Лефевризм

05.12.2011, 13:25

Передісторія

На початку ХХ століття в середовищі Католицької Церкви значного поширення набуло явище модернізму. Рух не мав якоїсь чітко оформленої структури, однак його учасників об’єднувало кілька спільних рис. Провідною рисою було прагнення примирити католицьку теологію з сучасними на той час досягненнями в галузі філософії та різних галузей науки, а також надати богослов‘ю сучасного вигляду, промовляти мовою епохи. У практичній сфері це відобразилось у використанні засобів історичної і філософської критики в галузі бібліїстики, догматичного вчення Церкви. Дехто з представників католицького модернізму виступав проти римської централізації, критикував строгу єрархічну структуру і виступав за виборність єпископату (А. Фогадзаро, Т. Енгерт).

Частина модерністів виступали проти єдиної офіційної методики викладу католицької доктрини, зокрема проти тези про томізм як єдину католицьку філософію, про що заявив у своїй енцикліці Aeterni Patris Папа Лев ХІІІ. Після терпимого до модерністських ідей (головним чином у сфері біблійної критики ) Папи Лева ХІІІ, єпископом Рима став Джузеппе Мелькіоре Сарто – Папа Пій Х (1903-1914). Його діяльність на престолі Святого Петра великою мірою відома, як спротив і засуд діяльності модерністського руху. За час понтифікату Пія Х в його оточенні сформувалась група консервативних єрархів (держсекретар Меррі дель Валь, кардинал Г. Де Лаі, монс. У Беніньї та інші), які активно протистояли модерністам. Їх діяльність була дуже продуктивна: багато модерністів було ізольовано від Церкви, а їх твори були заборонені.

У 1907 році Пій Х підписав декрет Священної Канцелярії Lamentabili sane exitu, яким засуджувались основні принципи модерністів, а 8 вересня того ж року Папа видав енцикліку Pascendi dominici gregis в якій назвав модернізм місцем, де сходяться всі єресі. Однак, цей документ осуджував модернізм не надто вникаючи в його суть. І прихильники осучаснення католицької доктрини ніколи б не виступили за ті тези, які були осуджені в енцикліці. Після опублікування енцикліки ряд радикальних модерністів (думки яких відверто суперечили католицькій доктрині) було відлучено від Церкви, а також заборонено вихід журналу Il Rinovamento, а також заборонені книги історика Луї Дюшена.

Після виходу енцикліки на всіх рівнях Католицької Церкви було посилено антимодерністський контроль і цензура. У 1909 році було організовано товариство Solidatium Pianum на чолі з монс. У. Беніньї, яке стало свого роду спецслужбою з розкриття модерністів у Церкві. Було введено «антимодерністську присягу», яку повинні були складати всі духовні особи, монахи та богослови. У модернізмі підозрювали також митрополита Андрея Шептицького. Активна антимодерністська кампанія закінчилася з обранням нового римського понтифіка Бенедикта XV. Останній розпустив Solidatium Pianum та припинив цькування модерністів. Однак боротьба між консерваторами та модерністами в Католицькій Церкві під час його понтифікату не закінчилась, і прихильники нового осмислення католицької віри зазнавали утисків ще аж до ІІ Ватиканського собору.

ІІ Ватиканський собор

ІІ Ватиканський Собор (1962-1965), скликаний Папою Іваном ХХІІІ та завершений Папою Павлом VI, став першим собором, який перейшов від практики засудження до пастирського підходу в прийнятті рішень. На соборі представники прогресивних ідей, які намагались зробити Церкву більш відкритою до сучасного світу, зробити проповідь пристосованою до нових реалій, і на чолі яких стояв сам Папа Іван ХХІІІ, зустріли опір консервативного духовенства, яке, однак, було в меншості. Консервативна партія, яка була спадкоємцем антимодерністського руху в Католицькій Церкві початку століття, намагалась зберегти Католицьку Церкву в тій парадигмі існування, яку задавав Тридентський Собор (1545-1563). Оскільки Ватиканський Собор намагався знаходити спільний консенсус, консервативна меншість все ж мала певний вплив на ті чи інші положення соборових документів.

Серед представників традиціоналістських поглядів були архиєпископ Марсель Лефевр (який очолював на Соборі групу консерваторів «Coetus Internationalis Patrum» (Міжнародне об‘єднання отців)), кардинали Оттавіані, Руфіні та Броуне. Найбільший спротив консерваторів зустріли документи про Літургію (Sacrosanctum Concilium), документ про релігійну свободу (Dignitatis humanae) та про Церкву в сучасному світі (Gaudium et spes). Незважаючи на те, що архиєпископ Марсель Лефевр і група традиціоналістів голосували проти двох останній вищеназваних документів, підписи самого архиєпископа стоять під всіма документами Собору. Щоб уявити співвідношення симпатиків оновлення Католицької Церкви та прихильників консервативного шляху, можна привести приклад результатів голосування за Декларацію про релігійну свободу (Dignitatis humanae): «за» — 2308 голосів, проти – 70.

Головними пунктами, проти яких виступав на Соборі архиєпископ Марсель, були: екуменічний діалог, проблема релігійної свободи, ставлення до інших релігій, реформи щодо служіння святої Літургії, служіння Святої Літургії національними мовами. Невдовзі після ІІ Ватиканського Собору, у 1968 році, архиєпископ Марсель Лефевр подав у відставку з посади настоятеля Конгрегації Святого Духа (монаше згромадження Congregatio Sancti Spititus sub tutela Immaculati Cordis Mariae (CSSp)), яку він очолив у 1962 році. Відставка відбулась через небажання архиєпископа впроваджувати реформи ІІ Ватиканського собору в життя спільноти. Водночас він порекомендував кільком семінаристам, прихильникам католицького традиціоналізму, які навчались у французькій семінарії в Римі, перевестись на навчання у Фрібург (Швейцарія). У 1970 році в Еконе (Швейцарія) він заснував семінарію, де зберігались усі дособорові традиції, зокрема, Тридентська меса. У цьому ж році архиєпископ Марсель заснував Братство святого Пія Х (Fraternité Sacredotale de Pie X) — на честь Папи, який активно боровся з модерністськими тенденціями в Католицькій Церкві.

Паралельно з розбудовою семінарії архиєпископ Марсель гостро критикував рішення ІІ Ватиканського собору та називав Католицьку Церкву інфікованою модернізмом. У 1974 році архиєпископ Марсель відкрито виступив з декларацією відмови підтримувати «неомодерністські і неопротестантські» тенденції Рима. Через це у 1975 році архиєпископа Лефевра викликали до Апостольської столиці, щоб він надав пояснення своєї діяльності. Пропозиції щодо впровадження реформ ІІ Ватиканського собору архиєпископ Марсель відкинув. Лефевр не послухався заборон і у 1976 році рукоположив 12 священиків-випускників традиціоналістської семінарії. За це 1 липня 1976 року він був заборонений у служінні (суспендований). А 22 липня була накладена заборона на діяльність Братства святого Пія Х. Після обрання новим єпископом Рима кардинала Кароля Войтили, Папи Івана Павла ІІ, стосунки між Римом і архиєпископом Марселем дещо покращились.

Лефевр відвідував Рим і зустрічався з Папою. А 5 травня 1987 року підписав документ примирення, в якому, зокрема, визнавав свою вірність Католицькій Церкві та Папі Римському. Проте суттєвого порозуміння цим документом так і не вдалось досягти, архиєпископ і надалі гостро критикував ті оновлення, які відбувались у Католицькій Церкві. У 1983 році він подав у відставку з керівництва Братства святого Пія Х. На його місце став священик Франц Шмітцбергер. Водночас Лефевр почав тиснути на Ватикан, натякаючи, що він може зважитись на висвячення єпископа без згоди Ватикану. Тиск підсилився у 1987 році і призвів до того, що в 1988 році Римська апостольська столиця пішла на поступки: діяльність Братства було легалізовано, його автономію у відношенні до місцевих єпископів визнано, а також дозволено вживання Тридентської меси. Лефевр отримав також згоду на висвячення одного єпископа-наступника для Братства. Однак і такі умови не задовольнили архиєпископа Марселя, і він почав домагатись висвячення більше ніж одного єпископа для Братства.

Схизма

Незважаючи на протести Риму і бачачи свою скору кончину, архиєпископ Лефевр 30 червня 1988 року разом із єпископом з Бразилії Антоніо де Кастро Майером рукоположив чотирьох священиків у єпископський сан: Бернара Фелле, Бернара Тіссьє де Маллере, Річарда Вільямсона і Альфонсо де Галарреті. За незаконні хіротонії 1 липня 1988 року всі шість єпископів були відлучені від Католицької Церкви. Екскомунікований єпископ заявив, що це відлучення не має ніякої сили, і надалі критикував Католицьку Церкву в тому, що вона винна в дехристиянізації суспільства. Для подолання схизми, яку спровокував архиєпископ Лефевр, 2 липня 1988 року Папа Івана Павло ІІ сформував комісію Ecclesia Dei.

У своєму роз’ясненні Папа Іван Павло ІІ також звернувся до всіх вірних, «щоб виконали великий обов’язок залишатися з’єднаними з Вікарієм Христа в єдності Католицької Церкви та щоб жодними способами не підтримували цей рух». Частина священиків, які не бажали слідувати за архиєпископом Марселем, повернулись в Католицьку Церкву. Їм було дозволено служити традиційну Тридентську месу, а також вони отримали право сформувати Братство святого Петра. На сьогодні вони мають дві семінарії та близько 100 священиків. У 2002 році Папа Іван Павло ІІ створив персональну адміністратуру для колишніх лефевристів Бразилії, які побажали повернутись у Католицьку Церкву.

Главу бразильського Братства святого Іоана Марії Віанея, єпископа Ліцинія Рангела, рукоположеного в 1991 році лефевристськими єпископами, було прийнято в Католицьку Церкву. У 1991 році архиєпископ Марсель Лефевр помер і був похований в крипті семінарійного храму в Еконе. Після нього Братство святого Пія Х очолив єпископ Бернар Фелле. Єпископ Бернар Фелле не покинув спроб відновити єдність із Римським престолом. Для цього він мав зустрічі з Папою Іваном Павлом ІІ у 2000 році та, разом з іншими єпископами Братства, з Папою Бенедиктом у 2005 році. Можливість примирення стала реальнішою після підписання Папою Бенедиктом XVI у 2007 році Motu proprio Summorum Pontificum, в якому йдеться про відновлення права на служіння традиційної меси в Римо-Католицькій Церкві. Постійні оскарження накладеного відлучення на єпископів-лефевристів завершились позитивним результатом. У відповідь на прохання єпископів Братства святого Пія Х Конгрегація у справах єпископів 21 січня 2009 року оголосила про зняття екскомуніки, накладеної Папою Іваном Павлом ІІ у 1988 році.

Зі свого боку керівництво Католицької Церкви висловило надію, що цей крок сприятиме поверненню лефевристів у Католицьку Церкву. Для цього діалог було інтенсифіковано. Після кількох раундів перемовин між католицькими богословами і представниками Братства, єпископ Бернар Фелле відмовився прийняти умови Римської апостольської столиці, на яких може відбутись примирення. Так само Братство відкинуло пропозиції Католицької Церкви і у 2008 році. Головним каменем спотикання стали реформи ІІ Ватиканського собору, які лефевристи категорично відмовляються приймати. Ще перед зустріччю, яка відбулась у Ватикані 14 вересня 2011 року між голову комісії Ессlesia Dei кардиналом Левадою і єпископом Фелле, останній заявив: «Якщо вони, як і раніше хочуть, щоб ми визнали Другий Ватиканський собор, то ми вже дали зрозуміти, що не збираємося нічого подібного робит». Головними пунктами ІІ Ватиканського собору, які не погоджуються прийняти лефевристи, є вчення про екуменізм, який, на їх думку, веде до індиферентизму, вони також відкидають право людини на свободу совісті, яка надає їй «право помилятися», а також критикують літургічну реформу ІІ Ватиканського собору, зокрема, перехід на народні мови, що, на думку лефевристів, є протестанською реформою.

На сьогодні Братство святого Пія Х налічує понад 510 священиків у 32 країнах світу, 117 монахів та 200 монахинь та 200 семінаристів у 6 семінаріях. Братство має 2 освітні установи університетського рівня та 88 шкіл, володіє 725 храмами та каплицями. Братство, як і раніше, не визнає свого неканонічного статусу, тому на месах поминають і Папу Римського, і місцевого єпископа, де знаходиться парафія. Найчисельніші громади лефевристів знаходяться у Франції, Німеччині, Швейцарії та Австрії. У 2008 році розгорівся скандал навколо одного з єпископів-лефевристів Ричарда Уільямсона, який відкрито заперечив Голокост під час ІІ Світової війни. Через такі висловлювання суд присудив йому виплату компенсації в розмірі 10 тисяч євро. Однак цей випадок став приводом критики Римського престолу в контексті зняття екскомуніки з єпископів-лефевристів, і зокрема з Вільямсона.

Лефевризм в Україні

Перші спільноти традиціоналістів з’явились на теренах колишнього Радянського Союзу відразу після розпаду СРСР. На сьогодні громади існують у Мінську та Москві. В Україні лефевристи розпочали свою місійну діяльність на початку 90-х (1991-1992 рр.) Коли в Україну прибув офіційний представник Братства священик Жан-Марко Рулло, він провів ряд зустрічей зі священиками, монахами і монахинями УГКЦ та розповів про діяльність Братства на Заході. З цього часу невеликі громади лефевристів виникають у Львові та Івано-Франківську. Зокрема, він зустрівся із молодим священиком Василем Ковпаком, який був висвячений у 1989 р. (на той час мав 23 роки), єпископом Софроном Дмитерком.

Згодом о. Василь Ковпак підтримував постійні зв’язки з провідниками лефевристського руху на Заході, а у 1997 році відвідував разом із ними Люрд і Фатіму, де співслужив із екскомунікованим єпископом Бернаром Фелле. Діяльність священика Ковпака не залишилась непоміченою, і у 1999 році керівництво УГКЦ видало кілька попереджень священику, у відповідь на які він підписав 30 грудня 1999 року запевнення у свої вірності Папі Римському та главі УГКЦ. Проте, вже 28 вересня 2000 року, наслідуючи архиєпископа Марселя Лефевра, о. Василь Ковпак заснував Братство Святого Священномученика Йосафата. Завдяки своєму впливу та авторитету (раніше він був провідником ІІІ Чину Василія Великого, проте був виключений), отець Ковпак згуртував навколо себе прихильних священиків: Степана Муху, Володимира Рудя, Володимира Здирка та інших.

Ще раніше, у відповідь на поширення лефевристських ідей в УГКЦ, керівництво цієї Церкви видало Звернення, яке стосувалось зокрема вживання української мови в Літургії, оскільки українські лефевристи наполягали на вживанні тільки старослов’янської мови, за прикладом латинської на Заході. У зверненні УГКЦ йшлося, що там, де є бажання відправи церковнослов’янською, це не забороняється, тому вносити розкол на цьому ґрунті є злочином проти Церкви. Керівництво УГКЦ також попереджало вірних про небезпеку поширення схизматичного руху. Відразу після заснування Братства, у листопаді 2000 року священик Василь Ковпак з благословення лефевристського єпископа Бернара Фелле створив семінарію Непорочного Серця Марії. Було також започатковано лефевристський жіночий монастир Василіанських сестер Божого милосердя. Критика УГКЦ з боку священика Василя Ковпака мала такий самий характер, як критика архиєпископа Марселя Лефевра після ІІ Ватиканського собору. Головними пунктами стали реформи ІІ Ватиканського собору, а українською особливістю лефевризму стала його прив’язаність до довоєнних літургійних практик латинського походження в УГКЦ.

Священик Василь Ковпак використовував традицію підпільної Церкви, Церкви-мучеників, для пропаганди лефевризму на греко-католицькому ґрунті. У 2003 році у семінарії Непорочного серця Матері Божої Фатімської лефевристський єпископ Бернар Тіссьє Маллере рукоположив першого українського лефевристського священика Володимира Вознюка. Хіротонія відбулася в латинському обряді, однак по приїзді в Україну він почав служити у візантійському. Дії священиків Василя Ковпака (парафія св. Петра і Павла, Львів-Рясне) та Любомира Гаєвського (с. Богородчани Івано-Франківської області) — очільників лефевристського руху в Україні, призвели до того, що 10 лютого 2004 року у Львові Предстоятель УГКЦ Любомир (Гузар) оголосив про те, що «священик Василь Ковпак з власної волі перестав належати до УГКЦ і Католицької Церкви взагалі» й «усі священнодіяння священика Василя Ковпака та його послідовників неважні перед УГКЦ та всією Католицькою Церквою». Ковпак подав апеляцію на це рішення.

Після розгляду справи 13 жовтня 2005 року Трибунал Верховного Архиєпископа Києво-Галицького УГКЦ визнав певні процедурні помилки у провадженні справи о. Василя Ковпака. Однак це не означало, що священик справді не був винний у розколі. Трибунал визнав лише наявність помилок у розгляді справи. Щоб встановити справедливість, владика Ігор (Возьняк), архиєпископ Львівський УГКЦ, розпочав карний процес, що закінчився винесенням вироку 14 липня 2006 року, на який о. Василь Ковпак подав апеляцію до Ватикану. 30 жовтня 2007 р. Трибунал Конгрегації Доктрини Віри підтвердив вирок УГКЦ, про що 13 листопада 2007 р. на адресу Львівської архиєпархії надійшов виконавчий декрет. Цим документом було підтверджено вину священика Василя Ковпака у вчинені злочину схизми та винесено кару великої екскомуніки (відлучення від Церкви). Паралельно з цими подіями, 21 листопада 2006 року, на свято Архистратига Михаїла, у Варшаві, в каплиці лефевристів, єпископ Ричард Вільямсон здійснив свячення семи дияконів та двох священиків з Братства священномученика Йосафата.

Фото зі сайту Братства св. Йосафата

Після зняття екскомуніки з єпископів-лефевристів 21 січня 2009 року, каноніст УГКЦ о. Михайло Палій попередив, що ця процедура не розповсюджується на о. Василя Ковпака. Його відлучення від Католицької Церкви залишається в силі.