Кров мучеників – насіння Церкви
Сьогодні ми відзначаємо десятиріччя візиту Івана Павла ІІ до Львова. Однією з визначних подій того часу стало проголошення блаженними 27 новомучеників Української греко-католицької церкви. На зорі християнства мучеників називали свідками, адже їхнє життя було свідченням Христового Євангелія і вірності Христовій Церкві. А Тертуліан у другому столітті казав, що кров мучеників є насінням Церкви, тобто через свідчення мучеників Церква зростає, скріплюється, стає іншою. І десять років тому було визнано такими свідками і представників УГКЦ.
Визнання УГКЦ
Як розповів “Пошті” директор Інституту історії Церкви УКУ о. д-р Андрій Михалейко, така увага Папи до однієї Церкви це не було щось самозрозуміле, особливо якщо зважити на важкий стан його здоров’я. “Ми знаємо, скільки було дискусій перед тим, чи слід йому їхати, чи ні, – каже він. – Було багато голосів з Москви, що це не потрібно, бо Україна є традиційно православною державою. І незважаючи на це, візит відбувся. Це скріпило самосвідомість греко-католиків. А проголошення у Львові блаженними стількох членів УГКЦ – дуже важлива річ для утвердження ідентичності і власної гідності”.
Адже, як зазначає о. Андрій, подія такого масштабу, як приїзд Папи, висвітлюється в різноманітних контекстах у світових медіа і має певний відгомін. І коли вірних цієї Церкви в такий публічний і офіційний спосіб визнано блаженними, що це є взірці, приклади для наслідування, то це дало нагоду, щоби греко-католики відчули себе насправді частиною великої християнської родини. І, безперечно, дуже цінною частиною цієї родини.
“Те, що відбулося в червні 2001 року, є передусім свідченням того, що Вселенська Католицька церква в особливий спосіб визнає те свідчення УГКЦ, яке вона дала усьому християнству, усьому світові. Після Другої світової війни УГКЦ була офіційно ліквідована і заборонена в СРСР, але вона, незважаючи на заборони і переслідування, жила, розвивалася не тільки в українській діаспорі, а й у підпіллі, в якому брала участь і значна частина визнаних Папою новомучеників. А визнання цих 27-ми осіб – це визнання цілої Церкви та її свідчення, її духовного подвигу в ХХ столітті, того, що вона не побоялася кинути виклик тогочасній тоталітарній системі”.
Святі, близькі для нас
За словами о.Андрія Михалейка, часто, коли ми говоримо про святих, автоматично думаємо про них як про людей, які жили дуже давно і дуже далеко від нас. Натомість у числі отих новомучеників, яких проголосив блаженними Папа десять років тому, маємо людей, які жили порівняно недавно, в минулому столітті. Це ті люди, від яких нас відділяє два-три покоління. Це не щось абстрактне. Ці люди нещодавно жили тут, серед нас. Вони мали плани на життя, свої сподівання, надії. Але їхній подвиг полягає якраз у тому, що вони, зіштовхнувшись з викликом тоталітаризму, всі свої бажання, прагнення підпорядкували волі Божій. Вони сказали, що готові стати інструментом Божим і готові пожертвувати всім заради вищої цілі.
На думку священика, для кожної людини сьогодні важливо відчути оцю близькість святих. Читаючи їхні біографії, ознайомлюючись з їхнім життям, можна побачити звичайних людей. Можливо, одні з них більш талановиті, інші – менше. Але незважаючи на те, ким вони були, в той вирішальний момент вони погодилися на зовсім іншу перспективу, сказали, що хочуть залишатися вірними Христові до кінця, Христовій Церкві, своїй Церкві і своєму народові.
“Мені дуже імпонує, що блаженними було проголошено різні категорії людей у Церкві, не тільки священнослужителів, єпископів, монахів і монахинь, а й також мирян, – каже о. Андрій. – Є серед них і зокрема бл. Василь Прийма, який був дяком і повертався зі священиком від важкохворого і їх вбили по дорозі. Часто ми думаємо про святих, що вони ціле життя кожен день звершували великі духовні подвиги. Насправді, достатньо і певної миті, коли людина в якийсь один момент, але дуже вирішальний у своєму житті, каже, що Бог для неї важливіший за все інше. Це і є справжня святість, коли людина готова в таких критичних моментах і в цілому своєму житті намагатися ставити Бога на перше місце. Інший святий з цієї когорти – о. Роман Лиско. Він не так давно одружився, і в нього були дуже малі діти, але у вирішальний момент він залишився вірним. Його було арештовано і вбито в тюрмі. Це також є дуже гарним свідченням, адже людина пожертвувала найціннішим, що в неї було, – життям зі своєю родиною, малими дітьми і йшла до кінця. Це приголомшливий приклад для сучасного покоління. Що цікаво, його дружина ще живе. Це дуже тісний неперерваний зв’язок, коли ми можемо спілкуватися з найдорожчою людиною цього святого. Тут відчуваєш особливу близькість цих людей до нас”.
Свідки, про яких ми не знаємо
Окрім цих, вірність Христові яких вже визнана Церквою, було багато тих, які ще не відомі нам, подвиг яких не є визнаний. Як розповідає директор Інституту історії Церкви, на жаль, немає поки що остаточної статистики, скільки вірних УГКЦ потерпіли за свою віру. Поки немає зібраної навіть статистики по духовенству – скільки було репресовано, скільки загинуло в тюрмах на засланні, скільки повернулося, не кажучи вже про всіх вірних, які зазнали переслідувань та потерпіли за віру. Насправді є ще дуже багато інших людей, які були репресовані, замордовані в тюрмах, які були ісповідниками, терпіли і повернулися додому після заслання. І попереду ще велика праця, щоб відкрити для себе і для світу їх свідчення.
“В Католицькій церкві є такий процес, як беатифікація і канонізація, – каже о. Андрій Михалейко. – Тобто, щоб людину було залучено до блаженних або святих, має відбутися певна процедура. Потрібно збирати свідчення, документи архівні матеріали тощо. І, відповідно, справа кожної особи, яка пропонується, має пройти всі ці процедури, поки не буде прийняте остаточно рішення про залучення її до лику святих чи блаженних. Є Постуляційне бюро, зокрема у Львові, яке займається збором інформації про таких свідків віри. Є певна налагоджена система, збирають документацію, перекладають на інші мови. І це потребує від нас особливої праці. Важливо, щоб ми самі, не чекаючи, що нас хтось буде визнавати, навчилися гідно представляти свою історію та її світлі моменти. А також маємо готувати матеріали і документи для інших беатифікаційних процесів. За нас ніхто це не буде робити. Якщо ми цього не будемо робити, то нема сенсу чекати, що це зробить хтось інший і буде в особливий спосіб цим піклуватися. І багато тепер у сьогоднішньому світі залежить від нас, як ми себе репрезентуємо у відносинах із Римською церквою, з православними церквами, як ми своїх свідків представляємо, чи ми достатньо про це говоримо, висвітлюємо в мас-медіа, пресі, публікаціях”.
