«Люди з неповносправністю мають своєрідну GPS навігацію любові», — керівник центру «Емаус»

Крістіна Англєс д'Оріак, француженка, яка вже три роки керує Центром духовної підтримки осіб з особливими потребами «Емаус», що діє при Українському католицькому університеті.

Євангельський Емаус – це місце, по дорозі до якого серця учнів Христа розпалюються Божим вогнем. Таку любов, впевнені у соціальному центрі «Емаус», у нас можуть запалити особи з розумовою неповносправністю, якщо ми розгледимо в їх слабкості Божу присутність. Крістіні Англєс д'Оріак для цього усвідомлення знадобилося декілька років життя з неповносправним братом, але після цього відкриття те, що раніше здавалося їй нескінченним стражданням, перетворилося в дорогоцінний діамант.

В пошуках тихого місця для інтерв’ю ми опинилися в маленькій кімнаті, для духовних бесід студентів зі священиком. На стінах висіли ікони, а відсутність вікон створювала особливу акустику. Можливо через те, що висловлювати думки українською Крістіні складно, найважливіші моменти розмови вона показувала жестами і доторками. А можливо, це був її урок, засвоєний від друзів з особливими потребами: є речі, яких не можливо зрозуміти, але можна відчути.

— Пані Крістіно, розкажіть, як починалася історія діяльності центру «Емаус» в Україні?

— Діяльність «Емаусу» розпочалася з ініціативи Зені Кушпети, канадійки українського походження. В свій час в Канаді вона була перспективною піаністкою, проте після зустрічі з людьми з неповносправністю, залишила кар’єру і повністю присвятила себе служінню їм. Після розпаду Радянського Союзу Зеня приїхала в Україну з мрією створити тут спільноту «Лярш». Це будинки, де люди з неповносправністю та асистенти живуть разом, товаришують, розділяють працю та молитву. Але в 1991 році створювати таку спільноту було зарано — сім’ї, в яких народжувалися діти з неповносправністю, навіть соромилися виходити з ними на вулиці, багато таких людей жили в інтернатах, далеко від людських очей. Тоді пані Зеня створила спільноту «Віра і Світло», яка покликана через дружбу і служіння волонтерів підтримувати людей з неповносправністю та їх батьків.

Проте окрім зустрічей, організованих «Вірою і Світлом», люди з особливими потребами не мали як проводити свій час. Тоді були відкриті майстерні, де вони могли працювати, створювати різні вироби, і просто зустрічатися. Після цього прийшло усвідомлення, що потрібно також змінити ставлення суспільства до осіб з неповносправністю. Саме з такою метою був створений центр «Емаус».

— Крістіно, Ви переїхали працювати в Україну з Франції? Що спонукало Вас прийняти це досить незвичне рішення?

— Певною мірою, це було Божим провидінням. Раніше я працювала в організації, що займалася в тому числі роботою з дітьми у східній Європі. На одній з конференцій в Парижі я познайомилася з Антуаном Аржаковським, який у Львові при Українському католицькому університеті створив Інститут екуменічних студій. Він розповів, що в Україні почала діяти майстерня «Лярш-Ковчег», де можуть працювати люди з неповносправністю. Я дуже добре знала цю організацію, адже вона брала початок саме у Франції. Антуан запросив мене в Україну, щоб я поділилася своїм досвідом роботи в Росії в інтернатах для дітей з неповносправністю. Тут я познайомилася з Зенею Кушпетою, яка через шість місяців подзвонила мені з пропозицією працювати на її місці в Емаусі. Вона шукала людину, яка добре знала б людей з неповносправністю, а я мала такого брата, була членом спільноти «Віра і Світло», другом декількох будинків «Ляршу». Це було великим рішенням поїхати жити в іншу країну, але я зрозуміла, що це є Божим задумом щодо мене, і тому я погодилась на цю роботу.

— Центр «Емаус», в якому Ви працюєте, говорить про дар людей з неповносправністю. В чому, на Вашу думку, він полягає?

— Кожна людина в світі має своє призначення, є унікальною і бажаною Господом. Ми віримо, люди з неповносправністю мають особливе покликання для нашого світу. Бог через них хоче нам щось сказати. Наші друзі з неповносправністю вчать приймати все, що з нами трапляється, як Господню благодать. Через свої слабкості і залежність від нас, вони закликають нас до любові. Я пам’ятаю випадок, що трапився зі мною на таборі для осіб з неповносправністю. Під час вечірньої молитви одна дівчинка подякувала Богові за метеликів, які вона бачила того дня. Мене насправді це дуже вразило, адже я гуляла разом з нею і зовсім не зауважила цих метеликів. Тоді я усвідомила, що не є такою відкритою до подарунків Бога, котрі Він робить для мене кожного дня.

— Крістіно, яким був Ваш особистий шлях до розуміння дару неповносправних осіб?

— Я мала брата, в якого був синдром Дауна, а потім розвинувся ще й аутизм. Коли він народився, мені пояснили, що він є ненормальним. Для мене це було великим екзестенційним шоком, я не могла прийняти це. Я стала дуже чутливою, страждала від того, як люди дивляться на брата на вулиці. Я багато думала про його життя, мала безліч невирішених питань в голові.

Коли Матіасу виповнилось 18 років, я чітко усвідомила, що живу поруч, але нічого про нього не знаю. Тоді я вирішила поїхати з ним на табір для людей з неповносправністю. Коли ми приїхали туди, я сказала йому: «Матіас, я тут заради тебе, бо я люблю тебе і хочу до тебе наблизитись. Але, можливо, тобі вже набридло завжди мати за спиною свою сестру, тому я буду спілкуватися з іншими людьми, але ти можеш прийти до мене в будь-який час».

Інші люди з неповносправністю для мене також були відкриттям, адже раніше я спілкувалась тільки зі своїм братом. На таборі до мене прийшов один здоровань і дуже спонтанно обійняв. У нього текло з носа, тому мені було не дуже приємно. Але потім я почала міркувати над своїми відчуттями, і мені стало соромно. Я подумала, як я можу не приймати людину тільки тому, що вона виглядає непрезентабельно. Адже цей чоловік хотів лише показати мені свою любов. Тоді я зрозуміла, що люди з розумовою неповносправністю мають своєрідну GPS навігацію любові, якщо вони відчувають, що хтось готовий їм її дати, вони підходять до цієї людини.

Після того, як я усвідомила це, на таборі трапився ще один важливий момент — мій брат також підійшов до мене і, притуливши свою голову до моєї голови, довго-довго стояв так (Крістіна показує цей жест на мені. — Н.К.). Тоді я зрозуміла, що він також хотів приблизитись до мене. Цей момент був вирішальним в моєму житті, до мене прийшло усвідомлення, що мій брат є подарунком. Перед тим я дуже страждала, бо насправді хотіла зрозуміти, чому брат народився саме таким. Але після цього випадку я збагнула, що не потрібно вимагати зрозуміти таємницю, а просто приймати її, і тоді все змінюється.

— Як після цього моменту усвідомлення змінилися ваші стосунки з братом?

— Я раптом збагнула, що не є просто людиною, яка доглядає за ним, Матіас також може навчити мене багатьом речам, якщо я цінуватиму його. Так як брат зовсім не говорив, ми розвинули іншу мову спілкування: дотиків, поглядів, мову присутності, звичайного перебування разом. Я дуже любила гуляти з ним парком, він мав особливий спосіб давати руку, пересуватися під час прогулянки, це була його свобода.

Я розумію, що мій брат був дуже близько до Бога, іншим чином, не таким як ми. Він був аутистом і мав особливу чутливість до тактильних відчуттів: вітру, музики. Я дуже добре пам’ятаю, як він слухав спів птахів, це було видно по його обличчю. Тоді і я до них прислухалася. Через звичайне спостереження від мене дуже багато навчив. Інколи я думаю, що він міг чути також щось інакше, не тільки пісні птахів, можливо, він чув Бога.

— Відношення батьків до брата було подібним до Вашого?

— Так, я пам’ятаю, як ми з татом гуляли за декілька днів після смерті брата. Ми були дуже сумні. Тоді я взяла тата за руку так, як це робив мій брат (Крістіна особливим чином бере мене за руку. — Н.К.). Його це дуже розчулило. Тато говорив, що брат мав особливій дар — дарувати нам мир, навіть коли ми мали різні клопоти, під час прогулянки з ним вони відразу зникали. Він не міг заспокоювати нас словами, був далеко-далеко від наших турбот, але вже той факт, що він потребує нас, умиротворяв і дарував нам спокій.

— Крістіно, говорячи про свого брата, Ви говорите насамперед про славу Бога. Скажіть, якщо дитина з неповносправністю народжується в сім’ї невіруючих людей, як їм пояснити її цінність і унікальність?

— Я говорю про Бога тому, що я вірую в Нього. Але думаю, що цей досвід є універсальним. Якщо люди невіруючі, тоді це просто питання прийняття, чи ми бачимо тільки страждання, чи приймаємо людину. Бо після прийняття приходить смирення, і тоді ми можемо бачити далі. Мабуть, найважливіше в стосунках з такими людьми – бути відкритим, задавати собі питання і шукати на них відповіді. До того, як до мене прийшло розуміння дару мого брата, я дуже страждала, але я шукала відповідь – тому і знайшла її.

— Чи відрізняється відношення до людей з неповносправністю у Франції та в Україні?

— Перебування України у складі СССР певною мірою вплинуло на ставлення людей до осіб з неповносправністю — їх звикли ховати, вони або жили в інтернатах, або їх батьки соромилися навіть виходити з ними гуляти на вулицю. У той самий час у нас, в Європі, відбувався прогрес, хоча це не означає, що проблем не існувало. Ще 50 років тому дії засновника спільноти «Лярш» Жана Ваньє, який вирішив жити з двома людьми з неповносправністю, вважалися чимось революційним. Але зараз в Європі набагато частіше людей з неповносправністю можна зустріти на вулицях, там продовжується робота, щоб інтегрувати їх в суспільство. В Україні у ставленні до людей з особливими потребами зараз також відчуваються зміни, але попри це тут потрібно ще дуже багато говорити про їх особливий дар.

— Досить дивно, що роботу з неповносправними людьми в Україні почала Зеня Кушпета, яка приїхала з Канади, а продовжуєте Ви? В Україні є проблема з залученням людей до таких проектів?

— Ні. Зараз в Україні є дуже активне покоління людей, які багато роблять в цій справі. Є багато батьків, котрі працюють, щоб ламати стереотипи про осіб з неповносправністю. Олег Романчук, один із перших приятелів організації «Віра і Світло», досить відомий психіатр, він написав багато книг про ставлення до неповносправних людей. Силою зусиль всіх цих людей за останні роки багато чого змінилося в ставленні до людей з неповносправністю. Я думаю, якщо б після розпаду Радянського Союзу Зеня Кушпета не прихала сюди, знайшлися б люди в Україні, які також взялися б за цю роботу, просто пані Зеня, можливо, пришвидшила цей процес.

— Крістіно, складається враження, що волонтерами, які працюють з неповносправними людьми, можуть бути лише цілісні, високодуховні особистості? Чи люди, які самі внутрішньо зранені, можуть допомагати іншим і бути волонтерами?

— Я думаю, що так. Ми ніколи не можемо сказати, коли наше серце є остаточно зцілене. Це процес всього життя. Якщо ми віддаємо щось – ми отримуємо взамін. У спілкуванні з людьми з неповносправністю ми відкриваємо себе інакшими, вони самі можуть нас зцілити.

Розмовляла Надія КАЛАЧОВА