«Людей невинних від війни несправедливої спасати»: якою бачили війну віряни й духовенство ранньомодерної України

Доповідачами стали одинадцять дослідників історії Церкви та воєнної історії ранньомодерної України з різних регіонів, які є відомими не лише в наукових колах, але й у медійному просторі – історики, релігієзнавці, культурологи. Послухати доповідачів та подискутувати прийшли ще кілька десятків науковців. Адже тема, яку підняли на конференції, попри її актуальність, у такому форматі й у такій широкій аудиторії розглядалася вперше.

«Ми чуємо голоси тих людей…»

Задум цієї міждисциплінарної конференції виник у відомого історика та публіциста, дослідника воєнної історії України, викладача Київського національного університету Олексія Сокирка. Поштовхом стала презентація випуску журналу «Локальна історія» про Київське християнство. Співорганізували конференцію Центр релігійної культури імені Ігоря Скочиляса, програма «Київське християнство» УКУ та Дослідницький центр Фонду Макса Вебера в Україні.

За словами Олексія Сокирка, конференція має суто наукову мету: подивитися на Церкву, на віру, релігію в незвичній рамці воєнних умов. Утім вона також значною мірою була «спровокована» повномасштабною війною, яка розпочалася у 2022 році.

«Важливо вивести дослідження з історії Церкви з замкненого, герметичного простору, де є тільки історики церкви, які мислять, можливо, категоріями вузького контексту релігійних спільнот, змін у доктринах віри, поколінь церковних єрархів і так далі, — каже Олексій Сокирко. – Адже воєнний контекст впливає і на вірян, незалежно від конфесії. Тому досліджуємо особистий досвід церковних єрархів і просто вірян, а також інституційну участь Церкви у воєнних подіях і вплив Церкви на політику, і навпаки, вплив світської держави і геополітики на Церкву у XVII і XVIII століттях».

Пан Олексій переконаний, що ці знання мають ще психоемоційну функцію. І можуть стати своєрідними геолокаторами того, що ми зараз відчуваємо. «Ми чуємо голоси тих людей, їх страждання, і те, як їх рятує віра. Чи як Церква вирішує для себе певні моральні дилеми, пов'язані, скажімо, з насильством, спрямованим на захист, а не на напад, – зазначає історик. – Ці речі, які ми сприймаємо однозначно з точки зору світських цінностей, можуть бути досить амбівалентними з погляду віри. І ці проблеми намагалися розв’язати віряни і служителі церкви, представники церковної єрархії у XVII і XVIII століттях».

Добрий воїн і спасіння душі

Українське суспільство XVI–XVIII століть перебувало у стані перманентної війни. Відповідно, богослови осмислювали виклики, що поставали як перед Церквою, так і перед військом, і перед усім суспільством. Ставлення духовенства до війни відображалося у проповідях, мемуарах, панегіриках, листуванні.

Яким бачили «доброго воїна» київські православні богослови XVII століття, яким було уявлення про справедливу та несправедливу війну та за яких умов учасник війни мав спасіння душі, розповіла у своїй доповіді докторка філософських наук Лариса Довга, яка спеціалізується на дослідженні української культури доби бароко та системи цінностей ранньомодерної України.

Дослідниця акцентувала на тому, що київські богослови, звернувшись до досвіду західної моральної теології, пропонували вірянам нову для православʼя поведінкову парадигму. До правильних намірів для участі у справедливій війні тогочасні проповідники відносять, передовсім, добровільність і дотримання чеснот. Це міцна і непохитна православна віра, покладання не на власну силу, спритність чи зброю, а передусім на Божу милість, і воювати не задля слави і багатства, а на хвалу Богу. Крім того, доброчесні воїни мусять уподібнюватись Христу і зносити без нарікань воєнні злигодні, не шкодувати власного життя в обороні православної церкви і Вітчизни.

Мабуть, найбільш детальний перелік того, що заборонено робити доброму воїну дав православний богослов, архимандрит Києво-печерського монастиря Інокентій Гізель: не чинити людям насильства, не бити, тим більше, не вбивати без необхідності. Не обмовляти людей, закидаючи їм, буцімто вони є зрадниками Вітчизни, поплічниками ворогів, чи й самими ворогами, щоб через таку обмову отримати їхні маєтності або за щось їм помститися. Воякам негоже домагатися від людей харчів без плати, а тим більше, вимагати грошей, одягу та інших речей.

Втрата Царства Небесного загрожує також тим воїнам, котрі, пішовши на службу Вітчизні і взявши плату, тікали з війська або ховалися в час битви, або не хотіли стояти на варті в час небезпеки, або йшли з варти. До війська йти не хотіли з якихось причин або ж «зі злим наміром до січі ставали, лише для того, щоб у себе вдома не працювати, а чужою працею живитися, або щоб кров'ю людською натішитися, а не для того, щоб людей невинних від війни несправедливої спасати, а особливо від облоги, полону і смерті вірно захищати».

Хмельницький у планах Єрусалимського Патріарха

«Мало які з воєн ранньомодерної доби відбувалися без відома, схвалення чи благословення духовенства, — нагадує доцент кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» Тетяна Григор’єва. – Війна Богдана Хмельницького не стала винятком: сучасники відмічали зміну настроїв гетьмана після благословення Єрусалимським Патріархом Паїсієм у Києві в грудні 1648 року. Патріарх виступив медіатором дипломатичної місії гетьмана у Москві».

Доповідь пані Тетяни привідкрила завісу до глибшого і ширшого розуміння процесів, пов’язаних із обставинами та мотивами співдії церковних єрархів та дипломатичної місії Богдана Хмельницького в 1648 році. «Патріарх Паїсій благословив гетьмана на війну проти поляків. Подейкують, він дав Хмельницькому причастя без сповіді, називав його особою дуже високого рангу, і, можливо, навіть помазав його на князя Русі», — зазначає історикиня. І наголошує, що ця зустріч значно додала впевненості гетьманові стосовно своєї легітимності і позиції в православному світі.

Після того Патріарх Паїсій у супроводі полковника Хмельницького Силуяна Мужиловського у ролі посла рушив до Москви. Там він переконував царя надати допомогу українському гетьману у війні проти поляків. Це був момент визнання Богдана Хмельницького як суб'єкта міжнародної політики. Започатковано обмін посольствами з Московським царем.

Паїсій мав тісний зв'язок з Москвою. Через кілька днів після свого обрання Патріархом Єрусалимським він відправив до Москви грамоту, де повідомляв про своє обрання. До того єрусалимські патріархи цього не робили. У Києві він говорить про те, що не личить порядному православному володарю – Хмельницькому, укладати союз з мусульманами, тобто з кримським ханатом.

«Я намагаюся запропонувати альтернативні пояснення контактів Патріарха Паїсія з Хмельницьким у цей період, – каже Тетяна Григор’єва. – Інтерпретація, що місія Паїсія до Києва і до Москви була зумовлена планом Антиосманського Союзу, ґрунтується на двох припущеннях. Але мені вони видаються сумнівними».

Духовні грані й релігійні аспекти війни

Доповідь доктора історичних наук Олексія Сокирка була присвячена взаєминам Київської православної митрополії та Козацького Гетьманату. Доктор історії, керівник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України професор Мирон Капраль присвятив виступ особливостям висвітлення козацьких воєн XVII століття львівським каноніком та хроністом Яном Томашем Юзефовичем, який передавав католицьке бачення війни як «сакральної події».

Завідувач кафедри всесвітньої історії Українського католицького університету Вадим Ададуров проаналізував пастирські листи греко-католицького єпископа Перемиського, а згодом – першого митрополита Галицького, Антонія Ангеловича на предмет настанов пастві щодо військового конфлікту. Доктор історичних наук, професор кафедри давньої та нової історії України Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Василь Ульяновський інформував про перебування у Москві Єрусалимського Патріарха Феофана, який відновив єрархію Київської православної митрополії в 1620 році.

Про війну та військових у візії київських мужів Церкви XVII-XVIII століття доповідав доктор історичних наук, професор кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» Максим Яременко. Кандидат історичних наук, викладач кафедри історії УКУ Іван Альмес розповів про функціональність унійних святих чи радше їхніх реліквій під час воєн на теренах Київської митрополії XVII століття. «Війни ставали часом як для тріумфу образу святих так і знищення їхніх реліквій» — підсумовує історик.

«Історія людей, яким усе вдавалося…»

Тема війни і Церкви в ранньомодерній Україні настільки широка і глибока, що науковці лише зачепили вершину її «айсберга». Попереду – розроблення окремих тем та цілісний аналіз явищ епохи.

«Ця конференція породжує думку, формує певні питання, над якими треба думати чи працювати, — каже гостя події, докторка історичних наук, дослідниця історії України середніх віків та раннього нового часу Наталя Старченко. – Організатор і ініціатор конференції Олексій Сокирко звернув увагу на те, що ця тема, яка так чи інак десь фігурує, представлена по різних роботах, але не сформулювана як цілісна проблема, яка може розглядатися з різних точок зору».

Пані Наталя переконана, що тема конференції є актуальною для нас. Хоча ми не можемо сказати, що історія – це вчителька життя, бо вона повторювана. Але історія задає певні цінності, певні моделі поведінки для людей.

«Я вважаю, що наша історія – це історія людей, яким усе вдавалося, в усіх періодах, – наголошує Наталя Старченко. – Просто ми на неї інакше дивилися. І мені здається, що історія вчить саме в такому контексті: задаючи нам певні цінності, певний напрямок і виховуючи нас не як жертв обставин, а як людей, які вміють в різних обставинах бути дієвими. І на кожному історичному етапі знаходяться люди, які говорять: «За нашого чергування Україна вистоїть».