Леся Українка як драматургиня: християнка чи «безбожниця»?
Навесні у видавництві «Комора» вийде друком «Апокриф. Чотири розмови про Лесю Українку», до якої увійшли драми Лесі Українки на християнську тематику та розмови Оксани Забужко з Предстоятелем Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Святославом Шевчуком. Вперше Українчині твори на сюжети з євангельської та ранньохристиянської історії стали предметом аналізу фахового теолога. Збірка містить драми «Одержима», «Що дасть нам силу?» (Апокриф), Лист до А.Кримського, «Руфін і Прісцілла», «На полі крові», «Йоганна, жінка Хусова» та «Адвокат Мартіан». У продажу вона з’явиться за місяць.
«Чотири розмови про Лесю Українку» — це розшифровки аудіозапису моїх розмов з Отцем і главою Української греко-католицької церкви Блаженнішим Святославом Шевчуком, що відбувалися з листопада 2018-го по квітень 2019 року в його резиденції в Києві. Редакція тексту переважно технічна, купюри мінімальні — мені залежало на тому, аби якнайдостеменніше донести до читача атмосферу й стиль наших бесід.
Трохи про те, як до них дійшло. Це може здатися парадоксальним, але складні й безмежно драматичні стосунки Лесі Українки з християнством, котрі, власне, й становлять ядро її зрілої творчості (вміщені в цій книжці твори на сюжети з євангельської та ранньохристиянської історії представляють тільки верхівку айсберга!) ніколи досі не були предметом аналізу фахового теолога. Московська синодальна цензура виклинала й забороняла письменницю «за безбожництво», радянська комуністична хвалила «за атеїзм», але так само (і ті самі п’єси!) не допускала на сцену, — і тим тема Українчиної «релігійної війни» була ціле минуле століття і обмежувалась: іще працюючи над «Notre Dame d`Ukraine», я переконалася, що після А. Кримського ніхто всерйоз не розглядав Лесю Українку як релігійного мислителя, чиї твори годі поправно відчитати без богословської екзегези.
Предстоятель УГКЦ Святослав — абсольвент і доктор Папського університету святого Томи Аквінського в Римі та глибокий знавець морального богослов’я, а на додачу, за щасливим збігом, людина, наділена бездоганним художнім чуттям і смаком, — бачився мені ідеальним кандидатом, до якого мало сенс по таку екзегезу вдатися. І те, що він погодився та зрештою знайшов у своєму графіку час, по-перше, перечитати Українчині «антихристиянські» (як десятиліттями запевняла нас радянська й пострадянська критика!) твори, а по-друге, зустрітися зі мною, щоб про них поговорити — чотири рази по дві години, повний, сказати б, університетський курс! — я завжди вважатиму однією з найбільших своїх життєвих удач, за яку навряд чи потраплю скласти своєму співрозмовцеві належну дяку.
Крім доброї волі Блаженнішого, наші зустрічі уможливила ще й постійна асистенція двох людей: його секретаря, протоієрея Олега Олекси, та співвласника видавництва «Комора» Ростислава Лужецького, який вів запис усіх розмов. Взагалі ж, початкова ініціатива, що запустила цей проект у рух, походила від колективу видавництва: без нього з певністю не було б ні цих зустрічей, ні, відповідно, цієї книжки. Маю надію, що, як казала Українчина Прісцілла, «десь там, де вічна правда /Очам душі являється відкрито», всі ці люди отримають у життєву заліковку за докладені ними зусилля якесь своє «зарах.» — далеко більше, аніж я їм тут спроможна висловити.
І якщо читач бодай накоротко відчує над цими сторінками те саме, що відчувала я під час наших бесід, — радість інтелектуального сп’яніння, радість своєї причетності, чи, за словами Блаженнішого, «сопричастя» тій високій культурі, в якій відбувається ця екзегеза, — то можна буде сказати, що якесь «зарах.» належатиметься і мені також.
Оксана Забужко
Київ, 12 листопада 2019 р.
Уривок із розмови Блаженнішого Святослава Шевчука та Оксани Забужко про образ Юди у п’єсі Лесі Українки «На полі крові»
С.Ш:Питання – відповідь. Ви мені ставите питання, я Вам відповідаю.
О.З.: Гм, спробую… Значить, починаємо з Юди. З того, наскільки Лесин образ Христа, який виринає з розповіді Юди, – це образ незрозумілого для Юди пророка. Адже, по суті, весь монолог Юди в п’єсі – це монолог про комунікаційний розрив. От він, хам, «духа не разумеющий», котрий хотів світового панування і пішов за Христом, повіривши, що Христос йому таке дасть, почувається ображеним, що Христос його «одурив»: обіцяв цілий світ, а натомість що вийшло?.. І цей комунікаційний розрив виникає і в публіки. Після вистави… до речі, дуже гарна вистава «На полі крові» у львівського «Театру у кошику», якщо не бачили, обов’язково знайдіть нагоду подивитися, – там геніальна актриса, Ліда Данильчук, яка грає одночасно Юду і Прочанина, «два в одному», і це потрясаюча інтерпретація. Цю виставу привозили до Києва і грали в Театрі на Подолі, на Андріївському узвозі. Для мене це був такий символічний момент, бо трохи нижче навпроти там церква, де служив той самий царський цензор, отець Глаголєв, який у 1911 році цю Українчину п’єсу заборонив, і весь тираж «Літературно-наукового вісника», де її було опубліковано, конфіскувала цензура, а видавець мав великі проблеми. І от перед виставою я цю історію публіці розповідаю – а після вистави одна наша релігієзнавиця, глибоко замислившись, каже – а отець-то Глаголєв недурно свій хліб їв… Тому що, по факту, виходить – Юду жалко! Бо справді, ну як же Христос не розумів і не бачив цього комунікаційного розриву, прірви між ними?! Це не апологія Юди, Леся його не виправдовує, образ вийшов дуже малосимпатичний, дійсно хам, «духа не разумеющий», але виникає питання до Христа – як же він не побачив, що це не є його учень, не є той, котрого можна брати в свій гурт?.. Питання, словом, – про Українчину інтерпретацію Христа як самотнього пророка: не збагнутого своїми учнями. Подібний закид до апостолів вона робить і в тому листі до Кримського, коли відзначає як ще один радикально новий елемент, принесений християнством, «те почуття всепрощаючої симпатії, що так красило відносини Христа до його зрадливих і тупих учеників», – і в дужках додає, дуже рішуче: «ні один античний філософ не простив би в такому становищі своїм друзям». Отаке довге вийшло питання.
С.Ш.: Якщо можна, кілька спостережень. Найперше, я би хотів відразу сказати, що ми не можемо трактувати Лесю Українку як якогось канонічного екзегета. Думаю, було би цілком хибно читати її твори як віроучительний документ, бо це абсолютно різні жанри, кожен із яких ставить перед собою іншу мету й інше завдання. Хоча, що мене особисто вражає, це її постійне бачення в Божому Слові – Слові, яке написане через реальні події, реальну історію, – в історичності тих елементів, які є важливими чи й джерельними для християнської віри, – певних еталонів. Еталонів, з якими вона себе співвідносить. Еталонів, до яких вона постійно апелює. Еталонів, які вона намагається запитувати, шукаючи відповіді на екзистенційні питання її особистого життя, особистого досвіду, а відтак і досвіду життя тогочасного українського суспільства.
Наступна річ, яку я би хотів згадати, – це, що в постаті Лесі Українки ми маємо справу з дуже особливою душею. В чому я бачу ту особливість? Ті тексти, про які ми говоримо, належать до останнього періоду її життя. Це зрілий час її творчості, – а з іншого боку, це період надзвичайного болю, фізичного болю. Це є страждаюча особа, особа, яка шукає сенс у своїх власних екзистенційних стражданнях: і фізичних, і духовних, і інтелектуальних, і, скажемо так, національних. Може, в тому появляється й той особливий жіночий погляд на драму людської екзистенції…
О.З.: «В муках родитимеш»? Жінці справді легше, ніж чоловікові, анатомічно, прийняти для себе так звану філософію болю, і в Лесі Українки в пізніх листах це є – покликання на пологи як на модель осмисленого страждання, виправданого…
С.Ш: Коли я читав її драми, мені спала на думку Книга праведного Йова зі Старого Заповіту. Йов там полемізує, критикує, до певної міри навіть веде війну з тогочасним старозавітнім богослов’ям, розмовляє зі своїми друзями, які представляють традиційні, усталені канонічні уявлення про релігійне життя тогочасного Ізраїлю. Йде конфлікт між двома досвідами, двома способами богопізнання: пізнання Бога через особистий, екзистенційний життєвий досвід – і пізнання Бога через повторювання тих чи інших логічних ментальних схем. І дуже часто життя показується значно ширшим, ніж наші ментальні схеми і уявлення. І ось відбувається зудар, конфлікт між тим, що я знаю і розумію, – і тим, що відчуваю, переживаю, досвідчую особисто у своєму страждаючому тілі.
Якщо ми у світлі тих інтерпретаційних ключів подивимося на те, що читаємо в Лесі Українки, то побачимо постать Ісуса Христа, якого вона намагається збагнути, відкидаючи ті чи інші догматичні формулювання. З одного боку, у віруючих людей це викликає скандал: ну як же ж, це ж абсолютна істина, ця догматична формула, з якою не можна полемізувати, якій можна тільки поклонятися! А Леся каже – ні, поклонятися треба живому Богу, а не нашому уявленню про нього. Це дуже унікальний момент, який мусимо мати на увазі.
О.З.: Блискуча думка! Я над цим спеціально не застановлялася, але в неї ж дійсно весь час присутній усвідомлений антагонізм між «чуттям» і «теорією». Навіть у тому листі до Кримського, що я цитувала, вона полемізує з християнством у теорії, – а у сфері чуття визнає його революційність… «Душа-християнка» – хто це сказав?..
С.Ш.: Так, коли ми в такий спосіб намагатимемося відчитати той меседж, який вона подає у своїх творах, то побачимо, що вона і справді є апологетом християнства. Християнства не як системи абстрактних, логічних – церебральних, скажімо так (сміється), утворень, а християнства як живого богоспілкування. І богоспілкування не тільки на рівні інтелектуальному. Цікаво, що саме східне християнство закидало західному надмірний інтелектуалізм, а тут ми бачимо, що той синодальний спосіб контролю за чистотою тих чи інших фраз de facto є попаданням в ту саму пастку, яку дуже часто східне православне християнство критикує як надмірний інтелектуалізм християнства західного.
Для Лесі Українки Христос є не ідеєю, а особою. (О.З. пошепки: Для мене теж!) До ідеї не можна молитися, ти її або приймаєш, або відкидаєш, – а з особою можна спілкуватися, можна розмовляти, і це є справді християнський спосіб підходу до Бога, який є для нас особою, «кимось». В постаті Ісуса Христа вона бачить Бога, який зближається до людини, і якого часами годі зрозуміти. Ті чи інші способи, якими, наприклад, Христос спілкується зі своїми учнями, – вони незрозумілі, це є виклик, це щось подібне до вламування божественного світу в ментальні схеми і стереотипи навіть релігійного життя, світу людини. І те вламування Бога в той дуже впорядкований світ релігійності людини, – воно викликає запитання, викликає страх, викликає необхідність обирати: між тим, що я собі уявив про Бога, і тим, який Він є насправді.
Дуже цікава оця постать Юди, а відтак і та вся критика – чи (сміється) апологетика, – яку можна прочитати в Лесиному діалозі. Думаю, тут є кілька елементів, на які варто звернути увагу. Постать Юди завжди викликала дуже велике зацікавлення в християнстві серед різного роду мислителів, філософів… Тому що це погляд людини, яка, з одного боку, намагалася зінструменталізувати певну логічну ідею. Кожен із нас, коли доручає своє життя якомусь проекту, відчуває себе звабленим тим проектом, починає йому довіряти, але, з іншого боку, потім очікує, що від того проекту отримає певну сатисфакцію (О.З.: Так, дивіденди). Певні дивіденди. В чому полягає велика драма Юди, – що Бог, який до нього зближається, той самий Ісус Христос, – Він є щось більше, ніж тільки проект твого життя: це є жива істота, якої Юда не розуміє. Він краще зрозуміє себе, свої уявлення про Христа, ніж саму особу Христа. Христос тут показується ніби провокатором: тим, хто провокує тебе постійно змінювати свою життєву схему, провокатором, за яким потрібно йти, – і дуже часто виявляється, що йти цілком не туди, куди спочатку уявлялось.
