У кожного народу є своя національна святиня, що уособлює одвічне вогнище його духовності. Для України — це свята Софія Київська. Десятиріччями собор розглядався передусім як пам’ятка матеріальної культури, як визначний археологічний об’єкт та мистецький шедевр. Дійсно, архітектура й розписи св. Софії — унікальне явище в історії світової цивілізації: собор зберігає 250 кв. м мозаїк та понад 3000 кв. м фресок XI ст. Пам’ятка внесена ЮНЕСКО до Списку всесвітньої культурної спадщини. Проте що стоїть за неповторним архітектурним образом храму, які думки втілили його творці в сюжетах розпису? Довершеність форм, вишуканість рисунку, багатство барв — це лише засоби, за допомогою яких досягалася висока мета. Зрозуміти її — означає встановити живий контакт з нашими пращурами, збагнути їхнє розуміння Софії Премудрості Божої, що запанувала на Русі, яка прийняла Христа...
У відповідності з тлумаченням образу Богоматері як дому втіленої Премудрості — Христа, храмове свято Софії Київської щорічно відзначалося на Різдво Богородиці 8 (21) вересня. Але ця дата святкування встановилася порівняно пізно, бо в давнину вона припадала на дні освячень храму, внесені у Святці, — 11 травня і 4 листопада.
Сприйняття Софійського собору як образного втілення Премудрості відбиває храмова ікона св. Софії в іконостасі, встановленому в соборі 1747 р. за митрополита Рафаїла Заборовського. (У давнину вівтар був відділений невисокою мармуровою перегородкою.) На іконі, розміщеній праворуч від образу Спасителя, зображено Богоматір Знамення, що стоїть на серпоподібному місяці. Її постать включено в ротонду, утверджену на семи стовпах. На карнизі ротонди написано Соломонову приказку: «Премудрість створила Собі Дім і утвердила стовпів сім». Перед Богоматір’ю на семи східцях стоять праотці й пророки, котрі провістили явлення Премудрості світові: Мойсей, Аарон, Давид (ліворуч); Ісайя, Єремія, Єзекиїл і Даниїл (праворуч). На східцях ротонди накреслено назви семи чеснот: Віра, Надія, Любов, Чистота, Смирення, Благодать, Слава. Над ротондою — благословляючий Бог Отець в оточенні семи архангелів, під ним — Святий Дух у вигляді голуба. В іконі настійно повторюється число 7, яке символізує Церкву як дім св. Софії Премудрості Божої.
Це ж число покладено в основу символіки другої головної намісної ікони — патріаршої, що висить в іконостасі ліворуч від образу Богоматері. Тут у ликах семи славетних святителів репрезентовано чотири патріарші кафедри: Єрусалимську, Константинопольську, Антіохійську та Олександрійську. У центрі — брат Господень апостол Яків, праворуч — Іван Золотоустий, Григорій Богослов, Василь Великий; ліворуч — Ігнатій Антіохійський, Афанасій Великий, Кирил Олександрійський. Над ними в семи медальйонах зображено емблеми святителів. Угорі намальовано трикутник, складений з трьох архипастирських жезлів, — це символ Трійці як Церкви небесної. По другий бік ікони — складена з чотирьох жезлів перша літера імені Богоматері «М» як символ Церкви земної. Символіка цих храмових ікон XVIII ст., яка вкладає в поняття св. Софії ідею заснування земної Церкви, пов’язана із загальною концепцією храму, присвяченого торжеству християнства на Русі.
Інтер’єр собору вирішений так, що своє прилучення до Церкви людина відчувала, ледве переступивши поріг. Вона потрапляла у світ божественної гармонії, де довершеність форм, вишуканість ліній, краса барв символізують рай, Премудрість, що перебуває у храмі. Архітектурно-художній ансамбль втілював зримий образ соборності, єднання всіх у Христі. Відчуття єднання з Богом особливо глибоко переживалося під час літургії, яка є спільним священнодійством віруючих. Архітектура, розписи й обряди складали єдине ціле, недарма православне богослужіння визначають як синтез мистецтв.
Високий сакральний зміст закладено у хрестовобанну композицію храму, — тут висловлено ідею єднання через хрест купола неба й чотирикутної земної тверді. Прямокутний інтер’єр членується 12 стовпами на п’ять поздовжніх коридорів (нефів) і чотири поперечних (трансепти).
Перетин центрального нефа й головного трансепта утворює рівнокінцевий просторовий хрест, над центром якого височіє головна баня. У підкупольному просторі, що являє собою композиційний центр собору, стояв амвон, довкола якого розгорталося літургійне дійство. Грандіозність цього простору свідчить про урочистість митрополичого богослужіння, що включало «всіх єпископів Руської землі». Осяяне світлом з вікон центральної бані й вівтаря, священнодійство породжувало у віруючих світле й радісне відчуття спасіння.
Багатству архітектурних форм відповідає багатство кольорів. З різнобарвної смальти набрано зображення Христа Пантократора, Богоматері Оранти, апостолів, святителів та інших святих, котрі віддали своє життя й звитягу в ім’я торжества Церкви. їх значущість підкреслює сяюче золоте тло, що сприймається як божественний ореол. Золотофонні мозаїки наче увібрали в себе застигле небесне світло; величні постаті, що з’являються з цього мерехтливого світла, створюють ефект чудесного явлення їх глядачеві.
У найвищій точці храму, в зеніті центральної бані, зображений Христос Пантократор. Образ творця та володаря світу вражає своєю могутністю, величавим спокоєм і мужньою силою. Він начебто споглядає за всім, що відбувається, його суворий і проникливий погляд бачить саму душу людини.
Банна композиція відтворює біблійний образ престолу Вседержителя. Христос оточений архангелами, що стоять по чотирьох сторонах світу, утворюючи почесний ескорт. На них бачимо візантійський імператорський одяг: поверх туніки — коштовний пояс-лор, на голові діадема. Христос та архангели уособлюють небесну Церкву, яка перебуває у вічному єднанні з Церквою земною, репрезентованою 12 апостолами. Вони зображені у простінках барабана, звідки у храм ллється небесне світло. Євангеліє в руках апостолів означає просвітлення ними народів словом Христової істини. Нижче, над стовпами, що підтримують баню, розміщено чотирьох євангелістів, котрі трактувалися як «стовпи євангельського вчення». На чотирьох підпружних арках — медальйони із зображеннями севастійських мучеників, — їх розглядали як опору Церкви, на чиїх кістках і крові вона зводилась. Вони постраждали за царювання Ліцинія (308-324 рр.).
Близько 320 р. у м. Севастії (у Малій Вірменії, на той час римській провінції) стояло очолюване ревним язичником Агриколаєм римське військо, де було 40 воїнів-християн. Агриколай наказав їм принести жертву язичницьким богам. Коли вони відмовилися, їх роздягли й вивели на лід озера. На березі топили лазню для тих з них, хто відречеться від своєї віри. Вночі, коли мороз посилився і здійнявся сильний вітер, тіла воїнів скрижаніли. Один з них не витримав і кинувся до лазні, але, відтанувши, впав мертвим. О третій ночі над ними заяріло світло й розтопило лід. Тюремний сторож побачив 39 вінців, що сходили з неба. Скинувши одяг, він побіг до мучеників з криком: «І я християнин!», — І тоді зійшов сороковий вінець. Ранком після жорстоких тортур воїнів було вбито. Як увінчані Христом праведники, севастійські мученики, зображені у Софії, тримають у руках мученицькі вінці та хрести. Їхні образи сповнені енергії і рішучості, готовності постраждати за святу справу.
У головному вівтарі, який символізує Віфлеємську печеру, де народився Христос, розміщено мозаїчні композиції, що знаменують народження Церкви. На склепінні вівтаря — величне зображення Богоматері Оранти, символу Церкви земної, її величезна шестиметрова постать наче осяяна божественним світлом — сяючим ореолом. Випромінення внутрішньої енергії Оранти відчуває кожний, хто входить у собор. Силою свого емоційного впливу вона породжує живий образ новоохрещеної Русі, тих викуплених Спасителем «нових людей», про яких говорили давньоруські книжники. Віками її вшановували як Нерушиму Стіну головної християнської твердині Русі — Києва. Над Орантою по арці вівтаря йде грецький напис: «Бог серед нього, він не похитнеться, Бог поможе йому з самого ранку». Ці слова 45-го псалма славлять небесний Єрусалим — град Божий. Кияни відносили ці слова до християнського Києва — «нового Єрусалима», надійно захищеного Богом від сил зла.
Під Орантою розміщена сцена «Євхаристія», де Христос причащає апостолів хлібом і вином, що означає причащання вірних Його тілом і кров’ю. Таїнство євхаристії Христос встановив на Тайній вечері, промовивши при цьому слова, написані над «Євхаристією»: «Прийдіть, споживайте, це є Тіло Моє, що за вас віддається, на відпущення гріхів. Пийте з неї все, це є Кров Моя Нового Заповіту, що за вас і багатьох ллється, на відпущення гріхів». Сцена зображає божественну літургію, під час якої було укладено Новий Заповіт, тобто союз людини з Богом. Христу — Великому Архиєрею співслужать два ангели в чині дияконів. Вони осіняють святу трапезу (престол) золотими рипідами (опахалами). Над трапезою, вкритою пурпурового із золотим гаптуванням габою, вивищується киворій (надпрестольна сінь) на трьох стовпах. Посередині трапези лежить напрестольний хрест, обабіч якого стоять дискос (блюдо) з євхаристичним хлібом — Агнцем і звіздиця — дві хрестоподібно з’єднані дуги, встановлені на дискосі, щоб воздухи (плати) не торкалися Агнця. Поруч зі звіздицею лежить копіє у вигляді невеликого ножа для виймання з проскури її середньої частки — Агнця. Поруч з дискосом — губка для витирання посудин і збирання у дискос часток хліба. По кутах трапези лежать чотири золоті накутники. Усі ці атрибути літургії мають високий символічний зміст. Трапеза знаменує гроб Христа, рипіди — присутніх на літургії шестикрилих серафимів, дискос — ясла Христа, звіздиця — Віфлеємську зірку. Копіє й губка символізують спис, котрим римські воїни простромили бік розп’ятого Христа, і губку з оцтом, піднесену ними до уст стражденного Спасителя.
Отже, «Євхаристія» — головне таїнство Церкви — символічно відтворює основні події історії Спасіння. Проте це не просто спогад про минуле. Щоразу таїнство євхаристії знаменує справжнє перебування Христа в Його Церкві; віруючі знов і знов переживають драматичні моменти Священної історії. Це відчуття особливо поглиблює софійська «Євхаристія». Враженню вічності й надзвичайної урочистості священнодійства сприяє дивовижне багатство барв цієї сцени, яке підкреслює й символічну глибину сюжету: синій колір плаща Христа — це символ Його божественної сутності, пурпуровий колір покрову престолу — символ царственності Христа й водночас символ Його крові, тобто і це є знак істинності Втілення і і Спасіння роду людського. Світле вбрання ангелів й апостолів символізує їхню чистоту і святість, відчуженість від усього земного.
Євхаристична жертва Христа стала прологом народження Церкви; її втіленням є хрест у центрі престолу. Чотири золотих накутники є символами розп’ятого Христа і чотирьох євангелістів, котрі провістили Благу Вість чотирьом сторонам світу. Апостоли, причастившись тіла і крові Христової, створили першу християнську громаду й передали своїм наступникам Дух Святий, що ним виповнилися на день П’ятидесятниці...
Ми ще маємо відкрити для себе сакральний дивосвіт Софії Київської, яка мовою архітектури й живопису звертається до нас зі словами вічної Істини.
Людина і світ. — 1998. — №10. — С. 39 — 42.
кандидат історичних наук