Кравець у сутані
На стіні ідеально білого шкільного класу тіні людини та двох свічників височіють над товстою книгою в червоній палітурці. Свічники служать літургію в один спосіб, молодий чоловік у білосніжній сорочці — в інший.
Отець Іван Городицький — парох села Ладанці на Львівщині, де живе 304 людини. До приходу на парафію він служив у паризькому соборі Святого Володимира, але вирішив повернутися до України. Отцеві 29 років, в Ладанцях він лише три, але під його керівництвом тутешня громада навчилася будувати раніше не типові для себе речі: інтерактивний клас, молодіжний центр, а головне — спільноту, що вміє по-справжньому підтримувати одне одного.
Катехиза
— Ви маєте знайти місце в хаті, де немає нікого. Треба, щоб ви усамітнилися, згадали, що до цього часу накоїли, як скривдили когось словом чи ділом.
У кімнаті чути невдоволене шарудіння.
— Отче, мені мама того не дозволить.
— Чому, Назарку?
— Бо в суботу в хаті немає кута, де можна усамітнитись.
У Ладанцях іде урок катехизи — пояснення тонкощів християнської віри. Для Західної України такі уроки для дітей є справою цілком звичною — перед Першим причастям, яке зазвичай приймають наприкінці першого шкільного року, наймолодших парафіян знайомлять з основами віри, значенням сповіді й молитви.
Чоловік у лаконічній білій сорочці та гостроносих рудих черевиках нагадує молодого кутюр’є. Священника у ньому видають хіба що презентація «5 умов доброї сповіді» та білий вівтар за спиною.
— Соломія чи Мирося вам зранку кажуть: «Назарку, вставай, треба йти на бульбу». Що вам треба сказати перше?
— «Відчепися, я спати хочу?» — щирість семилітки знезброює молодого священника. Усміхаючись, він перепитує:
— А після сповіді?
Западає недовга тиша. А тоді — приречений буркіт когось із учнів:
— Та, мабуть, «Добре, вже встаю».
Під акомпанемент схвальних дитячих вигуків парох мудро закриває болючу тему бульби.
Він часто усміхається, багато жестикулює. Втім, треба на сьогодні закінчувати — надворі субота і діти давно вже вичерпали свій тижневий запас терпіння й благочестя.
Двері за останнім із малих ладанчан зачиняються, і ми сідаємо з отцем поговорити.
— Тільки замалюйте, будь ласка, червоні очі на фото. В мене був складний тиждень.
Ладанці
Ладанці — село на окраїні Перемишлянщини. Тут уже є інтернет, але досі немає газу. Рідні отця спершу переживали, де молодий священник узагалі подівся, — сюди, буває, складно навіть додзвонитися. Часто зникає світло, а до інших сіл — хіба полями за хорошої погоди.
Горбочок, стежка від якого веде до дверей священничого дому, вимагає терпіння і зручного взуття. Жодному водієві, жартує отець, поки що не вдалося виїхати звідси без жалів і нарікань — цілком безпечний на позір горбочок відверто ворогує з автівками.
Чимало речей у цьому домі — меблеві діти отця Івана.
Чорний журнальний столик постав із двох віджилих своє дерев’яних рамок від образів, уламка дзеркала і чотирьох ніжок від древнього стільця. Шість винних бокалів звисають із переробленої церковної балки. Імпровізовані «шафи» для одягу народилися на світ від кількох патиків і шматка радянського карнизу. Симпатичні кошики під ними — насправді обшиті тканиною пластикові ящики для фруктів із місцевої крамниці.
— Коли мешкаєш у селі, ти наче цар різного барахла. Для мене все — вторсировина, і все ресайкл, — гордо пояснює священник.
У парафіяльному будинку триває ремонт: стріха, яку зовсім недавно почали реконструювати, поки що безсоромно пускає до хати сонце, вітер і все, що падає з неба.
— Коли я приїхав, будинок був у жахливому стані. Особливість ладанецької парафії така, що всі, хто тут служив, скоро йшли. Хтось пробув два роки, хтось менше, когось забирали.
У Греко-католицькій церкві існує поняття послуху священника — мусить їхати на ту парафію, куди призначили владика і церковне керівництво. Переважно владика прислухається до пароха і не забирає його з парафії без вагомої причини. Як і не залишає назавжди там, де той почувається незатишно.
Три роки тому, після перших ремонтних робіт, парох улаштував фуршет для всіх, хто готував для нього будинок.
— Спочатку ніхто нічого не їв і не пив, французьке вино й сири стояли збоку. Але канапка за канапкою, вино за вином — почали червоніти. І говорити про наболіле. У церкві до мене були скандали, бо священник сильною рукою робив порядки. Обзивав людей, а люди — його. Війна серіального масштабу, аж боявся, що й мене виженуть, — пояснює парох.
Слім фіт
Пристрасть до рукоділля отець Іван має з дитинства. Майстрував колобки зі старих перин — сім’я не була заможна, а дітям хочеться гратися незалежно від батьківських статків. Іванова сестра Мар’яна згадує, що вже у старшій школі брат плів для неї й мами вишукані прикраси з бісеру, нічим не гірші за вироби професійних майстринь. Хотів вступати до Академії мистецтв, та зрештою обрав інший заклад — духовну семінарію, що співпрацює з Українським католицьким університетом. Частково хлопця відштовхнув спосіб дозвілля студентів мистецького вишу — алкоголь і цигарки. Але здебільшого переміг потяг до церковного служіння.
В дитинстві Іван спостерігав за священником у рідному селі. Чоловік втратив усю сім’ю. Дружина й діти померли, але він смиренно служив. Городицький вважає, що десь тоді йому вперше і спало на думку неодружене священство. Батьки порівняно швидко змирилися, а родичам і сусідам довелося сказати кілька жорстких фраз, щоб закрити цю тему раз і назавжди.
— Оточили мене якось біля магазину — навчи, як то правильно жити. Я сказав просто: подивіться всі на свої сім’ї. Жодна з них не була для мене взірцем, бо в кожній з них є тільки розбрат, плач і скрегіт. Про що можна говорити, коли ви навіть для власних дітей не намагаєтеся бути прикладом для наслідування?
У семінарії брат Іван помітив у себе схильність до шиття і напросився у підмайстри до швачки, що обшивала духовну академію. Хлопець швидко дав раду фелонам (обрядовому одягу священників), обрусам (вишиваним церковним скатертинам), рясам і головним уборам. Натомість семінаристи швидко зрозуміли, що здібний у швацькій справі одноліток — то їхній шанс модернізувати власний одяг. Тоді якраз з’явилась мода на «слім фіт» — одяг по фігурі, а брат Іван умів перешивати підрясники, штани й сорочки, підкреслюючи статуру. Церковний одяг у нього замовляли навіть із Європи, а Тарас Сеньків, єпископ Стрийський, запропонував хлопцеві окрему швейну майстерню у Стрию. Проте брат Іван відмовився.
Насправді він навіть подумував лишити семінарію — боявся, чи «достойний бути виноградарем саду Христового». Поїздивши парафіями України, Городицький побачив і надмірний матеріалізм, і тягу до хмелю та інших неприпустимих для священичого сану речей, що дозволяли собі деякі з парохів.
— Українців від храму відвести дуже легко, а привести туди — дуже складно. У Європі для доброго християнина жоден землетрус у стінах церкви не є причиною її покинути. А в нас тікали би. Людей, що мають якісь вади, там намагаються реабілітувати, допомогти їм. А в нас ти завжди на тонкій волосині від того, щоб за промахи закидали камінням, — отець утомлено стинає плечима.
Піти в світи
Після навчання брата Івана висвятили на диякона стрийської єпархії. Але в Україні після висвячення він лишався тільки місяць: владика Борис запропонував Іванові поїхати служити до паризького храму Святого Володимира УГКЦ, де бракувало священнослужителів. Городицький погодився.
— Коли приїхав до Парижа, мені ласкаво, але чітко сказали, що кутюр’є я тут не стану і швейної майстерні не матиму. Приходив додому, витягав швейну машинку і шив потайки, щоб не порушувати цих неписаних правил, хоча на стрийській парафії улюбленої справи мені ніхто не боронив. Так Париж моє шиття і занехаяв, — сумно коментує парох.
У храмі на вулиці Сен-Пер отець пробув рівно рік і вісім місяців.
— Іван там був простим вікарієм, без особливих можливостей спілкуватися з людьми. В селі ж — неоране поле роботи. Париж став можливістю «піти в світи», повернутись і спробувати відтворити все хороше вдома, —пояснює парохова сестра Мар’яна.
Повернувшись, Городицький здивував усіх своїх знайомих — ніхто не міг збагнути, як можна добровільно поїхати з Парижа.
— Єпископ Тарас полями й болотами привіз мене в одне село. Дорогою розповідав, що там були конфлікти зі священником. Коли владика вийшов із машини до людей і почав із ними говорити — я, наївний, все ще думав, що то не мої проблеми. Виходжу з машини — люди дивляться на мене як на мале пиво. А єпископ їм і каже, що привіз у село нового священника, який говорить французькою і навчить їх шити. І тут я розумію, що то про мене. І проблеми таки мої, — сміється отець.
Пізніше виявиться, що Городицький тут уже бував, коли сім років тому їздив на збір пожертв для семінарії. А найяскравіша його згадка про Ладанці — жахлива архітектура храму, де тепер йому служити.
Від мишей до людей
Із собою отець Іван привіз улюблену швейну машинку. З неї й почалися спроби налагодити зв’язок із парафією — через рукоділля та спільне з ладанецьким жіноцтвом прагнення до краси.
— У нашому храмі були погані фелони. Я в такому лахмітті служити не можу — по них очевидно лазили миші. Навіть встигли кілька разів ними повечеряти.
Церковний перфекціонізм для отця Івана — річ самоочевидна. У парафіяльному правильнику УГКЦ — регламентованому списку прав і обов’язків пароха — від священника чітко вимагається «дбати про те, щоб у парафіяльному храмі панували чистота, лад та охайність, які личать Божому домові».
— Тож вирішив сам пошити перший фелон для служіння в піст. А парафіянам своїм сказав: «Бачите? Ми зекономили з вами тисячу з гаком гривень». Тоді їм іще було незручно зі священником-кравцем. А зараз вони вже оцінили, який я для них вигідний, — сміється отець.
Він роздав ладанчанкам ескізи речей, які необхідно пошити у храм. Відразу попередив, що шити мусять якісно і під його наглядом — для Бога треба робити досконало. Під музику і спів парафіянки зі своїм священником кроїли, вишивали й розбирались, хто є хто у цій новій кооперації.
Скоро у парафіяльному будинку двічі на тиждень почала збиратись паства. Діти приходили на катехизу, жінки — доглянути дітей і принагідно обережно з’ясувати, що за дивний священник до них приїхав. Адже минулі парохи ніколи не кликали селян до власної хати.
— Коли формується сімейна атмосфера, нема розділення на «священника» й «людей». Такі замашки мене дратують, адже навіщо парафії здався парох, який не має з нею діалогу?! — питає риторично отець Іван.
Текст повністю читайте на сайті REPORTERS
