• Головна
  • Моніторинг
  • Мені довелося хоронити одного за одним, – інтерв'ю з військовим капеланом Андрієм Зелінським...

Мені довелося хоронити одного за одним, – інтерв'ю з військовим капеланом Андрієм Зелінським

11 жовтня, 08:30
Андрій Зелінський – військовий капелан - фото 1
Андрій Зелінський – військовий капелан
Джерело фото: Валентини Поліщук, 24 канал
"Багато з моїх друзів, а я згадував, що це люди, з якими я вже був знайомий, ми перетиналися, спілкувалися протягом восьми років, раптом зі зброєю в руках почали захищати Україну та рідний народ на лінії фронту. Отже, думка про те, що вони там, а я тут, у Києві, в академічному середовищі, якось мене дуже непокоїла".

Джерело: 24 канал

Аліна Туришин

Андрій Зелінський – священник Української греко-католицької церкви, який став першим військовим капеланом при штабі АТО у 2014 році. Здійснював своє служіння у підрозділах ЗСУ у найгарячіших точках Донбасу – під Донецьким аеропортом, під Слов’янськом, Краматорськом, у Пісках, Дебальцевому, Широкиному, Водяному на Авдіївській промзоні та під Маріуполем Донецької області. З літа 2017 року отець Андрій сконцентрував свою службу в 36-й окремій бригаді морської піхоти. Сьогодні – відповідальний за організацію капеланського служіння у своїй Церкві.

Ви є першим військовим капеланом при штабі АТО (2014 рік). Як прийняли це рішення?

Мій шлях у військове капеланство розпочався ще багато років до початку збройної агресії Російської Федерації проти України. Розпочався він у гурті інших військових капеланів у військовому інституті Львівської політехніки, згодом Львівської академії сухопутних військ, у 2006 році. Тодішні курсанти, з якими ми проводили багато часу – тривалі марші, стрибок з парашутом, присутність під час ранкової пробіжки – згодом стали для мене добрими друзями.

Коли у червні 2014 над Луганським летовищем загинув перший із них, я вирішив, що більше не можу спокійно залишатися в столиці. Ці колись безтурботні хлопчиська за якусь мить стали командирами бойових підрозділів і в умовах реального бою повели за собою людей. Відчув, що мушу бути поруч. Дуже важко робити крок туди, куди інші ще не ступали.

"Багато з моїх друзів раптом зі зброєю в руках почали захищати Україну та рідний народ"

Про військових капеланів в Україні взагалі мало що говорилося. Тому для мене насправді крок на війну був кроком у невідоме, як я собі тоді це трактував. Крок, зумовлений моїми цінностями, моїми переконаннями та, зрештою, тим, що я вважав себе військовим капеланом. А наше гасло – "Бути поруч".

Багато з моїх друзів, а я згадував, що це люди, з якими ми перетиналися, спілкувалися протягом восьми років, раптом зі зброєю в руках почали захищати Україну та рідний народ на лінії фронту. Отже, думка про те, що вони там, а я тут, у Києві, в академічному середовищі, якось мене дуже непокоїла.

Справжнім каталізатором прийняття рішення стала трагедія, пов’язана зі збиттям літака під Луганськом. Коли понад 40 десантників гине, один із моїх товаришів з академії.

Наступного дня через відповідні структури нашої церкви ми звернулися до Генерального штабу ЗСУ із проханням надати дозвіл та скерувати наших військових капеланів у зону бойових дій.

"Завдання військового капелана – прихилити небо до людини"

Яка ваша місія на цій війні?

Завдання військового капелана – прихилити небо до людини у військовому однострої. Своєю присутність допомогти людині відчути наявність якогось глибшого сенсу у всьому, що відбувається, присутність якогось горизонту. Священнослужитель в суспільстві – це все ще представник абсолютного формату цінностей, для багатьох парадоксальної істини. І вона дуже швидко зникає з обрію, коли ми говоримо безпосередньо про простір реального конфлікту, про присутність справжнього насилля.

Розпочав я свій шлях зі штабу АТО. Згодом це – Піски, грудень 2014 – січень 2015 років під Донецьким аеропортом, січень 2015 року в Дебальцевому, серпень-вересень 2016 року – Авдіївська промзона, далі – Широкине, Водяне, Маріупольський напрямок. Це дуже гарячі точки українського фронту, там, де людяність, можливо, стає таким дуже коштовним скарбом.
'Завдання військового капелана – прихилити небо' - фото 80332
"Завдання військового капелана – прихилити небо"
Джерело фото: Фото із фейсбуку Андрія Зелінського

"Наша людяність має чотири фундаментальні координати"

Завдання капелана – прихилити до наших воїнів саме небо, бути свідком того, що все, що відбувається навколо, має глибший сенс. Ти не просто військовослужбовець зі зброєю в руках, ти – людина, воїн за характером, з любов’ю у серці. Відповідно – захисник тих, кого любиш, і того, що любиш.

Наша людяність має чотири фундаментальні координати: вміння обирати добро, боротися за справедливість, шукати істину та споглядати красу. Для мене це координати надто в умовах війни. Для багатьох українців війна напряму асоціюється зі свистом кулі та розривом артснарядів. Війна – не лише про зброю. На війні живуть люди, а відтак важливо вчасно усвідомити ціну власної людяності.

'Війна – не лише про зброю' - фото 80333
"Війна – не лише про зброю"
Джерело фото: Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Хтось турбується про родину, яка залишилася далеко, хтось закохався, хтось розізлився, у когось закінчився контракт і треба думати, що робити далі. Це безліч конкретних звичайних запитань, які, як мухи, рояться навколо свідомості військовослужбовця в умовах, коли потрібно захищати власне життя та життя свого побратима, щоб виконати завдання, поставлене перед підрозділом, та залишатися вірним місії ЗСУ. Отже, йдеться про збереження чогось справді людського в умовах реальної деструкції звичного для нас світу.

В одному з інтерв’ю ви кажете, що вирішальним у діяльності військового капелана на початку бойових дій було забезпечити сенс перебування на війні та підтримку. Як саме?

Якщо ми говоримо про 2014 рік, то свідки того часу дуже добре пам’ятають цей суспільний стан, коли бракує конкретних відповідей на складні запитання. Це тоді, коли все ще важко зрозуміти, що ж насправді діється. Існують різні інтерпретації того, що відбувається.

Збройні сили – це завжди дуже реакційний інститут у суспільстві. Так задумано, так має бути, щоб вони виконували покладену на них функцію. Тому навіть події, пов’язані з Революцією Гідності в Києві, також неоднозначно сприймалася з боку представників різних військових формувань.

Отже, в цьому контексті, коли ніби світ сходить з колії, потрібно таки когось, хто міг би бачити колію і горизонт, до якого прямуємо. Це одне з важливих завдань, які я тоді вбачав. Я – священнослужитель, частиною моєї місії є уміння інтерпретувати навколишню дійсність категоріями віри, бачити глибший, трансцендентний вимір конкретні події людського життя. Але методологія буває дуже різна.

Найважливіше – захистити людину від стресу, допомогти людині зі здоровою раціональністю проаналізувати те, що відбувається. Це конкретні історії, жарти за чаєм, таїнство сповіді й таїнство смиренної присутності, хтось просив навчити молитися, хтось просив молитися за родину, за полеглих.

Десь, пригадую, щоб забезпечити присутність якоїсь цивілізації – були уроки англійської чи італійської мов для охочих після того, як поверталися з операцій. Знову ж таки, щоб вберегти психічне здоров’я та особисту цілісність людини на належному рівні навіть.

'Потрібно когось, хто міг би бачити горизонт' - фото 80334
"Потрібно когось, хто міг би бачити горизонт"
Джерело фото: Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Тобто, говоримо про широченний спектр різноманітних запитань, за якими звертаються люди. Усе це складається в один пазл, коли з’являється сенс, який пояснює або пропонує відповідь на запитання: "Навіщо я тут? Навіщо це зі мною трапилося?"

Це, зрештою, найважливіше запитання взагалі у житті людини, але надто, коли ми говоримо про контекст таких суспільних трансформацій та екзистенційних викликів. Отже, питання "навіщо". Щоб допомогти людям артикулювати межі ідентичності захисника України.

До початку війни військовослужбовці – це наче теж захисники, але поки не на досвіді, ще не було можливості пережити власну ідентичність захисника перед лицем реальної загрози самому життю.

А тут раптом з’являється цей досвід – і ти вже захищаєш не якусь абстракту Україну метафізичного характеру, а Україну, яка має очі, це очі твоєї матері, Україну, яка має руки, це руки твого батька. Відповідно, це дотик до того, що є найріднішим – твоя дружина, твої діти, твої людські мрії. Україна – це всі ми. І раптом з’являється особистість, яка має знайти в собі відвагу, психологічну спроможність, емоційну та фізичну здатність її – Україну – захистити. Бо захисник – це той, хто любить.

"На війну можна йти тільки з любов’ю, з любов’ю до тих, кого захищаєш"

Завдання капелана – допомогти людині знайти цей надприродний вимір військової служби. Не можна йти на війну з ненавистю у серці, це кінець, так ти вже приречений на поразку навіть після цілої низки тактичних перемог. Немає значення, які будуть твої досягнення у бойовій сфері, ти вже програв, бо ненависть – це інструмент, який використовує тебе, він не налаштований на будівництво, на консолідацію. Ненависть збуджує гормони, але руйнує людину.

'Найважливіше – захистити людину від стресу' - фото 80335
"Найважливіше – захистити людину від стресу"
Джерело фото: Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Ти стаєш заручником механізмів, які руйнують тебе зсередини. На війну можна йти тільки з любов’ю, з любов’ю до тих, кого захищаєш. Це має бути єдина та найважливіша ціль. Ти маєш бути справді воїном, відданим перемозі над собою, над життєвими обставинами, над противником будь-якого масштабу і калібру.

Війна і віра в Бога. Як це поєднуєте в собі?

Я вірю у Бога і я живу серед людей. І людям властиво мати власне розуміння тієї ж ситуації, властиво інколи не знаходити, в силу особистої ураженості, відповідей на конкретні складні запитання. Тоді починаються конфлікти за умов обмеженості ресурсів. Але існують цивілізовані способи реагування на такі конфлікти. Ми їх називаємо політикою – це коли ми спільно узгоджуємо та раціонально впорядковуємо відносини у суспільстві.

Але коли нам бракує цінностей, на основі яких вибудовуються принципи суспільної взаємодії, й коли політичний процес втрачає довіру людей, коли комунікації вичерпують себе – починається війна, гуркоче зброя. Віра допомагає в умовах хаосу не втрати з поля зору горизонт, універсальні абсолютні цінності, які не пропонуються жодною програмою якоїсь із політичних партій.

"Ми захищаємо цінність і гідність кожного людського життя, лад і порядок на національному рівні"

Вони легітимують певні процеси, бо є трансцендентного порядку. Мова не про будь-який формат війни. Коли говоримо про те, що відбувається в Україні, ведемо мову з позиції захисника: ми захищаємо цінність і гідність кожного людського життя, лад і порядок на національному рівні. Звичайно, він має наслідки для міжнародного порядку.

'Коли політичний процес втрачає довіру людей – гуркоче зброя' - фото 80336
"Коли політичний процес втрачає довіру людей – гуркоче зброя"
Джерело фото: Фото Валентини Поліщук

Захищаючи його, ми уможливлюємо життя конкретної людини, розвиток її особистого потенціалу та особистої свободи. Це стає неможливо, коли повноцінно перестають функціонувати суспільні інститути та політичні інституції. Коли суспільні цінності для взаємодії перестають мати значення, тоді настає хаос, тоді стає страшно навіть відважним. Віра в абсолютне добро та любов – це те, що дозволяє не втратити чіткого горизонту навіть в умовах війни.

"Не існує сторін, існують хибні переконання"

А як щодо людей по ту сторону?

Усі ми люди. Не існує сторін, існують хибні переконання – і вони формуються в силу певних політик. Вони стають зброєю в руках тих, хто захищає свої інтереси ціною інших. Існують люди, які шукають способи порозумітися там. Нам ще дуже далеко до того, коли ми почнемо зціляти українське суспільство від війни.

Я завжди кажу, що в нас з вами сьогодні існує два вектори для розвитку нашого суспільства: зцілення ран війни та виховання нового покоління українців. Звичайно ж, припинення самого конфлікту, подолання усіх наслідків бойових дій, турбота про родини полеглих.

Реінтеграція тимчасово окупованих територій вимагає великої візії та великих зусиль. Поламані людські долі – по обидва боки фронту: сироти, вдови, обмануті колись політичними ілюзіями люди. Йдеться про величезну долю хаосу та шаленого масштабу екзистенційну пустку. Усе це потребує зцілення.
'Не існує сторін, існують хибні переконання' - фото 80337
"Не існує сторін, існують хибні переконання"
Джерело фото: Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Ще один вектор, який є важливим, – виховання нового покоління українців. Нові покоління не з’являються та не приходять, їх треба виховати. Це має бути спільнота людей, яка взаємодіє на основі спільних для них цінностей.

Формування нового покоління має здійснюватися на основі тих цінностей, які дозволять реалізувати нам все те, що попередні покоління втратили: країну, в якій захочеться жити людям з різними поглядами; спільне добро, якому усім захочеться служити. Зцілення ран війни – це про країну, а також і про людину.

Роз'яснювальна робота з тими, хто по той бік, звичайно, ніколи не має припинятися, але понад усе – розбудова України по цей бік має стати найвагомішим аргументом. України, про яку мріяли й Герої Небесної Сотні та полеглі українські воїни. Отже, творення держави, де свобода та гідність залишаються визначальними цінностями.


Коли з нашого боку виховане на правильних цінностях покоління створить вільну та економічно спроможну державу, уможливить Україну нової якості. Я вірю, що за кілька десятків років ми таки зможемо побачити "загоєні рани нашого суспільства".

"А потім мені довелося хоронити одного за одним"

На війні багато людей зневірюється в Бога. Дехто, навпаки, починає вірити. Чи були у вас такі періоди у житті, коли могли зневіритися?

Можливо, такі люди є, але я ніколи не чув про випадки, коли перестали вірити, однак чув про таких, які почали вірити. Звичайно, атеїсти на війні існують, бо вони є в українському суспільстві. ЗСУ не виняток. Людина переосмислює життя, коли відчуває себе на межі. Перша та Друга світові війни спровокували в суспільстві недовіру до абсолютного добра, якщо людина здатна на такі злочини. Наприклад, концентраційні табори. Я бачив людей, які радикально змінювали свої ціннісні пріоритети в житті на війні, бачив і людей, які казали, що не вірять.

Війна змінює всіх і кожного, і тут важко якось пройти повз. І в мене бували складні дні, звичайно, але вони ніяк не пов’язані з системою переконань чи з вірою. Були випадки, коли багато людей, яких знав впродовж тривалого періоду, раптом почали зникати. Коли ми втрачаємо друзів – люди залишають твоє життя і забирають трішки тебе з собою і, як результат, твоє життя починає нагадувати тінь.
 'Війна змінює всіх і кожного, і тут важко пройти повз' - фото 80338
"Війна змінює всіх і кожного, і тут важко пройти повз"
Джерело фото: Фото із фейсбуку Андрія Зелінського

"Дуже добре пам’ятаю думку під час похорону: "Ще один такий похорон – і я більше не зможу…"

Я вже згадував, що особисто у військовому капеланстві з 2006 року, це вісім років до початку бойових дій на території України. Відповідно, велику кількість молодих на цей час офіцерів я знав ще як курсантів. Ми спілкувалися, вони до мене в гості заїжджали навіть перед виїздом на фронт. Потім мені довелося хоронити одного за одним. Мова про немалу кількість людей.

Згодом, коли я вже став штатним капеланом у бригаді морської піхоти, а це дуже бойові підрозділи, то там також постійні втрати. Відповідно, той, хто йде – забирає частинку тебе з собою. Я дуже добре пам’ятаю один похорон, коли я розумів, що в цьому особистому вимірі я вже виснажений, що я більше не можу. Дуже добре пам’ятаю думку під час похорону: "Ще один такий похорон – і я більше не зможу…"
'Той, хто йде – забирає частинку тебе з собою' - фото 80339
"Той, хто йде – забирає частинку тебе з собою"
Джерело фото: Фото Валентини Поліщук, 24 канал

"Майбутнє потребує зцілення"

Ви працюєте із сім'ями військовослужбовців, зокрема, особливу увагу приділяєте родинам, які втратили синів, дочок, батьків, чоловіків. Чому важливо працювати з такими сім’ями?

Сьогодні я заступник керівника департаменту військового капеланства Патріаршої курії Української греко-католицької церкви. Наш департамент працює у кількох напрямках. Це робота з військовослужбовцями та їхніми сім’ями, ветеранами, родинами полеглих, забезпечення діяльності капеланів нашої церкви. Зокрема, це і велика кількість проєктів, пов’язаних із ціленням ран війни в Україні, коли ми працюємо з ветеранами, з родинами полеглих, з дітьми та родинами чинних військовослужбовців.

Чому це важливо? Бо наше майбутнє потребує зцілення. Людині важко думати про якесь майбутнє з людьми по той бік, якщо ще болить, коли рана ще не загоєна. Людині важко думати про цілісність суспільства, а нам треба вбудувати якусь модель реінтегрованої дійсності тимчасово окупованих територій України в бачення нашого спільного майбутнього. Ми про це не говоримо, бо ще болить. А потрібно, бо майбутнє потребує уяви.

Минуле живе у текстах, а майбутнє – в уяві. І нам потрібно представити, як ми будемо жити разом, який формат цього співжиття. Те саме відбувалося й в інших державах. У нашому випадку це, звичайно, зумовлена геополітичними інтересами зовнішня агресія. І поки існує цей фактор зовнішньої агресії, важко прогнозувати розгортання ситуації. Залишається лише впевнено ставати сильнішими.

Тому важливо, щоб всередині, вдома, всі були цілі, живі та здорові. Ми мусимо турбуватися про родини наших полеглих, про сім’ї, які гостро відчувають біль. Ми намагаємося організовувати різні заходи на кшталт паломництв, реабілітаційних мандрівок за кордон, регулярні зустрічі матерів у маленьких спільнотах по цілій Україні, де вони об’єднуються та підтримують одна одну. І для них дуже важливо, зокрема, цей релігійний вимір.

'Ми мусимо турбуватися про сім’ї, які гостро відчувають біль' - фото 80340
"Ми мусимо турбуватися про сім’ї, які гостро відчувають біль"
Джерело фото: Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Їхнім зціленням є молитва, участь священника у їхніх спільнотах. Зрештою, ці спільноти й творяться на основі наших парафій. Це одна з важливих функцій, яку сьогодні виконує церква в Україні, – турбота про родини полеглих. Держава може не встигнути, там персонал швидко змінюється, а церква залишається на місці, особливо поряд з тими, хто зазнав поранень від війни.

Ми працюємо також і з військовими психологами та допомагаємо набути навичок формування механізмів забезпечення психологічної та духовної стійкості. І стійкість – це особливе мистецтво для людей на війні, для суспільства, зраненого війною. Стійкість – це здатність трансформувати виклик на можливість, здатність інтегрувати біль і рухатися далі для того, щоб потім були якісні результати, щоб ставати внутрішньо сильнішими.

Ви пройшли багато гарячих точок разом з військовими. Не раз бачили загибелі наших хлопців, бачили смерть на війні. У вас як в чоловіка ніколи не виникало бажання взяти зброю в руки та воювати?

Я дуже добре знаю, хто я. Я – військовий капелан. Знаєте, як відчувати себе без зброї в умовах, де постійні обстріли, наприклад, Піски чи Дебальцеве? Це наче ти по місту ходиш зовсім без одягу. Психологічно тобі хочеться захищатися і в тебе немає нічого, крім твоєї молитви та усвідомлення, що ти маєш допомогти в якийсь спосіб хлопцям, які зараз зі зброєю в руках.

Капелан в багатовіковій міжнародній історії має свою особливу функцію і місію. І коли він віддано її виконує, в нього рука не потягнеться до зброї – він матиме, чим займатися, і його служіння буде мати свою користь. Ми говоримо про певну фаховість, про відповідальність за власне покликання.

"Цінності потребують захисту"

Ви написали книгу "Моя мандрівка у Країну морпіхів" — це щоденник про те, як важливо прагнути до перемоги та розуміти, що найважливіша перемога – над самим собою; про те, як важливо мріяти, не зупинятися і вірити у нездоланну силу добра. Розкажіть, що мається на увазі у словах "перемога над собою".

Найзапекліші бої – в серці воїна. Я часто говорю, що Україні для того, щоб якісне майбутнє стало реальністю, треба виховати нове покоління воїнів. На жаль, не кожен військовослужбовець – воїн, але не кожен воїн має бути військовослужбовцем. Ми говоримо про певний тип характеру особистості, яка віддана перемозі, в якої є ціль, мета, горизонт. Звісно, існують перешкоди на шляху, але така людина здатна впоратися з ними, щоб залишатися відданим своїй цілі.

Коли ми говоримо про Україну нової якості, про суспільство, в якому людина може бути людиною, жити, реалізовуючи свій внутрішній світ, жити щасливо у власній сім’ї із захищеною особистою свободою та гідністю, то все це потребує певних зусиль, цінності потребують захисту.

Існує американська фраза "freedom is not free", яка має два тлумачення: свобода не дається задармо, за неї треба платити, а також – свобода не вільна, її треба постійно визволяти. Свобода потребує постійного визволення, якщо ми хочемо жити у суспільстві, де в нас є свобода бути собою та можливість реалізовувати себе у спільному служінні.

Воїн гартується тоді, коли перемагає себе. Інколи власні інтереси говорять одне, але існує ще поняття спільного блага. Інколи вартує переступити через себе, щоб забезпечити добро іншим. Це, безпосередньо, коли ми говоримо про захист Вітчизни, України, про ідентичність захисника. Воїн – це людина, яка готова боротися до кінця за себе та за своїх, впевнено долаючи всі перешкоди на шляху.

'Воїн – юдина, яка готова боротися до кінця за себе та за своїх'  - фото 80341
"Воїн – юдина, яка готова боротися до кінця за себе та за своїх"
Джерело фото: Фото із фейсбуку Андрія Зелінського

"Армія має бути школою життя"

Ви пройшли смугу перешкод із морською піхотою. Розкажіть про цей досвід.

У 2016 році з’являється Положення про службу військового духовенства у Збройних силах України, Нацгвардії та Державній прикордонній службі. Можна сказати, що це рік, коли з’являється інституційний формат військового капеланства в Україні. З 2016 року військові капелани стають працівниками ЗСУ у конкретних підрозділах на конкретних посадах. Я став першим капеланом у морській піхоті. Це бойовий рід військ з власним етосом, цінностями та традиціями.

Власне, книга "Моя мандрівка в Країну морпіхів" про те, що існують середовища навіть в Україні, де цінності мають значення, де існує ніби особлива країна, особлива система відносин, особливе розуміння та ставлення один до одного. І нам важливі такі моделі для повернення Збройним силам їхньої природної, як на мене, і дещо забутої в Україні функції – армія має бути школою життя.

Це суспільний інститут, через який проходить значна кількість громадян нашої країни, і він має не лише навчати, як боронити державу, а й формувати певні ціннісні засади. З ними, повертаючись у повсякдення, людина відчуває себе командиром власного життя, а не заручником обставин, і готова далі служити своєму народу чи то в бізнесі, чи то формуючи наступні покоління українців у школах.

Морська піхота – така родина людей ціннісних, людей-воїнів. І моя інтеграція – капелан завжди має бути поруч. Це дуже символічне значення. Мова не лише про фізичну присутність, хоча також передбачає жити там, де живуть – окопи, болото, обстріли. Але це і духовна присутність, вміння бути поруч в системі тих цінностей, які є важливими для них. Берет морського піхотинця, штурмовий берет – символ певної відзнаки, приналежності до братства воїнів, символ інтеграції у бойове братство. Тому, найперше, потрібно щось пройти та здолати себе, щоб потім бути частиною цієї родини.

"Легше себе знайти тим, хто себе шукає"

У документальному фільмі "Капелани. Війна очима священників" ви кажете наступне: "Дорогі люди, якби ви знали, як важко жити з вами, коли одночасно приходиться помирати з ними". Повертаючись з війни, військові часто себе не можуть знайти в цивільному житті. А ви?

Дуже важко людині знайти себе, якщо, повертаючись з війни, вона живе одним єдиним життям. Надто, коли воно продірявлене. Дуже важливо розвивати свої можливості, шукати нові формати життя та дії, відкривати у собі щось ще невідкрите. Я живу чотири життя. Я духовна особа, я належу до академічного середовища й викладаю сучасні теорії політики та влади, викладаю лідерство, а також працюю з молоддю.

Я завжди говорю, що нам треба сформувати нове покоління, відповідно я є одним із співзасновників Української академії лідерства. Четвертий мій світ – військове середовище. Тому така собі метафора – коли продірявило в одному житті, залишаються інші. Іншими словами, легше себе знайти тим, хто себе шукає і до війни й після, тим, які намагаються відкрити та реалізувати свій потенціал.

"Твори себе, не втомлюйся творити себе і Україну"

Звичайно, важче це зробити після війни, якщо людина не почала цього колись робити, але я знаю багато ветеранів, які раптом, повернувшись і наче втративши себе таких, якими були до війни, – почали творити себе інших. І раптом з’явилися якісь прекрасні ціннісні ініціативи й цікавий бізнес в соціальному форматі.

Людина народжується у мандрівці. Щоб бути каменем – достатньо бути каменем, а людині потрібно ставати собою, відкривати свій потенціал і його реалізовувати. Відповідно має бути мандрівка від себе вчорашнього до себе завтрашнього. Кожен із нас – це постійна мінливість, але ми можемо обирати власний напрямок руху. Тому, дуже важливо нашим ветеранам усвідомити, що твоє життя у твоїх руках, твоя країна теж. Відповідно, якщо болить в тому форматі, який зранений війною, твори інший. Твори себе, не втомлюйся творити себе і Україну.

Коли бачиш стільки смертей, як не відчувати себе спустошеним?

Саме завдяки тому, що я роблю. Моє улюблене мистецтво – старлайтинг. Коли стає темно, людина розгубилася й виникає запитання: "Що робити?". Відповідь одна – йди запалюй зорі, шукай світле і тепле в інших людях, які тебе оточують. Просто на рівні дисципліни зауваж, запали власною увагою, підсиль те, що є хороше в людях довкола. І завтра в їхньому світлі тобі буде легше помітити контури власного буття. Дуже важливо фокусуватися не на своїх ранах, бо це пастка і кінець, а шукати можливості зцілити інших – це вихід.

"Ідеологія – це той механізм, який об’єднує людей, консолідує суспільство"

Ви є політологом за однією з освіт. В одному з інтерв’ю ви кажете про те, що в нас, цитую, "нарешті з'явилися натяки на державну ідеологію". Що це за натяки та яка повинна бути державна ідеологія?

Державної ідеології у нас поки немає. Термін ідеологія для нас все ще болючий та неприйнятний, бо нагадує нам про наше авторитарне минуле, про радянську спадщину, а насправді в людському суспільстві ідеологічних вакуумів не існує. Заперечення однієї ідеології – це вже творення нової ідеології.

'Заперечення однієї ідеології – це вже творення нової' - фото 80342
"Заперечення однієї ідеології – це вже творення нової"
Джерело фото: Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Ідеологія – це той механізм, який об’єднує людей, консолідує суспільство і легітимує певний порядок, владу у суспільстві. Без цього суспільство не може функціонувати та існувати, захищати себе. Без цього не можуть ефективно функціонувати державні інституції, бо вони віддзеркалюють певне бачення держави та значення людини у суспільстві. На жаль, абстрактних перемог не існує. Кожна має власну назву, координати, параметри.

Перемога – це здійснена ціль, реалізована мета, мрія, яка стає дійсністю, виконане завдання. Тому нам потрібно чітко назвати ці координати завтрашньої України, за яку ми ведемо боротьбу, в якій ми бажали б жити. Якщо в нас з’являються такі координати, то вони фіксуються у державній ідеології. Це не про якийсь авторитаризм, це може бути про свободу та гідність.

Зрештою, це єдиний формат, який я собі уявляю в українських реаліях. Це дві основні цінності, які притаманні нам. У нас є багатовікова культура, яка транслює ці ціннісні орієнтири та деякі принципи взаємодії у суспільстві, сформовані на їхній основі.

Ідеологія сьогодні має пропонувати нам відповіді на питання консолідації суспільств та легітимації держави в Україні. Відповідь на ці питання має екзистенційний характер. Нам слід нарешті чесно замислитися над тим, як об’єднати українців та сформувати довіру до інститутів влади.

Державність – це виклик і можливість. Ми в 1991 році отримали її й не одразу збагнули, що це дар, за який треба зразу брати на себе відповідальність. Коли бракує держави, інституційного дизайну суспільної організації, з’являться геноциди, етноциди, голодомори та голокости. Тому державні інституції – це про захист народу та людини у суспільстві, але питання, на яких саме ціннісних основах ми їх вибудовуємо.

Як, на вашу думку, закінчити війну?

Це дуже складне питання, бо залежить воно не лише від нас. Ми всі добре розуміємо, що це питання геополітичного характеру. Це не означає, що ми не можемо нічого робити. Але я вже згадував – це зцілення ран війни та виховання нового покоління українців.

Нам слід працювати над національною та індивідуальною стійкістю, над візією майбутнього, над ментальними моделями реінтеграції тимчасово окупованих територій, над реформами наших інституцій, над формуванням лідерських компетентностей у школі та у війську, над тим, щоб кожного дня ми ставали сильнішими.

Політика – це не сцена для автокомпенсації. Люди, недолюблені в дитинстві, згодом використовують всі можливості, щоб відчути себе зауваженими, доціненими хоч з якоїсь сцени – з церковного амвону чи трибуни Верховної Ради.

'Нам слід працювати над національною та індивідуальною стійкістю' - фото 80343
"Нам слід працювати над національною та індивідуальною стійкістю"
Джерело фото: Фото Валентини Поліщук, 24 канал

У сьогоднішньому українському суспільстві не існує когось, хто міг би втілювати в собі відповіді на важливі для нашого народу запитання. Рольової моделі національного масштабу нам сьогодні бракує. Історія показує, що всі абстрактні ідеї та ідеали мають втілюватися в досвіді, щоб потім бути прикладом.

Можливо, в цьому наша унікальність, а, можливо, причина нашого з вами сьогоднішнього стану. Тому питання ідеології це не про декорації та написи на стінах, а про те, що дозволяє нам вижити, прорватися. Ідентичність – це швидше відповідь на питання "як?", а не "хто?". І сучасний світ не скупиться на все нові виклики, які завтра вимагатимуть від нас колективної здатності виживати.

Чи є питання, які ви поставили собі на війні та не знайшли відповіді?

Невже це все по-справжньому? Коли це закінчиться і як?

Яка ціна вашого мирного неба?

Ціна життя. Мирне небо коштує справжності. Його не можна імітувати. Взагалі, людина щаслива – це людина справжня і щастя не підробиш. Найщасливішою, парадоксально, людина є тоді, коли її болить. Все інше ми можемо собі додумати, домислити будь-які стани будь-якої ейфорії. А коли болить – ти справжній.

Це тут простір і час, щоб почати зростати до повноти свого особистого буття, до щастя. Ситуація війни відкрила нашу з вами справжність – цілого народу та індивіда в цьому контексті. Тепер важливо, куди ми з цим підемо, куди ми інвестуємо це багатство нашої з вами справжності.

'Мирне небо коштує справжності' - фото 80344
"Мирне небо коштує справжності"
Джерело фото: Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Ми помітили, як ми легко можемо мобілізуватися та відповідати на виклики, але це було вісім років тому. Вже надходить інше покоління та з’явиться інший підхід до поставлених тоді запитань. І обов’язково з’являться нові виклики. Україна дня завтрашнього – це про вимогливий шлях інтеграції: нашої пам’яті, наших розбіжностей, ставлення до конкретних питань різних поколінь. Маємо бути сильними, маємо бути готовими.