Крізь кубинський дим. Думки стосовно спільної Декларації Папи Франциска і Патріарха Кирила
І з цього часу текст зажив своїм власним життям. Він доволі неоднорідний, в ньому відчувається, що там, де сторони мали чітку спільну позицію, є досить чіткі висловлювання, в інших місцях текст огортає дим кубинських сигар.
Страхи
Спершу слід сказати про страхи. Спонтанність цієї зустрічі відразу свідчила, що комусь «стало дуже треба». На тлі міжнародної ізоляції Росії було зрозуміло кому і чому. Військова операція росіян в Сирії також потребувала серйознішої легітимації, і Римський престіл, який щиро переживає за долю християн на Близькому Сході, є добрим союзником в цій справі. Тут виникає лише єдине запитання: чи свідомий Ватикан, що в такому альянсі доведеться брати на себе також відповідальність за всі наслідки політичних апетитів Російської федерації на Близькому Сході?
Слід додати ще одну річ, яку українцям не завжди легко зрозуміти. Частина християн Близького Сходу справді доволі позитивно дивляться на Росію, навіть греко-католики (sic!), як би дивно це не звучало в нашому контексті. Мало хто звернув увагу, що напередодні зустрічі Папи і Патріарха в резиденцію маронітського Патріарха в Лівані (Маронітська Церква, як і УГКЦ є однією з 22 східних католицьких Церков) завітав представник Патріарха Московського при Антіохійському Патріархаті ігумен Арсеній (Соколов). Якщо говорити конкретно про Сирію, то світський характер держави Асада давав можливість християнам жити мирно і спокійно і, відповідно, він для них був гарантом такої ситуації. З початком конфлікту між опозицією і президентом Сирії християни одні з перших потрапили «під роздачу», оскільки їх вважали прихильниками президента Асада. Звідси зрозумілим стає їхнє відношення до російського фактору в регіоні. Знову ж таки християнам Близького Сходу йдеться про мир і спокій. І вони не надто переймаються реальними інтересами Кремля. А там добре знають, як їх замаскувати під «захист християн».
Виглядає так, що Ватикан готовий поділитись своїм моральним авторитетом з Патріархом Кирилом і відповідно Володимиром Путіним тільки задля того, щоб християни на Близькому Сході отримали шанс вижити. Задля цього Апостольська столиця готова закрити очі на всю геополітичну складову альянсу, в який її втягують. Важко сказати, якими будуть наслідки і чи справді сирійська проблема буде розв’язана ще до того, як останній християнин в цій країні загине або стане біженцем. Не сумніваюсь в благородності намірів Папи Франциска і, зрештою, переконаний, що й в Московському Патріархаті не всім йдеться лише про обслуговування замовлення Кремля.
Серед страхів, які передували зустрічі, був ще один. Дехто з коментаторів зважаючи, що для Папи Франциска улюбленою темою є питання бідності, несправедливості світової економіки і загалом проблем Третього світу, припускав що на Кубі (місце саме по собі символічне) може бути утворений такий собі «антизахідний» чи «антиамериканський» альянс. З «антизахідністю» у Патріарха Кирила проблем немає. Його ідеологія «русского мира» була вибудувана на підмурівках саме цих ідей. Але критика Заходу Папи Франциска має дещо іншу конотацію. Це не тотальна критика всіх західних цінностей, а викриває справжні вади цієї системи. Він скоріше вболіває за оздоровлення західних суспільств, ніж протиставляє їм інший «проект». Зрештою багато з того, що критикує Папа, стосується Росії не менше, ніж США чи країн Західної Європи.
І наостанок, був головний страх, який відчували не лише в Україні, але й багато співчуваючих людей по цілому світі, які усвідомлюють що у нас діється. Папа зустрічається з Патріархом Російської Церкви в той час, коли росіяни окупували частину сусідньої країни і розв`язали на її території гібридну війну. Це не Сирія, де Росія бодай може вдавати миротворця. Це Україна, де єдиною можливою миротворчою місією з боку Росії буде — щонайменше забратись геть. Гадаю, що це було однією з найскладніших тем під час обговорення кінцевого документа. Якщо в спільній Декларації Папи Франциска і Патріарха Константинопольського Варфоломія йдеться про те, що конфлікт на території України необхідно вирішити з пошаною до міжнародного права, то у випадку діалогу з РПЦ така термінологія є неприйнятною, головно для росіян. Бо міжнародне право не допускає анексій одних країн іншими і тим паче засуджує розпалювання гібридних воєн. Але навряд чи ця зустріч могла б відбутись, якби в підсумковому документі не було слів про Україну. Патріархові Кирилу, як і Володимиру Путіну, як повітря сьогодні необхідна «спільна позиція» з авторитетним світовим лідером у відношенні всіх російських військових авантюр.
Декларація
Загалом Документ справляє добре враження. Першу її частину (§ 1-7) для Російської Церкви можна навіть назвати проривною. Текст, в якому так явно засвідчено спільність віри з католиками, а богословські відмінності названі «розбіжностями, успадкованими від наших предків, у розумінні та вираженні нашої віри в Триєдиного Бога – Отця, Сина і Святого Духа» (§ 5), для Московської Патріархії є революційним. Тут немає слів про єресь, розкол і тому подібну термінологію, притаманну російському православному дискурсу у стосунку до Католицької Церкви. Можна лише сподіватись, що текст цієї декларації замінить в православних книжкових магазинах ту антикатолицьку макулатуру, якою вони досі переповнені. Водночас ця частина Декларації може неабияк роздратувати православних фундаменталістів. Цікаво, що на Кубу разом із Патріархом від України полетів дещо «прогресивніший» митрополит Антоній, а не предстоятель УПЦ (МП) Митрополит Онуфрій. Який навряд чи в силу своїх поглядів погодиться зі вступними статтями тексту Декларації.
Друга частина тексту (§ 8-13) присвячена переслідуванню християн на Близькому Сході, про що вже йшлось вище. Хоч під час зустрічі спільної молитви двох християнських лідерів (sic!) не було, в цій частині тексту вони таки підносять спільну молитву «щоб зміцнилося братерське співжиття між різними народами, Церквами та релігіями, які там присутні, за повернення біженців до своїх домівок, зцілення поранених та упокій душ невинно убієнних»(§ 11). Переслідування християн, як і морально-етичне вчення Церков, питання секуляризації та виховання молоді (§ 15-23) — це те поле, де у Предстоятелів немає надто серйозних протиріч. Тому всі ці параграфи прописані доволі чітко і ясно. Можна лише сподіватись, що ці натхненні слова спонукатимуть християн з обох спільнот дієво свідчити свою віру в сучасному світі задля доброго «розвитку людської цивілізації» (§ 1).
Україна
Хоч серед тих експертів, які вже прокоментували Декларацію, спостерігається певний консенсус, що лише § 25-27 стосуються України. Я б зарахував до «українських пунктів» ще й §24 в якому йдеться про прозелітизм. Оскільки, коли високі представники Московської патріархії висловлюються про Україну, ця тема звучить майже постійно. Без сумніву, цей пункт з’явився на вимогу РПЦ, оскільки я ніколи не чув, щоб ця тематика надто сильно цікавила католиків.
Перечитуючи по кілька разів § 24-27 не важко зрозуміти, що дебати навколо цих параграфів, мабуть, зайняли більшу частину дискусії між сторонами. Їх зміст наскільки узагальнений і позбавлений чітких ключів для інтерпретації, що кожна сторона буде тлумачити їх так, як їй буде необхідно. Це перш за все свідчить, що спільної позиції стосовно них в принципі не було. Тому ми отримали розмиті формулювання, як кажуть поляки «w ogóle».
Отож § 24 говорить нам про прозелітизм. З довголітньої практики католицько-православної полеміки довкола цього слова зрозуміло, що для Московської патріархії прозелітизмом є будь-яка діяльність іншої конфесії на її «канонічній території». Мабуть на підвердження того, що «документи на Україну лежать в моїй папці, а не в твоїй», Патріарх Кирило взяв з собою на Кубу українського митрополита Антонія (Паканича). Це байдуже, що на території України щонеділі церкву відвідує в середньому від 5% (в містах) до 16% (в селах) і ці показники ще й змінюються зі Заходу на Схід. Байдуже також, що в Росії до церкви ходить менше людей (це щодо § 14), ніж в секуляризованій Західній Європі, проте все населення пострадянського простору, за версією Патріарха Кирила, є православним. І тому, на його думку, будь яка діяльність інших християн на цих теренах суперечить словам Павла, цитованим у Декларації: «Я вважав, однак, за честь не проповідувати Євангелії там, де Христове ім'я було вже відоме, щоб не будувати на чужій основі» (Рим. 15,20) (§ 24).
Другим проблематичним моментом формулювань Декларації є відсутність чіткого розуміння, хто з ким тут говорить. Якщо Патріарх Кирил бачить у Папі Римському лише главу Римо-Католицької Церкви, тобто Західної чи Латинської, то прозелітизм в його розумінні є саме діяльність християн західної традиції. А як бути зі східними католиками? Навіть якщо прийняти неактуальну теорію Патріарха Кирила про «канонічні території», то слід сказати, що вони співіснують на ті й же території, що й православні, вважаючи її своєю і мають на це право. Й історія благовісті на цій території це також і їхня історія.
Третьою трудністю цього параграфу є не ясне місце релігійної свободи в Декларації. Навряд чи Патріарх Кирил може знайти когось з православних МП, кого насильно змушують ходити в греко- чи римо-католицькі храми. Ті, хто навіть будучи охрещеними в Православній Церкві, переходять в ці спільноти, роблять це як правило свідомо і відповідально, а не під, наприклад, гіпнозом. Шанування вибору людини якраз і належить до визнання релігійної свободи, про яку також згадує параграф.
Тут є ще одне, але вже більш кумедне запитання, якщо говорити про Україну. Якщо діяльність католиків будь-якої традиції за межами Галичини і Закарпаття є прозелітизмом (як це постійно повторюють представники РПЦ), то що роблять там (в Галичині і Закарпатті) православні єпархії Московського Патріархату?
§ 25 майже дослівно повторює цитату з відомої Баламандської декларації 1993 року. З якої православні зазвичай люблять цитувати лише першу частину. В ній йдеться про те, що Унія як метод єдності є неприйнятним. Проте не завжди додають, що Східні Католицькі Церкви, згідно з Баламандом, мають право на своє існування. Православні не завжди розуміють чи вдають, що не розуміють, той нюанс, що Католицька Церква, засуджуючи метод, не засуджує тим самим саму єдність. Позитивом цього параграфу є те, що в ньому йдеться про необхідність примирення між греко-католиками і православними без будь-яких попередніх умов, як це робилось зазвичай дотепер. Декларація вживає по відношенню до греко-католиків термін «церковні спільноти» (на відміну від більш богословського Баламандського документу), це дуже схоже на термінологію Московського Патріархату, проте вже в наступному параграфі католицькі спільноти в Україні названі Церквами. Тож не думаю, що термінологію цього параграфу варто надто сильно критикувати. Цей документ не є богословсько-канонічним текстом, про що було заявлено напередодні, тож це змінює ракурс погляду на нього.
26 параграф, стане мабуть одним з найбільш обговорюваних з цілої Декларації і не лише в Україні. Те, як будуть використовувати його формулювання Московська патріархія і їх підлеглі в Київській митрополії, не складно припустити. Хоч там немає улюблених слів Патріарха Кирила про «братовбивчий» чи «громадянський» конфлікт, а йдеться про конфлікт на території України з невідомими учасниками. Проте для українців цей абзац топить увесь документ. Оскільки вони не розв`язували війни на своїй території, не окуповували частину чужої держави. Українська армія боронить державу від зовнішньої агресії, яка є очевидною для цілого цивілізованого світу. І з закликом до миру варто звертатись перш за все Патріархові Кирилу до президента Російської федерації. Чому Ватикан вирішив закрити на це очі — сьогодні є великим запитанням не лише для багатьох українців, але й для багатьох людей доброї волі по цілому світі. Єдине, що втішає в цій ситуації (і підтверджено деякими джерелами), що ці формулювання могли бути ще гіршими. І, безперечно, Москва тиснула і шантажувала цією зустріччю як лише могла, щоб лише отримати цю бодай задимлену «спільну позицію». Звісно, що такий неясний текст можна витлумачити, враховуючи при цьому реальний український контекст. Тож застосовуючи єзуїтський принцип, який полягає в тому, що в людські слова варто вкладати радше добрий зміст, ніж поганий, чекатимемо реальних кроків від Патріарха Кирила задля припинення війни в Україні. Для початку він міг би попросити Володимира Путіна припинити постачати зброю, відкликати своїх військових, а заодно і всіх «гіві» з «мотороллами» з території України. А як буде мир на Сході, то можна буде й просити його припинити окупацію Криму.
Цікаво, що в спільній Декларації Папи Римського і Патріарха Кирила зайшла мова про внутрішньоправославні справи в Україні. Для тих, хто в темі, зрозуміло, що Москві йшлось про те, щоб Ватикан відмежувався від Київського Патріархату і УАПЦ, і також якимось чином вплинув на українських греко- і римо-католиків, щоб вони припинили будь які контакти з ними. Проте й тут формулювання наскільки туманні, що навряд чи цей параграф матиме практичні наслідки. Апеляція до канонічних норм не виглядає надто переконливою, оскільки й самі представники автокефальних Церков не бажають творити нових канонів, а лише справедливого застосування їх для себе. Так як ці канони уможливили виникнення інших автокефальних Церков, вони можуть допомогти вийти з канонічної ізоляції українським православним, які не бажають підпорядковуватись Московському Патріархові. Католицькі спільноти справді можуть допомогти врегулюванню міжправославного конфлікту в Україні, запрошуючи представників різних православних деномінацій на різні спільні заходи і таким чином понизити градус їх протистояння. Слід зазначити, що російська тактика розділяти і владарювати у відношенні до України завше діяла багатьма напрямками. Тож якщо попередній абзац може погіршити ставлення українців до Ватикану, то параграф 27 покликаний вбивати клин між українцями середині країни на основі конфесійної приналежності.
Завершальні параграфи Декларації (§ 28-30) перекликаються з її вступними статтями. Вони є доброю ілюстрацією того, що і католики, і православні сьогодні все більше здатні спільно свідчити свою віру світові. Незважаючи на те, що такому свідченню заважає сьогодні намагання приховати правду чи спроби втягнути Церкви в обслуговування політичних замовлень ненаситних диктаторів, все ж оптимізму втрачати не варто.
