У 2007 році монастирю у селі Лаврів на Львівщині виповнилося 800 років. Про його історію і сьогодення у розповіді нашого постійного автора Ігоря СКЛЕНАРА. Це його третій матеріал із серії „Василіянські обителі України”.
Історики неоднозначно говорять про те, що церкву, посвячену монаху-пустельнику св. Онуфрію, збудував славетний князь Лев Данилович. За гіпотезою, в храмі зберігалися мощі св. Онуфрія, до яких мав великий пієтет син засновника Львова. В різні часи ця давня церква поєднувала ознаки таких стилів як романський, готика, ренесанс, бароко, класицизм. Археологи встановили, що вівтарна частина та простір під куполом датуються XIII ст. У підземеллях Онуфріївської церкви знаходиться некрополь. Його корені сягають ще давньоруських часів, коли тут перед будівництвом Онуфріївської церкви знаходився цвинтар. У вівтарній частині храму було знайдено нішу – аркасолію, в якій у давні часи могли зберігатися останки князя Лева.
Якщо говорити про заснування подібних чернечих осередків в цей період, то історичні джерела говорять про монастирі св. Юрія на околиці Львова (1280), св. Онуфрія у Львові біля княжого замку (1292) та Спасівський біля Старого Самбора.
Існують перекази про підземне сполучення лаврівського храму з церквою св. Івана на горі та Спаським монастирем. Легенда пов’язує виникнення згаданої церкви із Спаським каменем, який знаходиться на горі в с. Спас (7 км від Лаврова) і є важливим об’єктом туризму. Церква св. Івана спочатку була дерев’яна і вперше згадується 1760 роком. Згодом, у 1804-1814 рр., її замінили новою цегляною спорудою, а в 1950-х рр. знищили „активісти”. Поруч з руїнами церкви є кладовище, на якому поховано багато ченців та видатних духовних осіб.
У ХІV-ХV ст. у Лаврівській обителі добудували бабинець, стіни якого пізніше розписали фресками, про які йтиме мова нижче. У 1549 році монастирські будівлі згоріли внаслідок турецької навали. Великими зусиллями довелося відновлювати знаний монаший осередок цього прикарпатського регіону. Після прибудови бічних крил у другій половині XVII ст. виникають крипти, де ховали відомих духовних та світських осіб, зокрема у XVII ст. – Київського православного митрополита Антонія Винницького, Перемишльських греко-католицьких єпископів Інокентія та Юрія Винницьких, двох молдовських господарів. У 1860 р. з наказу державної влади під час перебудови храму більшість останків було перенесено на цвинтар (гора св. Івана). У підземеллях церкви також зберігаються останки людей, імена яких невідомі.
У 1774 році австрійський цісар Йосиф II видав декрет про скасування монастиря у Лаврові (в історії це відомо як „йосифінська касата”, яка стосувалася ліквідації дрібних чи малозаселених монастирів). Чиновники підказали тодішньому протоігумену В. Сторожинському заснувати при обителі німецьку взірцеву школу. Вона була заснована в 1789 році (рік перед тим була друга пожежа в історії монастиря) і отримала назву „цісарсько-королівської школи”, належала до категорії головних і проіснувала до 1859 року як трикласова, потім як чотирикласова. Як свідчили її вихованці, вивчення німецької мови під вчительським проводом монахів мало суворий характер. Після зміни суспільно-політичної ситуації в Галичині, коли польські зверхники мали при владі вирішальний вплив, лаврівська школа втратила державний статус і до 1911 року проіснувала як приватна монастирська.
Окремої уваги заслуговують вихованці цієї спеціалізованої школи. Як наголошує історик Чину о. Роман Лукань у співавторстві із І. Филипчаком в статті про головну школу в Лаврові (передвоєнні невидані „Записки ЧСВВ”, том IV-V-VI, Львів 1942), лише один учень з більше ніж шести тисяч зрікся своєї нації та обряду. Тут навчався архидиякон і бібліотекар перемишльської капітули Мирон Подолинський, високоосвічений юрист, генерал Захар Павлюх, майбутній посол в австрійському парламенті, видавець українських інформаційних журналів у Відні Василь Яворський та ін. Серед вчителів виділяються о. Єремія Ломницький, ЧСВВ, співзасновник Згромадження сестер Служебниць, майбутній архимандрит ЧСВВ о. Діонісій Ткачук, редактор „Місіонаря” Рафаїл Криницький, ЧСВВ та ін. У 20-30-х рр. XX ст. при монастирі діяв василіянський ліцей, який продовжив традиції головної школи, але його вихованці, серед них майбутні сповідники віри минулого століття, вже не були обмежені у вивченні своєї національної спадщини, як це було раніше.
У XIX ст. сталися зміни і в архітектурному обличчі лаврівського монастирського храму. У 1860-1867 рр. усі бані (крім центральної) зняли – їх замінив звичайний дах.
Наприкінці XIX ст. Лаврівський монастир став першим, який приєднався до оновлення Чину св. Василія Великого – Добромильської реформи. Зреформовані монахи активно взялися за перебудову своєї обителі. Вважається, що під час перебудови в 1910-1914 рр. було знищено багато цінних стилістичних ознак княжої доби та декоративних елементів XVII ст. Натомість з’явилося псевдороманське оздоблення.
Відомий митець Модест Сосенко, який тісно співпрацював в ділянці іконопису із отцями Василіянами, віднайшов в той період цінні фрески кінця XVII ст. Роботи майстрів цього періоду поза Лавровом знаходяться у Польщі (Люблін, Краків, Сандомир, Посада Риботицька).
Над фресками працювало щонайменше п’ять майстрів. Серед них були українці – митці провідної в той час на західноукраїнських землях Перемишльської школи українського релігійного малярства. Унікальність лаврівського живопису полягає в тому, що він – один з найдавніших.
З метою дослідження історії, культури, архітектури, живопису та архіву Лаврів відвідували відомі діячі України І. Нечуй-Левицький, І. Франко, М. Грушевський, І. Крип’якевич, О. Барвінський, митрополит Андрей Шептицький. З Лаврова походить відомий іконописець, художник-абстракціоніст Карло Звіринський.
Окрему цінність становив монастирський архів. Тут зберігались пергаментні листки XII—XIII ст., грамоти князя Лева, польських королів ХV—ХVI ст., розкішні рукописи, писані золотом; стародруки, рідкісні видання, грамоти гетьманів, владик та молдовських господарів XVI ст., книги митрополитів Петра Могили, Лазаря Барановича з дарчим записом монастиреві. В Лаврові постали у XVII ст. два нотні ірмолої, один з яких належить перу Йосипа Крейницького, другий – невідомих авторів. Вони свідчать про те, що в Лаврові у XVII ст. була сформована школа хорового співу, композиції, укладання, редагування та переписування нотних книг. Лаврівська бібліотека була однією з найбільших у Західній Україні в XIX ст. Монастир передплачував майже всі існуючі видання Австро-Угорщини. На початку XX ст. при монастирі був створений церковний музей, який з роками придбав прекрасну колекцію стародавніх ікон ХV—ХVIII століть.
Духовне життя Лаврівського монастиря значно активізувалося у 20-30-их роках XX ст. Це було місце прощ на свята св. Онуфрія, Благовіщення, Вознесіння, Різдва Івана Хрестителя, Чесного Хреста. У 1932 р. Лаврів став осередком руху Апостольства молитви та культу Христового Серця.
Під час першого приходу совєтської влади у Західну Україну розпочалися перші переслідування за віру, зокрема, арешти духовенства, ліквідація церковного майна та ін. Лаврівський монастир з поміж усіх решти численних василіянських обителей належав до перших, які були ліквідовані в 1939 році комуністичним режимом. Майно монастиря було розграбоване „визволителями”, а пізніше тут влаштували інтернат для неповносправних дітей.
Хоча цей цінний комплекс продовжував й далі становити інтерес для дослідників, деякі з них намагалися уникати ідеологічних нашарувань. На території монастиря у 1983-1986 рр. проводилися археологічні дослідження під керівництвом Михайла Рожка. В храмі виявили поховання як давньоруського періоду, так і пізніших часів (крипти), а також велику кількість кераміки XIII ст.
Після виходу з підпілля у 1990 році отці Василіяни розпочали повертати ліквідовані монастирі, і лише у 1994 році отримали від влади Лаврівський, де ще досі діє поруч згаданий інтернат. У 1994-1995 рр. тут відновлено василіянський ліцей, де навчалися хлопці старших класів, які могли зацікавитися духовним покликанням. Першим настоятелем відродженого монастиря у Лаврові був призначений вже покійний о. Іпполит П’єхунь, ЧСВВ. Потім тут служили о. Степан Бондаренко, о. Степан Романик, а останні п’ять років тут невтомно працює молодий василіянин о. Миколай Ковалишин. Традиційно відпуст відбувається на свято св. Онуфрія, коли у цвітінні довколишньої природи пробуджується молитовний дух.
Багато монастирських приміщень ще до сьогодні не відновлено. Це потребує значної фінансової підтримки з боку Церкви, держави, усіх зацікавлених в тому, щоб Лаврівський монастир залишався важливим осередком духовності та культури Бойківського краю, а потенційні платоспроможні туристи змогли знайти в туристичному путівнику цікавих місць Львівщини цей унікальний комплекс, де витає дух княжої давнини, суворість німецькомовної школи, відгомін молитов ченців багатьох поколінь.
Світлини з офіційного сайту Чину святого Василія Великого в Україні