Квантове рішення ПАПЦ
І саме від інтерпретації залежить, на чию користь 29 жовтня прийняв рішення Святий Архиєрейський Собор Польської Автокефальної Православної Церкви: Константинополя чи Москви. Цікаво, що Собор відбувся у той же день, що й засідання київського і московського Синодів.
Передісторія
Відповідно до грамоти 1686 р. Константинополь зовсім не передавав Москві Київську митрополію. Ішлося про тимчасову передачу Москві права висвячувати Київських митрополитів, а не територій в довічне користування. При цьому Київський митрополит повинен був поминати в першу чергу Вселенського Патріарха, і тільки після нього — Патріарха Московського, та й то лише якщо отримував хіротонію від нього. А поминання предстоятеля — найперша ознака для визначення церковної юрисдикції. Отже, як тільки Київські митрополити перестали поминати свого першоєрарха — Вселенського Патріарха, вони тут же за принципом акривії стали розкольниками, а московити, які співслужили з ними — також.
Грамота також визначала збереження виборності митрополитів на місці, причому у виборах брали участь як клірики, так і миряни.
Однак Москва, скориставшись політичним моментом, віроломно порушила всі умови передачі. Вирішення питання розтягнулося в силу різних обставин. За цей час в Україні вже в двадцятому столітті встиг тричі зародитися автокефальний рух, і після того, як Константинополь побачив одностайне прагнення до церковного суверенітету як з боку духовенства (нагадаю, всі архиєреї УПЦ двічі просили автокефалію у Москви), так і з боку державної влади (звернення Президента і Парламенту), він вирішив діяти.
Насамперед Вселенський престол відкликав грамоту 1686 року про тимчасове надання права висвячувати Київських митрополитів. При цьому було враховано ряд факторів: змінилися суспільно-політичні обставини — Україна повернула собі державну суб'єктність, системне порушення положень Грамоти з боку Москви, а також, в перспективі, надання канонічної автокефалії.
Таким чином, за станом на 2017 р. жодна з гілок Православ'я в Україні не була абсолютно канонічною.
1. Київська митрополія Московського патріархату (наслідок рейдерського захоплення Києва Москвою), яка пишалася своєю канонічністю, насправді — розкольники, оскільки ні митр. Володимир, ні митр. Онуфрій не згадували свого канонічного предстоятеля — Вселенського Патріарха. Співслужіння з представниками цієї групи було можливим тільки по ікономії — оскільки представників Константинополя в Україні не було (спочатку цьому перешкоджала Російська імперія, потім Радянський Союз, потім Архиєрейський собор обіцяв розглянути питання надання автокефалії...)
2. УПЦ КП і УАПЦ також не зазнали визнання з сім'ї Помісних Церков, так як ніша була зайнята "терпимою по ікономії" митрополією Московського патріархату.
Восени 2018 р. Вселенський патріархат, нарешті, вирішив зцілити український розкол і відкликав Грамоту 1686 р., а також визнав нікчемними московські анафеми, оскільки накладені вони були з політичних, а не канонічних мотивів.
У відновлену Київську митрополію Вселенського патріархату (яка повинна була стати суб'єктом отримання автокефалії, про що було заздалегідь повідомлено) могли влитися всі три гілки, оскільки кожен архиєрей на території України отримав від Вселенського Патріарха персональне запрошення увійти в цю структуру. Новою можливістю скористалися УПЦ КП і УАПЦ в повному складі, а з усіх представників Московського патріархату в Україні сміливості подолати розкол не словом, а ділом вистачило тільки двом. Однак, тим самим, на території України з'явилася абсолютно канонічна Київська митрополія Вселенського патріархату.
Вся інша частина Моспатріархату в Україні виявилася незацікавленою в подоланні розколу і відмовилася влитися в канонічну митрополію. Таким чином, ситуація обернулася діаметрально. У канонічному полі виявилися колишні УПЦ КП і УАПЦ, а ті, хто залишився в структурі Моспатріархату, — поза. Після поновлення Митрополії в 2018 р. представники РПЦ на території України — розкольники.
Такою є позиція Константинополя, Афін і Києва.
У Москві панує інша точка зору: Київська митрополія не може бути від’ємною від Москви за жодних обставин. Будь-які дії Константинополя щодо України — втручання у внутрішні питання РПЦ, а тому неприпустимі. Саме така інтерпретація ситуації дозволила Синоду РПЦвУ вимагати від Константинополя відкликання "емісарів".
Тепер визнання або невизнання ПЦУ залежить (крім політичних чинників, природно) від того, наскільки, на думку інших Помісних Церков, були канонічними дії патр. Варфоломія, чи є у церковних грамот термін дії, чи ми завжди діємо в залежності від поточної ситуації, а не за буквою домовленостей, хто, власне, в Україні є розкольником...
Хто в Україні називається розкольником на думку Москви, відомо дуже добре: роки агресивної пропаганди зробили свою справу.
І хоча з позиції Константинополя РПЦвУ тепер уже повністю розкольники, яких він до 2018 р. терпів по ікономії, і які відмовилися увійти в канонічну структуру, лише поглибивши власний розкол, Константинополь не акцентує увагу на неканонічному статусі присутності Моспатріархату в Україні.
Двоїстість польського рішення
Хоча рішення Святого Архиєрейського Собору Польської Автокефальної Православної Церкви посилається на попередні, складене воно в чудовому стилі.
"Залишити незмінною свою позицію щодо автокефалії Української Церкви, виражену в Соборних Постановах № 340 від 9 травня 2018 р., № 341 від 25 червня 2018 року і № 342 від 2 квітня 2019 р. Польська Автокефальна Православна Церква не проти надання автокефалії Церкви в Україні на підставі догматично-канонічних норм для цілої Церкви, а не групи відступників-розкольників. Відступники від вчення Святої Церкви не можуть представляти здоровий церковний організм. Це порушує євхаристійну єдність всього Православ'я".
Так, наприклад, в документах Сербської Православної Церкви канонічні і неканонічні фігуранти в українському питанні вказуються експліцитно, і це робить її позицію гранично ясною. Позиція Елладської Церкви теж більш, ніж ясна: за співслужіння з представниками українських розкольників — тобто з РПЦвУ — грецьким клірикам загрожують канонічні заборони.
Поляки набагато більш витончені. По-перше, Київська митрополія охоплювала і частину Польщі, тому в остаточному розгляді українського питання є і її інтерес: відновлення Константинополем Київської митрополії гіпотетично може спричинити зміну меж Помісних Церков. По-друге, митрополит Варшавський Діонісій під час Другої світової ненадовго став предстоятелем УАПЦ. По-третє, в них говорить образа на Філарета, який прийняв у спілкування декількох польських священників, чим вторгся у чужий канонічний простір. І цей список можна було б доповнювати ще довго.
Опинившись між двох вогнів, польські архиєреї вирішили використовувати максимально обтічні формулювання. Собор заявив про підтримку української автокефалії, зробивши реверанс Константинополю, згадав про розкольницькі угруповання, скориставшись при цьому нав'язаним Москвою дискурсом. Тут же обходиться увагою головне: кого саме весь архиєрейський собор вважає розкольниками в Україні, а кого — канонічною Церквою.
Крім того, Варшава натякнула на умову визнання Помісної Церкви в Україні: її єдність, тобто Київ у першу чергу повинен буде подолати розкол.
Отже, поляки зробили те, чого від них так очікувала Москва, але сказати, що Варшава однозначно підтримала позицію Москви, неможливо в силу неоднозначності самого рішення Собору.
