До 550-річчя утворення Московської митрополії
1459 р. на соборі в Москві де-факто було утворено самостійну Російську православну церкву (остаточно цей процес дістав канонічне завершення 1589 р., коли було утворено Московський патріархат). Відтоді митрополитів Московських та всієї Русі почали обирати без огляду на Царгород (хоча обраний митрополит Іона був останній з тих, хто, прийнявши сан митрополита Київського, мав кафедру є Москві). Цій непересічній, як показала історія, події передувала розтягнута на кілька століть драма з духовним самовизначенням поділених кордонами кількох держав православних Східної Європи. Саме тоді оформилися ментальні відмінності російської й української церков. Але занурюючись в історію далеких часів, найбільш цікаво спостерігати рушійні сили тих процесів та мотиви дійових осіб. Тоді щоразу ловиш себе на спробі провести паралелі між минулим і сьогоденням, коли на наших очах точиться боротьба навколо ідеї єдиної Помісної православної церкви в Україні.
БОРОТЬБА ЗА МИТРОПОЛИЧУ КАФЕДРУ
Утворення у зв’язку з остаточним занепадом Київської Русі нових держав з іншими політичними центрами призвело до міждержавної боротьби за митрополичу кафедру, за місце перебування митрополита. Ця боротьба точилася два століття і скінчилася поділом єдиної для всього православного слов’янського Сходу Київської митрополії під юрисдикцією Константинопольського патріарха на дві окремі митрополії: Київську і Московську.
Неабияку роль Київського митрополита не лише в церковно-релігійних справах, а й у національно-політичному житті, у вирішенні морально-етичних проблем, зрештою як об’єднуючого центру східнослов’янських племен добре розуміли видатні князі ще в дотатарські часи. Вже в середині XII ст. здійснювалися наполегливі спроби основоположників нового політично-державного центру на півночі, князів Мономаховичів Суздальських, мати власного митрополита, щоб відокремитися в церковному відношенні від Києва. Андрій Суздальський 1169 р. (ще до зруйнування ним Києва) надіслав посольство до Константинополя з проханням поставити окремого митрополита у Володимирі-над-Клязьмою — центрі нового великого князівства. Після перенесення місця перебування митрополита з Києва (внаслідок його зруйнування татаро-монголами та постійної загрози з їхнього боку) до Володимира-над-Клязьмою (1299), а потім до Москви (1325) великі литовські, галицькі й київські князі неодноразово намагалися здобути собі окремого митрополита з осідком у Києві чи іншому місті — Новогрудку, Львові.
У XIV — середині XV ст., коли процес централізації російських земель навколо Москви активізується, і водночас після Кревської унії (1385), коли почалося об’єднання Польщі й Великого князівства Литовського, обидві держави намагаються мати власних митрополитів Православної церкви, щоб зміцнити основні важелі влади. Перебування Київського митрополита в Москві вже не можна було пояснити татаро-монгольською загрозою та руйнацією Києва. «Непевна ситуація, коли митрополит Київський і всієї Русі перебуває у столиці сусідньої держави, мала вирішитися або поверненням його на давню митрополичу кафедру, або поділом митрополії на Київську й Московську», — пише В. І. Ульяновський у своїй «Історії церкви та релігійної думки в Україні» .
Галицька митрополія була першим природним проявом розвалу старої Руської (Київської) митрополії внаслідок занепаду й поділу стародавньої Руської держави на окремі етнічно-національні й політичні одиниці. Вона була утворена на зламі 1302 — 1303 р. постановою візантійського імператора Андроніка II і патріарха Афанасія. Галицька митрополія від самого початку мала ворогів. Першим з них був Київський митрополит, який правив тоді, як надалі й усі його наступники, за межами Русі-України, тобто в Московії. Константинопольський патріарх під тиском дав згоду на утворення нової Галицької митрополії, до складу якої увійшли єпархії на території так званої Малої Русі, а саме — Галича, Володимира, Перемишля, Луцька, Турова, Холма. Побоюючись, що ця західноукраїнська митрополія може стати суб’єктом унії з Апостольською Столицею й буде остаточно втрачена для Константинопольської патріархії, у Константинополі вирішили, щоб усі єпархії стародавньої Київської митрополії перебували від опікою Московського (формально ще Київського) митрополита, який не зрадить візантійської ортодоксії.
Візантійська політика орієнтувалася на суздальсько-володимирських князів, на політичні кола, які працювали в напрямі створення централізованої Московської держави, Константинополь використовував будь-які сприятливі для нього умови, щоб ліквідувати або об’єднати Галицьку митрополію з формально Київською, а фактично вже Московською митрополією. Сусідня Литва, яка завоювала білорусько-українські землі, почала так само домагатися окремої Литовської митрополії. 1347 р. під тиском Візантії, володимиро-суздальської коаліції та Литви Галицьку митрополію фактично було канонічно ліквідовано.
Питання про окремого Галицького митрополита постає ще раз через 23 роки, коли в боротьбі Литви й Польщі за Галичину остання остаточно відходить до Польщі (1366). Казиміру Великому не було байдуже, що українське православне населення Галичини підлягало митрополитові, який сидів у Москві та підтримував політику московських князів. 1370 р. Казимір засилає до Константинополя українського єпископа Антонія на митрополиче поставлення й у грамоті до патріарха доводить, що Галицька митрополія вже існувала й має бути відновлена. Погроза короля нав’язати православним латинську віру, якщо неї буде Галицької митрополії, на патріарха подіяла. Патріарший синод 1371 р. затвердив Антонія Галицького митрополитом з юрисдикцією над Перемишльською, Холмською, Турівською і Володимиро-Волинською єпархіями. Після смерті митрополита Антонія (1391) Галицьку митрополичу кафедру знову було скасовано стараннями Москви. Наприкінці XIV ст. під владу польських королів підпадає Литва з її Литовською (Київською) митрополією. Отже, польські королі більше не мали потреби в окремій митрополії для Галичини. (Литовський князь Гедемін (1315-1341) домігся від візантійського імператора й Константинопольського патріарха митрополичої кафедри для східних (білорусько-українських) християн у його державі. Перша окрема Литовська митрополія встановлюється в 1317 р.).
У другій половині XIV ст. між литовськими й московськими князями точилася жорстока боротьба за Київську митрополичу кафедру. Події розгорталися за вже відомим сценарієм: кожен з князів-претендентів висував свою кандидатуру. Константинополь намагався нав’язати свого ставленика, який до того ж був активним сподвижником московських князів.
1414-1415 рр. — період особливо гострої боротьби за Київську митрополію у трикутнику Литва — Москва — Візантія. Собори єпископів православної церкви 1415 р. в Новогрудку (березень, серпень, листопад), внаслідок яких було поставлено митрополитом «Церкви Київської і всієї Русі» Григорія Цамблака, продемонстрували явну антивізантійську й антимосковську політику. Опір Московського митрополита Фотія, який намагався подати обрання Цамблака як незаконне, не мав успіху.
Отже, протягом усього XIV і першої половини XV ст. єдність митрополії всієї Русі неодноразово порушувалася. «Врешті-решт це не могло не завершитися повним розривом, який був зумовлений, закріплений і забезпечений розчленованим існуванням Руської церкви у складі двох різних держав, різних політичних систем та етнічних спільнот» (В. Ульяновський) . Шляхи Православної церкви у московській і польсько-литовській державах, таким чином, розійшлися.
Напередодні остаточного розколу єдиної Київської митрополії на Московську і Київську боротьба навколо обсадження й контролю митрополичого престолу надзвичайно драматизувалася. По суті, вже задовго до обрання власного митрополита в Москві митрополити в Києві й Москві обиралися окремо; між ними точилася жорстока боротьба, що завершувалася взаємним викляттям. Московські митрополити, які й досі іменувалися «київськими», постійно перебували поза Україною, поза кафедрою й не дбали про духовне життя головної частини митрополії. Князь Вітовт писав про численні провини митрополита — грека Фотія, на якого скаржилися Константинопольському патріарху, а той виправдовував Фотія. Саме у відповідь на це собор єпископів, князів і бояр обрав 1415 р. у Новогрудку Київським митрополитом у межах Великого князівства Литовського Григорія Цамблака з правом його самостійної висвяти в разі відмови патріарха. У відповідь на це патріарх викляв Цамблака, а митрополит Фотій на соборі в Москві викляв усіх єпископів -учасників того собору. За наполяганням великого князя Свидригайла 1433р. у Константинополі для Великого князівства Литовського (отже — для України) був висвячений на митрополита смоленський єпископ Герасим, тоді як у Москві 1431 р. митрополитом обрали рязанського єпископа Іону. З висвятою у Константинополі на митрополію грека Ісидора, котрий прибув у Москву 1437 р., Київська митрополія знову об’єдналася.
«ОТТОЛЄ РАЗДЕЛИТИСЯ МИТРОПОЛІЯ»
Отже, в Константинополі без жодних зносин з Москвою й Литвою на Київську митрополичу кафедру було висвячено Ісидора, прихильника унії з Римом. 1439 р. митрополит Ісидор взяв участь у Флорентійському соборі, де було ухвалено унію Східної православної церкви із Західною католицькою церквою. Митрополит Київський Ісидор активно обстоював ідею цієї унії, виступав на соборі її ініціатором і головним ідеологом з боку Константинопольської патріархії.
Після підписання акта Флорентійської унії митрополит Ісидор 19 березня 1441 р. прибув до Москви. Коли він проголосив там акт унії, за наказом московського князя його було ув’язнено. Однак 15 вересня 1441 р. Ісидору вдалося втекти з Москви до Великого князівства Литовського, а потім — до Риму.
Після від’їзду Ісидора Православна церква в Україні лишилася без митрополита на цілих десять років. 1458 р. згідно з розпорядженням папи Каліста III Константинопольським патріархом Григорієм Маммою на київську кафедру було висвячено учня митрополита Ісидора Григорія Болгарина, абата монастиря святого Димитрія в Константинополі. Його визнали як митрополита Київського і всієї Русі король Казимір IV і всі українські єпископи, крім чернігівського Евфімія, який виїхав до Москви. Московські політично-релігійні кола намагалися протидіяти Григорію Болгарину. Апелюючи до польського короля й до українсько-білоруськихєпископів, московський князь Василій Васильович писав: «Хто нам буде любим, той буде митрополитом в усій Русі, а від Риму митрополита у нас не буде». Московський митрополит Іона теж надіслав єпископам і князям в Україну свою грамоту з повчанням не приймати Григорія Болгарина.
Король Казимір IV не послухав московського князя, і українсько-білоруські єпископи (Перемишльський, Луцький, Холмський і Галицький, Володимирський, Турівський, Смоленський, Полоцький), крім Чернігівського (Брянського), не виконали вимог Московського митрополита. Отже, Флорентійська унія, що стала приводом до унезалежнення в церковному відношенні Москви від Константинополя, дала змогу змінити й стан українсько-білоруської церкви. Призначення на Київську митрополичу кафедру після Ісидора митрополита Григорія (в той час коли в Москві був митрополит Іона) означало, за висловом літопису, що «оттолє разделитися митрополія», тобто відбувся остаточний поділ Київської митрополії на дві — Московську і Київську, в якій залишилася Українсько-білоруська православна церква в польсько-литовській державі.
Протягом десяти років Григорій Болгарин зміцнював свій митрополичий престол і намагався утвердити унію в Українсько-білоруській церкві. Становище його було складне. На українсько-білоруських землях володарювала Католицька церква. Православні побоювалися чергового наступу латинства й полонізації. 1469 р. Григорій Болгарин звернувся до Константинопольського патріарха по «благословення й підтвердження» себе митрополитом. Патріарх Діонісій дав Григорію благословення, затвердив його в сані митрополита й відправив посла в Москву, Литву та Новгород з грамотою, в якій вимагав визнати Григорія Болгарина справжнім митрополитом, а Іону, який помер ще 1461 р., не визнавати, бо Константинопольська церква-мати не вважала його митрополитом.
Коли чутки про цю патріаршу грамоту дійшли до Великого князя московського Івана Васильовича, він негайно розпорядився не пускати послів. У Москві вважали, що митрополит Григорій Болгарин «возз’єднався з православною церквою притворно», і для утвердження унії підпорядкував Київську митрополію Константинопольському патріархату.
Отже, Флорентійська унія відіграла значну роль у тих змінах, що відбулися в канонічному становищі православної церкви на слов’янському сході Європи. 1448 р. Собором без порозуміння з Константинопольським патріархом було обрано митрополитом того ж Іону. Ця подія започаткувала автокефалію Московської церкви. Митрополит Іона, який помер 1461 р., був останнім митрополитом у Москві, що мав титул «Київського і всієї Русі». Його наступник, митрополит Феодосій, іменувався вже «митрополитом Московським і всея Русі». Канонічної санкції з боку Матері-церкви на автокефалію Московської митрополії тоді не було, хоча нібито Великий московський князь Василій Васильович намагався увійти в зносини з цього питання з Константинопольським патріархом і візантійським імператором. Як і коли канонічно оформлялась автокефалія Московської митрополії, точних документальних даних немає. Очевидно, Московська церква як митрополія перебувала у стані фактичної, а не формально-канонічної автокефалії аж до перетворення її в Московську патріархію 1589 р., тобто майже 140 років, оскільки Константинопольський патріарх не визнав канонічності митрополита у Москві. Офіційно це було висловлено у посланні патріарха Діонісія 1469р.
Жодних достовірних свідчень канонічного підтвердження автокефалії Московської церкви немає. Отож не випадково 1459 р. спеціальний собор у Москві самостійно затвердив автокефалію своєї церкви. Проте на собор не прибули єпископи з Великого Новгорода та Твері. На соборі Ісидор та його наступник Григорій були проголошені відступниками. Єпископи обіцяли «ніколи не відступати від святої Московської церкви», Іони та його наступників, не визнавати Ісидора, Григорія та його наступників, «відлучених від святої соборної церкви», не брати від них грамот і не вступати в переговори. В цьому документі вперше з’явилася назва «Московська церква», яка стала претендувати на роль «Третього Риму» у східному православному християнстві. Собор затвердив порядок подальшого обрання нових митрополитів у Москві. Отже, 1459 р. було де-факто проголошено Московську православну автокефальну церкву.
Після поділу Київської митрополії Московська митрополія і московська князівська влада всіляко відмежовуються від Рима й від Константинополя, який визнав унію 1439 р. Українсько-білоруська церква в межах Великого князівства Литовського, зберігаючи канонічні зв’язки з обома центрами Вселенського християнства — Константинополем і Римом, засвідчила віковічне положення України між Сходом і Заходом.
ІСТОРИЧНА ДОЛЯ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ: УРОКИ ДЛЯ СЬОГОДЕННЯ
На українських землях з середини XIV ст. розгорталися події, що являли собою епоху в історії християнства Східної Європи. Поділ старої Київської митрополії започаткував докорінно новий період історії церкви. Відтоді Православ’я в Московській державі і Православна церква у Великому князівстві Литовському, а потім Речі Посполитій існували цілком відокремлено, розвиваючись за власними законами й набуваючи специфічних рис українського і російського православ’я. Швидкими темпами відбувалося формування Московської церкви і своєрідного московського християнства, яке почало дуже відрізнятися від київського. Коронування 1547 р. Івана IV Грозного стимулювало формування месіанської ідеї «Москва — Третій Рим». Після цього так званий «Стоглавий Собор», який відбувся в Москві 1551 р., закріпив на церковному грунті централізаційні, уніфікаційні, нівеляційні тенденції, які остаточно оформилися як канонічний напрям під час утворення Московської патріархії (1589).
Разом з тим від західних кордонів розпочався планомірний наступ латинського християнства на східне християнство України під гаслом «навернення русинів-схизматиків», яким прикривалася далекосяжна політика — опанувати й асимілювати ці землі в етнічне та культурно-релігійне тіло Речі Посполитої. Однак ані Москва, ані Річ Посполита не досягли своїх цілей. Ні перша не змогла накинути Україні своєї звізантійщеної духовності, ні друга — латинського католицтва. Хоча обидві, міцно утримуючи її у своєму підпорядкуванні, намагалися денаціоналізувати українське православ’я. Дух київського християнства, хоча не завжди видимий і не завжди діяльний, жеврів в Українській церкві протягом усіх наступних століть, бо саме Київська митрополича кафедра, за яку точилася гостра боротьба, захищала й репрезентувала український народ і була (хоча й теж не завжди) фортецею української культури, української духовності.
На київському грунті після охрещення Русі-України відсувався власний руський, тобто український, синтез християнства. Запозичуючи зі Сходу обрядові й культові форми, київське християнство не сприймало візантійської теократії, цезаропапізму, не надавало виняткового значення специфічним формам візантійської набожності, буквалізму, ритуалізму, що згодом знайшли сприятливі умови для розвитку на грунті московського християнства. Київське християнство було відкрите для Сходу й Заходу, толерантно сприймало західне християнство, незважаючи на посилену антиримську пропаганду з боку Візантії. Водночас замах на східний обряд сприймався як замах на національну культуру, складовий чинник києво-християнської духовності.
Філософія київського християнства грунтувалася на засадах, викладених митрополитом Іларіоном — першим українським ієрархом самочинної, самоправної церкви Київської Русі-України — у знаменитім «Слові про Закон і Благодать»: кожна людина відповідальна перед Богом, весь народ на чолі зі своїми представниками — правителями має дбати про загальнонародні, суспільні справи (на цій засаді зростав патріотизм київського християнства); всі народи рівні й рівноцінні перед Богом, — цей принцип був протилежним візантійській, а згодом і московській патріаршим претензіям на першість у християнському світі. На цих засадах київського християнства формувалася духовна особистість, для якої неприродним і чужим був будь-який шовінізм і расизм. Важливою засадою, обгрунтованою митрополитом Іларіоном, було розмежування функцій держави і церкви: державна влада повинна дбати про світські загальнонародні справи, а церковна, віроповчальна, пастирська влада — про «добро душ», відповідати за моральний стан народу.
Отже, київське християнство обстоювало цілком самобутні й животворні положення для подальшого богословського обгрунтування повної канонічної самостійності Київської митрополії і належного місця України в європейському геополітичному просторі.
Прилучення Київської митрополії до Московського патріархату в другій половині XVII ст. призупинило цей процес. Натомість етатистські та централізаторські тенденції, притаманні абсолютистському режимові, який формувався тоді в Росії, зумовили процес інкорпорації Київської митрополії до державно-політичної системи Росії. Після цього відбувалася нівеляція релігійного культу та церковної культури в Україні згідно з принципами російського «єдиночинія». Акція 1685-1686 рр. — приєднання Київської митрополії до Московської патріархії — стала в політичному плані наслідком 1654 р. А саме: динамізувала зміни в розподілі українських земель, їх розподіл між Польщею і Росією та існування в різних суспільно-державних системах. У контексті ж церковної історії згадана подія другої половини XVII ст. знаменувала завершення цілої епохи в історії Київської митрополії — існування її як де-факто помісної церкви та Українського православ’я як цілісного етноконфесійного комплексу. Епоха, яка завершилася разом з XVII ст., виявилася апогеєм розвитку Київської митрополії; вона залишила для сьогодення низку як зразків впорядкування релігійного життя, так і проблем, з ним пов’язаних.
***
Де ж вихід із ситуації, яка склалася сьогодні? Він, звичайно, не в орієнтації на Константинополь, Москву чи Рим, Цього певною мірою вчить історичний досвід. Вихід — у мобілізації внутрішніх сил Українського православ’я всіх його трьох церков — Української православної церкви в єднанні з Московською патріархією, Української православної церкви Київський матріархат, Української автокефальної православної церкви.
Ідея об’єднання всіх православних церков в єдину Помісну Українську православну церкву — благородна, шляхетна, патріотична, зрештою, боговгодна, але вона має визріти насамперед у серцях і помислах ієрархів усіх трьох гілок українського православ’я, стати зрозумілою і прийнятною для загалу віруючих. Можливо, реальний грунт для здійснення цієї ідеї сформується у третьому тисячолітті Християнської ери, коли молитва-заповіт Ісуса Христа: «Щоб були всі одно» (Івана 17:21) — буде глибоко засвоєна нашою національною, духовною й церковною ментальністю.
Людина і світ. — 1998. — №10. — С. 49 — 55.
доктор філософських наук