У світі існує понад сотня різних літургійних текстів. Багато з них були написані у першому тисячолітті християнства, а деякі творяться і зараз. Вони можуть між собою багато в чому розрізнятися, існують місцеві літургійні традиції і обряди, але їх суть така сама: прославлення Бога і звертання до Нього з проханнями, читання і пояснення Святого Письма, Таїнство Євхаристії.
Отець Василь Рудейко, доцент кафедри літургіки УКУ, зібрав і переклав українською понад 20 текстів Літургій різних традицій. І цей процес триває. Він каже, що це потрібно для того, щоби самому краще розуміти суть Літургії як головної молитви і Євхаристії, її розвиток. А також для того, щоби донести студентам богослов’я та семінаристам осмислене, живе розуміння Літургії.
— Отче, навіщо Ви займаєтесь перекладами літургійних текстів різних Церков? І взагалі скільки тих існує текстів Літургій існує і чому їх так багато?
— Почнемо, напевно, з того, чому я цим займаюся. Я роблю це тому, що мені надзвичайно цікаво дізнаватися, як люди в різні епохи, у різних історичних і культурних контекстах, у своїх конкретних життєвих обставинах, молилися до Бога, прагнучи отримати участь у Його Тілі й Крові. Адже це — мета кожної Божественної Літургії. Але в основі всього стоїть моє прагнення зрозуміти, як це відбувалося в людей: як вони молилися, як сприймали богослужіння. Через дослідження цих текстів я намагаюся краще зрозуміти й нашу власну традицію. Адже вона не виникла в порожнечі — на неї впливали інші обряди та культури. І, можливо, в деяких з них збереглося те, що ми втратили і відтак не завжди розуміємо сьогодні хід нашої Літургії або значення окремих її текстів. Тоді починаємо вигадувати символічні пояснення, бо не бачимо простих богословських або практичних речей, які за ними стоять, але з часом були затуманені додатковими нашаруваннями. Отже, якщо коротко відповісти, навіщо я це роблю — тому що мені це справді цікаво.
Цікавлюся, передусім, як людина, що ходить до церкви молитися, але також як дослідник богослужіння й викладач, мушу пояснювати це семінаристам. Вони повинні розуміти, що і чому роблять під час служби. Бо інакше стоятимуть біля престолу, як шамани, читатимуть молитви і робитимуть рухи, не знаючи, що це означає. Мій обов’язок — навчити їх розуміти те, що вони звершують.
Скільки існує Літургій? Точної відповіді в мене зараз немає. Наша Церква нині користується трьома — це Літургія святого Йоана Золотоустого, святого Василія Великого і Літургія Ранішосвячених Дарів у часі Великого посту. Однак у давнину їх було щонайменше п’ять, а можливо й шість. До згаданих додається Літургія святого апостола Петра, що фактично є перекладом латинської Меси грецькою мовою, адаптованої до візантійського обряду. Є також Літургія святого Якова, брата Господнього, яка вживалася в церквах під впливом Єрусалиму — це була основна Літургія Єрусалимської Церкви. І ще — Літургія святого Марка апостола, яку використовували в грекомовних середовищах Олександрійської (мелхітської) традиції. Тож принаймні ці кілька Літургій реально функціонували у візантійському обряді. Крім них, існує чимало давніх грецьких текстів, що дійшли до нас лише частково або в такій формі, яка вже не використовується — наприклад, Літургія Апостольських постанов. Це текст IV століття, один із найдавніших повних чинів Божественної Літургії, датований близько 380 роком і походить з Антіохії. Колись він справді використовувався. До речі, торік Сербська Церква у своєму навчальному закладі спробувала звершити богослужіння за цим найдавнішим відомим чином. Не все там було інтерпретовано правильно, можна дискутувати, але сам факт цікавий.
Окрім грецькомовних, є також сирійськомовні Літургії — близько ста євхаристійних текстів! Є коптські, ефіопські Літургії з дуже цікавими євхаристійними формулами. І, звісно, є великий пласт західних літургійних традицій: давня римська Меса, чотири нові канони після ІІ Ватиканського Собору, а також давні обряди — ліонський, кельтські формуляри, амброзіанська Літургія тощо. Усе це свідчить про величезне різноманіття богослужбових форм, частина яких із часом вийшла з ужитку, але залишила слід у розвитку літургійної традиції.
— Як я розумію, що, наприклад, латинської традиції їх є так багато тому, що територія була дуже велика і в часи Раннього Середньовіччя помісні Церкви, розкидані по всій Західній і Центральній Європі могли розвиватися окремо, не надто контактувати і розвивати свої літургійні традиції на місцях. Напевно тому є так багато і сирійських? Хоча Сирія не така вже і велика, ніби. Але територія Сирійської Церкви інша.
— Якщо взяти до уваги, що сьогодні християн у тому регіоні небагато, то колись уся Азія — аж до Китаю — була християнізована, і це було переважно сирійськомовне населення. Сьогодні в Індії досі збереглася сирійська літургійна традиція — частину текстів там перекладено на малаялам, сучасну місцеву мову богослужіння. Отже, Індія, Китай і весь цей простір — це значно ширша територія, ніж латинський Захід.
— Саме тому існувало так багато Літургій?
— Насправді — ні. Їх виникло багато з дуже простої причини: Ісус Христос не залишив апостолам готового євхаристійного тексту. Тож апостоли почали творити їх самі, кожна місцева громада — у своєму контексті, у своїй мові. Створення молитовних текстів було частиною апостольського служіння. У Діяннях апостолів читаємо, що апостоли вибрали дияконів, які мали служити при столі, щоб вони самі могли “віддатися служінню слова”. І що це означає — “служіння слова”? Більшість протестантських коментаторів тлумачать це як проповідь або пояснення Святого Письма. Але це не лише тлумачення Писання — це також пояснення того, що з нами відбувається внаслідок нашої участі в Христі, у Його Тілі й Крові. Це значно ширше поняття. У наших літургійних текстах ми називаємо богослужіння словесною службою — тобто служінням, у якому Церква під натхненням Святого Духа намагається осмислити те, що з нами відбувається.
Христос не залишив нам якоїсь “магічної формули”, чинної для всіх часів і народів, — натомість залишив Святого Духа. Тому Церква має можливість і далі творити нові літургійні тексти. Ми бачили це навіть у новітній історії: після ІІ Ватиканського собору з’явилися чотири нові євхаристійні формуляри. Вони, звичайно, спираються на традицію, на давні тексти — жоден із них не написаний ex nihilo, “з нічого”. Так само й найдавніші тексти не були створені в порожнечі: в основі багатьох лежать давньоєврейські благодарні молитви, такі як Біркат га-Мазон чи Габура.
У кожному поколінні ці тексти оновлюються й залишаються актуальними, бо в межах певної традиційної “сітки” вони по-новому осмислюють, ким для нас є Бог, ким є Ісус Христос, як Його прихід у світ здійснив наше спасіння і як ми дякуємо Йому за це. Саме тому наша Літургія називається Євхаристією — “подякою”. Ми дякуємо Богові за те, що Він нас створив, що не знищив людину й світ після гріхопадіння, що послав у світ Свого Єдинородного Сина, аби спасти нас.
Євхаристійні тексти — це, якщо дозволено так жартома сказати, своєрідні “тости”, які єпископи виголошували під час спільної трапези, коли вино ставало Кров’ю, а хліб — Тілом Христовим. Літургія — це трапеза, а на трапезі виголошують тости. У найдавніших джерелах ці тексти називалися oratio — “промова”, які оратор виголошує перед спільнотою, щоб відсвяткувати щось. І саме це ми робимо: святкуємо і виголошуємо промову подяки Богові.
Я говорю ‘ми’, маючи на увазі те, що Церква від початків усвідомлювала себе “царським священством”, а тому ці промови формулювали так, щоб частину тексту промовляв предстоятель, а частину — вірні. Так воно й залишилося донині (хоча й не всі це усвідомлюють). Перша частина євхаристійної молитви належить священикові: він каже, що “достойно і праведно дякувати Тобі, Боже, за створення світу” тощо. Далі лунає спів ангельських хорів, і вірні приєднуються до молитви словами: “Свят, свят, свят Господь Саваот” — цей спів не є чимось окремим, він – частина євхаристійної анафори спільної молитви, що є серцем усієї євхаристійної Літургії.
— Отче, як взагалі розпочалася творення Літургій? Христос, як ви кажете, дослівно не дав ніякої універсальної формули, основи для усіх Літургій, а дав тільки молитву Отче наш.
— Навіть молитву “Отче наш” Христос не дав учням, як якийсь наперед створений сакральний текст. Це була молитва, створена ad hoc — на прохання апостолів. Насправді, вони самі звернулися до Нього: “Навчи нас молитися, як Йоан навчив своїх учнів”. Тобто це не було так, що Христос прийшов і сказав: “Ось вам божественний текст, моліться ним щоранку, вдень і ввечері”. Ні. Учні вже молилися — так, як уміли, як це робила їхня спільнота. І в певний момент, згідно з єврейською традицією, де учень мав переймати від учителя не лише знання, а й спосіб звертання до Бога, вони природно попросили Ісуса навчити їх цього.
Як відомо, існує дві версії молитви “Отче наш”: довша — в Євангелії від Матея, і коротша — в Євангелії від Луки. Це свідчить про те, що йшлося не стільки про фіксований текст, скільки про певний спосіб звертання до Бога, про структуру й основні акценти молитви. Як правильно зауважив колись о.Яків Кротов “На початку було Слово. Тексту не було!” Христос не дав нам цю молитву для механічного повторювання. Він дав її як приклад, щоб ми, наслідуючи її дух і зміст, самі могли складати власні молитви — щиро звертатися до Бога, налагоджувати з Ним живий контакт. Бо суть не в тому, щоб навчитися “маніпулювати” Богом, використовуючи якісь священні формули. Суть у тому, щоб навчитися спілкуватися з Богом, так само, як ми розмовляємо один з одним. Ми ж не спілкуємося формулами, правда ж? Є, звісно, певна рамка — умовний “етикет” спілкування. Наприклад, коли зустрічаємося, кажемо: “Слава Ісусу Христу”, і на прощання повторюємо те саме. Але все, що відбувається між цими словами, — це жива розмова, вільне мовлення, у якому ми ділимося тим, що переживаємо. Якщо ж усе звести до повторення наперед визначених формул, спілкування просто зламається — кожен буде “мусити” щось сказати й “мусити” відповісти певними словами, не розуміючи, що стоїть за ними. І саме тут християнська Церква відрізняється від релігій формального типу: вона розуміє динамічність молитви. Тому вона постійно творить нові молитовні формуляри — завжди в тому самому богословському контексті, але з новими акцентами, словами, образами.
Можна сказати, ці молитви — “тости” у спільній трапезі, завжди звернені до Бога, але щоразу по-новому висловлені, живі.
— А як, власне, почалося формування саме Літургії? Пам'ятаємо, що у перші століття Церква жила у підпіллі і відповідно важко було поширювати якийсь універсальний текст для всіх один. Чи не тому творилися різні, виникла множинність текстів Літургії?
— Єдиного тексту тоді просто не існувало, бо він і не передбачався. Початкова християнська спільнота не мала на меті встановити один обов’язковий євхаристійний текст. Вони просто збиралися разом і молилися. Дуже гарно це видно і в Святому Письмі, і в перших християнських джерелах — наприклад, у Дідахе. Там сказано: “Пророкам дозволяйте благодарити стільки, скільки вони захочуть”. Тобто вони виголошували молитву природно, вільно, під натхненням — без заздалегідь встановленої формули.
Приблизно у IV столітті починає формуватися певна модель євхаристійного тексту. Найдавнішим із тих, що збереглися, є анафора з так званого “Апостольського передання”, яке приписували Іполитові Римському. Колись вважалося, що цей текст належить до III століття, але нині дослідники схиляються до думки, що він походить із IV століття. У цьому джерелі подано сам текст анафори, але з цікавою припискою: мовляв, “не обов’язково повторювати все слово в слово, як тут написано”. Тобто якщо служитель не має особливого натхнення, він може скористатися поданим текстом, але головна суть полягає не в механічному повторенні, а в тому, щоб надихнутися Святим Духом і з урочистістю зібрання — зі свого серця — виголосити молитву.
— А структура Літургії, яку ми зараз маємо у візантійському чи в латинському обряді, вона тоді ж зразу і закладалася, чи відбувалися якісь зміни?
— Зміни в структурі Літургії відбувалися аж до недавніх часів. Фактично останні зміни увійшли до нашої Літургії разом із церковнослов’янським формуляром 1942 року. Відтоді він не зазнавав змін, бо Церква перебувала в підпіллі — не було можливостей для богословських досліджень і наукових інституцій, які могли б ініціювати оновлення текстів. Та навіть сьогодні бачимо, що літургійна творчість не припинилася. Наприклад, відомий диякон Православної Церкви в Америці Микола Денисенко створив кілька нових євхаристійних формулярів. Вони доступні в інтернеті як приклади того, що Церква і тепер здатна творити нові літургійні тексти, не виходячи за межі своєї традиції.
Якщо ж подивитися на загальний перебіг Літургії, то він у своїх головних моментах залишається незмінним від самого початку. Основна структура — спів, читання Святого Письма, виголошення прохань-ектеній, принесення дарів, анафора і Причастя — зберігається. Звісно, змінюється форма, з’являються варіації, але загальний ритм богослужіння той самий: спільна молитва, слухання Слова, жертва і трапеза. І все це у контексті благодарення – подяки Богові Отцеві за дар Його Сина для життя світу.
Цікаво, що ще з давніх часів після читання Святого Письма відбувався своєрідний поділ присутніх. Тих, хто не міг брати участі в Євхаристії, просили вийти — нехрещених або тих, хто перебував у тривалому покаянні. Християнська спільнота завжди була відкрита для всіх, але водночас мала усвідомлення, що є частини богослужіння, у яких можуть брати участь лише посвячені, ті, хто має право приступити до Причастя. Після цього відходу починалося власне святкування — євхаристійна трапеза, участь у якій є досвідом єдності з Христом і з усією Церквою.
— Тобто це про той момент, коли всі оглашенні мають вийти, так?
— Так, після того, як оглашенні виходять, — починається наступна частина Літургії. Тоді готуються дари: хліб і вино, які приносяться до престолу. Над ними виголошується анафора — саме те, про що ми вже говорили: ораціо, урочиста молитва благодарення. Після цього звучить молитва “Отче наш”, і вірні приступають до Святого Причастя. Потім усі спільно дякують Богові за дар участі в Його Тілі й Крові — і, отримавши цю благодать, розходяться у світ, щоб здійснювати те, до чого Господь кожного з нас покликав.
— А саме слово оглашенний — це той, хто тільки чув слово Боже, але не охрещений, чи що воно означає?
— Слово “оглашенний” — це переклад грецького κατηχούμενος (катехумен). Воно означає того, кому проповідується — тобто людину, якій передають основи віри. Це той, хто слухає науку Церкви й отримує базові знання про Христа, щоб, якщо визнає їх істинними для себе особисто, стати християнином. Ідеально, так воно й мало би бути: людина спочатку чує слово, осмислює його, і тільки потім приймає хрещення. Після читання Святого Письма або Євангелія звучала проповідь. Це теж давня традиція, яка мала на меті пояснити зміст почутого і підкріпити людину в глибшому усвідомленні нею віри.
— Якщо проповідь звучала до фрази, що оглашенні вийдіть, то значить і для них також вона була розрахована, як частина катехизації.
— Проповідь — це, по суті, керигма, тобто звістка, і вона не призначена насамперед для катехуменів, а для охрещених. Проповідник, вислухавши або сам прочитавши Слово Боже, має під натхненням Святого Духа звернутися до спільноти зі словом заохочення. Він повинен показати, як почуте Слово стосується конкретного життя людей “тут і тепер”. Суть проповіді полягає саме в цьому: “Ми прочитали ось цей уривок. Що він означає для нас тут і тепер? Як маємо діяти, щоб бути не лише слухачами, а й виконавцями Євангелія”. Звісно, під час проповіді можуть бути присутні й катехумени — і вони теж навчаються, слухаючи Слово.
Але для них існував окремий цикл читань, спеціально укладений для підготовки до Хрещення. У давній Церкві ця катехизація ґрунтувалася на читанні Старого Завіту й поясненні його змісту. Саме так, як у біблійному епізоді з євнухом-ефіопом, який читав пророка Ісаю, а апостол Филип підійшов до нього, розтлумачив текст — і, після цього, охрестив його (пор. Діян. 8:26–39). Ця традиція частково збереглася й сьогодні: під час Літургії Передшеосвячених Дарів у період Великого посту читаються три уривки — з історичних книг, з пророчих і з книг Мудрості Старого Завіту. Саме це є відгомін давнього навчання катехуменів через Писання.
— У римо-католицькій традиції в Мессі читається ще також Старий Завіт. У візантійській традиції Старий Завіт читається зрідка. Тобто є тільки окремі дні, коли це читається. Чому склалася оця відмінність і загалом які є ще відмінності між текстами Літургій, зокрема, щодо читанні Святого Письма, чи якісь інші, можливо, суттєві?
— Говорити про подібності й відмінності між літургійними традиціями непросто. Почнімо з того, що у візантійській традиції також існували профетології — збірники читань зі Старого Завіту, призначені на певні дні. Однак ми не маємо повних профетологіїв на щодень: ці читання завжди стосувалися святкових днів. І це цілком природно, бо в давнину Євхаристійна Літургія не була щоденним богослужінням.
Причастя могло звершуватися щодня, але саме святкування Євхаристії було зарезервоване для субот, неділь та великих свят. Тому стародавні профетології містять тексти саме для таких днів.
У нашій традиції читання зі Старого Завіту зазвичай лунають на вечірні, і це збереглося донині. На Божественній Літургії ми чуємо читання з Діянь апостолів або послань, а також із Євангелія. Основна структура богослужіння всюди подібна: на початку спільнота співає піснеспіви; потім приносять і читають Святе Письмо. Далі можуть бути різниці залежно від традиції — десь читають і Старий Завіт, десь ні, але Євангеліє і апостольські читання присутні в усіх обрядах. Є також Церкви, де під час Літургії читається Книга Одкровення, а є ті, де цього не роблять. Наприклад, у нашій традиції Апокаліпсис не читається ні на Божественній Літургії, ні на вечірні. Це пояснюється тим, що книга пізно увійшла до канону Святого Письма, коли вже були сформовані цикли читань. Хоча теоретично це можливо, адже Літургія — живий організм, і тому вона розвивається. Саме про це йшлося на Другому Ватиканському соборі: потрібно підтримувати динаміку оновлення, щоб богослужіння залишалося живим, зрозумілим і промовистим для сучасного світу. Інакше воно перетвориться на застиглу форму.
Після читання Писання йдуть молитви за грішників і катехуменів, яких потім відпускають. Далі звучить молитва вірних — спільне заступництво всієї Церкви, під час якого священнослужителі переходять до святилища, якщо перед тим перебували серед вірних, для звершення євхаристійної анафори. У нашій традиції, яка з часом стала досить “клерикалізованою”, священик зазвичай увесь час перебуває у святилищі, і його присутність серед вірних — радше символічна. Це теж одна з ознак порушення первісної традиції, де спільнота й священнослужитель були ближчими одне до одного.
Далі, майже в усіх обрядах, іде молитва “Отче наш” — хоча в найдавніших Літургіях, як наприклад, в Літургії Апостольських Постанов її могло ще не бути. Потім звершується Причастя і молитва подяки за причастя. Ці основні частини — спільні для всіх християнських Літургій.
Різниця лише в тому, наскільки кожна частина розвинена. Наприклад, у деяких традиціях існують прекрасні молитви перед і після читання Святого Письма. У нашій Літургії така молитва також є, але вірні її не чують — священик читає її пошепки. Або ж, скажімо, в коптській традиції зберігся чудовий обряд проскомидії: священик обирає хліб, підносить його перед громадою, і коли спільнота погоджується з вибором, цей хліб стає предметом освячення. У вірменській традиції існує особливо гарна молитва на одягання священних риз — у ній висловлюється глибоке богослов’я Хрещення і приналежності всієї Церкви до спільної Євхаристійної молитви.
— А які зараз є тенденції в різних Церквах, різних традиціях у світі? Бо ми згадуємо ІІ Ватиканський Собор, який вніс зміни в Католицькій Церкві. А як в інших Церквах, чи відбувається якесь переосмислення, зміни, цікаві тенденції? Чи у цьому плані відбувається якийсь діалог?
— У різних Східних Католицьких Церквах також відбувалися спроби літургійних реформ. Наприклад, у Сиро-Малабарській та Маланкaрській Церквах після ІІ Ватиканського Собору було здійснено певні зміни в літургійних текстах і обрядах. У Коптській Католицькій Церкві теж проведено низку адаптацій, спрямованих на оновлення богослужіння згідно з духом собору.
Що стосується нашої, Греко-Католицької Церкви, то реформи мали б відбутися ще у 1930-х роках, задовго до ІІ Ватиканського собору. Тоді, у 1927–1930 роках, проходили синоди єпископів Української Католицької Церкви, на яких була вироблена цілісна методологія оновлення Літургії. На той час ці пропозиції були надзвичайно прогресивними — значно випереджали навіть ті ідеї, які пізніше сформулював Другий Ватиканський. Основний акцент робився не просто на скороченні чи модернізації богослужіння, а на поверненні до найдавніших джерел — на відновленні тих обрядів і структур, які з часом були втрачені або спотворені. На жаль, цим реформам завадила історія: Друга світова війна, радянська окупація України і насильницька ліквідація Греко-Католицької Церкви не дозволили втілити ці плани в життя. Проте сам факт, що така літургійна програма була розроблена ще тоді, свідчить, наскільки зрілим було богословське мислення в нашій Церкві — і наскільки вона йшла в ногу з найкращими тенденціями вселенського християнства.
— А у Православних чи у східних, дохалкедонських Церквах, щось таке відбувається? Чи є якісь зміни або якийсь цікавий розвиток?
— Я не почуваюся компетентним говорити про Асирійську Церкву Сходу або інші давні православні традиції. Вони нині перебувають під сильним зовнішнім тиском, тому зміни, які там відбуваються, важко однозначно оцінити — не завжди зрозуміло, чи вони є результатом глибокого богословського осмислення традиції, чи радше вимушених обставин.
Натомість я знаю, що в Грецькій Церкві вже кілька десятиліть існують позитивні тенденції до оновлення Божественної Літургії. Ще у 1990-х роках там започаткували серію літургійних семінарів — симпозіумів, у яких брали участь священики, богослови й миряни. Під час цих зустрічей обговорювалися конкретні питання богослужбової практики, і згодом Синод Грецької Церкви поступово впроваджував рекомендації, які виникли з цих дискусій.
Однією з найважливіших реформ стало виголошення священиком усіх молитов уголос, щоб вірні могли їх чути. Це елементарна, але надзвичайно потрібна річ: там, де священик промовляє молитви пошепки, виникає, так би мовити, “зламаний телефон”. Люди просто не розуміють ходу богослужіння — і неможливо пережити його цілісно, якщо не чуєш, що саме молиться священик. Саме тому синод Грецької Церкви заохотив священнослужителів промовляти їх молитви так, щоб вони були чутними для вірних.
Інші рекомендації стосувалися зовнішнього вигляду богослужіння: зокрема, відмови від надмірної “візантійщини”, натхненої імператорським церемоніалом. Йшлося про те, щоб ризи були скромнішими, щоб уникати надмірних поклонів, цілувань рук, безкінечних церемоній — усього того, що походить із придворного етикету, а не з духу Євангелія. Грецька Церква закликала повернутися до євангельської простоти — у вигляді, у словах і в самій атмосфері богослужіння. І це, на мою думку, дуже важливо: така простота — це не спрощення, а форма свідчення у світі, через яку Церква показує свою автентичність і живу віру.
— До речі, власне, колись я звернув увагу, що у слов’янських мовах, наприклад у польській або словацькій, слова священик і князь є дуже подібними між собою, однокореневими. Це, напевно, має історичне походження зі всіми відповідними складовими.
— У нас єпископів традиційно називають “владиками”. Так — це частина візантійського імперського церемоніалу. І справді, слово “владика”, грецькою “деспотіс” — тобто людина, яка має владу, певну відповідальність і володіння. У церковному контексті є ще і розрізнення – відповідно до свого статусу владики є “святіші”, “блаженніші”, “преосвященніші” чи просто “боголюбиві”. Все це – насліддя співжиття Церкви з державою, на чолі якої стояв імператор. Але навіть сама назва “владика” — це відлуння стародавньої культури церемоніального вшановування, яка має свої історичні корені ще в імперській традиції.
— А чи ці, скажемо так, зміни місцеві, помісні, як оце у греків, не варто сприймати як предмет, як заклик, можливість для екуменічного діалогу? Або про спільні тексти тих самих Літургій чи молитов? Бо навіть в лоні Католицької Церкви тексти деяких молитов відрізняються, наприклад, текст молитви до Богородиці Діви у греко- і римо-католиків відрізняється між собою.
— Свого часу точилися розмови про потребу спільного літургійного тексту або принаймні спільного перекладу. Постає питання: чи може літургійна сфера стати простором діалогу — таким, де саме спільне Причастя стане знаком і символом єдності християн? Але що, власне, означає це “сопричастя”?
Ми почали нашу розмову з того, що існує безліч християнських літургійних текстів. Вони різні, але всі говорять про одне й те саме. І тут можливі два підходи. Перший — сказати: “Відмовмося від усього різноманіття, оберімо один текст і всі ним молімося”. Другий — навпаки: “Багатоманітність і множинність не є перешкодою для єдності”. Я однозначно є прихильником другого підходу. Якщо є Церква, яка тебе запрошує, ти приходиш до неї як гість, тобі дають у руки книжку — і ти молишся разом із нею, у її традиції, в її духовному ритмі. Я, наприклад, ніколи не почувався чужим в нашій львівській вірменській церкві: я просто беру текст і молюся — наскільки це можливо, наскільки дозволяє спільність духу.
Не треба казати: “Твій молитовник неправильний”. Краще — взяти його в руки, прочитати, і, можливо, по-новому пережити саму євхаристійну зустріч, до якої ми звикли у своїй “єдиній правильній традиції”. Бо часто ми повторюємо наші рідні, такі знайомі нам тексти автоматично, не вдумуючись у їхній сенс і не усвідомлюючи символів, які звершуємо. Чи розуміємо значення жестів, через які говорить Літургія? Подивіться, наприклад, як люди хрестяться в наших храмах, навіть священики. Іноді цей жест виглядає як формальність, дія, яка втратила первісну глибину. Але якщо придивитися, як це роблять інші, можна раптом побачити щось живе, глибше, ніж ми звикли. Можливо, саме через цей погляд збоку ми знову відкриємо сенс того, що самі робимо.
Простий, але промовистий приклад: у Коптській Церкві священик заходить до святилища босим. У цьому жесті немає театральності — радше якась природна шана і свідомість, що, входячи туди, він вступає на святу землю. І, можливо, саме такі дрібні деталі — знаки, які ми можемо побачити в інших, — допоможуть і нам відчути, що означає стояти перед Богом у живій молитві.
— Там тепло, все таки Єгипет, і це виглядає звичайним.
— Але ж справа не в тому, що в цих країнах тепло. В нас вже давно є підлогове опалення. Йдеться не про клімат, а про усвідомлення простору, у який ти входиш. Це — інший вимір, інший світ, де ти не боїшся поранити ноги чи замерзнути. Ти входиш у простір, який вимагає поваги, тиші, зосередження. Це дія, яка перегукується із біблійною сценою, коли Мойсей зустрів Бога біля Неопалимої Купини, і почув слова: “Зніми взуття з ніг твоїх, бо місце, на якому стоїш, — святе”. Це надзвичайно глибокий символ — і вартий подиву той факт, що він досі зберігся у коптській традиції. Священики входять до святилища босими, з глибокою повагою і благоговінням. Вони не ходять туди-сюди без потреби, не перетворюють святилище на простір буденної метушні. Для них це свята земля, і вони це усвідомлюють у самому жесті.
Подібний звичай існує й у Вірменській Церкві. Коли священик входить у святилище, він узуває особливі капці, у яких не ходить ніде більше — лише там, у святому місці. Це дуже промовисті знаки, які свідчать про глибоку богословську культуру літургійного служіння, про те, як жест, рух, навіть взуття можуть стати вираженням віри і пошани до Божої присутності.
— А як це практично виглядає?
— Священик перед входом до святилища знімає звичайне взуття і взуває особливі капці, у яких ходить лише під час Літургії. Після завершення богослужіння він знову знімає їх, ставить убік — і лише тоді займається іншими справами. Це простий, але дуже промовистий знак: на час звершення Таїнства він входить у інший простір, що вимагає особливої чистоти й благоговіння.
Інший дуже цікавий приклад можна знайти у тій же вірменській традиції. Там святилище підняте приблизно на один метр вище від рівня, де стоять вірні. І коли священик хоче причастити людей, він не спускається вниз, а стає навколішки, щоб дати їм Святе Причастя. Цей жест — вражаючий символ смирення. Священик не “роздає” причастя зверху, як володар чи суддя, а, навпаки, схиляється перед спільнотою, показуючи, що і він сам є служителем, який лише передає Божу благодать. У таких, на перший погляд, дрібницях — у взутті, у русі, у поставі — відкривається глибоке богослов’я служіння, покори й спільності.
— І якщо багато людей до причастя, то священик на колінах стоїть досить довго.
— Та це не має жодного значення. Суть символу не в комфорті для священика, а в жесті смирення. Священик, схиляючись навколішки, показує, що він упокорює себе перед тими, хто гідний прийняти Тіло і Кров Христові. Це не демонстрація влади чи особливого привілею благодаті священства, а знак служіння — глибоко євангельський образ, який нагадує, як Христос умив ноги Своїм учням.
— А ця традиція зберігається й сьогодні?
— Так, звичайно. Чому б ні? Вона зберігається. Хоча, звісно, це місцеві звичаї, які не скрізь приживаються. Але саме в них — у таких конкретних, видимих формах — виявляється живий дух Літургії, її втілене богослов’я, яке через прості жести говорить більше, ніж тисячі слів.
— В УГКЦ у 90-х роках виникали конфлікти у храмах між тими, хто приступав до Причастя стоячи, і тими, які принципово хотіли приймати Причастя на колінах і щоби священик до них підходив.
— А чому так сталося? Через фанатизм. Люди часто робили певні речі у Літургії, не розуміючи, для чого вони це роблять. Тепер цього вже менше. Фанатизм зник — люди стали освіченішими, уважнішими до сенсу обрядів. Раніше хтось міг робити щось просто тому, що “так робила бабця” чи “так навчив дід”. Тепер же дедалі більше людей розуміють, що Причастя — це не механічна дія, а момент глибокого усвідомлення: ти приходиш до Бога, визнаючи себе грішним, але водночас віруючи, що Христос піднімає тебе зі стану гріховності до сопричастя у Своїй святості. Саме це — суть символу стояння перед Святим Причастям.
— А чи зберігається десь традиція стояння або колінопреклонення перед Причастям?
— Так, у деяких традиціях, можливо навіть під впливом латинського обряду або аскетичної культури, зберігається звичай ставати на коліна. Це не завжди помилково, але часто такі практики формувалися неусвідомлено, без богословського підґрунтя.
У літургійній історії взагалі чимало речей з’явилося випадково або внаслідок непорозуміння. У нашій візантійській Літургії є принаймні дві традиції, які можна вважати помилковими з історичного погляду: це Малий вхід і Великий вхід. Подивімося: на Малому вході священик бере Євангеліє з престолу, виходить у ліву частину іконостасу, заходить назад і кладе Євангеліє знову на престіл. Який у цьому сенс? Жодного. У давнину ж усе було інакше. Літургія Слова відбувалася в центрі храму. Диякон заходив до святилища, брав Євангеліє з престолу, виносив його до народу й клав на тетрапод (аналог сучасного аналою), щоб єпископ міг прочитати Слово Боже та виголосити проповідь. Отже, первісно цей рух мав практичний сенс — це був не “обхід”, а вихід Слова Божого до спільноти. Згодом, коли архітектура храмів і структура богослужіння змінилися, жест залишився — але втратив свій первісний зміст, перетворившись на символічну дію, яку не всі розуміють.
Те ж і з Великим входом. У давнину це було внесення дарів, які вірні принесли для звершення Євхаристії. Тепер це знову ж ‘обхід’ лівого боку іконостасу з дарами, які вже і так були у святилищі від самого початку Літургії. Такі ‘традиційні’ непорозуміння вбивають природність богослужіння і спонукають до створення т.зв. ‘алегоричного символізму’ – пояснень, які надають втраченому обрядові значень, яких вони оригінально не передбачали. Такі ‘пояснення’ насправді віддаляють богослужіння від його учасників і ще більше затемнюють значення обрядів.
— Є й інші відмінності. Наприклад, у вірменській традиції до Причастя не додається вода, а у грецькій додається. Колись вірмени це пояснювали так, що вони не розбавляли вино водою, а греки не уявляли собі пити чисте вино.
— Так, абсолютно. Це — традиційні відмінності, пов’язані насамперед із культурними та богословськими особливостями. Змішування води й вина під час Літургії ми робимо, посилаючись на євангельські образи. Під час Тайної вечері Христос взяв чашу з вином, змішаним з водою, а при Його смерті з пробитого боку витекли кров і вода. Тому в нашій літургійній традиції ці два символи — змішане вино Тайної вечері та кров і вода з боку Спасителя — поєднані. Вони нагадують і про тайну смерті Христа, і про життя, яке ми приймаємо через Нього.
Але в інших Церквах є свої акценти. Наприклад, у вірменській або латинській традиції відмінним є навіть сам євхаристійний хліб. У нас він квасний, у них — прісний. І це не просто технічна різниця, а різне богословське осмислення Євхаристії. Для нас, у візантійській традиції, хліб із закваскою символізує життя, яке має силу перетворювати, “піднімати” нас. Євхаристійний хліб — це закваска, яка пронизує все людство, символ нового творіння у Христі. Для вірмен і для римо-католиків прісний хліб пов’язаний із Пасхою — спогадом Тайної вечері, коли Христос ламав опрісноки. Але обидва цих образи з того самого євангелія Христа. І в обидвох саме Він годує нас не хлібом – квасним чи прісним — і не вином – змішаним чи без додатку води, а своїм Тілом і Кров’ю.
— Отже, на підсумок можемо сказати таке: текстів Літургій є дуже багато, крім тих, які ми звично знаємо і використовуємо; вони виникали і сформувалися як вияви прославлення Бога помісними Церквами; вони в основі мають все ж ті самі основні частини, тобто Літургія слова, Літургія жертви; і є певні відмінності в богослужіннях, які могли сформуватися під впливом місцевих особливостей або історичних подій; десь нині є умови для того, щоб йшло переосмислення, а десь християни просто виживають. Нарешті, скажімо так, сьогодні Літургія, літургіка з тими переосмисленнями — це є місце, де може відбуватися екуменічний діалог.
— Абсолютно. Це — взаємний обмін. Як під час будь-якої трапези, коли господарі обмінюються між собою дарами й думками, так і в Літургії відбувається взаємне ділення духовним досвідом. Найголовніше, що потрібно пам’ятати, коли ми говоримо про Літургію, дискутуємо про неї або в ній беремо участь, — це те, що вона є живою традицією. Це не щось, що ми мусимо робити; це те, що ми хочемо робити, те, до чого нас надихає Святий Дух. Святий Дух ніколи не залишав Церкву. Він постійно діє в ній, надихає нас на певні дії, і ми ці дії здійснюємо — часом краще, часом гірше.
Бувають обставини, коли ми можемо співати дві години Божественну Літургію — і здається, що цього ще замало. А бувають ситуації, коли треба звершити все дуже швидко, бо вже “на підході комуняки”, які прийдуть і заарештують усіх, — і люди підуть у Сибір. І ось у цій гнучкості, у здатності Церкви служити в будь-яких умовах, полягає її краса. Ми не залежимо від зовнішніх обставин.
— Амінь!
##DONATE_TEXT_BLOCK##