Криза як знак Божої любови

26.02.2005, 16:04
Пастирське слово архиєпископа Ігоря до учасників ювілейного святкування 15-річчя утворення Всеукраїнського ставропіґійного братства апостола Андрія Первозваного

Пастирське слово архиєпископа Ігоря до учасників ювілейного святкування 15-річчя утворення Всеукраїнського ставропіґійного братства апостола Андрія Первозваного

(Львів, 26 лютого 2005 р.)

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!

У Своєму безмежному милосерді Господь обдарував нас у ці ювілейні дні неоціненним, хоч вельми болючим, досвідом. Напад кримінальної групи Валерія Кудрякова на Патріярхію допоміг нам усвідомити всю глибину проблем, накопичних Українською Автокефальною Православною Церквою за 15 років після її леґалізації в Україні. Можна заперечувати належність Валерія Кудрякова та його співучасників до УАПЦ. Але годі сховатися від гіркої правди: занедбання ідеалу церковної чистоти, політика постійних компромісів, брак принциповости, непослідовність і неузгодженість дій зробили кризу в Церкві неминучою.

Всеукраїнське братство апостола Андрія Первозваного виникло як об'єднання жертовних християн і українських патріотів, які прагнули бачити в Церкві оздоровчу духовну силу, гідну захисту й довіри. Годі перелічити зроблене Братством для створення, захисту й розвитку наших громад. Незабутні місійні поїздки до Києва, Харкова, на Чернігівщину, на Запоріжжя давали свідчення живої віри, здатні надихнути людей і повести їх дорогою Євангелія. Газета "Успенська вежа" так і лишилася єдиною загальноукраїнською газетою УАПЦ, і саме завдяки їй об'єктивна інформація про нашу Церкву поширювалася навіть тоді, коли інші інформаційні канали були для нас закриті. У кризові моменти життя Церкви - чи то 1992, чи 1995, чи 2000 року - Львівське братство виявляло гідну подиву твердість і відповідальність позицій. Часом саме братство давало майбутнім священикам формування, котрого бракувало в Церкві.

Однак, на жаль, не Братство визначало стратеґію розвитку Церкви. Бували періоди, коли неозброєним оком ставало помітно, за чиїм сценарієм рухається УАПЦ. Не встигали ми визнати юрисдикцію митрополита Мстислава - аж раптом починалися загадкові архиєрейські свячення без відома й благословення першоієрарха. Щойно обирається Патріярх Димитрій - і йому вже забороняють приїздити до рідного Львова. Сьогодні вирішуємо поминати як предстоятеля митрополита Константина - а завтра під диктовку голови Держкомрелігій вже встановлюємо посаду місцеблюстителя при живому митрополиті. І щоразу самі собі перегороджуємо дорогу до канонічного унормування життя.

Можна винести враження, що 15-річна історія УАПЦ складається лише з помилок і нереалізованих можливостей. Церква не змогла використати потенціялу народної довіри, змарнувала жертовну енерґію своїх вірних, втратила ініціятиву в здійсненні євангельської проповіді й наверненні українського народу до Христа. Запобігання перед владою, найчастіше ворожою щодо УАПЦ, не дало нам нічого, крім суспільної зневаги. Юдині срібняки виплачувалися автомашинами, культовими спорудами, орденами, а бувало, що й готівкою, котра осідала в кишенях клиру. Зате чесні, талановиті, принципові люди відходили від УАПЦ - зневірювалися, переходили до греко-католицьких громад, до УПЦ-КП, до сект.

Наша ганьба - реґулярні розколи. Вони не лише засвідчили невпинну протидію сатани церковному спокоєві - а що ж ми хотіли від сатани, князя розбрату?! - але й виявили нестійкість духовенства, брак у нього почуття вірности священичій присязі, взаємної довіри й любови. І це стосується не лише духовенства. Чи є тут людина, якій не доводилося слухати чуток, що дискредитують архиєпископа Ігоря, Харківсько-Полтавську єпархію, Київську Патріярхію? А чи спадало комусь на гадку викрити авторів і носіїв цих чуток, назвати їхні імена публічно, пояснити, для чого й кому вигідно неславити східноукраїнських співбратів? Отже, кожен додавав свій внесок у розкол, плекаючи атмосферу неприязні й підозр. І це тоді, коли Сам Спаситель вказав на ознаку правдивої Церкви: "По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою" (Ін. 13:35).

УАПЦ поставала як противага дискредитованому і аморальному Московському Патріярхатові. Чому ж тоді сьогодні навіть Московський Патріярхат виглядає більш респектабельною релігійною організацією, ніж УАПЦ? У нас не зникли ані хабарництво, ні здирство священиків, ні цинізм, ні аморальність. Можливо, вони не поширені настільки, як в РПЦ, але ж і масштаби в нас скромніші. Зате в УАПЦ бракує навіть того, може, зовнішнього, показного, трохи театрального благочестя, яке охоче демонструють в РПЦ. Знайдіть мені священика, який щодня молиться за Часословом і повністю вичитує правило до причастя! Погляньте на обідні столи у Великий піст! Послухайте на перерві розмови семінаристів зі Львова, Івано-Франківська чи Теребовлі!

Ми готуємося до неділі блудного сина. Вже сьогодні ввечері залунає спів: "Горе тобі, нещасна душе! На останок будеш засуджена до вічного вогню. Тому, перед кінцем заклич до Христа Бога: Як блудного сина прийми й мене, Боже, і помилуй мене!" Чи ж скажеш краще! Наші ювілейні урочистості вимагають не похвальби, а каяття. Покаяння за змарнований час, за обдурених людей, за дискредитацію Христової Церкви брутальними бійками, скандалами, захопленням приміщень, аморальністю вищого духовенства.

Галицькі єпархії повинні собі чітко усвідомити, що Помісний Собор 2005 року не буде черговою акцією маскування духовної безплідности УАПЦ. На ньому йтиметься не тільки про зміну особи предстоятеля. Це, зрештою, другорядна, похідна проблема. Ми повинні відповісти на кардинальне питання: чи є ми Церквою? Чи гідні ми вести народ до спасіння? Чи підлягаємо ми православним канонам? А тому на Помісному Соборі не місце людям з сумнівними свяченнями та з пересвятами, різного роду бомжам від релігії.

Патріярхія готова працювати над скликанням Помісного Собору. Але працювати з однодумцями, а не з підозріливими та заздрісними конкурентами. Від галицьких єпархіяльних соборів ми чекаємо чіткого й виразного осуду самочинного указу Валерія Кудрякова з 15 травня 2003 р. про скреслення архиєпископа Ігоря з числа клириків УАПЦ, нападу 4 лютого 2005 р. на Патріярхію, безблагодатних хіротоній різного роду лаврентіїв. Собори Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської єпархій повинні твердо сказати, чи є ми однодумцями, чи готові галицькі владики й отці до співпраці з Харківсько-Полтавською єпархією та Патріярхією в її теперішньому складі, сформованому Патріярхом Димитрієм, чи ж ні.

Я знаю, як дехто боїться моєї участи в управлінні Церквою. Можу розчарувати пліткарів: у 2000 році мені вже доводилося відсікати спокусливі пропозиції про підтримку моєї кандидатури в боротьбі за владу. Мене не цікавить влада в Церкві, а свій єпископський хрест я відчуваю як непосильно важкий тягар. Ще 30 березня 2001 р. на єпархіяльному соборі я перед Євангелієм пообіцяв, що в разі рішення Вселенського Патріярха про доречність мого відхіду від архипастирського служіння я готовий з покорою прийняти волю канонічної церковної влади. Я звик дотримуватися своїх обіцянок.

Я намагаюся чесно виконувати свій архипастирський обов'язок у Церкві, керуючи Харківсько-Полтавською єпархією. Коли було треба, я допомагав в управлінні Черкаською, Київською, Таврійською єпархіями. Згода на це була, очевидно, моєю помилкою. І керуючим справами Патріярхії я став лише зі співчуття до зрадженого архиєреями старця-патріярха та солідарности з ним у важкому 1996 році. Від 2000 року я пропоную Вселенській Патріярхії та нашому блаженнішому митрополитові Константину знайти іншого кандидата на цю посаду. Але я не збираюся добровільно передавати свої повноваження злочинцям і аванюристам, бо відчуваю відповідальність перед Богом і перед пам'яттю незабутнього Патріярха Димитрія.

Перше, що я зроблю на майбутньому Помісному Соборі, - це запропоную Соборові прийняти мою відставку й знайти іншого кандидата на невдячну посаду керуючого справами Патріярхії в Києві. Посаду, яка ніколи не оплачувалася, не давала морального задоволення й духовної втіхи, але коштувала мені стільки сил і здоров'я. До того ж часу я продовжуватиму нести цей хрест, виконуючи, наскільки вмію, свої обов'язки. І бандитські наїзди на Патріярхію лише зміцнять мене в цьому намірі.

Дорогі Отці, Брати і Сестри!

Автокефальна Церква для мене завжди асоціюватиметься з отцями Володимиром Яремою та Іваном Пашулею, зі львівськими братчиками - з тими, хто став її першими місіонерами в Харкові. Теплий спогад про вас ніколи не буде переможений гіркотою розчарувань у негідниках, які намагалися й намагаються використати Церкву як прикриття для свого кримінального бізнесу. Минулі п'ятнадцять років дали нам чимало радісних переживань, спільних успіхів і перемог. У кращі часи ми могли відчувати в своїх справах життєдайну присутність Самого Небесного Глави Церкви, на славу Якого ми складали посильну жертву своєї праці. І коли Христос дарує нам пережити сучасну кризу, то саме це є непомильним свідченням Його любови до нас і довіри до нас, слабких людей. Ми можемо подолати цю кризу лише з Ним, у Його Церкві, несучи Його хрест. Спаситель світу і сьогодні звертається до нас, попереджаючи: "Я правдива Виноградина, а Отець Мій Виноградар. Усяку галузку в Мене, що плоду не приносить, Він відтинає, але всяку, що плід родить, обчищає її, щоб рясніше родила... Хто в Мені перебуває, а Я в ньому, той рясно зароджує, бо без Мене нічого чинити не можете ви... Перебувайте в любові Моїй!" (Ін. 15:1-2, 5, 9).

І нехай безмежна Христова любов і Його Господнє благословення сповнюють усі побожні справи нашого славного Братства апостола Андрія Первозваного в наступні роки його служіння святій Христовій Церкві.

Слава Ісусу Христу!

† Ігор
Архиєпископ Харківський і Полтавський,
Колишній голова Братства (1991-1992)

13 (26) лютого р.Б. 2005