Пастор Іоган Гербіній — дослідник церковних старожитностей України
Весною 1675 р. в саксонському містечку Ієна вийшла друком невеличка латиномовна книжка «Святі Київські печери, або Київ підземний», що належала перу протестантського пастора Іогана Гербінія, досить непересічного релігійного й суспільного діяча XVII ст. Це була яскрава й обдарована особистість з різноманітними науковими та літературними інтересами, що поєднувала в собі хист богослова, письменника, педагога, філософа, етнографа, мандрівника, природознавця, ба навіть талановитого лінгвіста, що професійно володів кільканадцятьма європейськими і східними мовами. Іоган Гербіній полишив помітний слід у політичному й церковному житті багатьох держав Центральної та Північної Європи. Доля постійно зводила його з відомими людьми того бурхливого століття, та й сам він невдовзі став європейською знаменитістю, біографію якої стали вміщувати в енциклопедичних довідниках.
Разом з тим Гербіній посів вагоме місце і в історії української культури, хоча йому й не судилося відвідати Україну особисто. Протягом багатьох років дослідник ретельно збирав інформацію про духовний світ, побут, минуле й релігійні звичаї рутенського (руського) народу, систематизуючи ці матеріали як етнографічні нотатки. Зрештою він видав грунтовну книгу, що вперше ознайомила західноєвропейську інтелектуальну еліту з релігійними святинями і традиціями українців. У загальному плані працю Гербінія можна порівняти з твором його сучасника військового Інженера Гійома Левасера де Боплана «Опис України» (перше видання — Руан, 1651), однак останній обмежився переважно новітніми історико-статистичними, краєзнавчими та природо-географічними матеріалами. Отже, твір Гербінія лишається унікальною релігієзнавчою пам’яткою, що в ті часи не мала собі рівних. На жаль, ані особа автора, ані його літературний доробок не привернули належної уваги дослідників українського середньовіччя та православної церкви. «Київ підземний» ніколи не перекладався східнослов’янськими мовами в повному обсязі. Так само бракує й досконалих біографічних праць про Гербінія.
Іоган Гербіній народився у провінційному сілезькому містечку Бичина в родині ректора лютеранської школи поляка Еліаша Капусти та названої доньки місцевого пастора Криштофа Сюсенбаха. Це сталося в самий розпал Тридцятилітньої війни (1618-48), що сколихнула Європу вихором спустошень та загальної зненависті. Точна дата народження Гєрбінія не відома, бо невдовзі під час військових дій він втратив усю свою родину й батьківський спадок. Зазвичай називають 12 жовтня 1626 або 10 (інколи 16) грудня 1627 р., дехто датує цю подію між 1627 і 1633 рр. Ян Капуста (саме так звали майбутнього письменника перш ніж він вирішив латинізувати своє ім’я) походив з тієї частини Сілезії, що після згасання місцевої лінії чеських і польських королівських династій П’ястів і Подебрадів відійшла до володінь австрійських Габсбургів. Автори «Польського словника біографічного» вважають Гербінія етнічним поляком, але сам він охоче підкреслював своє громадянство словами «ми, германці». Така ментальність давала йому змогу не почуватися чужинцем навіть у найвіддаленіших куточках Габсбурзької імперії, Скандинавії та Речі Посполитої. Втративши батьків, він переїздить з опікунами до угорського комітату Сепеш (нині словацький округ Попрад поблизу Татрів), що підлягав Польщі й мав мішане українсько-словацьке населення. Тут підліток, певно, й отримав свої перші народознавчі враження та здобув початкову шкільну освіту. З кінця 1640-х рр. Іоган Гербіній продовжує своє навчання в найкращих європейських університетах — спочатку Вітенберзькому, найбільшому вченому осередку лютеранства, а потім Лейденському й Утрехтському в Голландії, де вивчає філософію й теологію та здобуває ступінь магістра. Саме в цей час проявляється його потяг до постійних роз’їздів і мандрівного життя. В останньому унаочнювалося особливе життєлюбство Гербінія, своєрідна авантюрність його характеру, що допомагали йому легко зносити всі поневіряння і труднощі, а з іншого боку — перебувати у постійній круговерті подій та оточенні непересічних людей.
Історія його життя достойна пера вправного дослідника. 1655 р. виходить друком його перша книга «Теолого-філософське дослідження горезвісної суперечки про рух сонця й особливо землі». І це було не що інше як критика геоцентричної системи Миколая Коперніка. (Оминаючи увагою помилковість авторської концепції —втім, легко зрозумілої за умов тодішнього стану суспільної думки, зазначимо, що книжка одразу здобула гучну славу у протестантських колах. Рідкісний примірник цього трактату можна знайти у відділі стародруків ЦНБ АН України.)
Після повернення у 1657 р. на батьківщину Гербіній протягом кількох років учителює в сілезьких містечках Бичині, Воловій, Бояново. Але злиденне існування лютеранських громад і, мабуть, сам склад характеру змушує його вирушити у тривалу подорож за збором пожертв на потребу шкільної справи до протестантських князівств і королівств Західної Європи. Протягом 1664-65 рр. Гербіній мандрує землями Верхнього Дунаю та Рейну, відвідуючи Аугсбург, Ульм, Тюбінген, монастир Блаубойрен, Донауешінген, Боденське озеро, Ліндау, Констанц, Шафхаузен, Кельн (тобто області Баварії, Швабії, Швейцарії, Франконії, Верхньо-Рейнського округу), відтак Голландію та північну Німеччину: Ольденбург, Бремен, Гамбург.
У Стокгольмі дослідник залишається на тривалий час, посівши посаду ректора місцевої німецької школи. Тут він мимоволі стає учасником однієї скандальної політичної драми. Як главі лютеранської общини й визнаному знавцю слов’янської мови (далися взнаки родові корені) Гербінію доручають висповідати засудженого до страти російського політемігранта Григорія Котошихіна, що вирішив перейти в лютеранство. Останній був колись піддячим Посольського приказу, але втік до Швеції через розголошення таємної інформації та утиски князя К. Долгорукого. На чужині долею вигнанця опікувався шведський канцлер граф Магнус Габріель де ля Гарді, який доручив йому скласти докладну реляцію державного і звичаєвого устрою Московського царства.
Твір Котошихіна «Про Московське царство в середині XVII ст.» став унікальною суспільно-політичною й соціологічного працею, що виходила за межі розуміння середньовічної епохи. Іоган Гербіній став останнім розрадником цієї обдарованої людини, яку було страчено за ненавмисне вбивство при самозахисті: під час п’яної сварки Котошихін завдав смертельного поранення господарю, в якого мешкав.
Проповідуючи у Стокгольмі, вчений навертає в лютеранство єдиного на все місто турка, що невідомо як туди потрапив. Для цього пастор вивчає турецьку мову — щоб перекласти нею лютеранський катехизис і викладати своєму учневі Закон Божий. Перекладений Гербінієм «Символ віри» зберіг до наших днів значення унікальної пам’ятки розмовної турецької мови XVII ст., траскрибованої не арабським письмом, а латиницею.
Тим часом поширення глухої політичної реакції у Сілезії остаточно закриває вченому шлях до повернення на батьківщину. Влітку 1672 р. він вимушений прийняти запрошення віленської протестантської общини на вакантну пасторську посаду. Розпочинається останній, найцікавіший для нас етап життя Гербінія. Відомо, що він осів у Вільно на два роки. Там він тісно спілкувався з віденською православною громадою, зокрема з настоятелем Свято-Духівського монастиря Мартиніаном Волосовичем, та відвідував православні богослужіння. Ці контакти були цілком природними й щирими, зважаючи на те, що між руською й реформатською церквами в Литві ще 1599 р. було укладено конфедерацію про взаємну допомогу й оборону обох конфесій від католиків. І хоча під час «Руїни» (громадянської війни 1658-86 рр.) на Україні національно-релігійне порозуміння ускладнилося, завжди знаходилися люди, які нехтували конфесійними забобонами, і Гербіній належав саме до них.
Судячи з його книги «Священні Київські печери», він з винятковою симпатією ставився до обрядових особливостей церковного богослужіння у рутенів, захоплювався простотою їх релігійних піснеспівів, притаманного, на його думку, хіба що апостольській церкві, був зворушений благочестям, богобоязливістю і глибинною вірою простого народу. Всі ці враження грунтувалися в Гербінія на особистих спостереженнях релігійного побуту тодішньої польсько-литовської держави. Загалом ставлення Гербінія до східнослов’янського світу було рівним і шанобливим, він дивує нас виявами почуття величі, навіяної йому історичною долею східнослов’янських племен. Цікаво, що, живучи в Лівонії, Гербіній побував і на Печорському узбережжі, де споглядав «славетну московську фортецю Печору». Але до Псково-Печорського монастиря з його знаменитими печерами, подібними до київських, він потрапити не зміг: воротарі з брутальною лайкою прогнали його геть. «Московіти такі варвари, що не дотримуються ніяких зовнішніх ознак ввічливості, гостинності в Московії майже не існує», — з прикрістю зазначив мандрівник.
У Вільно життєва лінія пастора зазнала чергового карколомного зигзагу: через тертя зі своїми парафіянами і звинувачення в єретицтві він втратив своє місце. Останні роки життя Гербінія пройшли у постійних поневіряннях.
Він викладав у Кенігсберзькому університеті, жив у різних польських містечках, займався літературною творчістю. За своє життя він надрукував близько двох десятків книг, пишучи польською, німецькою, латиною, французькою, грецькою, єврейською мовами тощо. Серед його творів були не лише богословські, а й природознавчі, полемічні, освітні трактати, наприклад, «Роздуми про жінок, що прикрашають вченість», «Про принципи навчання», «Джерела успіху і користь логіки», «Стан церков августинського сповідання в Польщі», «Гідний подиву Михайло Корибут на польському королівському троні», «Польський канціонал» (віршовані обробки псалмів). А перекладений ним польською мовою «Малий катехизис» Лютера та «Аугсбурзьке сповідання віри» Меланхтона неодноразово перевидавалися в Польщі протягом кінця XVII-XVIII ст. (востаннє у Гданську 1875 р.). У 1676 р. Гербінію пощастило отримати місце духівника шведського посла при королівському дворі у Варшаві, але за необережне похваляння власною впливовістю (він обіцяв всебічне сприяння польським євангелікам) його усунули з посади. Єдине, що зміг зробити шведський дипломат для свого протеже, — це поклопотатися, аби Гербіній отримав місце пастора у провінційному поморському містечку Грудзьондз у Східній Прусії. Тут, за межами Речі Посполитої (герцогство Прусія з 1657 р. мало повний сюзеренітет), впливу католицької церкви не було.
Хоча нове місце служіння Гербінія було дуже бідним і занедбаним, він все ж таки спромігся здобути любов і прихильність своїх парафіян. Коли 7 березня 1679 р. пастор помер, місцева релігійна громада навіть спорудила йому на власний кошт пам’ятник з портретом та вдячною епітафією. Однак і смерть не принесла Гербінію упокоєння. Його могилу невдовзі розкрили, бо вдові здалося, що звідти чути спів, і вона гадала, що її чоловіка поховано живим. Це було типове середньовічне марновірство, але історії відомо чимало прикладів летаргічного енцефаліту, що призводив до вражаючих наслідків. Знаменитий Петрарка «воскрес» у Ферарі за 4 години до власного поховання і прожив ще 30 років. Схожими симптомами супроводжувалася дивна хвороба удільного князя Дмитра Красного, що двічі «помирав» у Галичі і зрештою був похований 1440 р. Тому обставини смерті Гербінія, людини ще нестарої (йому ледь виповнилося 50 років), назавжди залишаться таємницею.
Та вернімося до історії твору, завдяки якому вчений богослов став першовідкривачем сакральної України для західноєвропейських читачів. У Гербінія вже було кілька попередників на цьому терені, зокрема польські письменники Флор і Фреліхій, яких він побіжно згадує. Але вони збирали для своїх «універсальних» дорожніх путівників по європейських країнах переважно курйозну, а тому досить сумнівну інформацію. З легкої руки цих авторів стала поширюватися, наприклад, легенда про те, що київські печери простягаються на сотні миль, а їхні стіни нібито окуті міддю, самі ж вони збудовані італійцями.
Наприкінці 1673 р. пастор мав нагоду ближче ознайомитися з українськими справами. На прохання пані Аполонії, дружини шведського лікаря зі Стокгольму, він розпочинає пошуки в Україні її безвісти зниклого під час Хмельниччини сина, що колись навчався в київському єзуїтському колегіумі. З цією метою Гербіній звертається передусім до місцевих православних монастирів, що зазвичай давали притулок і захист біженцям, та до офіційних посадових осіб. Заручившись рекомендаціями вже відомого нам Волосовича, вчений богослов пише уклінного листа до чернігівського архиєпископа Лазаря Барановича як намісника московського патріаршого престолу у південноруському краї та до києво-печерського архимандрита Інокентія Гізеля, ігумена найвпливовішого та найбільш шанованого у русичів монастиря. І хоча результати пошуків виявилися невтішними, заочне знайомство з печерським ігуменом мало вагомі наукові наслідки. Гербіній скористався можливістю докладно розпитати останнього про печери й мощі, якими славилась його обитель.
Шанобливе листування двох різновірців (латиною!) й намагання Гізеля вдовольнити допитливість свого адресата було досить нетиповим за умов постійного нагнітання в Московському царстві релігійної нетерпимості й ортодоксального догматизму. Однак воно мало досить просте пояснення. Гізель походив із пруської реформатської сім’ї; замолоду, вже прийнявши православ’я, він тривалий час навчався за кордоном, що також вплинуло на широчінь його світогляду й толерантність до чужинців. Прославляючи святих лаврських угодників, чиї мощі нетлінно спочивали на підземному кладовищі, Гізель передав Гербінію печерський Патерик 1661 р. з двома планами печер і слов’яноруський Служебник. Обидві книги були використані вченим пастором при написанні його праці про київські святині. Цілком можливо, що тоді ж Гербіній ознайомився і з польськомовним Патериконом (1635) київського митрополита Сильвестра Косова, знайденим десь у Вільно. В усякому разі у «Святих Київських печерах» він часто посилається на цю книгу, яка, до речі, була більш приступною йому за мовою, З Патерика 1661 р. Гербіній запозичив також кілька ілюстрацій, з яких зробив дзеркальні відбитки для своєї книги.
Для Гербінія лаврські печери були не головною, але, як видно з назви його книги, доцентровою й символічною темою. Дослідження київських святинь давало авторові змогу запропонувати читачам найбільш яскраве тлумачення православних таїнств та обрядів і таким чином показати православну доктрину ніби у своєрідному розрізі. Ось чому Гербіній постійно повертається до цього питання. «Я багато спостерігав греко-рутенські обряди (головним чином у Литві. — Авт.), прийняті у їхніх церквах, і від люб’язних київських мужів довідався багато такого, що повністю може спростувати брехливі чутки в Німеччині й переконливо просвітити благочестивого читача щодо багатьох справ борисфенітів, — пише дослідник. — Нас, германців, не знають у Роксоланії, і роксолани (або, як кажуть у народі, русолани) не знайомі нам. Чи багато є тих, кому досі пощастило відвідати розміщене на березі Борисфена місто Київ, відоме в цілому світі незаплямованою репутацією й заслуженою широкою славою». Звідси й прагнення автора до якнайбільшої правдивості викладу й поміркованості в малознайомих речах. Київські печери, судячи зі змісту книги, Гербіній описав досконало, маючи інформаторів, мабуть, не тільки в Києві, а й серед віленських прочан. Принаймні в церкві Спаса-на-Берестовім, що на північній околиці Печерського монастиря, вдалося знайти польське графіті з ім’ям близького знайомця пастора М. Волосовича.
Композиційно книга поділяється на кілька великих сюжетних тем, дуже неоднорідних за обсягом та ідейною навантаженістю: є розділи, що просто переказують чи коментують агіографічні твори, наприклад, оповідання Патерика; є матеріали виключно пропагандистського штибу (дослідження феномена мощей і мироточивих голів), є і власне «мемуарні» роздуми Гербінія. Письменник докладно висвітлив походження, устрій і призначення лаврських печер. Природно, що він згадав й інші відомі йому підземелля чернігівські, про які прочитав у Патерику, і псково-печорські, куди зробив невдалу спробу потрапити. Описи печер супроводжуються екскурсами до історії хрещення Русі та з’ясуванням обставин і наслідків цієї події. Чималу увагу приділено оглядові рутенської етно- і географії на загальному тлі стародавньої й античної історії. Говорячи про розміщення підземних катакомб у Києві, Гербіній згадує й про мешканців цього краю — козаків та ріку, з якої вони черпають свою силу й звитягу — Дніпро-Борисфен. «Козаки, — пише дослідник, — живуть на річкових порогах, звідки заступають шлях татарським набігам». Гербіній вміщує детальний опис дніпровських «катаракт» (водоспадів), виводячи їх назву («поріг») зі слова «одвірок» у розумінні «межа», «кордон», «перепона».
Взагалі, вдаючись до порівняльної етимології, автор часто, хоча й не завжди вдало та впевнено («нехай шукають ерудити»), намагається пояснити значення різних українських слів. Так, «печери» в нього походять (на вибір з двох фонетичних конструкцій) від «печі» (за своєю будовою) або від «пєчалованє» («піклування», «турботи» — як праці, витраченої на викопування підземель). Слово ж «козаки» вчений виводить поперемінно від «кози» (хутряний одяг) або «коси» — споконвічного землеробського знаряддя рутенів-хліборобів ще з скіфських часів. Косами ж нібито були озброєні предки українців, які воювали у війську О. Македонського (бойова коса і справді була козацькою зброєю в XVII ст.). Втім, древність Києва ледве не античних часів Гербіній рішуче відкидає: тут ніколи не відбував заслання знаменитий римський поет Овідій і найголовніше — це місто аж ніяк не славетна Троя, як подеколи стверджують невігласи. Звісно, й нетлінні тіла, що збереглися в рутенських печерах, не належать античним героям Гектору, Пріаму чи Ахіллу. Шкода, звичайно, що гарна легенда втрачає свою достеменність, але натомість дослідник уникає елементів казковості у своїх розповідях та звинувачень у пліткарстві.
За допомогою Патерика Гербіній докладно описує печерський некрополь, наводячи імена 43 ченців, похованих у ньому. Про деяких з них, зокрема Антонія і Феодосія, родоначальників руського монашества, вчений згадує неодноразово. Для більшої наочності своєї розповіді він вміщує у книзі плани обох лаврських підземель з експлікацією, перекладеною на латину. Всеосяжність наведеної інформації (хто, коли, як, чим, навіщо та за яких обставин викопав печери) вивільняє предмет дослідження від пут невизначеності та облуди. Дуже ретельно Гербіній перелічує фантастичні припущення своїх попередників (печери викопані троянцями, вони тягнуться під Дніпром до Чернігова, Смоленська, Москви й навіть Печори тощо) і всебічно спростовує ці нісенітниці. Автор в усьому згідний з православними джерелами, і лише одна теза рутенського духовенства — мощі зберігаються нетлінними через свою святість — викликає в нього як лютеранина сумнів. Проте навіть це застереження висловлене дуже обережно, в делікатній формі. Він сподівається побачити все на власні очі й вже тоді зробити остаточний висновок.
Останні розділи книги мають порівняльний історико-догматичний та культурологічний характер. Окрім уже згаданого тлумачення субстанції мощей та мироточивих голів, Гербіній цікавиться моралістичними засадами православної релігії («греко-рутенська віра некорислива»), душевними якостями простолюду та його пастирів, ставленням народу до церковного стану й віри. Особливу увагу приділено, зокрема, вшануванню ікон та великій повазі до релігійних піснеспівів. Автор вражений вишуканою мелодійністю й гармонійністю рутенських священних гімнів та існуванням особливого нотного письма для цих потреб; він поціновує музичну обдарованість українців вище католицької. З усього наведеного витворюється думка, що «рутени-борисфеніти мають витончений характер, пом’якшений повсюдним шкільним вихованням; через це вони люб’язні з чужинцями й прихильно ставляться до них». Московіти ж, які сильно пристали до суто зовнішньої релігійності, перетворились на великих варварів («vero barbari»), що не поважають людську гідність. Завершуючи свою книгу, Гербіній підкреслює, що слов’янська мова, притаманна багатьом народам Східної Європи, є однією з найуживаніших місцевих говірок; вона безперервно поширюється на безмежних просторах. Ці висловлювання звучать в устах уславленого вченого як безумовний заклик до прихильнішого й уважнішого порозуміння із слов’янським світом та його південною околицею, що «зазвичай нині зветься Україною» («Ukraina vulgohodie appellatur: terra Borysthenicarum cosaciorum»).
Людина і світ. — 1998. — №10. — С. 33 — 38.