«Маємо підняти нашу роботу на такий рівень, щоб вона увійшла у спадщину світового мистецтва», – іконописець Олексій Чередніченко
У 2005 р. Олексій Чередніченко закінчив кафедру сакрального мистецтва у Львівській академії мистецтв і відтоді згуртував навколо себе близько 10-ти іконописців, переважно, своїх однокурсників. Об’єднанню в ім’я святителя Кипріяна – так назвав себе цей іконописний гурт – належить чудовий розпис 9-ти церков, зокрема, у Золочеві, Яремче, у селах Угерсько, Опака, Малий Ходачків. Їхня праця стає дедалі помітнішим і яскравішим явищем у царині сакрального живопису Галичини.
А, відтак, побачивши переваги організованої роботи і проблеми у сфері сакрального живопису (зокрема, нефаховий розпис храмів, розрізненість іконописців, які не мають змоги обмінюватись досвідом чи організовувати виставки), О. Чередніченко ініціював створення спілки іконописців, якій нещодавно минув рік. Молодий митець сповнений творчих задумів і прагне залишити нащадкам так розписані храми, за які не буде соромно. Очолюваний ним гурт працює у так званому візантійському стилі, який намагається поєднувати із сучасними засобами самовираження.
«Християнської єдності можемо шукати і в сфері сакрального живопису»
– Ваше об’єднання має конфесійну спрямованість?
– Ні, ми є міжконфесійним гуртом. У нас в колективі всіх потрохи – греко-католики, православні російської та української автокефальної Церков. Тому й не робимо різниці – які храми розписувати. Надіємося, що Бог змилостивиться над нами і колись будемо мати одну Помісну Церкву. А поки не маємо єдності літургійної, то можемо шукати її у царині сакрального мистецтва. Ось недавно звернулися до нас із проханням розписати храм, у якому почергово правлять православні з греко-католиками. І така практика непоодинока. Так що на всіх ланках, де це можливо, треба шукати спільної мови. Ми це робимо своєю справою.
– Чому саме святителю Кипріяну ви присвятили своє об’єднання?
– Тому, що у наших пошуках – як концептуальних, так і стилістичних, ми опираємось на сакральне мистецтво XIV-XV століть країн візантійської культурної традиції. Адже саме період Палеологівського ренесансу, розквіту богослов’я ісихазму вважають «золотим віком» іконотворчості. І київський митрополит Кипріян Цамблак значною мірою спричинився до того, що українське мистецтво прийняло візантійські традиції. Він керував Церквою на зламі XIV-XV століть, був послідовником св. Григорія Палами, людиною високих духовних якостей.
– Створення ікони вимагає не лише малярської майстерності, а й духовної праці. Чи можете поділитись своїм духовним досвідом?
– Це речі дуже особисті і про них говорити, мабуть, нескромно. Лише Богові відомо, який я. Говорячи ж на загал – духовний досвід, однозначно, має поєднуватися із мистецьким, це основа іконопису. Якщо переважає мистецька сторона, то духовна кульгає, і тоді стає видно, що якби ця людина робила не сакральні речі, то вони були б своєрідними шедеврами. А так - виникає великий знак питання: чи є її робота образом для моління?
...Всі митці прагнуть самовираження. А в іконописця воно має бути духовне. Мусить вилучити такі речі, як гордість, показовість. Слід зробити так, щоб тебе в іконі було не забагато – але й не замало. Бо якщо замало, то це – штамповка, ремісництво. В іконі має проглядатись духовний досвід людини. Піст, молитва – неодмінні, хоча б для того, аби зрозуміти, що малюєш: поверхневе розуміння ніколи не дасть тієї глибини, якої вимагає ікона.
«Я завжди милуюся старим і не завжди – сучасним»
– Сьогодні мистецькі пошуки і спроби самовиразитись – і в іконописі у тому числі – неймовірно різні. Чому саме візантійську школу ви взяли за взірець?
– Я завжди милуюся старим і не завжди милуюся сучасним. Раніше робили однозначно краще. Ми не дійшли до того рівня відчуття, вміння передати – одним словом, такої гармонії. Сім десятиліть атеїзму перебили ланцюжок еволюції. Раніше мистецтво розвивалось природно, від одного стилю до іншого, і ніхто не творив чогось надуманого. А сьогодні ми втратили основу, від якої могли б відштовхнутися, і знову з’їхали на майже тисячоліття назад, до візантійського живопису. Щоправда, дехто сьогодні, відштовхуючись від барокко, творить необарокко, додаючи якісь свої риси. У кращому випадку це робиться стараннями школи, коли колектив розробляє певні стилістичні особливості. Тому на сьогодні більше можна говорити не так про напрями, як про індивідуальні таланти, які себе проявили за останні 20 років.
– І кого б ви виокремили?
– Насамперед, Любу Яців, викладача академії мистецтв. Для мене її праці є еталоном сучасної ікони: свіже з точки зору мистецтва і водночас – духовне. Такий мікс доволі рідкісний. Ну і, звичайно, назвав би Костя Марковича і Романа Василика.
– Як виглядає ваша робота над розписом храму – починаючи від співпраці із священиком і громадою і завершуючи стилістичним вирішенням?
– Ми стараємось, щоб кожна церква була унікальна. Розробляючи проект оформлення храму, керуємось ідеєю його посвяти – Христу, Богородиці, празнику чи святому. Беремо до уваги характер архітектури, намагаємось зрозуміти очікування пароха та вірян. Згідно з візантійською концепцією, ікона чи стінопис мають не оздоблювати храм, а сприяти зустрічі віруючого з Першообразом.
Наприклад. в Яремче в основі всього розпису – сцена Вознесіння. У куполі – сама сцена, і на ній уже тримається уся композиція.
– Спілка іконописців, до створення якої ви спричинились, діє уже рік. За цей короткий час нею зроблено чимало. Що вас змусило задуматись над необхідністю такої структури?
– Коли ми почали розписувати храми, то зіштовхнулись із повним хаосом у цій царині – це з нашої професійної точки зору. Церковні структури ніяк не задіяні у цій сфері. І ось на плечі отця, який немає ані художньої освіти, ані досвіду в будівництві й іконописі, спадає важка ноша: розписати храм.
Минуло 20 років незалежності – і всі ці роки активно будуються храми – а священик досі не може зайти в єпархію, попросити дані іконописців й отримати список кількадесяти фахівців із їхніми телефонами і фотографіями. Ми досі в печерному віці. Усе відбувається на рівні: один переказав іншому. Як у 80-ті роки халтурили – так і нині продовжують. Але якщо тим, хто «халтурив» тоді, можна лише вклонитися – робили це ночами, під пильним оком КДБ, не маючи жодних умов, то тепер маємо всі умови для якісної праці.
Храм оздобили … фотошпалерами
– Іноді трапляються просто курйозні випадки із тим, як церковні громади вирішують оздоблення храму…
– Так, про один із таких можу розказати. На Золочівщині був дерев’яний храм 18-ого ст. Для розпису проблемний: дошки, тріщини… І люди, які взялись за його оздоблення, пішли таким шляхом: обклеїли його… фотошпалерами, причому, вартувала їхня робота стільки ж, скільки й розпис. Людям подобається: гарне, яскраве. А якщо навіть і не подобається, то вмовлять себе, що подобається, адже вони до того матеріально приклалися, відірвали від себе останнє.
– І як такі речі зупинити?
– Звісно, не можна піти в єпархію і вчинити скандал. Я думаю, вихід один – запропонувати альтернативу. А для цього має бути база даних у Церкві. І Церква постійно говорить, що вона потрібна, проводяться конференції, піднімають питання. Але досі на сайті жодної Церкви ви не знайдете даних про художників. Хоча іконописних об’єднань, поза нашим, чимало. Адже у нашій спілці – близько 50-ти іконописців, переважно з Галичини. Минулого року ми видали диск із маленьким портфоліо для кожного іконописця із контактним телефоном.
– Поза тим, що спілка успішно організовує виставки й іконописні пленери, ви ще й влаштовуєте внутрішні семінари. Про що?
– Зокрема, ми обмінюємось досвідом. Наприклад, сьогодні є безліч матеріалів – акрилові, масляні, силікатні фарби, шпаклівки... Як можна замінити якісними недорогими професійні фарби, які зазвичай непідйомні для церкви? Це вже не належить до традицій, а належить до вимог часу. Матеріали різних виробників і поводяться по-різному. При будівництві теж застосовуються різні матеріали і технології. І художнику самому з цим не справитись, це фізично нереально. А такі речі дуже важливі для нас, бо через недотримання технологій з роками наша робота нищиться. Ось художники 20-ого ст. малювали напівгуашевими фарбами і тепер їх дуже важко реставрувати, вони просто осипаються під руками.
– Мабуть, одним із найбільших досягнень ще такої короткої діяльності Спілки є створення іконописної майстерні при церкві св. Юра…
– Так, її організатором є Сергій Колодка із нашого об’єднання. Окрім майстерні, де люди можуть прийти і побачити процес створення ікони, є й галерея. А для художника це дуже важливо – мати можливість виставляти свої праці. До того ж, галерея не у світському місці, не у музеї, а при соборі.
– Наскільки, на вашу думку, сакральний живопис є конкурентноздатним із сучасним мистецтвом загалом?
– А я здебільшого сприймаю сучасне мистецтво як антимистецтво. Воно не має гармонії в собі. Гарний приклад цьому – Пінчук-центр. Можна підняти певну проблему і заторкнути людину, бальзамуючи коров’ячі кишки, але коли мистецтво побудоване на епатажі, то для мене це все-таки судоми. І, власне, сакральне мистецтво може виступити тут альтернативою.
Людство поволі відмовляється від християнства, але це утопія – тільки у Христі є спасіння. І все ж для багатьох християнство залишається зіркою надії. Так само і сакральне мистецтво може стати такою зіркою для сучасного мистецтва. Якщо іконопис підняти на рівень мистецтва – як це було завжди – якщо відродити цю культуру, то спасіння, думаю, прийшло б.
Україна сьогодні надзвичайно вигідна для іконописця, тому що збудовано і далі будується дуже багато храмів. І ми мусимо працювати якнайкраще, як це було зроблено після монголо-татарської навали. У нас зараз жнива. Маємо підняти нашу роботу на такий рівень, щоб вона увійшла у спадщину світового мистецтва, а нашим нащадкам не було за нас соромно.
