«Словесний портрет « сакральної культури скіфської цивілізації
Найважливішою особливістю скіфів є те, що жоден ворог, напавши на них, не може ані врятуватися від них втечею, ані захопити їх, якщо вони не захочуть бути відкритими: адже народ, який не має міст, укріплень, який переносить своє житло із собою іде кожний — кінний стрілець... такий народ є, та й як йому не бути, непереможним і неприступним.
Геродот. Історія. IV.
ІСТОРІЯ
Скіфи — легендарний народ, чи не найперший народ, що жив у давнину на території нашої держави, про який збереглися хоч деякі писемні відомості. Хто ж такі скіфи?
Питання про походження скіфів до сьогодні залишається гостродискусійним, але однією з найпоширеніших є версія про їхнє переселення з Південного Сибіру. Вже в першій половині VII ст. до н. є. скіфи-номади з’явилися на Північному Кавказі, дещо пізніше — в середині того ж століття в степах та лісостепах Північного Причорномор’я. Саме там у кінці VI ст. до н. є. склалося могутнє скіфське об’єднання, яке включало різні за походженням племена та народи під орудою іраномовних кочових скіфів.
Могутність скіфської держави багато в чому була пов’язана з ім’ям царя Атея, який жив у IV ст. до н. є. На той час припадає пік хліботоргівлі в Північному Причорномор’ї, що надзвичайно збагатило скіфську верхівку. Частина скіфів переселяється з район Добруджі (територія сучасної Румунії), де Атей накладає данину на балканське (фракійське) населення. Однак саме тут інтереси скіфів перетинаються з претензіями на цю ж територію македонського царя Філіппа — батька Олександра Македонського. 339 р. відбувається вирішальна битва скіфів з македонцями, яка закінчується загибеллю царя Атея, після чого скіфи залишають Добруджу.
Поступовий занепад Скіфії починається з кінця IV — першої половини III ст. до н.е. Що ж спричинилося до цього? Знов загадка... Це могли бути і кліматичні зміни, що сталися в ті часи, і постійний тиск зі сходу інших іраномовних племен, цього разу — сарматських. Та хоч би як там було, але в II ст. до н. є. степи Північного Причорномор’я вже міцно займають сармати, скіфи ж відходять у центральні степові райони, передгір’я Криму та на узбережжя Чорного моря, у тому числі — у Нижнє Подніпров’я. Там складається держава зі столицею в Неаполі Скіфському (городище Керменчик поблизу сучасного Симферополя), яка проіснувала до початку IV ст. н. є. і впала під ударами аланів та готів.
МІФИ
У скіфів побутували три специфічні легенди, три версії власного походження — «скіфська», «еллінська» й так звана «історична».
За «скіфською» версією їхня земля існувала ще до народження першого жителя. «Першим жителем цієї тоді ще не заселеної країни, — розповідає Геродот, — була людина на ім’я Таргитай. Батьками Таргитая, як говорять скіфи, були Зевс та дочка ріки Борисфена (Дніпра)... У нього було троє синів: Липоксаїс (Липоксай), Арпоксаїс (Арпоксай) і наймолодший — Колаксаїс (Колаксай)...» Ім’я першої людини — патріарха Таргитая означає «довгомогутній»; а імена його синів — родоначальників скіфів — Глибинь-цар, Гора-цар та Сонце-цар, тобто народження Таргитаєм трьох синів можна розглядати як впорядкування всесвіту, поділ універсуму на три світи. Відсутність дружини в Таргитая пояснюється або тим, що жіночі предки просто не згадувалися, або, можливо, тим, що батько спромігся народити дітей дивовижним чином — без участі жінки.
Для визначення верховного правителя небесне божество, пов’язане з вогнем (вірогідно, Папай-Зевс), скинуло своїм нащадкам Липоксаю, Арпоксаю та Колаксаю священні золоті предмети: плуг, ярмо, чашу та сокиру, тобто фарн — невиразну силу, небесну благодать, яка має вогняну природу й цілком конкретне матеріальне втілення. Коли старші сини Таргитая Липоксай і Арпоксай намагалися підійти ближче до священних золотих предметів, ті спалахували вогнем. Тільки коли до них наблизився Колаксай, вони далися йому до рук. Він забрав священні речі додому і став першим володарем скіфської землі. Разом з тим священні атрибути є символами соціальної ієрархії скіфського суспільства: плуг з ярмом — то землероби і скотарі, сокира — воїни, чаша — жерді.
Згідно з «еллінською» версією, скіфською землею, яка існувала одвіку, володіла змієдіва Апі. За її бажанням Геракл — син Зевса, що опинився в тих краях після звершення дев’ятого подвигу — перемоги над триголовим чудовиськом Геріоном, узяв з нею шлюб. У них народилося троє синів; найменшого назвали Скіфом. Геракл залишив синам священні дари — пояс і лук, символи царської влади та військової могутності. Той із синів, котрий подужав би зігнути лук і підперезатися ним, мав стати царем. Це спромігся зробити лише Скіф. Перемігши у змаганні з братами, він став володарем країни й родоначальником скіфського народу.
За третьою, «історичною» версією, що її подає славетний історик Діодор Сицилійський, «... з’явилася в них (у скіфів) народжена землею діва, в якої верхня частина тіла по пояс була жіночою, а нижня — зміїною. Зевс, злигавшись з нею, породив сина на ім’я Скіф, який уславився більше від усіх своїх попередників і назвав народ за власним ім’ям скіфами. Нащадками цього царя були двоє синів, які вирізнялися своєю доблестю; одного звали Пал, а другого — Нап. Вони здійснили багато подвигів і поділили між собою царство ; за іменами братів один народ називався палами, другий — напами. Згодом нащадки тих царів, які відзначалися мужністю й були талановитими полководцями, підкорили собі величезну країну за рікою Танаїсом аж до Фракії...»
СКІФСЬКІ БОГИ
Скіфська сакральна культура належить до найяскравіших культур степової частини Євразії. Разом з тим знання про їхніх богів та їхні уявлення в галузі світобудови не досить повні, бо відсутні письмові пам’ятки, написані скіфською мовою. Деякі відомості про це знаходимо у працях античних авторів: у IV книзі «Історії» Геродота, в уривках з твору псевдо-Гіппократа «Про повітря, води та місцевості», в «історичних бібліотеках» Діодора Сицилійського, в деяких новелах Лукіана, в «Аргонавтиці» Валерія Флакка. Проте всі ці автори не мали змоги точно й детально розповісти про звичаї скіфів, оскільки писали з чужих слів. Досить цінним джерелом відомостей про релігійні уявлення цього народу є археологічний матеріал (в основному предмети торевтики, тобто художні вироби з металу, знайдені в похованнях), а також індоєвропейські та іранські тексти, зокрема «Рігведа» та «Авеста».
У скіфському пантеоні не можна виділити якесь одне верховне божество; пантеон очолює трійця — втілення трьох священних стихій: Табіті, Папай та Апі, носії вищого морального авторитету.
Уславлений давньогрецький історик Геродот вперше проводить паралелі між богами скіфів і античними божествами: «Скіфи вшановують тільки наступних богів: передусім — Гестію, потім Зевса та Гею (Гея в них вважається дружиною Зевса); після них Аполлона та Афродіту небесну, Геракла та Арея. Цих богів визнають усі скіфи, а так звані «царські» скіфи (які, за свідченням Геродота, вважали всіх інших скіфів своїми рабами), приносять жертви ще й Посейдону. Скіфською мовою Гестія зветься Табіті, Зевс — Папай, Гея — Апі, Аполлон — Гойтосир, Афродіта небесна — Агрімпаса, Посейдон — Тагимасад».
Богиню Табіті вважали однією з іпостасей Великої богині-матері, символом жіночого начала у природі, богинею вогнища, а можливо, й вогню в усіх його виявах, в тому числі й вогню небесного.
Папай, якого Геродот ототожнює із Зевсом, як прабатько скіфів уособлював небо й водночас був громовержцем, божеством родючих сил природи, богом-творцем. Його ім’я — іранського походження й означає «батько» або «захисник». Вважається, що саме його скульптурне зображення було знайдене в урочищі Лиса Гора поблизу Дніпропетровська. Скульптура являє собою стилізоване «світове» дерево, стовбур якого зливається з фігурою чоловічого божества; від основи стовбура відходять чотири гілки з фігурками чотириногих тварин. Над головою божества зображено орла — символ Папая; хижі птахи, які сидять на гілках, — його помічники. До дерева на ланцюжках підвішені дзвіночки, круглі підвіски та «півмісяці», що символізують грім та небесні світила.
Дружиною Папая-Зевса була Апі-Гея — змієдіва, «породжена землею діва»; разом вони являли собою первісну божественну пару, джерело всього живого.
Великою шаною у скіфів користувалася Агрімпаса — божество людської і тваринної родючості.
Її ім’я означає «та, що звертає увагу на родючість» або «охоронниця худоби». Важливою її функцією було заступництво за людський рід.
У багатьох культах богиням родючості та материнства приписуються ще й войовничі риси, тобто життєдайна сила людського організму та функції захисту уявлялися древнім народам взаємопов’язаними. Еллінською богинею-войовницею була відома Афіна, тому її зображення, що іноді зустрічаються на предметах торевтики, пов’язують з образом скіфської Афродіти — Агрімпаси. Найчастіше її зображали у скіфському одязі з дзеркальцем у руці — символом сонця, родючості й жіночого начала. Так вона виглядає на платівці від головного убору, знайденій у кургані біля с. Сахновка на Дніпропетровщині.
Згадує Геродот Й Гойтосира, який, вірогідно, посідав досить високе становище і вважався охоронцем худоби, пастухом, тобто божеством, що виконувало найважливішу з погляду скіфів функцію, бо худоба була основою їхнього благополуччя. Водночас він був лучником і переможцем чудовиськ, сонячним богом, богом світла, як і його еллінський «двійник» Аполлон. Вважається, що саме Гойтосир зображений у вигляді вершника, який впольовує оленя, на пластині — прикрасі коня з кургану біля с. Гюнівка Запорізької області.
Скіфи вшановували й Геракла як бога-захисника, втілення фізичної могутності та військової доблесті, а головне — переможця чудовиськ; його зображення у вигляді античного героя часто зустрічається на предметах торевтики. Поклонялися вони й Арею — богу війни, воєнного щастя й поживи, охоронцеві скіфів. Геродот не наводить його скіфського імені, яке, вірогідно, було заборонено вимовляти; можливо, уособленням цього бога був залізний меч. Арей, як і ведійські боги Рудра та Індра, належав до божеств середньої зони, які зв’язували землю-Апі з небом-Папаєм.
Тагимасад не входив до сімки верховних скіфських божеств, його вшановували тільки «царські» скіфи. Можливо, Тагимасада ототожнювали з Посейдоном і шанували як втілення родючої водної стихії — першоджерела життя, а також як покровителя ланів, тому досить часто зображали у вигляді водяного коня, інколи крилатого, який виходить з джерела.
КАРТИНИ ВСЕСВІТУ
Яким же було матеріальне втілення уявлень скіфів про будову всесвіту-універсуму і як вони вшановували своїх богів?
Геродот розповідає тільки про жертовники для вшанування бога війни Арея: то були купи хмизу, нагромаджені одна на одну. Зверху влаштовували чотирикутний майданчик і встромлювали в нього залізний меч — уособлення бога Арея. Тут, вірогідно, присутня ідея спілкування з верхнім світом, яка в інших народів втілюється за допомогою вертикального стовпа, дерева, так званої «світової осі»; меч, знаходячись у середній — повітряній зоні, мовби з’єднував три світи.
Інші варіанти матеріального втілення уявлень скіфів про всесвіт відомі нам тільки з археологічних пам’яток — ноховань у скіфських курганах.
Найтиповішим курганним похованням було катакомбне: в печеру-катакомбу клали небіжчика, а на кургані, зведеному особливим чином з валиків глини та дерну, встановлювали кам’яний стовп, який мав людську подобу. Схожість була досить умовною: виділялися головним чином голова із схематично накресленим обличчям та руки. Крім того, додавалися характерні атрибути: голову від тулуба відділяла гривна (нашийна прикраса у вигляді обруча) — символ влади; талію підкреслював пояс. Досить часто зустрічалося зображення фалосу, а також акінака — короткого меча, священної посудини-ритону, сокири, бруска, нагайки тощо. Такі атрибути не просто надавали стовпу узагальнених людських рис, а й поділяли його на три частини: над гривною — голова, нижче поясу — «чресла» та ноги, між ними — тулуб. Стовп з таким членуванням втілював антропоморфну об’ємну модель універсуму.
На думку відомого дослідника М. М. Бахтіна, зображення людського тіла є своєрідним анатомічним («космічним») кодом, який можна розшифрувати таким чином: обличчя (голова) — верх (небо), репродуктивні органи, живіт і зад — «низ» (земля), начало поглинаюче й породжуюче. Цей «космічний» код в явному вигляді присутній у скіфських стовпах статуях: це голова та тілесний «низ» з репродуктивною функцією, прямо підкресленою зображенням фалосу.
Виникає питання — кого ж символізувала така статуя? Оскільки світ людей — середній світ уособлювався в образі Таргитая (згідно зі «скіфською» версією походження скіфів) або Геракла (за «еллінською» версією), то вірогідно, що стовпи-статуї були втіленням самого Таргитая.
Цікавим є й питання — для чого ставили такі стовпи? Смерть будь-якої людини, за уявленнями скіфів, означала порушення порядку, стабільності структури, тому виникала потреба якомога швидше відновити порядок. Чим вищим був ранг померлого, тим істотнішим виглядало це порушення, якщо ж смерть забирала самого царя (вождя), то подія сприймалася як тимчасова перемога хаосу над порядком й означала падіння «світового стовпа» — символу космічного порядку. Його відновлення могло здійснюватися шляхом відновлення уособлення «світового стовпа», яким і був стовп-статуя, встановлений на могилі визначної людини. Таке тлумачення пояснює й випадки повторного використання статуй: після того, як за їх допомогою відновлювався сталий стан всесвіту и до влади приходив наступний цар, стовпи-статуї або знищували, або, в разі потреби, використовували як надмогильні пам’ятники для інших осіб високого рангу.
Скіфські уявлення про сакральний простір, які знайшли своє матеріальне втілення в золотих предметах (прикрасах для одягу, головних уборів, зброї тощо, знайдених, у скіфських похованнях), не відрізняються від уявлень інших народів: всесвіт-універсум у них теж поділяється на світ «свій» і «чужий» — аморфний і хаотичний, населений чудовиськами, тобто на світ живих і мертвих; це — модель бінарна. Окрім того, існує й поділ на три світи: небесний (верхня зона), земний (середня зона) та підземний (нижня зона), тобто це -тричленна вертикальна модель всесвіту. Для позначення цих світів використовувався спеціальний зооморфний код: зображення птахів пов’язано з верхом, небом; копитних тварин — оленів, коней тощо — із землею; змій, риб — з підземним царством. Іноді замість змії, риби або напівжінки-напівзмії зустрічається зображення хижака, найчастіше лева. Оскільки нижня частина всесвіту досить традиційно пов’язувалася зі смертю, то зображення м’ясоїдної тварини як втілення смертоносного начала, яке протистоїть світу травоїдної копитної тварини (так само як і грифона — відверто фантастичного птаха, несумісного з реальністю), стає елементом позначення нижнього хтонічного світу. Цікаво, що небесний світ часто вважався світом мертвих, тобто подібним до підземного; тоді тричленна вертикальна модель універсуму мовби перетворюється на бінарну, де світ живих протистояв світові мертвих.
ВСЕСВІТ У ПЕКТОРАЛІ
Найяскравішим матеріалізованим втіленням скіфських уявлень про всесвіт-універсум є шедевр Скіфії — пектораль, нагрудна прикраса, виконана, вірогідно, грецькими майстрами з м. Пантикапея в IV ст. до н.е., яку було знайдено в кургані Товста Могила на Дніпропетровщині. Бона являє собою ажурний золотий нагрудник з чотирьох витих джгутів, закріплених на кінцях ажурними обоймами та лев’ячими голівками. Між джгутами розміщено місяцеподібні пластини; центральне місце у верхньому ярусі займають постаті напівоголених чоловіків, які розтягують за рукави одяг з овечого хутра, вірогідно, закінчуючи його шиття. Обабіч них зображено самок домашніх тварин з приплодом, а між ними — дві фігурки скіфських юнаків — один доїть вівцю, а другий затикає амфору, в яку, можливо, злите надоєне молоко. З обох боків композицію завершують зображення птахів. Середній ярус заповнений примхливо вигнутими паростками аканфу, на яких сидять п’ять птахів — один у центрі й по два з боків. У нижньому ярусі тричі повторюється «сцена терзання» коня парою грифонів; ліворуч і праворуч від них розміщено хижаків, які шматують оленя та кабана. Цей ярус завершується фігурками собаки, що переслідує зайця, та пари коників.
Просторові співвідношення між верхнім і нижнім ярусами являють собою одночасне втілення двох опозицій: верх — низ, людське — чуже людині, домашнє — дике, реальне — фантастичне, життя (народження) — смерть. Усі ці протиставлення становлять типову бінарну модель універсуму: «цей світ» і «світ інший». «Цей світ» зображений на пекторалі у вигляді зони, населеної людьми, і реальних істот, тоді як чужий, «інший світ» населений фантастичними істотами; «цей світ» — світ живих, світ народження, «інший» — царина смерті; «цей світ» організований і впорядкований, «інший» — зона хаосу, яка лежить поза людською сферою, тобто є неосвоєним простором. Мотив терзання в нижньому ярусі метафорично означає смерть заради народження, заради підтримки сталого стану світоустрою (тварини, яких шматують, гинуть, щоб міг відбутися акт народження, втілений у зображеннях верхнього ярусу). Таке тлумачення підтверджується й археологічно. У рові кургану Товста Могила було знайдено рештки трьох видів тварин: домашнього коня, дикої свині та благородного оленя, тобто саме тих тварин, що зображені у сценах терзання в нижньому ярусі пекторалі.
Сцени переслідування зайця собакою за смислом примикають до мотиву терзання; до того ж образ собаки в індоєвропейців узагалі пов’язаний з уявленням про смерть, про шлях у потойбічний світ. Зображення зайця — символу родючості підтверджує думку про те, що смерть (жертвоприношення) тварин зумовлює відродження, розквіт верхнього, «цього світу». Що ж до двох пар коників (самця й самки), то в еллінській сакральній культурі вони символізували зв’язок із землею, тобто були пов’язані з тим же поглинаючим і породжуючим началом.
Цікавим є набір та послідовність фігурок живих істот у верхньому ярусі: людина, кінь, корова, вівця, коза. За ведійськими уявленнями цей ряд є п’ятьма елементами, котрі втілюють п’ятичленну горизонтальну модель всесвіту-універсуму.
У центральному сюжеті — сцені пошиття одягу цікавим є те, що його шиють з руна. З давніх-давен у багатьох народів була поширена віра в магічні властивості овечого руна. Воно було символом родючості, багатства, благополуччя. Водночас можна припустити, що ця сцена є відображенням новорічного ритуалу як уявлення про регулярне оновлення природи, про присутність у природному циклі впорядкованого й хаотичного начал, життя і смерті.
Зображення рослинних паростків у середній частині пекторалі можна розглядати як втілення «світового дерева» — головного елемента, який зв’язує верхній і нижній яруси, тобто «цей» і «інший» світи. Таке припущення підтверджується й тим, що там зображено паростки саме аканфу, рослини, яка досить часто символізує «світове дерево».
ОБРЯД
Що нам відомо про скіфських жерців та їхні обов’язки? Досить небагато... Основні джерела наших знань — це повідомлення Геродота та псевдо-Гіппократа. Об’єднання жрецтва у масштабах усієї Скіфії, в усякому разі за часів Геродота, не було. Функції верховних жерців виконували царі; в особі царя втілювалося благополуччя всієї країни.
Рядові жерці виконували безліч обов’язків: ворожили, щоб довідатися про волю богів; брали участь у судових розглядах, відшукуючи до того ж зловмисників — винуватців хвороби царя; споруджували царські гробниці, організовували похорони царів і поминки, охороняли гробниці, лікували й, вірогідно, здійснювали важливі жертвоприношення.
Серед жерців були так звані енареї — андрогіни («не-чоловіки», «не-люди»), служителі богині родючості Агрімпаси. Це були чоловіки, які, відчувши себе безсилими у статевому відношенні (до цього іноді спричинялася верхова їзда), вирішували, що чимось завинили перед богинею, а тому присвячували себе слугуванню їй. Вони носили жіночий одяг і розмовляли своєрідною «жіночою» мовою.
Досить цікавою і складною була церемонія жертвоприношення богу Арею, про яку розповів Геродот. Від кожної сотні полонених жерці відбирали для жертви одного чоловіка. Голови майбутніх жертв окроплювали вином, після того їх заколювали над спеціальною посудиною, куди стікала кров. Відтак посудину з кров’ю несли на майданчик жертовника, присвяченого богу Арею, й окропляли нею залізний меч. Внизу тим часом заколотим жертвам відрубували правиці й підкидали їх угору. Завершувався кривавий ритуал принесенням у жертву коней та рогатих тварин.
Побутові жертви та громадські жертвоприношення виконувалися, вірогідно, не жерцями, а самими жертводавцями. Вони душили тварину (так зване безкровне жертвоприношення), водночас звертаючись до відповідного божества. Відтак м’ясо жертви варили в казанах, а частку, присвячену богові, кидали на землю.
Цей «словесний портрет» є тільки варіантом реконструкції сакральної культури скіфської цивілізації, яка разом із самим народом остаточно щезла в епоху великого переселення народів. Що ж, скіфська цивілізація загинула, а народ розчинився серед багатьох племен, які йшли на підкорення Європи з глибин Азії. Але вивчення її і розкопки скіфських курганів тривають. Тож маємо надію, що дослідження таємниць степових «пірамід» розкриють нові горизонти й дадуть можливість побудувати нову версію «словесного портрета»...
Людина і світ. — 1998. — №10. — С. 43 — 48.
кандидат технічних наук