Сьомого вересня 1984 року, 15 років тому, в Римі помер глава Української греко-католицької церкви кардинал Сліпий — видатна постать усієї української історії.
Чому саме отця Йосифа Сліпого вирішив зробити своїм наступником у моторошному грудні 1939-го митрополит Андрей Шептицький? Наближені до Кир Андрея особи згодом згадували: тому що окрім високої моральної і душпастирської гідності, великих організаторських здібностей, глибокої освіченості бачив у ньому чи не найважливішу рису для глави церкви в ту присмеркову годину.
Галичину заливали тоді хвилі масових арештів української інтелігенції, готувалися масові депортації, НКВС старанно вишукував колаборантів у церковному середовищі, а радянський письменник Бєляев збирав досьє про суперечки поміж греко-католицьким кліром. «Він не відступить, — сказав митрополит про Йосифа Сліпого. — Загине, але не відступить.» І не помилився.
Заарештований у квітні 1945-го митрополит Йосиф дійсно не відступив ані на крок протягом усіх 18 років свого ув’язнення. В таборах, де, за його словами, «джентльменів було небагато», він поводився з такою гідністю, що на його величезний авторитет серед в’язнів не могли не зважати навіть охоронці та керівництво ГУЛАГу. І коли в 1961 р. функціонери КДБ поставили Кир Йосифу питання: яким є його максимальний і мінімальний запит до радянського уряду, — вони почули відповідь не в’язня, що страждав у неволі 16 років, а ієрарха Церкви. Максимальний запит — відновлення митрополита Сліпого в його статусі до арешту; мінімальний — скасування заборони діяльності Греко-Католицької церкви в Україні, повернення їй собору святого Юра, надання свободи духівництву. Навіть тоді, коли 1963 р. незламність митрополита-в’язня, наполегливість папи Івана XXIII, допомога Джона Кеннеді та тактичні розрахунки Микити Хрущова уможливили його звільнення, перше, що він вимовив, дізнавшись про несподівану волю, було: «Чи Церква також є вільною?»
Иосифові Сліпому довелося прожити велике й буремне життя, і він сам виокремив найважливіші його віхи. Це 1892-й — рік народження; 1911-й — коли випускник Тернопільської гімназії розпочав свої богословські студії; рік 1917-й — коли митрополит Шептицький висвятив у священики молодого докторанта, що закінчував в Інсбруці дисертацію «Вчення візантійського патріарха Фотія про Пресвяту Трійцю»; рік 1939-й — коли отця Йосифа було йменовано єпископом і призначено наступником митрополита Андрея; рік 1944-й — коли він очолив Церкву і наступний 1945-й — початок його хресного шляху по тюрмах і таборах; рік 1963-й — рік звільнення, прибуття до Рима й участі у Другому Ватиканському соборі і, зрештою, 1965-й — рік найменування кардиналом. Писав він це у 1974-му, коли попереду було ще 10 років виснажливої праці і глибоких роздумів.
Доля постійно випробувала Йосифа Сліпого, пропонуючи йому взяти на себе надважкий тягар. І він неодмінно брав його, «під послухом», як сам казав. «Під послухом» він очолив 1926 р. Львівську духовну семінарію, Богословське наукове товариство, згодом Львівську богословську академію, піднісши українську богословську науку на справді європейський рівень. «Під послухом» він, який мріяв лише про академічну кар’єру, став наступником глави Церкви. «Страшно в такому важкому часі приймати такий важкий обов’язок», — сказав він тоді митрополитові Шептицькому. — «Так, але страшніше було б не прийняти цей хрест», — відказав той.
Зрештою і Батьківщину 1963 р. Кир Йосиф також полишив «під послухом». Він палко жадав лишитися тут, зі своїми вірними, і був згодний на малопомітну «книжну» роботу у Львові. Повернутися йому судилося лише в домовині...
Мало хто міг передбачити, що вчорашній в’язень, 70-річний старець з підірваним здоров’ям готовий вибухнути такою дивовижною енергією. В бесіді з папським посланцем М. Хрущов навіть висловив сумнів у тому, чи живий ще старий... А «старий» після звільнення опублікував понад 200 праць, врятував Український Вільний університет, створив потужний центр українського католицького богослов’я в Римі й буквально примусив прокинутися українську діаспору. Звісно, не всім подобався божевільний ритм праці Сліпого. Він доводив до нестями не лише себе, а й оточення і постійно квапився: часу в нього лишалося обмаль. Він зовсім не був таким собі розчуленим дідусем, що голубить на призьбі дітей у вишиванках, як малювали й надалі малюють його певні видання. Це була крицевої волі постать, яка змагалася з гігантським монстром і не зламалася, яка відчула його лють на власній шкірі, але так свято вірила в перемогу, що навіть купувала книжки для майбутніх семінарій в Україні. Його настирливість аж до впертості викликала часом роздратування; по кутках сичали, що «старий вже здитинів», а він знов і знов вражав цілий світ прозорістю й витонченістю думки та послідовністю в обороні свого народу і своєї Церкви.
Оглядаючи спадщину патріарха, помічаєш, наскільки перспективно він мислив попри великий тягар буденних турбот, який ліг на його плечі в Римі (про його піклування господарством навіть складали анекдоти). Та в богословській спадщині Йосифа Сліпого буденного і малозначущого не знайти. А його бачення перспективи єдності християн взагалі лишається гостроактуальним. Він глибоко розумів, навіть відчував Захід і водночас беззастережно належав до Східного християнства. І справа не лише в тому, що змалечку його вчили хреститися справа наліво, а побожні батьки прищепили любов до чудової східної літургії. Розуміння нерозривності християнства прийшло до Йосифа Сліпого під час наполегливих студій у Львові, Інсбруку й Римі, під час глибокого занурення у вчення Фоми Аквінського і східну патристику. Дійсно, Католицька церква, вважав Кир Йосиф, є Католицькою, тобто Вселенською лише тоді, коли вона перестає бути виключно латинською. Від самих початків християнська церква розвивалася в багатобарв’ї обрядових моделей, і латинський був тільки одним з-поміж багатьох. Звуження християнської традиції до її латинського варіанту, нехіть до духовної скарбниці Сходу стала помилкою, за яку Захід заплатив вибухом Реформації.
Отже, благополуччя Вселенської церкви, як його бачив патріарх Сліпий, не в уніфікації, а в гармонізації універсального й унікального, не в унітарності, а в плідній взаємодії різних традицій, культур, помісних церков, кожна з яких віддає Вселенському організмові те самобутнє, що може дати вона й ніхто інший. Бо в цьому внескові акумульовано неповторність сприйняття християнства певним народом, його історію, культуру, духовно-містичний досвід. Нехтування правом Помісної Церкви в тілі Церкви Вселенської упосліджує народ, ображає «малих сих» і є зрештою нехтуванням Христових заповідей. Тому таким наполегливим був Йосиф Сліпий у справі, що й дотепер не вирішена й «болить на серці» вірних Української греко-католицької церкви, — у справі визнання за нею патріархального устрою. Титул патріарха для Блаженнішого був зовсім не справою марнослав’я, а найактуальнішою потребою збереження ідентичності Церкви й народу, початком з’єдинення християнських церков. Постать церковного діяча, який носить західний титул кардинала і вживаний на Сході для йменування предстоятелей помісних церков титул патріарха, мав би стати центром згоди для виснажених майже тисячолітньою розлукою християн. Прагнення Йосифа Сліпого було й лишається прагненням Екуменіста з великої літери.
Особливо тяжко переживав Кир Йосиф розлуку із православними братами, з якими, як він писав у своєму Заповіті, «нас єднає традиція рідного християнства, спільні церковні й народні звичаї, спільна двохтисячолітня культура».
Патріарх Йосиф завжди прагнув неможливого, висував цілі, котрі навіть однодумцям здавалися нездійсненними. І запалював їх своєю енергією, і таки досягав своєї мети. Не випадково ж на його кардинальському гербі було викарбуване відважне гасло: «Реr aspera ad astra!» — «Крізь терни — до зірок!»
Людина і світ. — 1999. — №9. — С. 31-32