Краматорський священик УГКЦ: “Донбас сьогодні — це вінегрет, який неможливо їсти”

Греко-Католицька Церква на Донбасі опинилися у складному становищі. Місцеві сепаратисти вважають її ворожою. Кістяк греко-католицьких громад у 90-ті тут складали репресовані в часи радянського союзу українці із заходу України. Ті, яких переселили туди в результаті операції “Вісла”, чи яким після радянських таборів забороняли повертатися додому. Впродовж чи не всього минулого століття ці люди осідали у Донбасі, працюючи на його шахтах і заводах. Та відразу ж після того, як Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, ці люди почали просити для себе своїх священиків.

Одним із перших таких парохів став отець Василь Іванюк. Він залишив рідну Львівщину і поїхав служити на Донеччину у 1995 році. Зараз священик є деканом Краматорського деканату і служить на шістьох парафіях. Території цих парафій ще минулої весни і літа були окупованими терористами із “ДНР”. Отець Василь розповів що найбільше пригнічує священика із заходу країни у людях на сході, які проблеми має греко-католицька громада на Донеччині і що доводилося переживати під час окупації “ДНР”.

У 2006 році УГКЦ досліджувала скільки людей у Донецькій та Луганській областях, незалежно від релігійних номінацій, є віруючими і ходить до храмів. Результати показали, що тільки 4%. “4% — це ті люди, які хоч кудись ходять: до костелу, православного, греко-католицького чи протестантського храму. А 96% — це люди, з яких можна зліпити кого завгодно. Хоч номінально тут майже всі християни і майже всі хрещені”, — каже отець Василь. Однією з причин такого малого відсотку, на його думку, є відсутність будь якої гуманітарної політики з боку держави у східному регіоні. І чи не найбільшою проблемою Донбасу священик називає прогалини в освіті.

“Війни не сталося б, якби центральна влада хоча б щось зробила у сфері освіти в цих областях”, — каже отець. Він додає, що за весь час свого перебування на Донеччині жодного разу не спостерігав там пропаганди української культури. На думку священика, відсутність домінантної національності чи культури на теренах Донбасу є однією з причин, які викликали сьогоднішню тамтешню кризу. Отець Василь говорить, що домінантність якоїсь з культур дозволяла б упорядковувати стиль життя і формувати основні цінності. І немає значення була б цеукраїнська, російська чи татарська культура. А так, в результаті вийшов вінегрет, який неможливо їсти”, — сумно жартує парох.

Ще сьогодні, говорить отець Василь, до нього можуть підійти на вулиці і запитати: Чим відрізняються греко-католики від християн? Питання, яке показує весь занепад суспільства. Священик не пояснює, бо має надто мало часу аби розжовувати такі речі. Натомість каже, щоб приходили до церкви і самі дивилися. “Якщо ти шукаєш правди, то знайдеш її і побачиш різницю, якщо, звісно, хочеш її побачити”. За словами душпастиря, більша частина людей на сході є аморфними. Отець називає їх трударями, які попри всі негаразди йдуть на роботу.

Основна проблема греко-католицької спільноти на Донеччині полягає у тому, що там дуже бракує священиків, каже отець Василь. На питання чому так є, відповідає, що оскільки не має досвіду спілкування з духовенством із західних теренів, то може лише здогадуватися. І однією із таких здогадок є те, що існує значна різниця між людьми на заході і сході щодо ставлення до свого життя. “Я посвятив тут біля 900 будинків і всюди в них бачив стандартний набір — залізне ліжко, радянський дерев'яний стіл, пару крісел і все. Люди може й заробляли гроші, але не переймалися тим, щоб щось купити додому і жити краще”, — говорить отець. Через такий стиль життя питання щодо внутрішнього світу людини чи її віри відпадають.

“Така ситуація нас, людей із західної України, гнітить. Можливо, це і є найпершою причиною того, чому сюди не спішать їхати молоді священики”, — каже о. Василь. Аби зрозуміти більше, він пропонує залишитися на Різдво і каже, що навряд чи тут можна буде почути, як люди колядуватимуть. “Всі святкування закінчаться вже 1 січня. Звикнути до такого дуже важко. Справа навіть не у тому, що люди не знають як під час зимових свят вітатися між собою. Найбільше гнітить те, що немає радості від народження Христа. Часто все зводиться до банальної п’янки. Є червона дата в календарі — є пляшка на столі”, — каже отець Василь.

За час окупації багато хто з донбаських греко-католиків повиїжджав з дому. Священик розповідає, що багатьох людей вивіз і сам. Заїжджав через один блок-пост, а виїжджав через інший. Говорив, що спішив на похорон. А хлопців, яких рятував від мобілізації в терористичні загони, одягав в підрясники, давав їм вервички і казав заплющувати очі ніби моляться. Тільки так можна було їх рятувати.

Коли у Краматорську почали стріляти, “деенерівці” приїхали і не далеко від церкви розклали міномети, щоб стріляти по українських військах, які засіли у місцевому аеропорту. Наші військові на постріли відповідали. Приміщення храму тоді не дуже пошкодили, лише побилися вікна. Пощастило церкві уникнути руйнувань і коли відбувався обстріл з “градів”. Та багатьом будинкам на вулиці пощастило значно менше.

Священик ділиться, що окупацію “ДНР” йому допомогло пережити те, що служить він у цих краях вже багато років. Відтак всім давно відомо, що він греко-католицький священик з Львівщини. Проте одного разу проїжджаючи блок-пост, священика витягнули з машини і, ймовірно, хотіли розстріляти. Як виявилося потім, подзвонив хтось з немісцевих і розказав про бандерівця, що їздить і розмовляє українською. “Я поговорив тоді з ними по-чоловічому. Сказав: “Так, я західняк і бандерівець, якщо вам так краще. Але я побудував тут сім храмів і виростив чотирьох дітей. Збудував саме тут, а не десь в Карпатах, де будують ваші олігархи. Якщо хтось з вас зробив більше — стріляйте”. Після цих слів, каже отець Василь, його відпустили і навіть вибачилися.

Чи змінилися люди після того, як побачили якими є насправді ті, яких багато хто з них називав “повстанцями”? Священик каже, що не може багато розповісти про це, бо люди через загальну недовіру не говорять на цю тему. А якщо і кажуть щось йому, то лише на сповіді. “Ніхто не хоче відкрито виявляти свою позицію. Бо ще не все затихло, і є постійні погрози”, — розповідає священик. Але побільшало людей, які допомагають українським солдатам, стали активними волонтери.

“Після цього всього ми зробилися сильнішими. Ми вже бачили війну, розруху і жертви. Просто треба ставати і працювати”, — говорить отець Василь. Він зауважує, та частина Донецької області, де Греко-Католицька Церква є хоч трохи розвинутою, знаходиться зараз під владою українців. Це є показовим і мало б стати сигналом для Церкви в цілому, що тут треба приділяти більше зусиль. На його переконання, зараз відродження українських церков на Донбасі мало б стати загальнонаціональним завданням. І молодим греко-католицьким священикам та семінаристам потрібно переглянути відношення до служіння на сході України. Священик каже, що його інколи запитують про те, чому він не поїде звідти? Він відповідає, що раніше і справді хотілося повернуся додому. Але побачив, що є справді тут потрібним, тому запевняє: “Ми не підемо звідси. Не пішли під час війни, і не підемо тепер тим більше”.

Володимир МОЛОДІЙ