2 жовтня 1991 року в реанімації американського шпиталю в Стамбулі помер Вселенський Патріарх Димитрій. Свого часу ніхто не сподівався, що саме він стане спадкоємцем великого Патріарха Атенагора на Константинопольському престолі. Але тоді, у 1972-му, мер Стамбула скористався своїм правом і викреслив зі списку кандидатів на патріаршество найбільш вірогідного, підготовленого і відомого у Церкві кандидата – митрополита Халкидонського Мелітона (Хадзіса). Тільки тому Димитріос Пападопулос став Патріархом Димитрієм І (хоча патріаршество його, відзначимо, було достойним).

Через майже двадцять років історія мала всі шанси повторитися – найбільш вірогідним кандидатом у жовтні 1991-го був вихованець Мелітона і його наступник на Халкидонській митрополичій кафедрі Варфоломій (Димитрій Архондоніс). І знов список кандидатів був спрямований турецьким властям. І, згідно з їхньою політикою витиснення Вселенського патріархії з Туреччини, найдостойніший кандидат мав би бути усунений від участі у виборах. Цього не сталося завдяки 8-му президенту Турецької республіки Тургуту Озалу. «Дозволимо нашим грецьким співгромадянам вільно обрати духовного лідера відповідно до своїх правил і звичаїв», — сказав він прем’єру Месуту Йілмазу. Так сталося те, що мало по справедливості статися – 51-річний митрополит Варфоломій, керівник Патріаршого кабінету, знавець мов і канонічного права став 270-м архиєпископом Константинополя – Нового Риму і Вселенським Патріархом.

І.

Якщо «запропоновані обставини великого кола», в яких почав діяти Патріарх Варфоломій, формувалися багатьма століттями історії Константинопольського престолу, то «обставини середнього кола» були запропоновані Вселенському патріархатові після закінчення Першої Світової війни. Вважається, що ці обставини зафіксовані у Лозаннській мирній угоді 1923 р. між країнами Антанти і Туреччиною. Це не зовсім так. В цій Угоді про Вселенський патріархат взагалі не йдеться, що легко перевірити в епоху Google. Насправді, згода на те, що Вселенський патріархат залишиться у Стамбулі, а не буде висланий за межі Туреччини в рамках обміну населенням між нею і Грецією, була усною. Її, після довгих і виснажливих двадцяти сесій перемовин, після обмовок та застережень, на Лозаннській конференції дав союзникам Мустафа Ісмет-паша. Той самий, хто двома роками раніше наніс військову поразку грецькій армії під селом Іненю, взяв назву цього села для свого прізвища і ще через п'ятнадцять років змінив Кемаля Ататюрка на посаді президента країни.

Але Турецька республіка затялася взяти Вселенських патріархів змором. Час від часу їм не дозволяли полишати країну, а коли дозволяли, то перешкоджали поверненню. Патріархату відмовляють в статусі юридичної особи, а самому патріархові – у титулі «Вселенський», для турецьких властей він лише керівник нечисленної грецької релігійної громади. Кандидат у патріархи має бути виключно громадянином Туреччини, відслужити в турецькому війську, бути священнослужителем у Туреччині, а не за її межами і, зрештою, його кандидатура може бути відхилена владою. Ба, більше: обраного 1924 року Вселенським Патріархом Костянтина VI негайно депортували з Туреччини, оскільки він був хоч і її громадянином, але не уродженцем Стамбулу. І патріаршество Костянтина тривало лише 43 дні.

З іншого ж боку, готувати православних священнослужителів у Туреччині неможливо. Єдину богословську школу, яка діяла на острові Халкі у Мармуровому морі з середини ХІХ ст., було закрито 1971 року. За відновлення діяльності семінарії виступали і американські президенти, і євродепутати, діячі культури і міністри закордонних справ багатьох країн, але питання досі не розв’язане.

Варфоломій почав патріарше служіння за умов, коли звинувачення його престолу в антитурецькості було загальним медійним тлом, а в соборі Святого Георгія на Фанарі вибухали гранати. Те, що йому вдалося упродовж майже тридцяти років свого патріаршества, категорично виламувалося з кола, накресленого для очільника Патріархату Ісмет-пашою: немічний етнарх згасаючої колонії стамбульських греків. Турецькі власті могли скільки завгодно не визнавати правила Соборів нерозділеної Церкви, але не могли зовсім не рахуватися з Джорджем Бушем, Бараком Обамою і Ангелою Меркель, з Європейським парламентом і Венеційською комісією, Конгресом США і канцлером Австрії, зі світовою громадською думкою, врешті-решт. Патріарх Варфоломій став найбільш подорожуючим і найбільш впізнаваним з-поміж усіх Вселенських Патріархів. Ніхто з його попередників не зібрав навіть скільки-небудь подібну колекцію державних нагород різних країн, престижних міжнародних відзнак, дипломів і почесних звань, не звертався і, головне, був почутим у настільки впливових аудиторіях. День за днем, рік за роком він дедалі вище піднімався над тиснявою старовинного стамбульського району Фанар. Так високо, що цього не могли не помітити в Анкарі. Тим більше, що Патріарх виявився найпалкішим прихильником турецької євроінтеграції і відіграв далеко не останню роль в знятті у 1999 р. Грецією вето на вступ Туреччини до ЄС.

2002-го, вперше за більш ніж 80 років, Вселенському Патріарху вдалося домогтися призначення до свого Святого і Священного Синоду шістьох митрополитів, які не були дотепер турецькими громадянами, а у 2010-му, після зустрічі з Реджепом Ердоганом, турецьке громадянство було надано 23 митрополитам Константинопольської Церкви (16 з-поміж них громадяни Греції, троє – США; втім, п’ятьом, треба визнати, було відмовлено). Вперше, знов таки, були отримані дозволи на реконструкцію храмів, призначено митрополита у стародавню Смирну (Ізмір). Варфоломій виступив перед Парламентською конституційною комісією Туреччини, а найпрестижніший турецький Босфорський університет, присудивши Патріарху ступінь доктора honoris causa, вжив по відношенню до нього титул «Вселенський».

У 2010 році – і знов вперше – в історії Стамбулу відбулася маніфестація на підтримку Вселенського Патріарха. Демонстрація, організована коаліцією «70 мільйонів кроків проти заколоту», стала відповіддю на викриття плану військового перевороту «Клітка», однією зі складових якого було вірогідне знищення лідерів національних і релігійних меншин.

Провалилися й відчайдушні спроби російських спецслужб прив’язати Варфоломія до спроби державного перевороту 16 липня 2016 р. Російські медіа масово закликали турецьку владу заарештувати «підступного фанаріота» за його дружбу з визначним турецьким інтелектуалом Фетхуллахом Ґюленом, терміново оголошеного духовним натхненником путчистів. Настільки масово, що жодних сумнівів у наявності організуючого і координуючого центру не виникало. Але «підставити» патріарха не вдалося.

Зрештою у турецьких дипломатичних колах почали обережно говорити, що, можливо, не Патріархатові пощастило «зачепитися за Стамбул», а Туреччині – «зачепитися за Патріархат».

ІІ.

Патріаршество Варфоломія – це невтомне плекання, піднесення і відстоювання вселенськості Константинопольського престолу. Скромність, навіть бідність Вселенської патріархії, простота і доступність самого Варфоломія, його відкритість і невдавана щирість здобули йому симпатію світових еліт. Точніше, тієї її частини, яка не вважає за такі вже чесноти Майбахи, годинники марки Breguet і армії пикатих охоронців.

Академічні розвідки про Патріарха Варфоломія на чолі Константинопольського престолу не минаються без згадки про гарвардського професора Джозефа Ная та його теорію м’якої сили. Тієї, яка приваблює і співчуває, а не примушує і визискує. Власне і сам Патріарх говорить про Вселенський патріархат як абсолютно духовний інститут, символ примирення і «неозброєної сили». Але, знов таки, сили вселенського масштабу, категорично не тої, що зводиться лише до елліністичного світу. Варфоломій любить нагадувати, що імперія ромеїв була вселенською, а не виключно грецькою.

З усвідомлення вселенськості і особливе ставлення Патріарха до довкілля. Те, що Земля – Боже Творіння і як таке має бути збереженою людиною і передане наступним поколінням неушкодженим, знають всі християни. Але саме Варфоломій прагне подолати ту зверхність, яку часто закидають християнам визнавці релігій, де людина розчиняється в природі, а не покликана її перетворювати. Патріарх бачить Землю як єдиний організм, чиї складові невідокремні один від одного. Звідси і ці знамениті екологічні симпозіуми, які він проводив у куточках планети, де природа виглядала найбільш загроженою: на Дунаї і в басейні Амазонки, на Чорному морі і в Арктиці.

Патріарх Варфоломій і автор під час Екологічного симпозіуму в Арктиці. Вересень 2007 р.

Критики Патріарха Варфоломія, передовсім і головно – російські, звинувачують його в екуменізмі й прозахідності. Зрозуміло, що Патріарх, чий титул вже є «екуменічним», вселенським, бо походить від Ойкумени (οἰκουμένη), тобто всієї населеної землі, за визначенням не може не прагнути «єдності всіх». Обвинувачі, причому навіть академічні, буквально вже у вступі до своїх антиекуменічних текстів, виступів й агіток майже повсюдно здійснюють підміну. Прагнення до єдності християн, яке власне є обов’язком тих, хто покликаний «бути одно», вони видають за намір поступитися віроповчальними принципами і, по суті справи, заперечують необхідність свідчити істину. Можливо Патріарх Варфоломій не настільки радикальний у баченні неминучості християнської єдності й засудженні роз’єднання між учнями Ісуса, як Патріарх Атенагор, котрий підкреслював, що «розділення закриває доступ до Бога». Але він точно не вважає, що перегородки між християнами «сягають Неба» і що вони створені Божими руками. Його численні зустрічі з Папами Іваном Павлом ІІ, Бенедиктом ХVI, Франциском, з архиєпископом Кентерберійським Джастином Велбі, іншими християнськими діячами не виглядали даниною ввічливості, або навіть наміром просунутися у вирішенні конкретних проблем сучасного світу. Щоразу Патріарх прагнув віднайти відповідь на питання: чи зможуть вони, як говорять прибічники християнської єдності, бодай колись «склеїти Чашу»?

Що ж до «прозахідності», то Варфоломій визнає, що він і його Церква поміщені у світ, де домінують західні ідеї. Але західна цивілізація є для нього неповною без східнохристиянського містицизму, без, як він колись сказав, «міріад ангелів і тисяч святих». У кожному разі ця цивілізація – християнська. Саме тому відсутність згадки про християнські корені Європи у проекті Конституції Старого Континенту, дебати навколо якого розгорнулися на початку ХХІ століття, стала для Варфоломія (як і для Івана Павла ІІ) серйозним ударом. Преамбулу проекту з незгаданою християнською спадщиною, що створило зяючу історичну і філософську порожнечу між кінцем греко-римського впливу й початком епохи Просвітництва, архиєпископ Глазго Маріо Конті назвав «культурним вандалізмом». Для Варфоломія це стало вандалізмом аксіологічним. Бо західна цивілізація розглядається Патріархом як сутнісно ціннісна. Її цінності – права людини і її гідність, плюралізм, верховенство права, демократія – вкорінені в дух християнства. У цьому Варфоломію, до речі, постійно опонують російські церковні і світські автори, які вважають такі погляди Вселенського патріарха «визивно неправославними».

Безсумнівно, за вселенськістю Константинопольського патріархату стоять канони Православної Церкви. Нагадаю, що Правило 3 Вселенського Собору в Константинополі (381 р.) і 28 — Халкідонського (451 р.) надає йому право першості і навіть рівні з Римом переваги, 9 та 17 обумовлюють право на судову апеляцію до Константинополя. Першість честі (щонайменше – честі) Константинополя ніколи не ставилася під сумнів у православному світі. Навіть у часи Оттоманської імперії, коли патріархів душили, топили і вішали на воротах патріархії, а господарі престолу змінювалися з калейдоскопічною швидкістю. Але саме до Константинопольського Патріарха Єремії звертався цар Петро І з проханням визнати Священний Синод керівним органом Російської Церкви, і у Константинополя ж він випрошував право скасувати піст для своїх вояків під час Прутського походу 1711 р. Умовами патріаршества «на Москві» було визнання «у голові і в початках усього» Константинопольського престолу (втім таким визнанням обумовлені й Томоси, які отримали Грузинська, Українська, Болгарська, Албанська та інші помісні Православні церкви).

Власне, лише два російських правителі ставили під сумнів авторитет Константинополя у православному світі. Першим був Сталін, який почав конструювати пан-православний проект з центром у Москві. Зрозуміло, що Вселенський патріарх у ньому участі брати не побажав і Московській патріархії було наказано канонічно обґрунтувати нікчемність і архаїчність претензій на першість з боку Константинополя. Але титул Вселенського Московському Патріарху здобути не вдалося; Сталін розчарувався у самій можливості використати РПЦ для глобального панування і охолонув до цього проекту (що, до речі, негайно і негативно позначилося на стані самої Російської церкви).

Другим став Путін, який канонічними розвідками себе не обтяжував, а просто звинуватив Вселенського Патріарха у «прагненні наживи», а ПЦУ оголосив «розкольницькою церквою стамбульської парафії».

Варфоломій неодноразово заявляв, що він не хоче творити «другий Ватикан», у жодному випадку не претендує ані на якусь земну владу, ані на папську непомильність. Однак, Православ’я гостро потребує центру згоди. І модератора, який би був здатний підійти неупереджено до проблем, які повсякчасно виникають у міжправославних і внутрішньоправославних відносинах. Кількість таких проблем збільшилася у геометричній прогресії після падіння комунізму. Заморожені біполярним поділом світу і тоталітарними режимами ці проблеми вибухнули з приголомшуючою потужністю. Патріаршество Варфоломія – це відновлення Автономної Православної Церкви в Естонії, дарування Томосу Православній Церкві Чеських земель і Словаччини, відродження буквально з попелу Албанської Православної Церкви, розв’язання проблем Українських Православних Церков у США і в Канаді, врегулювання болгарської кризи і питань, пов’язаних зі зміщенням Єрусалимського Патріарха Іринея.

ІІІ.

Кульмінацією плекання вселенськості Патріархом Варфоломієм, його відповідальності за Повноту Православ’я стало скликання Великого і Святого Собору Православної церкви у червні 2016 р. І, можливо, ця насправді визначна подія стала і найбільшою драмою його патріаршества.

Зрозуміло, що після Великої схизми 1054 року Собор, скликаний Константинопольським Патріархом, не може бути Вселенським. Але і задуму про Собор, який би вперше з 787 року зібрав принаймні всі Православні Церкви, вже півтора століття. Адже соборність – це і центр ідентичності Православ’я, і маніфестація цієї ідентичності. Без соборності немає спасіння, скаже на відкритті Собору Патріарх Варфоломій. Всеправославному Соборові заважали Оттоманська імперія, світові і регіональні війни, комунізм і націоналізми, уряди і нескінченні «міряння славою» між православними. Усе безмежжя питань, на які мав би відповісти Великий і Святий Собор (і тільки він), безперестанно скорочувалося. До 1970-х років їх вже залишилося 10, а до 2016 – шість. Передсоборові приготування – довгий і заплутаний детектив. Але Варфоломій горів Собором; він був гранично наполегливим і, водночас, готовим до найсерйозніших компромісів. Так з Соборового порядку денного один за одним денного зникали найбільш болючі питання – диптихи, діаспора, календар. За наполяганням Москви з каталогу питань викреслюють і спосіб проголошення автокефалії. «Більше у світі автокефалій не буде ніколи … Те, що Київ хоче отримати, він ніколи не отримає», — урочисто проголосив президент наскрізно прокремлівського Фонду єдності православних народів і державний радник РФ 2-го класу Алєксєєв В.А.

Майбутній Собор дедалі менш походить на Вселенські Собори першого тисячоліття. Це стає остаточно зрозумілим, коли вирішують ухвалювати його постанови консенсусом (уявіть собі консенсус між Олександром Олександрійським і Арієм на Нікейському Соборі.

Наприкінці 2015-го турецький винищувач збиває російський бомбардувальник і Патріарх Московський відмовляється їхати на Собор в Туреччину. Собор переносять на Кріт. І все одно, Антіохійська, Болгарська, Грузинська і Російська Церкви практично в останній момент відмовляються приїхати на Собор.

Попри цей удар Собор відбувся. Варфоломій головував на його сесіях, виступив на відкритті з яскравою промовою, був вимогливим щодо дотримання регламенту. І все ж навіть найбільш оптимістично налаштовані щодо Собору богослови і оглядачі вимушені були констатувати: головним у Соборі було лише те, що він відбувся. Але зламати застиглий порядок денний і вийти до світу з рішеннями стосовно насправді пекучих проблем – як тих, що хвилюють пересічного православного, так і тих, які болять народам – соборяни не наважилися. Проблеми було поховано під правильними, але затертими формулами, щось залишили на розсуд помісних церков, але переважну більшість важких питань сором’язливо оминули. Шість десятків разів згадали у документах Собору слово «мир» і жодним словом не те, що не засудили, а й навіть ніби й не помітили окупацію однією православною країною території інших православних країн.

Собор з нещадною гостротою засвідчив, що століття «безсоборової розлуки» і жупел «східного папізму», який з’являється щойно робляться реальні кроки до єдності і соборності Православної Церкви, розмивають саму сутність Православ’я. Виходить, що «безкраїй автокефалізм» важливіший за соборність; що рішення єпископа міста Москва, Тбілісі чи Софія вище за 41-ше правило Лаодикійського Собору, яке забороняє єпископу нехтувати закликом прибути на Собор. Виходить, що в межах кожної єпархії і кожної помісної Церкви є єпископ, який наділений реальною владою і реальна влада уможливлює функціонування тієї чи іншої канонічної одиниці. І якщо в Православній Церкві, яка не є конфедерацією чи навіть федерацією помісних церков, про що постійно нагадують православні богослови, такого єпископа немає, то це робить просто неможливим реалізацію принципу соборності. Помісні Церкви неминуче розбрідаються по «національних квартирах», а рішення, на які чекають сотні років, відкладаються на наступні століття.

IV.

Думаю саме з цим на думці, а не просто з образою на Москву, яка спробувала перекреслити десятиліття праці над скликанням Собору і позбиткуватися над самим Патріархом, приступав Варфоломій до розв’язання українського питання. Навколо цього питання Константинополь з Москвою зламали чимало списів і щоразу, коли Царгород наполягав на його вирішенні, Москва нервово вимагала залишити у спокої її «внутрішню справу». Якщо навіть побіжно подивитися на риторику і дії Вселенської патріархії щодо України упродовж минулого – початку нинішнього століть, то рішення Варфоломія про українську автокефалію навряд чи виглядатиме спонтанним. Константинополь неодноразово заявляв, що відчуження від Вселенського престолу Київської митрополії «були здійснені зовсім не у згоді із законними канонічними приписами»; що він визнає РПЦ у її кордонах 1593 року (тобто, без Київської митрополії); що тільки Константинополь може дати автокефалію Українській Церкві, але Москва має подолати свою частину шляху щодо Київської митрополії, котру вона собі привласнила. Патріарх Варфоломій спостерігає за розвитком подій в Україні, приймає на Фанарі українських президентів, прем’єрів, членів парламенту і вдає, нібито не розуміє, що Московська патріархія прагне потопити реальний діалог з українського питання в нескінченних комісіях і робочих групах.

2008 року Патріарх Варфоломій вирішує, що настав час для рішучого кроку. Він мав би полягати у відновленні юрисдикції Вселенського престолу над Київською митрополією; об’єднання УПЦ КП та УАПЦ; зречення Філаретом патріаршества; обрання українськими єпископами трьох кандидатів на Київський престол, з-поміж яких Варфоломій мав би обрати Київського митрополита. Але Патріарх Філарет цей план відкинув. «В такий спосіб Патріарх Філарет … мимоволі допоміг Москві в її протистоянні з Константинополем», — радісно констатував навчальний посібник для студентів духовних шкіл РПЦ.

Однак 2008-й рік добряче налякав Москву. Патріарх Варфоломій опинився під щільним ковпаком Російської держави. Його системно намагалися дискредитувати в очах турецького уряду і православного світу, залякати і підкупити. Жодний інструмент тиску не видавався надмірним, бо, як проникливо писала у 2013 році начальниця сектору Російського інституту стратегічних досліджень, «у будь-який момент… Патріарх Варфоломій може, пославшись на незаконність Томосу 1686 р. про передачу Київської митрополії у канонічне відання Московського патріархату, заявити свої претензії на управління православними України».

І все ж, навесні 2018 р. московські церковні кола та їхні пропагандисти спочатку скептично поставилися до звернення єрархів УПЦ КП та УАПЦ, Президента й Верховної Ради до Патріарха Варфоломія з проханням надати автокефалію Православній Церкві в Україні. Туреччина не дозволить, доводили вони, їй занадто багато треба від Росії (ракети СС-400, «Південний потік» і потік туристів, Сирія і збут помідорів тощо); у Росії грошей все одно більше, вона легко перекупить «лестивих греків»; Варфоломій все одно відмовить українцям, але прагне за це побільше виторгувати. Але ближче до осені пиха змінилася на паніку. Звідусіль повилазили вуха російських спецслужб й фірмовий стиль російської дипломатії – брехати, лякати й давити. І до останнього Москва сподівалося, що Патріарх Варфоломій не зробить того, що він зробив. Не відновить свою юрисдикцію над Київською митрополією і не видасть Томос про автокефалію Православної Церкви України.

… Жодна з окремо розглянутих спонукальних причин не дає відповіді на питання про те, чому він це зробив у 2018-му і чому зробив взагалі. Гроші і Держдеп США можете відкинути відразу. Росія відкрито пропонувала Варфоломію щедро «вирішити фінансові проблеми Константинопольської церкви» і так само відкрито лякала його серйозними і дуже серйозними фінансовими проблемами навіть у разі «загравань з українськими розкольниками». За найскромнішими підрахунками, коштів, які Росія витратила на протидію українській автокефалії вистачило б на утримання всіх східних патріархів упродовж довгого часу. Та й підтримки з боку США Вселенським Патріархам Атенагору, Димитрію і Варфоломію ніколи не бракувало. Американські президенти і очільники зовнішньополітичного відомства завжди підкреслювали, що вбачають в них лідерів Православного світу і незмінно виступали адвокатами Константинополя перед турецьким урядом.

Очевидно, у 2018-му зійшлися одразу кілька ключових факторів, які спонукали Патріарха до рішучості.

Розв’язана Росією війна проти України – подія, яка сильно вразила Варфоломія попри те, що жодних ілюзій щодо миролюбності Москви він навряд чи колись мав.

Вкрай жорстка і демонстративно-категорична відмова Московської патріархії вирішувати українське питання. Попри туманні, але все ж обіцянки Патріарха Алексія ІІ, які він давав Варфоломію в Києві 2008 р., Патріарх Кирил не втомлювався повторювати: Україні – ніколи, нізащо і нічого.

Падіння авторитету Московського патріархату та її очільника з початком війни і обурення діями патріарха Кирила – він, як в серцях сказав один священик УПЦ МП, може й лишається нашим Господином, але ж ніяк не Отцем.

Готовність, рішучість і одностайність української влади 2014-2019 рр. боротися за автокефалію Української церкви та велика підтримка цієї позиції українським суспільством.

Відверта ворожість Росії до Вселенського патріархату, яка остаточно набрала характеру державної політики. Спроби прив’язати Варфоломія до організації путчу 2016 р., зірвати Всеправославний Собор, реалізувати сталінські плани з перенесення центру Православ’я в Москву переконали Патріарха у необхідності перейти в наступ.

І, нарешті, останнє – те, що в наш цинічний час мало хто хоче брати до уваги. Патріарх неодноразово підкреслював, що Україна в його серці, що перебування її синів й доньок за канонічною огорожею йому болить і що він повсякчас думає над вирішенням цієї проблеми саме у дусі християнської любові. Це мало хто брав до уваги, вважаючи, що йдеться про звичайну візантійську риторику. А дарма.

***

Патріарх Варфоломій – це історія, яскрава історія. І Константинопольського престолу, вселенськість якого він так послідовно й ефективно обстоює і який обіймає довше за всіх своїх попередників (знавці можуть згадати єпископа Тита, який правив 30 років – з 242 по 272 рр., але він був єпископом Візантійським, а не архиєпископом Константинопольським).

І Православ’я, за єдність якого невтомно бореться, і двом Помісним Церквам якого він видав Томос про автокефалію.

І України, у підручники з історії якої він уже увійшов.

А втім, не поспішаймо підводити підсумки – патріаршество Варфоломія триває.