, або обмеження волі до двох років. Виключення – питання національної безпеки: повідомлення про терористичні акти, акти екстремізму і все таке інше. Але всі ми знаємо, що УПЦ дуже скептично ставиться до національного законодавства. Що вже говорити про церковне право.
У будь якому разі студенти часто-густо обирали для сповіді священиків з лаври, хто був поза залізною рукою “системи” й не був зацікавлений дізнатися якнайбільше деталей з ким ти спиш або п’єш. У отці Якові я був певен і без страху розповідав йому все.
Отець Яків був священиком і монахом із лаври. Він був невисокого зросту із охайною зачіскою та бородою. Він цікавився темами церковного мистецтва, міг годинами розповідати про ікони і про те, як він брав участь у розкопках і реставрації решток Успенського собору. Собор княжих часів у лаврі підірвали совєти під час Другої світової війни. Вони хотіли вбити якогось важливого німця і кращого способу не знайшли. Совєти паскудно робили хоч би за що вони бралися, і німця, властиво, вони не вбили. Камінюччя ж собору від вибуху розкидало по Печерську. Реставрували його дуже довго.
Буквально нещодавно УПЦ непродовжили оренду приміщень у Верхній лаврі і вони не можуть більше служити у соборі. Це стало історичною подією, бо лавра розглядалася УПЦ як неприступна твердиня. А тут на Різдво у ній служить Епіфаній, очільник ПЦУ. Це було цілковитим шоком як для семінарії, так і для братії монастиря. Історія пишеться просто сьогодні, але зараз повернімося назад до історії.
Отець Яків знав не просто експонати, а й фонди музеїв у Верхній лаврі (ця територія для семінаристів була як сусідня галактика) і планував реставровувати під церкви закинуті оборонні башти. Міг годинами розказувати, підтримати будь-яку розмову й жартувати на найнестандартніші теми.
Нас познайомив мій друг, який заочно вчився в духовній академії і готувався стати монахом у лаврі. З отцем Яковом ми швидко знайшли купу спільних тем і здружилися. Позаяк кормили у семінарії за часів Важкороба гірше нікуди, то отець Яків підкормлював мене у монашій трапезній. Там завжди було смачно і потрапити туди для студента було за свято. Декілька разів ми гуляли Києвом і він показував букіністичні магазини у глухих закапелках дворів.
Отець Яків дуже гарно відчував внутрішні переживання студента. Його поради були дуже цінними і потрапляли в саме серце. Сенс знаходження в семінарії, якість освіти, а радше її відсутність, життєве призвання, виклики щоденного життя - це були постійні теми для бесід. Він розумів моє розчарування освітою у семінарії і жорсткість тамтешніх правил. Також у розмовах ми говорили про те, що є сенс спершу отримати диплом світського вишу. Тож я почав рити мисленнєвий підкоп під лаврські стіни й складати план втечі з Шоушенка.
Протягнути одному в семінарії без друзів і приятелів космічно важко. Інколи катастрофічно важливо було мати вуха, з якими ти би міг поділитися подіями, новинами та принагідно постібатися з якогось викладача. Було важливо, щоби ви були впевнені один в одному і ваша розмова ні за яких обставин не стала відомою інспекції. Також час від часу хотілося й душевно випити пива, й майстерно пошити в дурні чергових інспекторів.
Самому виробляти такі викрутаси було не дуже то й цікаво. По великому рахунку, ти не міг поділитися радістю з першим ліпшим своїм однокурсником, бо завжди був ризик напоротися на стукача.
Семінарська братія гуртувалася за різними принципами. За інтересами, світоглядом, свободою, критичним мисленням або ж за територіальним принципом. Так, інтереси у хлопців із Закарпаття часто-густо співпадали і вони проводили час у закритих кумпаніях. Варто ще додати, що тамтешня говірка була дуже специфічною і неозброєному жителю Великої України було доволі складно зрозуміти щось на кшталт "Нехарю, утки будеш? Путь сюди, поникай штринфлі". За схожим принципом гуртувалася братія із Донбасу.
У мене було декілька друзів. Ярослав, випускник факультету кібернетики із Києва, Олександр, випускник механіко-математичного факультету із Черкас, та Валдіслав із мальовничої Наддніпрянщини. Були й приятелі, з якими ситуативно можна було піти на пиво, сходити в будинок органної музики чи поділитися якимись історіями.
В шахи я грав із випускником факультету кібернетики, а з Валдісом можна було легко придумати як підкласти свиню інспекції. Ось, наприклад, щоб повернутися "під шафе" непоміченим до семінарії, треба було знати шість виходів із лаври і прорахувати на якому, вірогідніше за все, не буде інспектора. Вдвох продумувати план і повертатися було далебі цікавіше.
З Валдісом ми познайомилися, коли я слухав на перерві пісню "Підпільний Кіндрат, підпільний Кіндрат, в надійному місці сховав автомат". Він почув її, підійшов, заспівав частину, ми розсміялися і в ту ж секунду подружилися. З Валдісом я багато спілкуюся і зараз. Коли ми збираємося разом, то це схоже на зустріч ветеранів, які можуть донесхочу обговорювати їх бойові будні.
Він носив унікальний сірий лляний підрясник із вишивкою у формі пшеничних колосків - бо ж з Дніпровщини! Батьківщини ланів! У його підряснику, як у гарному піджаку, були підкладки із дорогої тканини. Підрясник Валдіса скидався радше на парадну військову форму. У мене ж на фірмовопольову - обтраскану і з грязюкою.
Хлопці із Закарпаття носили підрясники із емблемами винограду і дуже ними пишалися. Навіть існувала а-ля мануфактура (прямо як у Середньовіччі) майстра на ім'я Зеновій, де таку одіж можна було замовити і підігнати під зріст і об'єм.
Тож виноград був майже як відмінною рисою. До Євангельських притч про вино додавалася ще гордість, що на Закарпатті виноград ріс як у Бога за пазухою. Багато хто із студентів звідтамти розповідали про це, а то й привозили і пригощали домашнім вином чи коньяком. Достобісатавтологічне смачнезний коньяк, маю відмітити. При нагоді обов'язково спробуйте.
Серед позитивних персонажів, які так чи інакше розбавляють будні семінарського трешу і угару, яскраво можна виокремити клішово фігуру Петра Попельницького. Це був харизматичний хлопчина із першим тенором, що походив із Хотина. Це був чи то український румун, чи румунський українець, чи то циганський українець, чи український циган. У спільноті студентів він запам'ятався тим, що зранку до ночі міг грати на баяні. Це не була гра, експерименти і баянні відкриття Астора П'яццолли, але старі добрі задушевні українські мотиви наливайок і генделів. Час до часу Петра так наповнювала харизма, що про його баян починали говорили викладачі. Викладацькі кімнати розташовувалися на нульовому поверсі, тоді коли студентська братія мешкала на четвертому.
Було багатенько внутрішньокімнатних посиденьок, коли після нної пляшки баян Петра заходив як бальзам у суху землю. А то ще інколи ці дійства прикрашали хорові ораторії. Хтось заводив, скажімо: "Ой гілля-а, ой гілля-а-а, гусоньки-и, гусоньки на став" і до цієї пісні миттєво підключалися перші, другі тенори, баритони і баси і розспівували пісню на всі голоси.
Користувалася попитом і "Только мы с ко-о-онем по полю идём, только мы с конем по полю идём". Особливо забавно було чути у Києво-Печерській лаврі інтернаціональне закінчення цієї пісні "Пой золота-а-я рожь, пой кудрявый лён, пой о том, как я в Россию влюблен".
Мої письменницькі таланти запам'яталися в семінарії надовго. Вже через чотири роки після того, як я забрав документи, Петро Попельницький попросив за гроші написати йому магістерський диплом. Диплом вийшов солідний і матьорий, проте моя проукраїнськість зіграла з Петром злий жарт. Його "зарізала" комісія на захисті, бо у роботі було багато "української національної думки". Семінарія розташована за адресою: 01015, м.Київ, вулиця Лаврська 15. Звідки тут взятися українській національній думці — цілком незрозуміло.
Приїжджали до мене в семінарію і приятелі з гімназії. Одного разу це був мій однокласник Євген Потьомкін. Після школи він вчився в університеті в Сумах і для нього це був чи не перший приїзд до Києва. В день, коли він приїжджав, мене поставили на якесь дурне чергування у навчальному корпусі. Проте я попросив з десяток своїх однокурсників замінити мене, продумав графік і розпланував хто за ким може мене підміняти на півгодини - годину, щоб показати Євгену Київ. Ми гарно погуляли, повернулися у навчальний корпус семінарії, зайшли у викладацьку і заснули на шкіряних диванах.
Зранку треба було поснідати і я не збирався залишати свого друга голодним. Ми зайшли в гуртожиток і я вдягнув на нього перший ліпший підрясник, який знайшов у кімнаті. Замасковані ми розчинилися у натовпі із 300-т людей, пройшли непоміченими у трапезну і смачно поснідали. Головною проблемою тоді було не розсміятися і запевнити однокурсників, що Євген вчиться десь у Тобольській, чи Хабаровській семінарії - де б гіпотетично ніхто не був і звідки б ніхто нікого не знав. Для Євгена це була та ще пригода і він часто її згадував.
В семінарії я навчився понад усе цінувати і любити своїх друзів, позаяк це люди з якими ти "на одній хвилі", з якими можна було розділити радість, які могли підтримати у час смутку, з якими можна було без страху йти на будь-яку авантюру.
Серед сили-силенної теоретичних занять декілька були практичними. Коли взагалі не треба було писати, а, натомість, щось робити - це викликало непідробний ажіотаж і цікавість.
Такими були заняття співу у отця Дмитрія Болгарського. Високий, з доглянутою підстриженою бородою, завжди повний енергії та позитиву, він був однією з віддушин для студентів.
Він із величезним захватом й ентузіазмом розказував про спів та музику. Було враження, ніби у нього всередині звучав внутрішній камертон і він задавав ноту "Ля" всьому навколо. Фантастичний викладач з Великої букви.
"Встаньте, встаньте все ровно. Подберите, подберите животы. Не стесняйтесь. Почувствуйте внутренний стержень! Вот он, вот он! Его можно ощутить. Расправьте плечи. Наполните живот воздухом! Критически важно дышать животом и чтобы звук проходил через диафрагму, а не звучал только на связках. Вот попробуйте! (Насиченим звуком який йшов від самого живота) "В Чермнем м-о-о-о-ри". Попробуйте! Дышите животом, пусть он создаёт резонанс! Ну, представьте, что вы летом гуляете с девушкой по парку, она в лёгком платьице, ее груди поднимаются и опускаются. Что ж это будет, если вы с ней будете говорить (высоко и фальшиво) тонким высоким голоском со связок. А-н нет! Вот он, вот он, внутренний стержень, голос изнутри, из самого естества, насыщенный и богатый!"
З таким піднесенням і таким захопленням про свій предмет говорили одиниці. Отець Дмитро дуже багато говорив про способи дихання і постановку голосу, про його розкриття, про насиченість та резонанс. Крім семінарії він викладав в університеті Драгоманова, а співав на хорі в одному із монастирів. Завжди запрошував всіх охочих поспівати з ним.
"Когда-то пришел ко мне один индуист и начал рассказывать о дыхательных техниках и о пранаяме. Я пригласил его спеть на хоре. Сперва он пытался идти в ногу с мелодией, но буквально через несколько минут кхе-кхе-кхе - начал задыхаться! Пранаяма - это, конечно, хорошо, но не то, не то", - розповідав отець Дмитро.
Одного разу я з моїми друзями завітали до того монастиря і послухали отця Дмитрія. Розмірений і рівний благородний спів на грецький, чи то пак болгарський лад, без різношерсних барокових викрутасів а-ля опера "Руслан і Людмила", робив службу дуже натхненною та медитативною.
Курити я почав у семінарії. На 19 років одногрупники мені подарували люльку. Я купив до неї дорогий тютюн і відтоді постійно курив. Ніхто із моїх одногрупників не мав такої звички. Місць для куріння в лаврі не було, а якщо інспектор унюхав би тютюн, то прийшлося би писати пояснювальну.
Хлопці курили, але тишком-нишком, десь в місті, і щоб ніхто не бачив. Тож зараз згадую ті часи із особливим втішенням і гордістю. Коли вчорашні школярики курили аби що дешевше і швидше, то мій насичений шлейф із четвертого поверху гуртожитку долинав ледь не до першого. В особливо трешові часи я курив в кімнаті прямо на пожежну сигналізацію. Вона ніколи не спрацьовувала через дим. Курив довго, вдумливо і аристократично.
Люлька із семінарії супроводжує мене вже дев'ять років. За цей час вона стала гарною порадницею і часом для медитації. Концентруватися у церкві на службі було доволі важко. Через особливість співу я називав це не службою, а оперою "Руслан і Людмила" - враження і налаштування були відповідні.
Гуртожиток - це місце, де виховуються алкоголіки. І це можна сказати про будь-який гуртожиток будь-якого університету. Проте в семінарії все теж було доволі специфічно. Так багато як там, я не пив ніде і ніколи. Через те, що багато хлопців із моєї кімнати співали на хорі, їм роздавали різне добро, що люди приносили в церкву. Тому запаси кагору у нас були практично невичерпні. Навіть не знаю, що мало статися, щоб вони закінчилися.
Зранку хлопці випивали, щоб не бачити і не чути всю "призрачность и иллюзорность бытия", яка чекала на них у навчальному корпусі. Ввечері - щоб забути те, що вони бачили. Деякі користувалися лайфхаками - пили декілька шклянок настоянки пустирника чи валеріани за раз і вставляло це, по словам, не слабо. Особливою популярністю користувався бальзам "Дев'ять сил". Кмітливі хлопці, якщо їх після цього ловила інспекція, казали, що вживали ліки для стимуляції серця чи від горла. Цей напій дійсно мав лікарсько-трав’яний аромат, але це не відміняє, того, що вміст алкоголю у ньому досягав 40°.
За приказками, для особливо битих вовків в бій йшло все, що могло горіти. Декілька разів я сам приходив до кімнати п'янючий в драбадан і не пам'ятав, що було ввечері. Зранку ж мені розповідали як мене правдами і неправдами ховали від очей інспекції. Бінго було, коли в одну кімнату приходило декілька таких неконтрольованих персонажів. Інколи доводилося відштовхуватися від стіни, щоб по інерції дійти до туалету.
Одного разу в січні я дивом прийшов до гуртожитку від гостин у КПІ. Я бачився із шкільним товаришем (перший і останній раз після школи) і ми випили астрономічну кількість коньяку. Я казав, що "ксьонз покаже, як треба пить, закуски не треба!"
На ранок (година 6-та) всіх у кімнаті підняв черговий інспектор, який об'явив, що в той день була річниця, коли патріарх Кирил став патріархом Кирилом (так, цей титул в нього був не одразу). З нагоди такого великого свята всіх нас погнали на службу. Я йшов, покриваючи Кирила триповерховим матюччям. Йшов не один - зі мною в парі йшов фантасмагоричний бодун. Маленька семінарська церква була як рукавичка, і репалась від кількості студентів і викладачів. На вулиці було десь -20°С і ніхто не хотів мерзнути. Служба затримувалася. Це тягнулося так довго, і було там так душно, що я не витримав, різко розвернувся, і сказав своєму другу Валдісу, що втрачаю свідомість. Ми дійшли до дверей церкви, я взявся за ручку і відчув, що починає чорніти в очах. Одногрупники мене підхопили і винесли на руках "ангельскімі нєвідімо доріносіма чінмі". Я написав пояснювальну записку і мав розмову із ректором, однак на мій подив "тропаря" мені не повісили.
Клуби зеленого насиченого диму із запахом свіжоскошеної трави, чи то пак сіна на фоні золотих куполів і дзвонів. Слабо уявляється? Ще б пак!
Наскільки я пам'ятаю, то канабіс студенти ходили покурити у будку до чергових патрульних "козаків", які охороняли лавру. Дістати легкі наркотики було легко, важкі - теж легко.
Цей товар постачав один мій одногрупник і ніяких проблем щоб отримати його не було. Була потрібна лише воля та гроші.
Розваги у семінарії не надто відрізнялися від щоденних днів. Деякі студенти пили пиво-настійку-горілку у найближчих парках - Слави, або Другої світової війни. Деякі студенти їздили в центр поїсти і випити пива у "Пузатій хаті". Деякі відпочивали більш вишукано, назвемо це так.
Частина семінаристів відвідувала гей-клуби, частина - стриптиз клуби. Ще частина їздила на Гідропарк влітку - він настільки близько до лаври, що до вікон гуртожитку долинали звуки тамтешніх тусовок. Проте чим ближче до лаври - тим ризикованіше. Одного разу двоє проректорів дізналися, що на відбій не прийшли декілька студентів і відпочивають на Гідропарку. Священики поїхали середночі забирати їх у всьому монашому амплуа.
Взимку було ламповіше. Я пам'ятаю, як у підряснику катався на пластиковому піддупнику із засніжених схилів у парку Слави. Також студентів раз в рік возили провітритися. Одного разу всіх забрали у парк Пирогово за Києвом, це було доволі весело, бо хлопців ніхто не затискав (нарешті) і вони були щирими та живими. Ми ходили по парку, пили пиво, багато сміялися, байдикували та щиро говорили. Просто бути щирим та не зажатим і не боятися — було неймовірною розкішшю у семінарії, бо саме там я зрозумів прислів’я, що й у стін є вуха.
Іншого разу всіх нас повезли у Почаївську лавру - оплот православ'я на Заході України. Місцина справила на мене жахливе враження. Сама лавра була нічого так - із претензією на оригінальність. Було видно по композиції, що коли її віджали православні у 1831 році, то вони приліпили поруч із витонченим бароковим храмом витвір "московського православія" із золотими банями. Він і зараз тішить зір тих, хто надає перевагу московській архітектурі, а не витворам князя Потоцького.
Там теж була семінарія, але поза територією лаври. Учбовий корпус у мансарді старезного гуртожитку був оздоблений такого ж віку дошкою для крейди, рядом парт і лавок. Довершували образ камери спостереження в коридорах. Це б скидалося на іконічну дореволюційну церковно-приходську школу, якими я їх бачив на знимках, якби не бездуховні технології.
Проте їх доцільність була не конче зрозумілою: вони не заважали волоцюгам, які стояли біля лаври, спокійно ходити по семінарії і просити в нас гроші. Про Почаївську лавру ходила репутація радше виправного концтабору, а не учбового закладу. Студентів, які переводилися звідти, поважали уже за те, що вони її пройшли. Особливо відчайдушних семінарюг з Києва відправляли туди на "перевиховання".
Теоретично можна було перевестись, або перевступити у будь який церковний заклад на теренах країн колишнього СНД. Так дуже вдало зробив один із моїх одногрупників із Маріуполя.
Як розповідали одногрупники, у 2014 році він говорив по телефону із семінарії у Києві про "ДНР" і про ймовірне "асвабаждєніє" бойовиками міста. Дуже скоро ним поцікавились з відповідних органів. Ректор їх вмовив забрати одногрупника на наступний день. Не знаю, що він пообіцяв сбушникам і як напрягся, але ввечері того ж дня мій одногрупник їхав у Росію в духовну семінарію у Санкт-Петербурзі. В Україні він більше не з'являвся і по слухам зараз персонаж перебуває у Фінляндії.
Траплялися й революційні випадки. Студентів затискали так жорстко, що часом вони бунтували за базові громадянські права. У семінарії був обмежений не тільки час і простір, а й свобода слова. Ти майже завжди не міг без наслідків сказати свою думку викладачу, чи інспекції. Обговорити якесь питання було фантастикою, а щоб керівництво визнало свої помилки - це повністю виключалося.
Хоча так було не завжди. Викладач з курсу догматики розповідав, що за історію духовної семінарії у дореволюційний період було два бунти. Перший - коли студентам заборонили курити у аудиторіях, другий - коли на сніданок, обід та вечерю дали компот. Студенти вочевидь були тоді іншої закалки, бо в обох випадках хлопці били вікна, підпалювали парти і йшли у гуртожитки.
У сучасність теж траплялися бунти, ну як бунти, радше акти непримирення із політикою партії. Хоча вони були поодинокими і скидалися на декабристський рух у сусідній Росії чи на протести у Білорусі. Проте для машини, яка намагалася видати себе за відпрацьований механізм (семінарії), це було майже катастрофою.
Одного разу хлопчину курсом старше за мене дістала непогрішність викладачів і інспекторів. Ще б пак, такими повноваженнями як інспектор, не володіє навіть Папа римський. Тож мій знайомий надрукував агітлистівки для студентства й інспекції із закликом до діалогу. Щоб його ніхто не бачив, він робив це вночі у туалеті. Складно уявити як він сидів у зачиненій кабінці серед ночі з ноутбуком та принтером і робив все можливе, щоб його не почули. Якби за поширення свободи давали нагороди, то він однозначно отримав би якийсь Георгіївський хрест, або Pour le Mérite.
На ранок він розкидав листівки по аудиторіям навчального корпусу так, що було враження, ніби над ними пролетів бомбардувальник.
Це дало свій результат: всіх студентів зібрали в актовому залі для зустрічі із ректором. Він запитував кого що не влаштовує, проте на поодинокі зауваження уміло знаходив відмовки. Дуже скоро студенти зрозуміли, що змінювати ніхто нічого не буде і перестали задавати питання. Так закінчився бунт за свободу слова.
Варто зазначити, що за збігом обставин "декабрист" після семінарського бунту добровільно відправився служити саме в місця, куди царський уряд висилав справжніх декабристів - у глухий Сибір.
Було літо 2011 року. У Києві яскраво світило сонце, розпашіло дихали дерева і трави, а дівчата, які заходили в лавру, були у легких повітряних сарафанах. Все спонукало до життя та радості. Проте не семінарські будні.
Влітку і на зимові канікули для студентів були особливі атракції: одна частина їхала домів, а друга посилено переносила кругле і перекочувала квадратне. Потім вони мінялися. Я досі не розумію навіщо студентів тримати на території учбового закладу, коли не було навчання. Через нерозуміння такий таймспендінг дуже деморалізував.
Перше літо я ще більш-менш справлявся з тим, щоб поливати квіти і перебирати гнилу картоплю. На другий рік сама думка про це мене надзвичайно вкурвлювала. Мої друзі збиралися в Крим і кликали мене з собою. Вибір був очевидним.
Спочатку я намагався битися з системою по білому і просив ректора про заочне навчання, щоби стаціонарно вчитися в Інституті журналістики Шевченка і спокійно відпочивати влітку. Прохання були відхилені і в Інститут я не потрапив. Тоді я вирішив забирати документи (не могли ж мене через це закрити на складі і катувати гнилою картоплею).
Піти було важче, ніж я думав, але не критично. Куратор курсу намагався мене переконати, проте все ж прийняв мою думку. До ректора я не потрапив, натомість завалив його аркушами паперу з проханням про відрахування. Довідку про те, що я навчався в Київській духовній семінарії, мені видали, а виписку із оцінками отримати так і не вдалося. Проте я із чистим серцем і душею я поїхав в Крим, а коли повернувся, то дізнався, що якогось дива не поступив із балами ЗНО 190+.
Тоді я вирішив взяти gap year щоб прийти до свідомості і пристосуватися до світу після двох років концтабору. Я перестав асоціюватися із християнством і відкрив Бога для себе заново через п'ять років у прощі Camino de Santiago. Проте я не жалкую, що пройшов таким шляхом. Experientia est optima magistra. Амінь і Богу слава. “Конец всем святым и православию”.