Інтерв'ю з Сергієм РАХУБОЮ, президентом Місії Євразія, про необхідність інформаційної роботи із західними партнерами, про прозріння у США щодо «цінностей» «русского міра» та Путіна, про першочергові завдання Місії в Україні та про те, чому українці мають перемогти.
– Пане Сергію, нещодавно у Нешвіллі (США) пройшла зустріч, організована Місією Євразія. Як виникла ідея такої зустрічі української делегації представників Церков, громадянського сектору, політиків, чиновників із американськими діячами? Чому її потрібно було провести?
– По-перше, ситуація в Україні. Війна в Україні надовго затягується. Світ, який відповів дуже щедро, активно в перші місяці війни, почав втомлюватися. Дедалі менше стало з'являтися інформації в західних новинах. А потреба в Україні дуже серйозна та зростає. Тож прийшла ця ідея. Потрібно було створити, розширити інформаційне поле, привернути більше уваги, спонукати американську спільноту, здебільшого ми говоримо про християнську спільноту, продовжувати підтримувати народ України, сім'ї України у процесі кризи.
Ті чотири теми, на яких ми загострили увагу на цій Консультації, стосуються початку війни, ідеології «русского міра». Причина війни незрозуміла для пересічної людини в західному суспільстві, особливо в Америці. То був шок, коли Росія настільки віроломно напала на Україну. Тому всі запитують себе: а чому? Політики знають, але канали новин продовжують говорити тільки про гуманітарну кризу, а не про те чому, не про ідеологічну складову цієї агресії з боку Росії. На цьому ми багато фокусувалися, і був великий інтерес. Наші колеги з України, представники всіх християнських деномінацій, лідери, представники Інституту релігійної свободи, депутати дуже серйозно порушили цю тему. То була дуже цікава дискусія.
Наступний момент – наслідки війни, гуманітарна криза. Все це було зроблено дуже вчасно. Ми порушили більший інтерес, привернули більше уваги, звісно, ресурси до тієї величезної кризи, яка в Україні сьогодні, і вона лише посилюється. Ось такою була мета цієї Консультації.
Ми продовжуємо працювати з тими, хто був представлений на ній. Це багато представників гуманітарної галузі, організацій, які вже працюють в Україні. Їм було цікаво, вірніше, їм необхідно було зрозуміти глибину проблеми, глибину гуманітарної кризи у всіх її багатогранних відтінках.
Далі роль Церкви. Церква сьогодні несе таке колосальне навантаження, залишаючись лідером у центрі не лише гуманітарно-духовної кризи. І настільки було добре бачити єдність при всьому різноманітті християнської традиції та віри, настільки добре було бачити, як одним голосом представники різних українських деномінацій, лідери говорили практично в унісон. Це було неймовірно.
Деякі представники влади, які обіцяли, не приїхали, але ми розуміємо ситуацію – війна, криза, непередбачуваність. Але був мер міста Ірпеня. Він розповів, ґрунтуючись на досвіді ситуації в Ірпені, коли місто було захоплене, про мародерство, насильство, жорстокість російських військових, розруху. Наша місія також дуже серйозно постраждала у перші тижні війни, ви знаєте про це.
– Так, ми писали про це.
– Член парламенту, Верховної Ради, Мар'ян Заблоцький у панельних та пленарних засіданнях представив уже з боку української адміністрації, української влади, як виглядає ситуація в Україні. Ми підписали резолюцію, яка зафіксувала наміри всіх учасників Консультації збільшити зусилля щодо надання цілісної допомоги страждаючим людям України через служіння християнських церков і місій.
– А якою була реакція американської авдиторії? Чи було щось, із чим вони не погоджувалися, не хотіли визнавати, чи, навпаки, для них стало відкриттям? Яка була реакція?
– Реакція американського суспільства, я, мабуть, так розширю. Представники, які були, вбирали буквально все, тому що такі звіти, інформація, презентація від перших осіб руху чи рухів, які в центрі цієї кризи сьогодні, є лідерами у гуманітарній сфері та в духовній, – це просто приголомшливо. Реакція була – тільки вбирали. Вони, звісно, співчувають, але багато чого дізналися. Ми багато про що дізналися більше, ніж уявляли, що в цілому відбувається. Незгоди зовсім не було. Це було повне, понад 100-відсоткове прийняття, співчуття та підтвердження того, що ми продовжуватимемо підтримувати Україну і що потрібно підтримувати ще більше, глибше, ширше та суттєвіше.
Були, звичайно, питання такого характеру: як ця допомога впливає. Припустимо, є такий нюанс, сьогодні він більше культивується в каналах новин Заходу, особливо тут, в Америці. Допомога, яку Америка надіслала, значно, багаторазово перевищує допомогу решти, напевно, світу, який допомагає Україні. Захід об'єднався у допомозі Україні, але Америка грає в цьому суттєву роль, відповідно до своєї економіки тощо. Але питання ось у чому: як військова допомога, що продовжується, допомагає? чи є якісь суттєві зміни і куди ця допомога йде? якщо допомога йде, чи є корупція сьогодні в центрі цієї кризи? Це були дискусії панельних форматів, і це нормально, бо якщо країна пропонує величезну допомогу, хотілося б знати, наскільки позитивно, наскільки суттєво вона впливає.
Павло Унгурян, координатор Руху молитовних сніданків України, народний депутат Верховної Ради України VI, VIII скликань, загострював більше уваги на тому, що є більш глибоке партнерство між політиками, що саме американська політична еліта надала величезну ідеологічну, або, можливо, моральну, підтримку українському уряду, українській політичній еліті своїми приїздами, присутністю.
Загалом Консультація перевищила мої очікування. Наразі настільки активізувалися наші донори, як ми їх називаємо, наші жертводавці, наші партнери, а це досить серйозний список, пожвавилася підтримка. І ми продовжуємо та збільшуємо підтримку Україні у тих напрямках, у яких сьогодні працюємо, практично, напевно, на 85% переформатувавши все наше служіння, щоби допомогти церкві, допомогти народу вижити у цій кризі та перемогти.
– Є різні напрямки, хто чим хоче/може допомагати. Люди, які були на зустрічі, які висновки зробили для себе? Чим зараз насамперед необхідно через Місію допомагати Україні? Чи було зроблено акцент на якомусь певному напрямі?
– Допомога переслідуваним. Про це мало хто каже, про це мало відомо західній пресі. На окупованих територіях, там, де росіяни захопили частину території, у тій самій, скажімо, Херсонській області, більша частина Запорізької області (я запорізький хлопець, тому мені це ближче). І допомога саме церкві, допомога сім'ям, які перебувають сьогодні під пресингом окупаційної мародерської влади.
Наш представник Михайло до останнього залишався у Мелітополі, він пастор однієї великої церкви. Церкву захопили, прийшли під час служіння, відключили камери, зі зброєю, зачинили двері, його тримали довго, але він досить мудра людина. Наразі видворили останнього служителя – священика греко-католицької громади. Вони з Михайлом проводили міські молитовні зустрічі на площі у центрі міста до останнього, поки вже під загрозою їм не заборонили це робити. Михайло зробив приголомшливу презентацію. Реакція була дуже сильною.
Ми маємо підтримувати тих, хто сьогодні під пресингом. Гуманітарна, матеріальна підтримка, збільшення фінансової підтримки, надання продуктів харчування. Із зимою криза може серйозно посилитися. До речі, Консультація збіглася з днями, коли було звільнено Херсон нашими військовими. То було просто свято.
– Я знаю, що серед протестантів у Сполучених Штатах загалом було поширене досить позитивне ставлення до діяльності Путіна. Багато хто, в тому числі й деякі українські протестанти, вважали його чи не захисником сімейних цінностей, християнства тощо. Ну, ми бачимо, який він захисник, ми це відчули дуже сильно. А чи змінюється в американському середовищі, такому консервативному, ставлення до Путіна під впливом цієї війни в Україні?
– Ну, тут питань немає. Звісно, дуже серйозно не тільки змінюється, воно змінилося, оскільки це країна (Росія – прим. Т.А.), яка терористичними методами приймає якісь рішення, веде загарбницькі війни, нападаючи на сусідні країни.
Я не можу говорити за всіх, але саме протестантська спільнота сьогодні, євангельська спільнота, в Америці стала в проломі. Основні пожертви йдуть саме із церков для допомоги сім'ям тощо. Ви знаєте список організацій, які дуже щільно та потужно працюють в Україні, включаючи такі, як «Милосердний самарянин», World vision та інші.
Думка змінилася. Путін, який украв, обдурив, проманіпулював, взявши на озброєння якусь видимість моральних цінностей, що каже, «тому ми боремося проти Заходу», але його справи сьогодні говорять про те, що це брехня. Геноцид – це не християнські цінності, мародерство – це не християнські цінності, знецінення життя навіть своїх, якщо вже казати, – це не християнські цінності.
Звісно, брак інформації був досить оманливим, але протестантське співтовариство дуже серйозно розібралося в цьому і стало в проломі за українське суспільство.
– Я знаю, що серед так званих слов'янських церков є багато росіян. А в цьому середовищі теж відбуваються якісь зміни, чи вони таки не можуть повірити в цю інформацію?
– Пане Тарасе, це дуже цікаве питання. Багато хто уникає, тому що, знаєте, в душі, коли людина усвідомлює, що вона помилилася, дуже складно визнати швидко. Тому є низка церков та є групи, які намагаються продовжувати уникати називати агресію агресією. І якщо це агресія, вони кажуть: «Ми проти політики». І додають: «Ми молимося за мир в Україні». Є така ситуація, вона вибухонебезпечна у цих спільнотах. Тому є лідери церков, слов'янських церков, які уникають публічно говорити про це і при цьому продовжують підтримувати матеріально Україну.
Я працюю в основному в англомовному американському середовищі, але при цьому підтримую зв'язки в слов'янській іммігрантській спільноті, і я це на власні очі бачу і десь відчуваю. Це дуже цікаве питання, але люди швидко розуміють. Ось ще хтось каже: «Ми нейтральні». Але бути нейтральним, бачачи, коли зло з такою агресією несе неймовірно руйнівну силу, не можна. Тому народ прозріває, якщо так можна сказати.
– Це прекрасно. Щодо діяльності вашої місії в Україні зараз. Тут залишилося не так багато співробітників, але вони активно працюють. Ми постійно бачимо нові проекти. Які напрями потрібно передусім розвивати? Як я розумію, поки офіс в Ірпені відновлювати не будете?
– Нашу будівлю зруйнували, але не знищили наше бачення. Ми були вражені деякий час самим фактом, що зруйновано нашу будівлю, в якій стільки всього відбувалося, де будувалися плани, проходили дискусії, семінари, планування, вироблялися стратегії. Це був ключовий центр нашого служіння у пострадянських країнах.
Україна стала для нас таким хабом, звідки служіння поширювалося далі в усі країни колишнього Радянського Союзу. Тому, коли так віроломно, несподівано, – ніхто не вірив, що війна буде, хоча про це багато говорили, – тому, коли зайняли і потім зруйнували, підірвали нашу будівлю, спалили всі наші матеріали, було потрясіння.
Ми евакуювали наші сім'ї, шукали для них місця, але при цьому, мабуть, із третього дня війни вже складали плани. Ми були в розсіянні, наша команда, лідери, але вже запускали механізми, поставляючи необхідну допомогу практично з перших днів війни. На другий тиждень війни я стояв у Польщі на пропускному пункті. Ми вже знали, що це величезна катастрофа, що це довгострокова проблема. І ми вже тоді складали довгострокові плани.
Не можна сказати, що в нас поменшала команда, вона більша сьогодні. Єдине, що ми не маємо одного централізованого офісу, ми не прив'язані до будівлі, ми з'єднані однією ідеєю. Тому в центрі цієї кризи ми продовжуємо залишатися лідируючою місією. Нещодавно в одному дослідженні нас назвали однією з найбільш значущих національних місій у Східній Європі, яка у великому обсязі надає допомогу – гуманітарну, психологічну, фінансову – в Україні під час цієї війни.
Так що будівля наша зруйнована, ми вражені, але ми не зламані. Ми використовуємо будь-які можливості під час кризи продовжувати допомагати.
Ми маємо кілька центрів поширення гуманітарної допомоги – це продукти харчування. Ми продовжуємо постачати сімейні продовольчі набори. Один набір досить об'ємний, аби підтримати сім'ю з 4–5 осіб щонайменше тиждень. Уже 200 тисяч таких сімейних продовольчих наборів було запаковано волонтерами, мобілізованими нашими командами у кількох центрах України – у Чернівцях, Луцьку, Коростені, Запоріжжі, Харкові, Миколаєві та Одесі.
Ми друкуємо дуже багато християнської літератури. Мільйон екземплярів Святого Письма був виданий і вже поширений серед переселенців і біженців. Ми відкрили три центри допомоги біженцям за межами України: два у Польщі (у Варшаві та Кракові, де щодня щонайменше 100–150 біженців з України отримують допомогу) та один у Молдові (у Кишиневі).
Зараз, коли йде зима, ми маємо кілька великих проектів. Статистика каже, що близько половини дітей України страждає від цієї війни. Діти, які перетнули кордон зі своїми мамами, бабусями (їхні батьки залишаються в Україні), потребують психологічної, матеріальної, духовної допомоги. На це Різдво ми намагаємося зібрати достатньо ресурсів, аби 100 тисяч дітей отримали спеціальні різдвяні подарунки. Ми їх називаємо «Подаруй надію». 75 тисяч із них уже пакуються та будуть роздані в Україні: на звільнених територіях, де діти ще залишилися, потім на західних територіях України. Це Івано-Франківськ, Луцьк, Чернівці, Мукачеве, Львів – західні території, де дуже велике скупчення переселенців. Різдво вони зустрічатимуть десь у шелтері, у стиснених умовах, у досить складній економічній ситуації, зима. Тому ми подумали, що подарунок може повернути усмішку дитині, яка втратила практично все, втратила можливість радіти, втратила місце, де вона жила, дім, де була у школі. Через цю війну діти особливо травмовані.
Ми зараз готуємо 100 тисяч різдвяних подарунків і вже починаємо розповсюджувати, але основна фаза розповсюдження буде з 20 грудня до 5 січня. Це сотні-сотні волонтерів, мобілізованих нашими командами «Школи без стін», нашої програми підготовки молодих лідерів. Це приголомшливий проект, щоби підбадьорити дітей, їхні сім'ї, що вони не залишені. На Різдво ми несемо їм цей подарунок, але ще й ділимося історією, що вся надія в Бозі. І незважаючи на те, що дуже складні умови, що ми не можемо відповісти, чому Господь це дозволяє, але це символізує те, що Бог з нами під час кризи, під час війни і Різдво неможливо вкрасти у дітей, якщо є люди доброї волі, які щедро на це жертвують. І американці щедро жертвують на цей проект.
Я зараз багато часу присвячую, формуючи фінансово-економічну та духовну базу для цього. Ми мобілізуємо багато волонтерів, співпрацюємо з масою церков в Україні, тими, що вражені, але продовжують служити своїм громадам. Це поза якимись деномінаційно-конфесійними межами. Ми працюємо з усіма людьми та церквами доброї волі.
Наступний проект. Зима, вже почалися морози, йде сніг. Для тих, хто особливо на звільнених територіях та й, власне, тут, де є дуже багато переселенців у селах західних територій України, ми почали виготовляти і зараз доставляємо «буржуйки», їх так раніше колись називали. Ми їх виготовляємо разом із однією з фабрик. Ми створили кілька робочих місць саме для переселенців, котрі змушені були залишити місця, де війна, розруха, на сході України, у південній Україні. І навіть зараз, ми з вами говоримо, а великий вантаж, десятки цих «буржуйок», доставляється на ті території.
Наш план – зібрати, зробити, доставити, встановити тим людям, які потребують найелементарнішого тепла у своїх напівзруйнованих місцях, особливо зараз, коли російська армія цілеспрямовано руйнує енергосистему. Президент Зеленський каже, що вже близько 40% людей залишаються без електрики, без тепла, без гарячої води, вони не можуть готувати їжу. І ці грубки – це дуже серйозна допомога. Ми пропонуємо грубку та дрова одній сім'ї на два тижні. Волонтери заготовляють, пиляють, колють і пакують ці дрова. У нас у Коростині є такий центр. І дві тисячі таких грубок ми плануємо поставити у церквах, у сім'ях, де є потреба.
Дуже багато допомагаємо у психологічній сфері. Ми навчаємо через наші контакти, наш досвід роботи з молодою спільнотою християн-професіоналів, велику кількість психологів, волонтерів-психологів, які мають навички, які працюють із сім'ями, з дітьми, допомагаючи їм якось долати психологічні травми та їхні наслідки.
– Пане Сергію, на завершення, ви нещодавно були в Україні. Напевно, тепер частіше буваєте, аніж колись раніше приїжджали, бо не було такої нагальної потреби. Якою ви бачите Україну зараз? Наскільки вона змінюється? Чи є якийсь оптимізм у вас?
– Моєму серцю боляче, бо Україна – це моя Батьківщина. Україна – це країна, де я формувався. Це моя Вітчизна. Багато в цьому. Тому бачити свою Батьківщину, людей, які страждають, у мене сім'я в Україні, це неймовірно складно. Ми можемо робити все, що ми можемо. І те, що я приїжджаю, те, що можу тут мобілізувати, це для допомоги України, це все, що я можу робити.
Я гордий за народ України. Я знав, що український народ – незламний народ. Тому я радий бачити цю мужність, бачити те, що війна об'єднує людей, бачити Церкву в Україні, яка об'єднана, мобілізована, у неймовірних труднощах продовжує служити, будучи оплотом духовного лідерства у суспільстві. Це те, що бачу.
Ми продовжуємо молитися за перемогу, робимо все можливе, щоб Україна перемогла, і, безперечно, віримо в це. Світ шокований стійкістю України. Я бачу більше, тому що я частина цього всього, хоча живу в Америці вже понад 30 років. Розумієте, ця трансформація культурного аспекту, розуміння. Я бачу і збоку, і зсередини, я бачу глибше, ніж мої колеги-американці.