Нещодавно Архиєпископ Любомир (Гузар) відзначив 80-літній ювілей. З цієї нагоди (неважливо — напередодні дати чи після) хотілося з ним говорити про живу віру і любов
Зрештою, владика володіє харизмою любові, у чому багато хто сам переконався. А, як відомо, любов і жива віра притягують.
— Ваше Блаженство, Ви відсвяткували свій ювілей у товаристві молоді. Чому? Адже будь-яке інше товариство — церковне, наукове, бізнесове чи мистецьке з великою приємністю розділило б з Вами цю подію.
— Тепер, маючи трохи більше часу, хочу його присвятити передусім тим, які шукають. А загалом українська молодь цікавиться політичними, суспільними і релігійними процесами, що відбуваються в країні. Крім того ми живемо в перехідні часи. Зокрема, маю на увазі перехід від радянського мислення до мислення вільної людини. Ті, що сьогодні є студентами, можна сказати, вільні від радянської ідеології, стереотипів, хоча «совка» ще достатньо в нашому житті. (Згадати б кількість пам’ятників Леніна в Україні).
Отож молодь шукає. Тут постають питання: чого вона шукає і що може знати? Я хотів би представити їм ширший обрій, не обмежений якоюсь політичною філософією чи чимсь іншим, де духовні цінності проявляються краще. Бо сьогодні вони — студенти, а завтра — обійматимуть відповідальні посади. Однак я нічого не хочу нав’язувати. Тільки прагну, аби вони бачили більші можливості від тих, про які знають.
— Як Ви відчуваєте: який зараз існує запит на пастиря серед молодих людей?
Відомий релігієзнавець Віктор Єленський вважає, що в Європі вичерпалася потреба в релігії, однак багато хто потребує Живого Бога, Якого часто не можуть «дати» священики і пастори. Така ж проблема вимальовується і в Україні, де традиційним Церквам, окрім духовних питань, доводиться займатися і відстоюванням суспільно-політичних інтересів (приміром, вони були одностайними щодо сумнозвісних «мовного» закону і закону «Про свободу совісті та релігійні організації»).
— Мені здається, ми теж приходимо до того, як скерувати людей до віри в Живого Бога.
Очевидно, передусім священик мусить бути прикладом. Навчаючись від п’яти до семи років у духовній семінарії, він повинен отримати не тільки добру богословську освіту, а й пізнати Бога, зав’язати стосунки з Ним. Адже неможливо інших привести до Того, Кого сам не знаєш. Також важливо, щоби священик був для парафіяльної громади не найманцем, а батьком, бо ми всі потребуємо любові. Формальність у підході до духовного покликання – одна із причин секуляризації.
Ще Папа Павло VI, а за ним наступні Понтифіки Іван Павло ІІ і Бенедикт XVI закликали світ до нової євангелізації. Тобто, оживити Святе Письмо, не роблячи з Євангелії системи приписів: наказів і заборон, а Книгу живого спілкування із Богом.
— На Вашу думку, як новому Папі Франциску вдасться втілювати питання нової євангелізації?
— Процес уже розпочався. Засновано певні структури, відповідальні за нього. Тепер тільки йдеться про те, щоби вони були діючими.
Бачите, Святіший Отець Бенедикт XVІ – компетентний богослов, який підходив до цієї справи в свій спосіб. Папа Франциск — практичний, відкритий до людей, як про нього розповідають, тому, думаю, він надасть процесу нової євангелізації поважного розмаху.
— Блаженніший, практично всі, хто Вас знають, — безпосередньо чи через інтерв’ю в ЗМІ, говорять, що володієте харизмою любові. Ця любов, що ніколи не перестає, як написано в Біблії, походить від Божої любові, яку самі переживаєте?
— (Пауза). Думаю, то дуже голосно сказано про харизму любові. (Задумується). Я просто відчуваю, що є люди, які потребують любові чи якоїсь іншої допомоги, тому роблю те, що можу для них зробити: підбадьорити добрим словом, щось підказати чи навіть допомогти практично. Тим більше, що тепер маю більше часу, бо вже два роки не займаюсь адміністративними справами Церкви.
— Перед тим, як очолити УГКЦ офіційно на десять, а неофіційно – на п’ятнадцять років, Господь якимсь чином Вас готував до того? Якось Євген Сверстюк згадував, як навідував Вас в одному монастирі під Римом, де тоді ігумен Любомир Гузар прагнув служити Богові на тому місці, що є, нічого не знаючи про Його глобальні плани.
— Я не амбіційний. А ще маю таку вдачу, що не складаю планів на далеку перспективу. Знаєте той жарт: хочеш розсмішити Бога, розкажи Йому про свої плани? (Посміхається). Тож куди мене посилали служити, туди йшов. По правді сказати, ніколи не хотів керувати Церквою, однак Синод Єпископів мене обрав. З цього приводу не переживав якогось особливого піднесення чи пригноблення. Я мав завдання, яке треба було сповнити, а що воно широке – то така його пригода.
— Пригадується, на архиєрейській хіротонії владики Йосифа (Міляна) в своєму вітальному слові Ви сказали, мовляв, зараз, брате, всі поздоровляють, а потім на тому шляху буде по-різному. Очевидно, на Вашому патріаршому шляху теж було по-всякому…
— Певно. Люди є людьми. Їх треба приймати і пробачати. Але я не пригадую, щоби хтось свідомо хотів мені вставляти палки в колеса. Богу дякувати, загалом ставилися позитивно і співпрацювали, бачачи ту ж ціль, що й я.
— Ви були спадкоємцем Великих: Андрея Шептицького, Йосипа Сліпого, який, до слова, висвячував Вас на єпископа, Мирослава-Івана Любачівського. Що можете сказати про своїх попередників (двох останніх) як людей?
— Сліпий і Любачівський дуже відрізнялися за вдачею один від одного. Хоча насправді Патріарх Йосип був м’якоюлюдиною, тільки постійно носив маску суворості. Був переконаний, що інших треба підганяти до роботи. Щоправда, й сам багато працював. Студенти Львівської духовної семінарії між собою говорили: «Більше, ніж вогню і води, бійся бороди». Малося на увазі Сліпого, який носив бороду. З власного досвіду пригадую, як він постійно до нас казав: «Не тиндайте!», що означало – не гайте часу.
Між іншим, то він послав Любачівського студіювати богослов’я в Рим. У молодих роках та й пізніше Блаженніший Мирослав-Іван багато часу присвячував науці. Коли у 90-х повернувся в пострадянську Україну, то старався знайтися в нових обставинах. (Очевидно, то вже була інша країна, ніж та, яку він покинув у 30-х). І в нього це вийшло. До слова, він був лагідним. Останні п’ять років життя Мирослава-Івана працював його єпископом-помічником, тому знаю, що кажу.
— Блаженніший, а що Ви скажете про теперішнього Главу УГКЦ, якого теж багато років знаєте, оскільки працював Вашим секретарем?
Я не нав’язую йому нічого, але Блаженніший Святослав знає, що двері моєї кімнати завжди для нього відкриті. (Обоє Блаженніших живуть в резиденції в Княжичах під Києвом, — Ред.) Він часто прийде спитати, що думаю з того чи іншого приводу. Радиться. Йому сердечно служу тим досвідом, який маю.
— Чому я про це запитую… Соціальними мережами поширювалася фотографія, де під час відзначення Вашого 80-ліття з молоддю Блаженніший Святослав по-синівськи Вас обійняв…
— То його тепло душі. Безумовно, мені це дуже приємно. Я за такий жест йому вдячний! Гарно, коли молоді шанують старших. Бачите, і люди як відреагували. Ми всі потребуємо любові.
— Дехто з пастирів великих протестантських церков вважають, що в Україні суспільно-політична й економічна ситуація зміниться тоді, коли українці по-справжньому навернуться до Бога, мовляв, жива віра диктує нову модель поведінки. А Ви як гадаєте?
— То правда. Як підете в неділю до церкви – греко-католицької, православної чи протестантської, там побачите багато людей. Люди моляться. Здається, понад 70% українців вірять в Бога. Але є проблема: від понеділка до суботи жити тим, чим вірні наповнюються в церкві в неділю. Це не значить, що вони не стараються. Тільки пам’ятаймо, що більшість з них виховувалися в часах, коли існування Господа заперечувалося. Тому той, хто ходив до церкви, піддавався засудженню. Богу дякувати, що українці не втратили віри взагалі. Тепер є отой виклик, щоби оту свою віру перетворити в чин. Таким чином зможемо жити вірою, Божим словом, цінувати Божу поміч і ставити Господа на перше місце.
Тож я поділяю думку, що нам потрібне релігійне перевиховання. Що це значить? Це значить – зробити віру в Господа активною в нашому житті.
— Блаженніший, Ви пережили різні історичні періоди: повоєнний, пострадянський (якраз тоді повернулися в Україну), тому можете порівняти – чи насправді часи, в які живемо, найскладніші, як нам здається?
— Думаю, наші часи не найскладніші. Безумовно, вони складні. Вимагають від нас зусиль, зайняти певну позицію. 20-30-ті – також були трудними для українців. Пізніше — воєнні і повоєнні роки. Потім — роки переслідування Церкви. Сьогодні, повторюся, постає виклик жити по-Божому в кожному аспекті нашого життя: особистому, родинному, громадському, державному. Щоби наша віра (маю на увазі людей віруючих) справді стала тим шляхом, по якому хочемо йти і зближатися з Господом. Бути близько Бога — ніколи не було просто, легко. Це вимагає зусилля та бажання бути з Ним. А обставини – то тільки обставини. Написано: шукайте передусім Царства Божого, а все інше вам додасться. Тобто, Господь нас сотворив і є з нами, Він — найважливіша постать в існуванні цілого світу і кожного з нас особисто.
Сьогодні в Україні не є тільки проблема заробітку, а проблема правопорядку – внутрішнього спокою. Не видно, аби ті, хто при владі, прагнули задовольнити потреби пересічних громадян. І тому люди терплять. Щоби змінити ситуацію, нехай кожен почне з себе – якісно працювати на своєму місці, поширювати Царство Боже в свій спосіб – добрим словом, посмішкою, любов’ю, підтримкою. Також молімося за Україну. Багато молімося.