Козацька Палестина. Самарська обитель: притулок і святиня запорожців

Вадим РИЖКОВ. — «День», 17 жовтня 2008 року

Точна дата заснування Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря невідома. Однак, за переказами, землі вздовж річки Самари — лівій притоці Дніпра, разом із іншими вільностями були подаровані запорізьким козакам польським королем Стефаном Баторієм 1576 року. Церковний історик Феодосій Макаревський у зв’язку з цим пише, що запорожцям було передане «старовинне містечко Самарь з перевозом», а академік Д. Яворницький у своїй «Історії запорізьких козаків» говорить ще й про православний монастир, а також викладає вельми живописну легенду. Згідно з цією легендою, на зарослому віковими дубами та очеретом острові, створеному руслом Самари та її рукавом, спочатку поселилися двоє «пустинників», які побажали сховатися від мирської суєти. Трохи згодом до них приєдналися... розбійники, які промишляли грабежем на дніпровських порогах і які гідно оцінили цю затишну лісову місцевість. Лише пізніше, пише Д. Яворницький, ченці зрозуміли, кого поселили у своєму скиті. Вони спробували втекти, але були спіймані розбійниками, які боялися викриття. Так чи інакше, але запорожці, які вистежили згодом грабіжників, були невимовно здивовані, коли виявили в розбійницькому стані ченців.

Запорізький Кіш, взнавши про скит у глухому лісі, наказав побудувати там невелику укріплення. Потім біля фортеці спорудили невелику дерев’яну церкву на честь Миколи Чудотворця. При церкві поставили госпіталь і кілька житлових будівель для поранених, хворих і старих запорожців. Згодом за церквою та богодільнею закріпили «власні грунти» — ділянку лісу, пашню та пасовища. 1602 року запорожці вирішили «узаконити» монастир і запросили з київського Межигірського монастиря настоятеля — ієромонаха Паісія, родом волоха, людини начитаної, досвідченої у святому Письмі і який також умів «рани лікувати й хворим допомагати». Прибувши в нову обитель, Паісій незабаром перетворив її на справжній монастир. Встановив правила для всієї братії, ввів загальну трапезу й чернечий статут у богослужінні. Таким чином уже невдовзі Самарський Пустинно-Миколаївський монастир став для запорожців і притулком, і святинею. На старості багато хто з них, особливо ті, хто не обзавівся сім’єю, йшли в Самарський монастир послушниками й ченцями або селилися неподалік від нього в зимівниках та селах. Феодосій Макаревський пише, що Самарську обитель запорізькі козаки називали «козацькою Палестиною» і віддавали перевагу їй над монастирем у Трахтемирові, де були лазарет та богодільня для старих і покалічених реєстрових козаків. Не варто забувати й того, що зі своїх походів на південь запорожці часто поверталися не по Дніпру, в низов’ї якого їх могли підстерігати турки й татари, а через Керченську протоку, Азовське море й далі річковим шляхом аж до Самари, де й був розташований козацький монастир. У ньому було зручно заліковувати рани й чекати відповідного моменту, щоб потім пробратися на Січ через дніпровські пороги. Перший із порогів — Кодак — знаходився неподалік від самарського гирла. Не випадково саме біля Кодака польський уряд 1635 року вирішив поставити фортеця, щоб перекрити обидва водні шляхи. Під прицілом не раз опинявся й сам Самарський монастир.

Особливо важкі часи для обителі настали в період козацьких повстань, війни під керівництвом Б. Хмельницького та подальшої Руїни. Після Андрусівського перемир’я, коли запорізькі козаки опинилися в подвійній залежності від Росії та Польщі, татари й турки неодноразово грабували та руйнували монастир. Лише 1670 року Самарську обитель відновили й побудували нову церкву. Однак незабаром знову прийшла біда: 1688 року монастир відвідав фаворит цариця Софії, князь Василь Голіцин. Пожертвувавши п’ятнадцять рублів, він оглянув місцевість і порадившись з гетьманом Іваном Мазепою, віддав вказівку побудувати неподалік від монастиря Новобогородицьку фортецю. Запорізькі козаки, убачаючи в цьому ущемлення своїх прав та вільностей, разом із братією Самарського монастиря відкрито виступили проти будівництва фортеці. Оскільки невдоволення йшло, передусім, від ченців, князь В. Голіцин вчинив із ними як із бунтівниками. Російські війська осадили монастир, схопили призвідників і піддали їх допитам і тортурам. Академік Д. Яворницький пише, що гетьман І. Мазепа готувався помститися й непокірним запорожцям, однак 1690 року в околицях Самарського монастиря спалахнув страшний мор, так звана зухвала смерть, а потім усе Запоріжжя перенесло спустошливий наліт сарани. Навколишні землі на кілька років опустіли, обезлюдів і козацький монастир. Не встигли ченці відродити обитель, як 1709 року вона зазнала чергового удару. Після розорення Старої Січі й поразки під Полтавою захисники обителі — запорожці — залишили рідні місця. Ще гіршою стала ситуація після Прутського миру 1711 року, коли Самарський монастир із лісами та угіддями, селами й хуторами перейшов у володіння Туреччини і став притулком кочових татар. Монастирське майно було розграбоване, святиня перетворена на попіл, заповідна діброва частково вирубана, а луги перетворені на татарські пасовища.

Запустіння тривало майже два десятиріччя й лише з часом на землі Присамар’я почало повертатися українське населення. Зусиль до цього доклав миргородський полковник Данило Апостол та його син Павло. Апостоли виписали з Києво-Межигірського монастиря настоятеля, ієромонаха Іоанікія, який із великими зусиллями почав відроджувати Самарський монастир — побудував там кілька келій, а 1732 року освятив Троїцьку церкву й почав службу. Однак більше за все відродженню Самарської обителі сприяло повернення козаків із турецьких володінь і заснування Нової Січі. Запорізький Кіш не шкодував засобів, щоб підняти благоустрій свого монастиря на Самарі. Його зміцненню сприяла підготовка нової війни з Туреччиною. Російське командування розглядало монастир як важливий елемент укріплень Старої Української лінії. Тому одночасно з відновленням церков, в обителі полагодили старовинні підземні ходи, відремонтували підвали й каземати, додавши до них нові приміщення для складів провіанту та розміщення хворих і поранених. У війні, що почалася 1735 року, козаки двічі розбивали під стінами монастиря татар і ногайців. Після однієї з битв запорожцям довелося ховатися в обителі. Вночі козаки, які молилися, побачили навколо ікони Самарської Божої Матері чудове сяйво — на ранок вони вийшли назустріч ворогу і завдали йому нищівної поразки.

Відтоді Самарська обитель стараннями запорожців та їхніх кошових отаманів збільшувала свої володіння і добробут. Запорізький Кіш передав у користування ченцям значні ділянки лісу, луки, рибні озера та річки, обширний Монастирський острів на Дніпрі. Було встановлено «роківщину» чи «ругу» для монастиря від хлібних запасів, лавок, шинків, рибних і звіриних ловів, від поділу військової здобичі та військового жалування. Зміцнювалася також внутрішня організація Самарської обителі — настоятелі запровадили так званий афонський статут, збільшили чисельність братії, побудували «заїжджі двори», відкрили школи та лікарні, з’явилися монастирські пасіки та хутори. Один із них перетворився на велике село Чернече, заселене підданими, вотчинниками та прислужниками монастиря, кількість яких перевищила 500 осіб обох статей. Уже до середини XVIII сторіччя Самарський монастир став центром усієї північної околиці запорозьких вільностей. Біля його стін щороку проводилися дві ярмарки, на які стікалися люди з усієї Малоросії, польської та Слобідської України, з Дону та російських губерній — Орловської та Курської. До монастиря йшли ченці та послушники — переважно зі старих запорожців. Тут, наприклад, доживав свого віку колишній кошовий Пилип Федоров, який приніс до монастиря «капшук червінців» і помер 1795 року, маючи 101 рік від роду. Тут же закінчили своє життя колишній військовий драгоман Іван Швидкий, писар Дмитро Романовський, суддя Мойсей Сухий і багато інших представників старшини та прості козаки. У Самарській обителі хрестили, вінчали та відспівували мешканців навколишніх зимівників, сіл і хуторів. Тут вчили дітей у церковній школі, а на монастирському цвинтарі знаходили свій останній притулок люди, які пожертвували своє майно. Не випадково, добробут обителі зріс настільки, що вона сама не раз допомагала запорожцям після стихійних лих — руйнівної пожежі на Січі чи лютого холоду взимку, коли козакам був потрібен будівельний ліс і дрова. Бувало й таке, що монастир фінансував ділові поїздки старшини до російської столиці, надаючи їм при цьому карету, виписану колись із Відня самим запорізьким Кошем і подаровану монастиреві. Д. Яворницький повідомляє, що ченці постійно надавали запорожцям моральну підтримку або наставляли їх на шлях істинний. Зокрема, відрадили від відкритої підтримки виступу Максима Жєлєзняка, а представника польських конфедератів, які підбивали козаків перейти на бік Туреччини, наказали схопити й передати владі. Без особливих потрясінь монастир пережив російсько-турецьку війну 1768—1774 років, надаючи допомогу хворим і пораненим. Православна обитель не відмовляла в гостинності навіть полоненим татарам і туркам. Настоятель Ієссей піклувався про їхні життєві потреби, а вчений ієромонах Герман вів із мусульманами спасенні бесіди і багатьох навернув на християнство. Двоє з цих прозелітів, чернець Микола з турків і чернець Георгій із татар, згодом прославилися своєю подвижницькою діяльністю. Першого з них вважали провидцем, другого — знаючим лікарем, який за допомогою цілющих трав і коріння лікував різні недуги.

Ліквідація Запорізької Січі 1775 року практично не торкнулася Самарського монастиря, оскільки за нього перед князем Г. Потьомкіним клопоталися церковні чини. На той момент, за монастирем рахувалося чимале майно і до володінь обителі входило 18 тисяч десятин землі різного призначення. Пізніше монастир оголосили заміською резиденцією катеринославських архієреїв, залишивши трохи більше 300 десятин. Проте, монастир не бідував, а на його території стараннями багатих жертводавців наприкінці XVIII — першій половині XIX сторіччя було побудовано міцні кам’яні споруди. Серед них особливо виділялися висока дзвіниця, на якій було встановлено великий дзвін вагою понад 169 пудів, а також три храми — Св. Миколая, Преображення Господнього і Георгія Побідоносця. У кожному з них зберігалися старовинні реліквії — багато прикрашені ікони, церковне начиння і книги, подаровані запорожцями. Академік Д. Яворницький, зокрема, описує ікону Богоматері з Нового Кодака, срібний із позолотою оклад якої було виготовлено на замовлення кошового отамана Війська Запорізького Петра Калнишевського.

Головний храм Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря було побудовано стараннями не менш примітної особистості — Кирила Миколайовича Тарловського, відомого в історії Нової Січі під ім’ям «дикого попа». Життя цієї людини було наповнене неймовірними пригодами, багато з яких схожі на вигадку. Відомо, що К. Тарловський у молоді роки виховувався в Київській духовній семінарії, а потім служив священиком у храмі невеликого містечка Козелець на берегах Остра. Говорили що, саме він таємно обвінчав імператрицю Єлизавету Петрівну з уродженцем села Лемешів Козелецького повіту графом О. Разумовським. Так чи інакше, але К. Тарловський опинився в Санкт-Петербурзі й став священиком церкви гвардійського корпусу, де познайомився з багатьма впливовими особами, в тому числі й з майбутньою імператрицею Катериною Другою. Під час перевороту він підтримав імператора Петра, а тому, побоюючись відплати, втік на Україну, де доля звела його в степу із запорожцями. Так він опинився на Січі, де служив священиком у Покровській церкві. Згодом К. Тарловський був прощений Катериною і після російсько-турецької війни як військовий священик був нагороджений великими земельними угіддями. Як землевласник він багато зробив для заселення Новомосковського та Павлоградського повітів, наділяючи селян худобою, інвентарем і грошима. За власні кошти К. Тарловський забезпечував Самарський монастир усім необхідним і побудував в ньому замість старої дерев’яної церкви новий кам’яний храм Св.Миколая. У вересні, на честь храмового свята, священик влаштовував у своєму маєтку Воскресенівці урочисті обіди, які вражали сучасників. Для цього він розставляв вздовж дороги столи зі стравами і напоями, до яких запрошували проїжджих, переважно мешканців ближніх сіл. Після пригощання всім видавали по алтину і якийсь подарунок. Недивно, що пам’ять про хлібосольного священика досі жива в околицях Самарського монастиря, в стінах якого він згодом помер і був похований. Цікаво також, що з кінця XVIII сторіччя монастир став кузнею духовних кадрів вже не для Запорізької Січі, а... для російського Чорноморського флоту. За розпорядженням церковного начальства для служби на бойових кораблях періодично направляли «благонадійних ієромонахів», які виконували обов’язки флотських священиків.

Смутні часи для Самарської обителі знову настали вже за більшовицького режиму. У середині 20-х років минулого сторіччя монастир почали населяти інвалідами громадянської війни. Поранені і хворі революціонери зайняли багато приміщень, залишивши ченцям лише церкву Св.Миколая і будівлю з келіями. Проте рік у рік кількість «червоних» ветеранів збільшувалася, і незабаром за ухвалою влади монастир був визнаний відповідним для розміщення Будинку інвалідів. За минулі сторіччя Самарська обитель багато разів зазнавала набігів, пожеж і спустошень, але кожного разу відроджувалася. Проте під натиском більшовиків устояти не змогла. На початку 30-х монастир було остаточно закрито і він перестав існувати. Так було до Великої Вітчизняної війни, під час якої майже всі будівлі монастиря було зруйновано. Уціліли лише стіни та пічні труби. Після звільнення Новомосковська, на околиці якого нині розташовується монастир, було прийнято ухвалу відновити й перебудувати колишню обитель під дитячий будинок. Проте в середині 50-х років Дніпропетровський обком партії прийняв іншу ухвалу — створити там Будинок пристарілих металургів на 150 осіб. Щоправда, як розповідають місцеві мешканці, справжніх металургів там практично не було ніколи. Потрапити до будинку пристарілих можна було лише за протекцією начальства. Пізніше «елітний» заклад унаслідок нових віянь довелося перепрофілювати на інтернат для розумово відсталих дітей. З новим контингентом змінилося й фінансування і на початку 90-х інтернат остаточно занепав. У роки незалежності дніпропетровська влада, нарешті, пішла назустріч православній церкві і дозволила відродити старовинний козацький монастир. Перші ченці на чолі з настоятелем, отцем Досифєєм з’явилися в Самарській обителі 1993 року. Сьогодні на її території поступово відбудовуються храми, трапезна і чернечі келії. Під час земляних робіт у монастирі виявлено підземні ходи та приміщення — залишки стародавньої лаври.

Іноки стверджують, що за своїм значенням Самарський Пустинно-Миколаївський монастир до революції прирівнювався в духовному світі до Почаївської та Києво-Печерської лавр. До авторитетного слова його наставників колись прислухалися далеко за межами України. Відродити минулий вплив Самарської обителі — колишньої «козацької Палестини» — твердо збираються її нинішні ченці та послушники.