Константинопольський Патріархат: Церква-матір українського народу – еклезіологічний аналіз

Анотація

Основною темою дискусій серед сучасних богословів став нещодавній розкол Світового Православʼя, спричинений наданням Константинопольським Патріархом автокефалії Православній Церкві України. Зростання розбіжностей в сімʼї Православних автокефальних церков щодо автокефалії та її проголошення продовжує шкодити єдності та соборності Православʼя. Як йтиметься в цій роботі, Вселенська Патріархія бере на себе роль центру єдності Православної Церкви та церковного материнства сучасних помісних автокефальних православних церков. Вона є “Матірʼю, яка дарує народження”, і джерелом апостольської спадкоємності всіх визнаних автокефальних Церков за останні два століття. По суті, Вселенський Престол взяв на себе роль вірного охоронця Вселенських Соборів, на основі яких Вселенський Патріархат гуртує внутрішнє життя Православʼя. Як Церква-Мати, уповноважена надавати автокефалію місцевим Православним Церквам, включаючи найновішу, Православну Церкву України, вона підтверджує своє становище і внутрішнє життя Православʼя та повноваження, які їй делеговано Отцями Семи Вселенських Соборів.

Поза сумнівом, ХХІ століття буде визнано Православною Церквою як століття надзвичайного акценту на еклезіології. Лідери Православної Церкви повинні зосередити свою увагу на зростанні глобальних церковних проблем, які можна охарактеризувати як постійно існуючий виклик з часів П’ятидесятниці. Хоча фундаментальні складні питання постійного буття Церкви у перші два століття вирішувалися пізнішими Вселенськими та помісними Соборами, сучасні тлумачення рішень Вселенських соборів і застосування канонів у мінливому світі потребують особливої уваги. Розкол православ’я на Балканах, дублювання юрисдикцій у США, Канаді та Західній Європі, а також розбіжності у трактуванні першості честі Вселенського Патріархату в житті Православної Церкви є свідченнями кризи в церковній сфері. Серед цих викликів одна тема має особливе значення для існування Православної Церкви: тема автокефалії та її проголошення. Ця тема стала нагальною з моменту надання Вселенським Патріархатом Автокефалії Православній Церкви України ‒ 6 січня 2019 р. Після цього проголошення відбувся розкол у родині помісних Православних Церков на найглибшому рівні Таїнства Святої Євхаристії, що кидає виклик усталеній суті еклезіології Православної Церкви.

Однією з тем, яку рідко обговорюють православні богослови в контексті проголошення автокефалії для Православної Церкви України, є тема Церкви-Матері Вселенського Патріархату. Існує загадкове мовчання серед православних богословів стосовно терміну «Церква-Мати», не досліджується його застосування у повсякденному житті Церкви. Аби наголосити на колосальній важливості цієї теми у всезагальному бутті Православ’я, ця праця буде зосереджена на двох фундаментальних принципах: Мати-Церква в світлі проголошення автокефалії для

Православної Церкви України та її значимість для внутрішнього життя Православної Церкви. Хоча дискусія навколо автокефалії Православної Церкви України продовжує тривати серед лідерів та богословів помісних Православних Церков, процес, що веде до проголошення автокефалії та подальша полеміка з цього приводу, дають нам беззаперечне підґрунтя для нашого аналізу та висновків. Дана робота не претендує на вичерпність і довершеність у своїх результатах.

Для належного і всебічного аналізу теми, я розглядатиму її в світлі офіційних документів Вселенського Патріархату та різноманітних повідомлень і заяв стосовно автокефалії та життя Православної Церкви. Я сподіваюся, що цей аналіз сприятиме розумінню концепції Константинопольської Матері-Церкви та її значення в житті Православної Церкви у світі.

ЦЕРКВА-МАТИ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ ТА СВІТІ

Одна із основних символічних характеристик, що притаманна ролі Вселенського Патріархату в житті Православної Церкви у світі ‒ це бути «закваскою», «яка заквашує все тісто» (Гал. 5: 9)[2]. Окрім того, Патріарх Варфоломій визначає Константинопольський Престол, використовуючи слова святого Луки, як «порив сильного вітру» (Дії 2:2), який здатний вивітрити і розвіяти всю неправду, що зʼявляється і триває в житті Православної Церкви[4]. Засновуючись на справжньому покликанні Матері-Церкви з ранніх часів, Отці Церкви передбачали в її існуванні трансцендентну реальність, яка буде джерелом центрованості життя Церкви, а також свідченням справжнього покликання до церковного життя. Завдання Константинопольської Церкви-Матері щодо поширення Євангелія, перед нею поставлене, є постійно триваючим процесом плекання та формування православного духу та свідомої ідентичності всіх народів[6].

У світі немає жодної іншої Помісної Православної Церкви, яка могла б претендувати на такі ж повноваження або прерогативи як Вселенський Патріархат. До того часу, поки відбудеться наступний Вселенський собор і розв’яже спірні питання, ініціятива щодо рішення щодо “церковних справ” належать виключно Вселенському Престолу. Це завдання є не лише повноваженням, але й обов’язком, покладеним на улюблену Матір помісними церквами[8]. Вона є Матір’ю-Церквою для всіх православних християн аж до самопожертви[10].

Згідно з офіційними патріаршими постановами Вселенського Патріархату, існують дві основні вимоги до церковної незалежності помісної Церкви: Перша полягає в тому, що «Церковні питання повинні регулюватися в цілому відповідно до конкретної держави» [12]. Особливий термін, який використовує Вселенський Патріархат у своїх офіційних заявах та деклараціях, є термін «Церква-Мати»[14]. Церква-Мати – єдина, яка приймає декларацію-заяву Церкви-дочки, та єдина, яка започатковує процес[16]. Церква-Мати також одночасно починає процес єднання всередині помісної Церкви. Необхідно повністю вилікувати будь-які перепони розколу, встановити церковну єдність і підтвердити апостольську віру та спадкоємність апостольського рукоположення, а також таїнственне життя місцевих громад. Ми повинні підкреслити надзвичайно важливу роль Церкви-Матері у зціленні розколу православ’я в Україні як передумови подальшого проголошення автокефалії. Зцілення розколу має узгоджуватися з новим і повним церковним оновленням в Україні[18]. У своєму листі, зверненому до української нації з приводу поточної політичної ситуації, Патріарх Варфоломій писав: «Для Святої Матері і Великої Церкви Христової Константинопольської українська нація та народ є Її дорогоцінними синами і дочками, народженими з вод хрещення, що тече між берегів Дніпра. Від часів нашого осяйного попередника, святого Фотія Великого, любов Церкви-Матері до благочестивих християн ваших земель ніколи не вщухала»[20]. Історичний зв’язок між Православною Церкви України та Вселенським Патріархатом наголошується через посилання на річку Дніпро та ставлення до вірних Православної Церкви в Україні як до синів і дочок. Звернення Вселенського Патріархату до вірних членів Православної Церкви України як до своїх дітей підсилює всі офіційні заяви та декларації, в яких Церква-Мати завжди проголошує свою безумовну материнську любов[22]. Посилаючись на джерело Хрещення Київської Русі та Церкву-Матір, Вселенський Патріархат захищає основи джерела апостольського правонаступництва Помісної Церкви України.

У баченні Вселенського патріархату, Церквою-матір’ю для Церкви України завжди буде Константинопольська церква. Вселенський Патріархат ніколи не відкидав і не відмовлявся від материнства щодо православної церкви в Україні. Позиція, яку займає Константинопольська церква, є послідовною і безкомпромісною, особливо в період останніх трьох століть. Відповідно, нинішня церковна позиція Вселенського Патріархату принципово незмінна. У листі до Патріарха Алексія стосовно Української православної церкви в діаспорі, Патріарх Варфоломій писав: «По-перше, ми повинні категорично заявити, що ми не визнаємо Пресвяту Церкву Росії як таку, що наділена будь-якою зверхністю над українцями діаспори, які стали під омофор Константинопольської церкви, оскільки вони, перебуваючи за кордоном, мали право шукати безпечного прихистку у Константинопольської Церкви-матері, з якою вони історично нерозривно пов’язані та чиї належні законні повноваження й обов’язок полягають у сприянні їх відродженню» [24]. Оскільки помісна Церква в Україні до 1686 р. перебувала під канонічною юрисдикцією Константинопольського Вселенського Патріархату і не існує еклезіологічного чи канонічного обґрунтування дій Московського Патріархату, справи Православної Церкви України є справами Вселенського Патріархату[26]. З іншої точки зору, постійність материнського ставлення Вселенського Патріархату до Православної Церкви в Україні має фундаментальні наслідки для ідентичності помісної Церкви України. Вселенський Патріархат визнає і поважає її унікальний характер. Церква-мати приймає мовну та національну специфіку української нації, з прагненням переживати Божу присутність[28]. У Православній Церкві постійно й донині передається апостольське передання через історичні та суспільні зв’язки[30]. У сучасній православній еклезіології це називається постійною інтеграцією в церковне апостольство[32]. Неперервна апостольська спадкоємність підтверджує єдність у часі та просторі з усією православною церквою[34]. Безперервна тривалість апостольського переємства найбільш фундаментально підтверджує дійсність таїнственного життя помісної Церкви. У сучасній богословській думці апостольська спадкоємність тісно пов’язана з Євхаристійними діями єпископа. Євхаристія є дійсною і засвідченою, якщо збережено апостольське переємство[36] (сутність, що звершує таїнства).

Визнання таїнственного життя помісної Церкви через непорушну апостольську спадкоємність зберігає безперервність основоположного вчення та повноту віри і життя[38]. Одну з найважливіших заяв щодо цього питання зробив митрополит Еммануїл безпосередньо перед проголошенням автокефалії Вселенським Патріархатом 6 січня 2019 року[40]. В результаті, Вселенський Патріархат визнав безперервність апостольства, на основі чого відбулося остаточне проголошення. Визнання апостольства перевищує розкол, спричинений часом[42]. Церква-Мати оголошує Церкву-дочку святою, соборною та апостольською. Без цих основних елементів православної еклезіології взагалі не може бути жодного обговорення незалежності помісної Церкви.

Вселенський Патріархат – це правдива, справжня[44]. Вона є співстраждальницею своєї Церкви-дочки в Україні та покірним і вірним свідком її страждань. Її служіння завжди жертовне, «безкорисливе, чутливе до людських страждань, ніколи не протидіюче, ніколи не песимістичне» [46]. У стражданнях своєї Церкви-дочки в Україні, Церква-мати переживає власне мучеництво[48]. Церква-Мати поділяє гордість і радість христолюбивої нації України, але її також охоплює смуток через сльози нації від переслідувань і нищення[50]. Церква-Мати готова зазнати багатьох випробувань, щоб зберегти єдність і порядок, даний їй Вселенськими Соборами. Вселенський Патріархат служить іншим помісним Церквам-сестрам у дусі жертовності[52]. Вона ніколи не розриває єднальні євхаристійні зв’язки зі своїми Церквами-дочками, незважаючи на те, що таїнство Святої Євхаристії використовується декотрими з них як політичний інструмент розколу[54], або «символ духовних зв’язків», що існують у православному світі[56], покірна і добра у своїх постійних молитвах за свої духовні помісні Церкви-дочки, благаючи за благословення Боже на своїх вірних синів і дочок[58]. Патріархат передає дар єдності Отців Церкви Семи Вселенських Соборів, не очікуючи нічого натомість[60]. Вона розглядає себе як «Церкву вбогих», хоча її діти, бажаючи церковної влади, безсоромно і невиправдано звинувачують її у прагненні найвищого пошанування[62].

Церква-Мати є гарантом[64] єдності Православних Церков з усіма її правами та привілеями, але в той же час переповненою простотою її життя[66]. В екуменічних колах її описують як Церкву-Матір неймовірної скромності та величезної сердечності[68], тобто з «приматом честі та служіння», «Перший священний центр (Protothrono)» [70]. Єдність Церкви ‒ це її священний обов’язок і зобов’язання[72]. Позиція Константинопольського Патріархату є фундаментальною для умови соборності в православній церкві, де існує потреба у керівництві та «братній», істинній владі (екзозія)[74]. Користуючись своїми повноваженнями та владою, Церква-Мати живе своїм справжнім життям, покликаним подолати найскладніші земні виклики. Автентична відповідність її божественному поклику ‒ це доля, дана їй Вселенськими Cоборами як найвища влада в Православній Церкві. Це авторитет беззбройної церковної влади, який спростовує всі спекуляції теорії “м’якої сили”[76]. Будь-яка спроба спотворити місію та місце Вселенського Престолу, схвалені та закріплені Отцями Вселенських Соборів, є політично вмотивованою спробою послабити встановлену канонічну норму[78], вона здатна підтримувати зв’язок як носій відповідальності за служіння в православному світі, яку їй надали Отці Церкви семи Вселенських соборів[80].

ВИСНОВОК

Церковні події в житті Православної Церкви минулого століття виявили справжню природу церковного життя, яке без присутності Вселенського Патріархату Матері-Церкви перетворилося б на щоденний хаос і безлад. Незважаючи на те, що світ пережив дві світові війни та різкі геополітичні зміни, Православна Церква, навіть маючи багато внутрішніх канонічних викликів, зберігає свою цілісність та достовірність своїх покликань. Однією з основ стабільності автентичного покликання Православної Церкви є наявність Церкви-Матері ‒ Вселенського Патріархату в житті світового Православ’я. Поки мирський світ шукає визнання та влади, Константинопольський Патріархат, уповноважений Вселенськими соборами, шукає лише єдності віри помісних православних церков. Саме ця сила церковної свідомості Отців Церкви викорінює фальш і зло з життя Церкви та світу. Покликання православної церкви до справжності церковного життя від самого початку пронизано образом хреста. Однак це не покликання до світової влади, але до присутності та істинності апостольської спадкоємності. Навіть у цей час, хоча вона не має армії солдатів або фінансових ресурсів, вона має присутність “protos”: Патріарх Великої Церкви Христової, разом з кількома обраними, перемагає потужні мирські сили і політичні бажання. У цьому полягає краса її позиції: випромінювати тепло Божественної присутності, перебуваючи в оточенні бурхливих інтриг, безпрецедентної критики та крайньої бідності. Її присутність у світі Православ’я ‒ це завжди присутність Матері, яка беззастережно любить, не соромлячись прихилити свою присутність заради потреби дитини, яка загубилася. У свідченні про своє покликання останніх сімнадцяти століть ‒ бути вірною Матір’ю церковного устрою Православної Церкви, вірні Православної Церкви в Україні знову побачили непорушну церковну материнську любов. Незважаючи на те, що в останні три століття Церква-Мати не могла заступитися за своїх дітей з багатьох причин, її любов і відповідальність перед своєю церковною дитиною ніколи не згасали. Оскільки геополітична карта світу постійно змінюється, стабільність внутрішньої присутності Матері-Церкви постійно надихає нас на роздуми. Незважаючи на те, що Православна Церква у світі стикається з такою великою кількістю церковних викликів, і її постійно критикують за відсутність координації між помісними православними церквами, встановлена стабільність Вселенського Патріархату дає нам багато надій на майбутнє. Це надія, яка дала можливість вірним православним українцям бути почутими і молитися Богові у своїй власній Богом даній ідентичності.