Крішна хоче війни?

Бгаґаватґіта - фото 1
Бгаґаватґіта
Джерело фото: Бганвар Ґірдгарі Шарма
Релігія веде до миру, але її шлях пролягає через війну. Біблія переповнена історіями про криваві конфлікти, Свята Земля не дарується, а здобувається насильством. Пророк Мугаммад утверджує іслам після успішних військових набігів. Стрижнем Іліади, Рамаяни і Магабгарати є грандіозні військові зіткнення, в яких беруть участь боги і герої.

Роман Пиріг

Навіть засновник найбільш мирної зі світових релігій Ґаутама Будда походить з військового класу, більшість його наближених учнів теж належить до варни кшатріїв. Чи не за аскетичну співзвучність вчення Татхагати їх вольовій натурі японські самураї стали відданими послідовниками дзен-буддизму?

Релігійне одкровення не є виключною прерогативою жерців, але може бути здобуте і воїнами. Обоє, і чистий брагман, і забруднений кров’ю кшатрій входять до раю.

Бгаґавата пурана (6.10.33) стверджує, що існують два гідні способи померти – залишивши тіло, слідуючи йоґічному процесу – контролюючи життєві потоки й зосередившись на Брагмані, або загинувши на полі бою, йдучи попереду війська та не повертаючись спиною до ворога.

У цьому великий парадокс – як можна руйнуючи чуже життя здобувати собі життя вічне? Але шляхи воїна і містика постають лише як різні способи досягнення цілі, що лежить за межами людських уявлень про добро і зло. Містик торує його усмиряючи свою тваринну природу, зупиняючи її в медитації, воїн – загострює свої хижацькі інстинкти, зберігаючи над ними контроль.

В ісламі віра утверджується через війну, яку мусульманин веде і конвенційними методами і всередині самого себе (великий і малий джихад). Cлово віра на санскриті означає «герой» і саме так називають адептів Кула-тантри. Справжня духовність вимагає настрою воїна – рішучості йти до кінця, що бачимо на прикладі християнських мучеників.

Воїн зосереджується аби точно влучити в ціль своєю стрілою, йоґін відсікає все зайве, практикуючи однонаправленість (екаґрата) для досягнення духовної мети. «Ом це лук, душа – це стріла, Брагман – це ціль» (Мундака-упанішада 2.2.4).

Аскет веде війну з власним тілом (хтось поправить – мобілізує його), воїн знищує тіла супротивників. Обидва використовують силу волі, але методи і зброя різні. Словами Ісуса «Царство Небесне здобувається силою і ті, хто докладають зусиль здобувають його» (Мф 11:12).

В античному світі універсальне безсмертя душі є дискусійною концепцією (згадаймо «Федон» Платона). Але досягнути безсмертя, уникнути скніння в Аїді, можна через подвиг, подолавши слабку людську природу, здивувавши богів. Геройський вчинок постає як акт трансценденції, лише він забезпечує Гераклу місце на Олімпі. Лише хоробрих воїнів Одін підносить до Вальгалли.

Чин воїна постає також як жертовність, а жертва – основа релігії. У Пурушасукті Ріґведи (10.90) Всесвіт з’являється як результат первинного принесення в жертву космічної Особи. Чхандоґ’я-упанішада (3.16) саме життя людини порівнює з ритуальним жертвоприношенням. Спроба жертвоприношення Авраамом свого сина перегукується з пурушамедгою для брагмана Шунашепи (Aйтарея-брагмана, 7.13-18). Тут бачимо, що навіть готовності до (само)пожертви достатньо аби задовольнити вищі сили. Очисна божественна жертва Христа рятує все людство від первородного гріха.

Поле бою постає як місце жертвоприношення, а битва – як квазірелігійна яґ’я. Лише правильно проведений ритуал веде до вищої цілі. Римляни особливо дбали, аби війна була схвалена богами і оголошена на праведних засадах. За дотриманням відповідних ритуалів стежила окрема колегія жерців феціалів. Тріумф – знак богів, що жертву прийнято і милість даровано.

Воїн володіє владою на Землі, містик є провідником сил Неба. Інколи ці функції об’єднуються, тоді військовий лідер стає верховним жрецем (царський шлях Еволи), як римський цезар (pontifex maximus), візантійський імператор, юдейський месія, мусульманський каліф, чи індійський раджаріші (з іншого боку, брагман, приміром Ашваттхама, може стати царем).

Але наче іда і пінґала гаряча експансивна енергія Сонця має зрівноважуватися прохолодною мудрістю Місяця аби особистість і суспільство загалом рухалися магістраллю сушумни.

Єднання є духовною метою, до якої звертається останній гімн Ріґведи (10:191.4): «[Нехай] одним і тим самим буде ваш намір, а ваші уми перебувають у злагоді. [Нехай] об’єднаються думки всіх, і всі у щасті поміж собою погоджуються». Але матеріальний світ, природа і соціум переповнені боротьбою. Конфлікт проникає в усі пори суспільства, підважує релігійні ієрархії. В історії людства періоди тривалого миру, приміром Pax Romana чи епоха cьоґунату Токуґави в Японії, тривали щонайбільше 250 років і закінчувалися коли на порозі імперій з’являлися нові сильні хижаки. Пацифізм і війна схожі на дві ноги, які рухають людську цивілізацію (Ошо). Якщо прибрати одну з них, рух стане неможливим. Надмірний пацифізм лише витісняє деструкцію в інші сфери – людина починає війну проти природи, інших живих істот, проти суспільних устоїв і власне проти себе самої. Якщо агресивності не уникнути, краще каналізувати і структурувати її в межах воїнської верстви.

З іншого боку, коли військові цінності і практики починають нав’язуються всьому суспільству, неминучими стають огрубішання і деструкція. Якщо гвинтівка Мао породжує владу, то профан угледить святість і в сяйві атома.

Саме натхненні Елівсином Афіни, а не воєнізована Спарта, стали творцями європейської філософії і культури. В Індії брагмани стоять вище кшатріїв, саттва вище раджасу, смирення вище пристрастей. То ж нехай права нога крокує поперед лівої, мир – попереду війни.

Якщо релігія приймає війну як неминучість, то мусить накласти на неї моральні обмеження. Оскільки війна завжди приносить страждання і горе, її доцільність має бути належно обґрунтована. Воїнський кодекс честі, правила і звичаї війни в ідеалі покликані перетворити її на шляхетний герць, найекстремальніший спорт. Але метою війни завжди є перемога, яка часами недосяжна чесними методами. Війні за правилами (дгармаюдга) протистоїть макіявелізм асиметричної і віроломної кутаюдги.

Сам магайоґін Крішна – Верховна Особа Бога радить Пандавам прийоми кутаюдги після того, як до аморальних методів почала вдаватися протилежна сторона. Дгарма є визначальною, але, коли необхідно, їй на службу приходить realpolitik.

Релігія і війна нерозривно переплітаються у високій поезії Бгаґавадґіти, яка вважається квінтесенцією веданти. Це єдина священна книга людства, виголошена на полі бою Курукшетри перед вишикуваними до бою арміями. Саме така диспозиція, протиставлення дозволяє виявити релігійну істину у яскравому і безкомпромісному світлі. Світлі, що наче випромінюється палаючим серцем Арджуни, який зі співчуття до своїх рідних і близьких випускає з могутніх рук лук зі стрілами і відмовляється ставати до бою. Саме збіг конфлікту зовнішнього і внутрішнього, протиріччя між почуттями і обов’язком, напруження неминучого братовбивства створює те драматичне тло, на якому Крішна виголошує Свою вічну науку самоусвідомлення. Ця пауза, тиша перед бурею, що от-от зруйнує цілу епоху, перетворюється в слух, яким і Арджуні, і людству загалом належить сприйняти правду про себе. Лише в момент найвищого потрясіння, ставши свідком свого екзистенційного протиборства, зустрівшись з реальністю смерті та відкинувши опору на власні сили та уявлення, душа здатна почути голос Бога та сприйняти Його настанови.

Чи не дивно, що ключова книга індійської духовності, основоположним постулатом якої вважається агімса (ненасильство) фактично є закликом до війни? Крішна не дозволяє Арджуні вчинити як імператор Ашока чи Ігнатій Лойола. Натомість те, що Арджуна прагнув досягнути зреченням, Крішна дає йому як пораду в стислі хвилини перед боєм – і фундаментальні духовні істини, і доктрину йоґи, і її найвищий плід – безпосереднє бачення Абсолюту.

Зі скрухи локалізованого утілесненого положення Крішна підносить Арджуну до панорами вічності, де життя – безкінечна зміна декорацій і ролей, а смерть – витівка Режисера, аби надати грі гостроти і переконливості.

Курукшетра – давнє святе місце паломництва, але цього разу паломники прийшли сюди не заради покути (кшетра на санскриті вживається також для позначення тіла, як поля діяльності, кшетраджна – той, хто розуміє це поле). Місце жертвоприношення буде зоране не ритуальними плугами, а стрілами і списами, а замість вогняного вівтаря запалають погребальні багаття з порубаними тілами загиблих.

Саме поле бою постає метафорою життя. Людина веде безперервну боротьбу з суперечливими внутрішніми поривами, власними слабкостями, зовнішніми обставинами, іншими живими істотами, часом, хворобами і, врешті, смертю. Це боротьба за своє маленьке земне щастя і, попри можливі тимчасові успіхи, вона приречена на поразку. Крішна Сам каже – «Я час» (БҐ 11.32) і «Я уособлена / всепоглинаюча смерть» (БҐ 9.19, 10.34). З цієї перспективи душа, наче Яків-Ізраїль, на символічній Курукшетрі протистоїть самому Богові. Крішна закликає її скласти зброю власних сумнівів і вагань і йти до найвищої цілі. «Відкинь всі види релігії і просто віддайся Мені. Я звільню тебе від гріховних реакцій. Не бійся» (БҐ 18.66).

Арджуні належить стати великим героєм і переможцем Магабгарати, але яка роль у цій війні Крішни?

Хоча його симпатії на боці Пандавів (Кунті, мати Пандавів, є тіткою Крішни, а його сестра Субгадра заміжня за Арджуною), його прапор з орлом Ґарудою не майоріє над полем бою. На Курукшетрі Крішна не бере до рук зброї, а лише править за колісничого Арджуні, віддавши Свою армію його супротивнику Дурьодгані (таким чином, задоволено прохання обох сторін про допомогу). В запалі битви тіло Крішни прикрашають пил, здійнятий над бойовищем, краплі поту і рани від стріл. Коли Арджуна не наважується атакувати свого діда Бгішму, Крішна, наче забувши свої обітниці, хапає колесо від колісниці аби Самому вразити ворога.

Битва на Курукшетрі триватиме 18 днів з перемінним успіхом і постійною ескалацією насильства. Буде використано зброю масового знищення, загинуть мільйони воїнів, царську велич Індії буде обезкровлено.

Вбита горем через смерть всіх своїх нащадків Ґандгарі прокляне Крішну і його рід за те, що Він не зробив все належне аби зупинити війну. Та хіба не її син Дурьодгана зарозуміло відкинув дипломатичну місію Крішни, який, аби залагодити конфлікт, пропонував мінімальний компроміс – 5 сіл для Пандавів?

Але в непомірних амбіціях людей завжди чомусь винен Бог. Крішна приймає прокляття Ґандгарі. Старший з Пандавів, праведний раджаріші Юдгіштхіра сходить на трон Гастінапура. Усі хоробрі воїни, що полягли на Курукшетрі, після смерті сягнуть Сварґи.

Чи хотів Крішна війни? Deus vult.

Про автора: Роман Пиріг — дипломат (радник Міністерства закордонних справ України) з досвідом тривалої роботи в Індії, Кореї та В'єтнамі.
Автор низки статей на тему зовнішньої політики, індології, українознавства та логології (паліндромія) для журналів "Зовніші справи" та "Word Ways".